Історія українського біженства малодосліджена, маловивчена, непроговорена і невідрефлексована в суспільстві. Тож народжується ілюзія, що тільки ця, новітня війна за незалежність, що увійшла в гостру фазу 2014 року, а потім пішла на новий виток у 2022-му, породила масову втечу людей від бомб і ракет на безпечні землі.
Насправді кожна війна виплескує за межі охоплених вогнем кордонів людські хвилі та лишає їх на чужих берегах. Звісно, перед монументальністю воєнних дій, де головна увага прикута до гарячих точок чи ліній зіткнень, доля отих людських розсипів, що вже дісталися «умовно безпечної землі», видається такою, що говорити про неї «не на часі».
З огляду на те, що воєнне біженство має жіноче обличчя, традиційне знецінення жіночого досвіду нівелює його до категорії другорядного і незначного. Тож не дивно, що загальний наратив про втрату ґрунту, дому фізичного чи метафоричного, укладається в уже знамените «це не на часі». Але країні, яка за останні сто років пережила кілька голодів, Голодомор, три війни на своїй території, одна з яких ще досі триває, уже дуже давно, як на мене, «на часі» повернутися лицем до власної історії біженства, яку, між іншим, український літературний канон все-таки фіксує.
Ми маємо оповідання Катрі Гриневичевої, яка детально описує побут у біженських таборах часів Першої світової війни, і цілу плеяду видатних українських жінок, що пройшли табори DP і довгий шлях до нового дому і самих себе — біженство радянських часів лишало дуже мало шансів на повернення додому, хіба що під «домом» малось на увазі негайне запроторення до трудових таборів «за ізмєну Отєчєству».
Перед вами шість автобіографій сильних жінок, які нотують епоху і долю української жінки — в русі опору, в радянських таборах, німецьких концтаборах, в біженстві та в еміграції, без знання мови, але із прицільним бажанням вижити і зберегти свій досвід для наступних поколінь. Сьогоднішня війна підтвердила: ці книжки писалися не дарма.
Галина Воскобійник, «Свобода і далі: шлях української жінки до нового життя в Америці» («Приватна колекція»)
Ця книжка могла б вважатися класичною історією про грандіозний успіх жінки, яка здолала відстань від дитини з маленького українського села Зоря на Дніпропетровщині до запаморочливо успішної «американської бізнес-леді», котра керувала бізнесом і благодійними фундаціями, успішно долала життєві випробування і навіть хворобу, що прикувала її до крісла колісного.
Якби не знати, що між Зорею та Пенсильванією пролягло ціле життя, помережане голодом, загрозою «розкуркулення» батька, втечею, війною, новою втечею, поневіряннями всією Європою, таборами для переміщених і постійною загрозою, що їх переселять у табори, підконтрольні срср. А потім була Канада, і перші зустрічі з відвертою зневагою до біженок, як до «понаєхавших», — це, між іншим, один із дуже цікавих моментів у книжці.
Зрештою, відчувши на собі таку «гостинність», Галина замріяла перебратися до США назавжди — і вкотре все почати з нуля. Книга спогадів не просто надихає перетривати важкі часи, вона стає опорою, коли здається, що від зневіри не хочеться зайвий раз поворушитися.
Найбільше в книжці вразив спогад, як родина тікала обозами від радянських танків і авіабомб, все довкола вибухало, гинули люди, друзі, родичі й сусіди, домашні тварини, і в цій веремії авіанальоту родина випадково розділилась. Сестра Галини загубилась, і батьки залишили Галину на роздоріжжі зачекати на неї. І от вона у зношеному татовому пальті стоїть, виглядає сестру, довкола ціле поле, заюшене кров’ю та багном, всіяне мінами і шматками тіл, а сестри все нема і нема. Читаєш про це і мимохіть думаєш — чи могла тоді, тієї миті, ця нажахана дитина по коліно в болоті та крові, посеред війни та пустки, уявити себе дорослою жінкою в пишному маєтку, жінкою, яка бездоганно веде свої ділові справи і керує, зокрема, Фундацією ім. Багряного? Книжка про життя, про силу родинних зав’язків, про віру в себе, про пошук сестри — Галина навіть не побоялась приїхати до срср, щоб поновити пошуки, і, зокрема, про прикрі історії хабарництва в молодій державі, які поклали край бажанню Галини Воскобійник повернутися жити в Україну.
