«Не чекай на дозвіл. Роби те, в що віриш, і, як пощастить, люди підуть за тобою», — ці слова режисерка, сценаристка, продюсерка та (в минулому) акторка Софія Коппола згадує як найкращу пораду, що вона отримала від батька.
Софія Коппола народилася в кінематографічній родині — культового американського режисера Френсіса Форда Копполи та документалістки Елеонор Ніл. Від самого дитинства вона багато часу проводила на знімальних майданчиках фільмів батька: Софія була немовлям у сцені хрещення в стрічці «Хрещений батько», відвідувала дитячий садок на Філіппінах, де знімався «Апокаліпсис сьогодні», переїхала до Оклахоми, де йшло паралельне виробництво стрічок «Ізгої» та «Бійцівська рибка». Здавалося б, що могло бути органічнішим, аніж кар’єра в кіно. Проте, попри велику кінородину (до речі, її кузени — актори Ніколас Кейдж та Джейсон Шварцман), Софія Коппола відмовлялася пов’язувати своє життя з чимось настільки безглуздим, як кінематограф.
У своєму рішенні бути якнайдалі від кіносвіту майбутня режисерка впевнилась після провалу фільму «Хрещений батько 3», де вона зіграла Мері Корлеоне, доньку протагоніста. Фільм загалом був невдалий, проте кінокритики багато в чому писали саме про акторську гру та зовнішність Софії Копполи (не забуваючи додати, що вона отримала роль тільки завдяки непотизму): від «безнадійно аматорської гри» до «вайлуватості каченяти, що ледь не зруйнувала фільм». Коппола згадує, що акторство не було її мрією, тож ці відгуки не сильно на неї вплинули. Вона цікавилась фотографією, музикою, дизайном, мистецтвом, модою та шукала свій шлях серед цих професій. Однак усе змінилося, коли вона зняла свій перший короткий метр «Оближи зірку» (Lick the star) — шкільну історію про те, як королева класу стає аутсайдеркою.
Софія Коппола зрозуміла, що режисура об’єднує все, що її цікавить, і відтоді долучилася до кінодинастії своєї родини. Вона увірвалася до кіноіндустрії в кінці 90-х років одночасно з такими режисерами як Вес Андерсон, Пол Томас Андерсон та Даррен Аронофскі. Коппола швидко стала іконою жіночого індікіно, що тільки підтвердилось її численними нагородами. За свої фільми вона отримала Оскар, премії «Еммі» та «Золотий глобус», а також призи Каннського і Венеційського кінофестивалів.
Попри неймовірно успішну кар’єру режисерки, Софія Коппола все ще була змушена боротися за фінансування своїх проєктів: серіал для AppleTV, який вона розробляла, не отримав фінансування, оскільки продюсери вирішили, що головна героїня не викликає симпатії.
Софія свідома патріархальної системи кіноіндустрії та прямо говорить про це у своїх інтерв’ю: «Остаточне рішення все ще приймають гетеросексуальні чоловіки, а вони не завжди зацікавлені в тому, що цікавить мене. Не так багато жінок та геїв займають керівні посади, тому завжди важко говорити з чоловіками, які не поділяють мою думку».
Впізнати кіностиль Софії Копполи та «її думку» доволі легко: в центрі сюжету вона завжди ставить персонажок, дівчат, підліток, жінок, які проходять трансформаційні та метаморфозні періоди свого життя. Режисерка легко оперує як «чоловічим поглядом», так і «жіночим», часто перемикаючись з одного на інший у межах однієї сцени. Вона приділяє багато уваги деталям, які складають загальну картину фільму: саундтреку, широким планам локацій та декорацій, красі повсякденного життя. Колірні гами її робіт часто можна назвати «дівочими», адже вона обирає пастельні кольори та ніби розмиває межу між сном та дійсністю, і здається, що всі головні герої її фільмів застрягають у лімбі власних почуттів та думок.
Останній фільм Софії Копполи — байопік «Прісцилла» про дружину короля рок-н-ролу Елвіса Преслі — вийде в Україні 11 січня. Пропонуємо поглянути на п’ять найцікавіших стрічок режисерки та прослідкувати, як змінювався її кіностиль та теми її робіт.
«Незайманки-самогубці» (1999)
Дебютний повнометражний фільм Софії Копполи «Незайманки-самогубці» з акторками Кірстен Данст (яка стане подругою режисерки та неодноразово буде з’являтися в її фільмах) та Кетлін Тернер вже здобув статус культового. Екранізація однойменного роману Джеффрі Євгенідіса розповідає історію п’ятьох сестер із родини Лісбон, кожна з яких вкорочує собі віку.
