«Мені п’ятнадцять років, і я не хочу помирати» — автобіографічний роман відомої французької письменниці угорського походження Крістін Арноті, присвячений облозі Будапешту під час Другої світової війни.
У книжці письменниця розповідає про життя мешканців будинку, розташованого на березі Дунаю, що під час кривавих боїв за місто між совєтськими та німецько-фашистськими військами протягом двох місяців ховались у підвалі свого будинку. Це враження очевидиці: дівчинки-підлітка, чиє дорослішання відбулося під артилерійськими обстрілами та нещадними бомбардуваннями її рідного міста.
У книжці Крістін Арноті, що виходить у видавництві «Навчальна книга — Богдан», також представлений інший текст письменниці — «Не таке-то воно легке, життя». Він присвячений історії родини головної героїні, що емігрувала від радянського терору спершу у Задунайський край, де у них був дачний будиночок, а відтак в Австрію.
Крістіні — талановитій, освіченій дівчині зі шляхетної родини — вдається умовити батьків дозволити їй поїхати у Францію, де вона сподівається стати відомою письменницею. Проте, як виявилось, знайти своє місце у французькому суспільстві їй було дуже непросто: доводиться заробляти на життя нянею та хатньою працівницею. Попри всі негаразди героїня Крістін Арноті таки втілила в життя мрію своєї юності: її роман взявся випустити друком французький видавець. Інша її мрія — народити дитину — також здійснилася.
Жахіття, пережиті мешканцями Будапешту й описані в книжці Крістін Арноті, суголосні з тими, які пережили і все ще переживають українці, що стали жертвами масштабної агресії з боку росії.
Публікуємо уривок.
«А цієї ночі хтось постукав у наші двері. Ми заціпеніли від страху, — мовчали й вслуховувались. Думка, що це не росіяни, — бо вони не мали звички стукати, перш ніж увійти — трохи нас заспокоювала.
Хто б це міг бути? Пан Раднай пішов відчиняти. Те, що він побачив, змусило його відступити на кілька кроків. Увійшли троє німців… Ми зблідли, мовби побачили привидів. Це були ті солдати, котрі збиралися підірвати наш будинок, помстившись за нібито вкрадені нами продукти.
— Що вам від нас потрібно? — прохрипів переляканий ресторатор.
Німецький капітан відповів глухим голосом:
— Тепер нам від вас нічого не потрібно. Ми лише хочемо вас про дещо попросити: нам потрібен цивільний одяг. Це наша єдина — і дуже слабка — надія на те, що ми зможемо звідси вибратися… Якщо нас побачать в уніформі, то наша доля буде такою ж, як і доля тих, чиї трупи лежать на вулиці перед будинками…
Це була та мить, коли кожен з нас міг визначити міру впливу християнського вчення на свої думки та вчинки, — і дати собі відповідь на питання про те, чи наділений він тим, що зветься людською гідністю. Ми опинились віч-на-віч з ворогами, які знищили нашу столицю, перетворили її на руїну, котрі спровокували гнів росіян. Але в цю мить вони стояли перед нами — нерішучі, втомлені, у відчаї. Безперечно, у них десь в Німеччині є сім’ї, діти, дружини, батьки. Напевно, вони моляться, сподіваючись побачити їх іще живими; у кожного з них є хтось, хто чекає повернення синів, кожен з яких виконує накази командирів…
Вочевидь, усі ми думали однаково, — бо за мить вчинили одностайно. Консьєрж дістав з шафи костюм:
— Це костюм мого сина, — прошепотів він.
Усі погляди були звернуті тепер до пана Радная. Він уже носив жовту зірку. Саме у нього було найбільше підстав вимагати від німців сплатити йому борг; саме його слово найбільше важило для росіян; якщо б він виказав нас, то всіх нас повісили б.
— Я єврей, — сказав він холодно, — всю мою родину депортували…
На цих словах він замовк. Чутно було лише спів кількох п’яних росіян.
— …але, щоб довести вам, що є все ж таке високе почуття, як гуманність, я не видам вас…
Він відвернувся, і за кілька хвилин ми підібрали для німців вбрання; переодягнувшись, вони вийшли з будинку, крадучись уздовж стін і тримаючи під пахвою пакунки зі своєю уніформою.