Іванна Мащак, «Дорогами минулого» («Кліо»)
Лондонська українка Іванна Мащак фіксує свої спогади про буремні 30–50-ті роки, про багате культурне і мистецьке життя українських сіл (до воєн і більшовиків), про українське підпілля в Польщі та операцію «Вісла». Як вона сама згадує в книжці, в УПА не була, але постійно виконувала доручення підпілля, зокрема, допомагала тримати зв’язок. Зрештою після перших арештів таки опинилась у спецтаборах на Колимі, де її запроторили на найважчі роботи на штрафних ділянках.
Вона фіксує абсолютно жахливий, але правдивий досвід побуту в таборах, де додатковим покаранням для «політкаторжан» було сусідство із «блатними» — брутальними вбивцями, садистками і психопатками. Історію виживання Іванни Мащак на найтяжчих роботах інакше, як дивом, не назвеш. Але водночас від її спогадів про табір віє теплом і ніжністю, бо тут, окрім страшних жахіть, зароджувалися дружба і тепла приязнь зі «своїми» — з багатьма колишніми каторжанками Іванна все життя продовжувала листуватися. Їй пощастило після таборів і заслання повернутися до родини у Польщу, а згодом виїхати до Великої Британії.
Щемкий момент книжки — це розділ спогадів, присвячений саме табірним подругам, де наочно засвідчуємо контраст: умови життя в Британії, які дозволили авторці відновитися, стати на ноги, облаштувати життя, займатися мистецтвом, написати книгу і навіть презентувати її на «Київському Арсеналі» (2019 року), й умови життя в Україні, де однолітка і подруга Іванни дослівно перетворюється на стару, забуту, занедбану жінку, яка виживає на копійчану пенсію і не має на старість навіть надії на гідне життя чи хоча б вчасну медичну допомогу.
Залця Ландманн, «Моя Галичина, край за Карпатами» («21 видавництво»)
Авторка цієї книги спогадів, докторка філософії Залця Ландманн, пише їх німецькою мовою, бо після порятунку від срср жила у Швейцарії. Вона описує містечко Жовква і змальовує цікавезне родинне полотно, згадуючи батька, матір, дідусів і бабусь, тіток, дядьків, кузенів, друзів, сусідів. Її оповідь зачудовує дослівно всім — від описів фіранок на вікнах і родового маєтку до характерів і людей, серед яких зростала Залця.
Як і в усіх книжках, що ви зустрінете в цій підбірці, маємо детальну картину спогадів про дитинство в маленьких українських селах, де вирувало культурне життя, будували театри і бібліотеки, де квітнули сади і пишно розкидали свої гілки родинні дерева. І якби не більшовики, якби не мор і руїна, що їх приніс срср, то мимохіть замислюєшся над тим, що сьогодні ми могли б жити у зовсім іншій Україні, ніж та, яка заледве виборсалась з удушливого і вбивчого «братерства» росіян.
Авторка описує дуже колоритний побут, подає замальовки буденного життя, про любощі і шлюбні пригоди, про бідних і багатих сусідів, про домашні свята і великі фестиви, в які дедалі глибше врізаються історії війни та окупації. Родина Залці врятувалась, виїхавши до Швейцарії, що, зокрема, вберегло сім’ю і від винищення в роки правління Гітлера.
Марія Савчин, «Тисяча доріг» («Смолоскип»)
Книга спогадів учасниці підпілля під час та після Другої світової війни заворожує детальністю спогадів. Це справжній літопис про долі людей, які творили своїми руками і своїми життями вільну Україну — часом аж сироти шкірою від того, що та чи інша подруга авторки, які заплатили за участь у визвольній боротьбі своїм життям, можливо, і не мали іншого пам’ятника своїм подвигам, ніж кілька слів у книзі чужих спогадів.