Ніжні пастельні кольори, мрійлива атмосфера літнього (майже задушливого) американського містечка так і обволікає під час перегляду. Та найцікавіше, що глядач/ка спостерігає за дівчатами Лісбон із перспективи сусідських хлопців, по вуха закоханих у них. Хоча ми бачимо головних героїнь через призму «чоловічого погляду», авторці вдалося вхопити та зафіксувати саме жіночий досвід буття підліткою, з дискомфортом та відстороненістю від світу, який приносить цей період. На запитання лікаря до наймолодшої з дівчат, Сесилії Лісбон, чому вона хотіла скоїти самогубство, дівчина відповідає: «Очевидно, докторе, ви ніколи не були тринадцятирічною дівчинкою».
«Труднощі перекладу» (2003)
Другий фільм режисерки, в якому вона ще глибше занурилась в теми відстороненості, самотності та кризи особистості. Сценарій Софія Коппола писала під час розриву з чоловіком Спайком Джонзом. Він, своєю чергою, переживаючи розрив, написав сценарій фільму «Вона», який разом із «Труднощами перекладу» утворює своєрідну дилогію про розставання та розбиті серця.
Головні герої стрічки застрягли в п’ятизірковому готелі в центрі Токіо, ніби у своєрідному лімбі. Кожен із них почувається незатишно в тій точці життя, де опинився. Він (Білл Мюррей) — немолодий актор, який знімається в японській рекламі заради грошей, але повністю втрачає зв’язок із дружиною та дітьми.
Вона (Скарлетт Йоганссон) — дівчина, яка тільки-но закінчила коледж і не розуміє, куди рухатись далі, тому слідує за своїм чоловіком-фотографом. Випадкова зустріч цих двох людей, їхні діалоги та час разом стають найінтимнішими моментами фільму.
«Марія-Антуанетта» (2006)
Наступний фільм Копполи також швидко здобув статус культового. Хоча режисерка екранізувала історію життя королеви Франції Марії-Антуанетти, головна героїня була представлена не політично-історичною особистістю, а підліткою, яка змушена зарано стати дорослою. Режисерка, вдало оперуючи відомими історичними фактами, як-от фраза «Нехай їдять тістечка!», зіткала насамперед портрет особистості та жінки.
Кірстен Данст ідеально втілила історію дівчини в золотій клітці Версальського палацу, яка відчуває себе чужинкою та не вписується в навколишнє середовище, аж поки не починає сама його змінювати. Як і в попередніх фільмах, режисерка через деталі (рожеві банти, підбори, десерти та дуже багато суконь) створює атмосферу girlhood (дівоцтва) в невимушений та трохи бунтарський спосіб. Сам фільм за відчуттями стає пухким, ніби зефірка.
«Остання крапля» (2020)
Після декількох менш вдалих фільмів (як-от «Елітне суспільство» чи «Обдурений») Коппола випускає стрічку «Остання крапля». Молода мати та письменниця Лора (Рашида Джонс) починає підозрювати, що чоловік зраджує їй із колегою. Вона звертається до свого батька-плейбоя (Білл Мюррей) за порадою, однак він лише підливає масла у вогонь, заохочуючи її простежити за чоловіком. Все це вкупі створює комічну напівдетективну історію про шлюб, дорослішання та стосунки з батьками.
Цей фільм вже не має візуальної мрійливості попередніх стрічок режисерки, а навпаки, міцно вкорінений у реальність та поетизацію буденних ритуалів. Однак відчувається органічний розвиток Копполи як режисерки: її героїні подорослішали, і перед ними стоять вже інші, не менш важливі, виклики та питання.
«Прісцилла» (2023)
У своєму останньому фільмі «Прісцилла» Коппола повертається до вже таких знайомих тем та образів. Фільм розповідає історію Прісцилли Преслі, дружини короля рок-н-ролу Елвіса Преслі. Стрічка розпочинається кадром босих ніг Прісцилли, що м’яко ходять по плюшевому рожевому килиму. Ці перші сцени вже натякають, що новий фільм Копполи повертається до знайомої їй «дівочої естетики».
Прісцилла також перебуває в золотій клітці, маєтку Грейсленд, де Елвіс м’яко, але наполегливо, моделює характер та зовнішність дівчини, аби вона відповідала його ідеалам. Хоча фільм вийшов доволі непровокативним (на відміну від автобіографії «Елвіс і я», яка стала фурором на момент виходу), та так і не зміг відокремити постать Прісцилли від особистості Елвіса, Коппола повернулася до свого впізнаваного стилю, рефлексуючи сучасну історію та попкультуру Америки.