Тієї ночі бій точився десь далеко, — але так гуркотіло, що ми й очей не стулили. Наступного дня ми дізналися, що жменька німців, котрі залишилися в місті, згуртувалися і спробували контратакувати, — але всі до одного були вбиті. У нашому будинку все було догори дриґом, бо щохвилини то виходили, то заходили росіяни. Через це Iлуш вирішила спробувати перебратися на інший берег Дунаю і долучитися до своєї родини.
Ми відпроваджували її до набережної. Там, де колись стояли найрозкішніші готелі, видніли тепер лише гори уламків; брудна сіра ріка, загачена величезними залізними конструкціями підірваних мостів, із застряглими в них величезними брилами криги, повністю затопила причали.
Російські солдати на причалах заломлювали велику ціну за переправу через річку на човнах, котрі вони вкрали. З одним з них Ілуш якось порозумілася, пообіцявши йому наручний годинник і будильник. Вона, дитина й солдат сіли в човен з веслами і відпливли від берега. Ми слідкували за ними. Коли човен з великими труднощами, долаючи водоверті, доплив до середини річки, ми помітили на іншому березі російських солдатів, які щосили жестикулювали і стріляли в повітря, щоб привернути увагу весляра. Він не зрозумів, чого від нього хочуть, і човен плив собі далі. Лишень він зачепив опору зруйнованого мосту, як пролунав потужний вибух. Ми були приголомшені. Човен, Ілуш з дитиною та росіянин назавжди зникли у водах Дунаю.
Потім нам стала відома причина цього нещастя: аби річкові води не затопили місто, совєти вирішили розблокувати русло, підірвавши опори мостів. Неймовірно збентежені, витираючи сльози з очей, ми залишалися на місці, аж поки солдати не прогнали нас.
З переповненою смутком душею ми повернулися додому, — якщо, звісно, припустити, що руїни, де на сходах гнив німецький солдат, можна було назвати словом «дім». Усюди на вулицях трупи скляними очима дивилися на живих. Сморід був нестерпний. Батьки вирішили, що, як тільки складуться сприятливі обставини, ми облишимо Будапешт і поїдемо на нашу дачу.
Ще й день не настав, як прийшли совєти, які збирали чоловіків для важкої роботи. Батько якраз пішов набрати води. Пан Раднай заперечно хитнув головою:
— Я не піду, — сказав він російською (він знав кілька російських слів).
Ми не розуміли змісту їхньої розмови, аж раптом совєт почав кричати на нього. Пан Раднай відповідав спокійним голосом, що не піде. Почервонівши від люті, росіянин вийняв револьвер і вистріляв всі до останньої кулі в живіт старого. Ніколи не забуду виразу його обличчя. На ньому були водночас подив, страх і гнів. Він хотів ще щось сказати, але замість слів з рота ринула кров, і він повалився до наших ніг, закривавлюючи свою жовту зірку. Ми схилилися над ним, — але він уже не дихав. Інші мешканці будинку без заперечень підкорилися росіянину.
Перш ніж облишити Будапешт, ми вирішили відвідати друзів, яких тато поселив у Гювюшвюльдь. У нас аж слинка текла від згадки про запаси їжі, котрі ми там залишили; ми казали собі, що після двомісячного голодування маємо повне право наїстися досхочу. Єдине, що нас тривожило, — це проблема пересування містом. Совєти могли забрати нас на важку примусову працю, — а якщо вже заберуть, то втекти з їхніх пазурів буде неймовірно важко.
Врешті-решт ми з батьком вирішили ризикнути. Двомісячна облога міста позначилася на ньому: він ходив, злегка зсутулившись, запустив бороду, і його обличчя мало жалюгідний вигляд, що нині йшло йому на користь.
Батько взяв порожні відра; ми вирвали з його вбрання кілька шматків тканини: у такому вигляді він не виділятиметься на тлі руїн і цілком вписуватиметься в образ нової влади. Мати зачесала мене хлопчиком, одягла на голову картуз, наклала на ніс окуляри; для підсилення враження підвісила на шарф мою нібито зламану руку.
Вбравшись ось так, довіривши свою долю янголу-охоронцю, ми вирушаємо. Проходимо вулицею Бем на бульвар Моргіт; шльопаємо по кісточки в бруді, наступаючи на незліченні гільзи. Тротуарами вештаються совєтські солдати. В одному місці зупиняють будь-кого з перехожих, щоб залучити їх до розбирання руїн. Нас не зупиняють, — бо яка ж користь від діда з відрами та від пораненого хлопчика? Ми проминаємо великий кінотеатр: з нього виносять трупи коней. Поблизу площі Сийно бачимо багато вбитих німців. Саме тут вони намагалися прорватися два дні тому, — але всі були вбиті, й трамвайні колії залито їхньою кров’ю.