Марія Савчин була дружиною Василя Галаси, «Орлана», заступника провідника ОУН на Закрезонні. У підпіллі вона провела дев’ять років, і її особисті трагедії (маленький син лишився в руках польської поліції, вона так і не змогла його повернути — за чутками, його всиновив поліцейський високопосадовець) перемежовувалися із трагедіями національними. У 1953 році вони з чоловіком потрапили до рук МГБ, але встигнули домовитися про те, що обоє нібито пристануть на пропозицію співпраці з органами, і вона поїде до США, щоб вербували людей для комуністів в українських осередках. Вона погодилась, але лише для того, щоб у США виказати плани МГБ — такою була домовленість із чоловіком. Молодший син і чоловік лишилися заручниками срср, сама ж Марія більше не змогла повернутися зі США.
Слава Стецько, «Жінка, яка творила незалежну Україну» (Видавництво «Ярославів Вал»)
Доля книжки (вона лишилась недописаною) і самого автора, журналіста Дмитра Куделі, доволі трагічні: він записував і літературно обробляв спогади Слави Стецько — соратниці провідника ОУН Степана Бандери, дружини ідеолога ОУН Ярослава Стецька, вже коли їй лишалося жити лічені тижні; але незабаром після її смерті трагічно загинув і сам — був убитий.
Тож маємо дрібку спогадів про родину та українське підпілля, про еміграцію і біженські табори, про неймовірно активну діяльність і проукраїнську пропаганду, про вбивство Степана Бандери і те, як працював визвольний рух та його представники в еміграції.
Цікаво читати спогади з ретроспективи нинішньої війни, бо розумієш: методички ворога не змінилися, вони оперують тими самими претензіями до світу й України зокрема, що і після Другої світової війни. А ще цікаво: сьогодні Україну підтримують ті самі партнери, що і пів століття тому, але палки в колеса штурхають все ті ж угорці.
Книжка не дуже щедра на побутові подробиці життя, очевидно, що розпитати пані Славу про це вже не випало нагоди, але для розуміння того, чим займалося колишнє ОУН у вигнанні, — важливе читання.
Марія Креховець, «Через вогонь над водою» («Коло»)
Традиційно книжка розпочинається спогадами про мирне, плинне, затишне життя родини, яка багатіла тяжкою працею — ставилися хати, доглядалось господарство, всі були при роботі, діти ходили до школи, будували плани на життя. Але прийшов радянський союз. Нищити, грабувати, вбивати, морити голодом. Авторка книжки Марія Креховець пройшла довгий шлях — дитина із розкуркуленої сім’ї, яку в школі навмисне садовили за дальню парту і не давали їй їсти, все ж змогла вивчитися на вчительку і почати самостійне життя. Та на заваді всім планам стала війна. Дівчина опинилась остарбайтеркою в Німеччині.
Описи авіанальотів, що вона переживала наприкінці війни, можуть, між іншим, стати болючим тригером, особливо, коли вона оповідає, як заледве встигла добігти до укриття, а за мить все, що лишалося в неї — тоненька ковдра, яку вона встигла схопити з ліжка. І руїна довкола. Книжка — дуже яскраве свідчення про життя в біженських таборах і винайманих комірках у місцевих, про безгрошів’я і брак продуктів, про силу спільнот і жіночу підтримку. А ще читаємо, зокрема, про те, як радянські вояки навіть викрадали людей з англійських біженських таборів, щоб примусово відправити їх до срср, або про те, як між собою в таборах сварилися українці — представники різних політичних сил, тож зважайте: схильність до срачів — то не породження цієї війни, а таки давня прикрість. Певної миті, зізнається авторка, вони з чоловіком зрозуміли: вже просто несила жити в Європі, де біженців не люблять, де на біженців тиснуть, де нема роботи, нема підтримки і жодних перспектив, окрім як попрямувати в радянський табір у Сибір — і вони подають документи на переїзд до Австралії. Та от халепа, починається війна у В’єтнамі, австралійські порти закриті, тож замість їхати до Австралії, Марія з чоловіком і сином отримують пропозицію перебратися до Нової Зеландії.
Між іншим, до кінця життя, замешкуючи у вільній від комуністів країні, вона навіть у рукописі книжки боялась згадати назву села, з якого походила, чи імена рідних — щоб випадково не нашкодити їм.