Раптом стаю ногою на щось м’яке та бачу відірвану від тулуба руку в німецькій уніформі; на пальці блищить обручка. Мої зуби цокають від жаху. Відтепер іду, втупившись поглядом у землю. Біля трамвайної зупинки Будодюньдє лежить на животі, розкинувши руки, немов розп’ятий, мертвий німецький солдат; біля його руки лежать фотографії. Можливо, в агонії, дивлячись на ці світлини, востаннє милуючись дорогими йому обличчями, він намагався надіслати повідомлення про себе родині? А може, на зупинці він чекав прибуття небесного спокутного трамвая… Його душа вже далеко, а грішне тіло все ще лежить на бруківці…
У кварталах, котрими ми проходимо, набагато менше руїн; вочевидь, росіяни швидко захопили ці передмістя. Саме з цього місця два місяці тому нам довелося повернути назад. Ті два місяці здаються нам тепер майже двадцятьма роками.
Що ближче до вілли, тим ріднішими стають для нас вулиці. Боже мій, лише б вона вціліла!.. Якщо в ній залишилося щось із харчів, то ми врятовані! Там наші родичі, наші друзі, — вони, безперечно, дуже хвилювалися за нас. Уже, напевно, полудень, бо від голоду аж у голові крутиться.
Нарешті ми підходимо до будинку. Яке полегшення! Його не розбомбили. Проходимо крізь ворота у сад. На терасі кілька столів зі стільцями. Ми входимо до вітальні. Здалеку долинає гомін розмови. Ідемо, немов сліпі, орієнтуючись на голоси, — і опиняємося в кухні. Всі вони обідають за гарно сервірованим столом, а в кухні витає просто неймовірний аромат. Тітка Юля, висока й товста жінка, побачивши нас, напружується так, що з її ложки вихлюпується суп. Каже захриплим голосом:
— Як, хіба ви не загинули?
— Як бачите, ми ще живі, — сором’язливо, немов вибачаючись, відповідаю я.
Наші родичі ніяк не могли оговтатись від подиву, — але врешті-решт запросили нас до столу.
— Хочеш щось поїсти, люба? — питає тітка Юля, та слово «люба» вилетіло з її рота, немов анафема. Напевно, гнівається на нас, що ми живі. Звиклася з думкою, що ми на тому світі… Може, трішки поплакала, жаліючи, — а тепер ось сердиться, що плакала даремно.
— Ми бачили з тераси, як бомбардували набережні Дунаю, — сказав один із хлопців з вимазаними губами.
«Вони дивилися з тераси», — подумала я, і ковток супу став для мене гірким, як жовч. Батько помовчав, а потім сказав:
— Ми візьмемо дещо з продуктів, — бо протягом двох місяців голодували у підвалі.
— Продуктів, любий? — дещо обурено перепитує тітка Юлія. — Навряд чи візьмете, — бо майже нічого не залишилося. Ми з’їли майже всі запаси, — адже мою велику родину потрібно було чимось годувати. Я не мала права обмежувати в їжі дітей, які швидко ростуть… З Коложвара ми втікали і не могли взяти з собою багато продуктів; а те, що встигли взяти, майже скінчилося. Ми мовчки встали з-за столу і вирішили оглянути кімнати. У спальні на ліжках постелені простирадла з нашими ініціалами; вони вкриті нашими покривалами…
— Нашу постільну білизну ми не стелили, — метушилася навколо нас тітка, — думали, що вас немає в живих, і вам вже нічого не буде потрібно…
— Хіба що домовину, чи не так? — сухо додав тато.
— З вашого срібного посуду також мало що залишилося, — пояснювала люба тітонька, — бо після кожного приходу росіян його ставало все менше. Вони майже все забрали… Ми взяли залишки. Із двох великих мішків борошна залишилося не більше від трьох кілограмів, — але було ще трохи цукру і кілька банок консервів. Цього вечора у нас буде свято.
Додому ми поверталися спустошеними й виснаженими. Сліпуче сонце заливало промінням мертве місто, що лежало перед нами. Душа радіє, думаючи про вічне всепереможне оновлення природи… Зелені паростки вже пробиваються між пальців трупа, травинки відштовхують своєю, ще слабкою, силою розкидані на землі гільзи…»
