Стартував третій сезон літературного подкасту «Дефіляда». Вісім епізодів «Дефіляда: Таврія», сповнені міських легенд на основі реальних подій, запрошують помандрувати разом із письменниками й письменницями Півднем. Серед «напарників» у мандрах — Агатангел Кримський, Михайло Коцюбинський, Остап Вишня, Олександр Довженко й В.Домонтович. Жіночому письменництву також присвячені випуски подкасту.
Героїнями епізодів стали Леся Українка, Дніпрова Чайка й Докія Гуменна. Досліджуємо разом вплив Півдня на їхнє життя й творчість.
Леся Українка
Знана під цим псевдонімом Лариса Петрівна Косач закарбувалась в український літературний канон як авторка потужної драматургії, перекладачка й інтелектуалка, чия начитаність вражала. Відкритість до неєвропейських сюжетів, перепрочитання всесвітньої історії жіночим поглядом і вплив туберкульозу на становлення характеру зробили з неї унікальну постать мистецтва.
«Правда полягала в тому, що всі її твори могла написати лише жінка, яка пізнала трагічний смисл життя і з погордою до смерті записувала свою історію у “Книги Сивілли”», — пише літературознавиця Тамара Гундорова у своїй праці про Лесю Українку.
Життя було важким, однак кожна перешкода привносила у творчість Косач своє: наприклад, трагедія нещасного кохання гартувала талант, а мандри в пошуках потрібних умов для здоров’я поетеси розширювали кругозір. Місця зі сприятливим кліматом і необхідним лікуванням ставали пунктами призначення Лесі Українки. В плеяді відвіданих закордонних курортів знаходимо й рідний Південь — Крим і Одещину.
Влітку 1888 року письменниця вирушає в першу подорож до Чорного моря, де лікується в Саках грязьовими ваннами. У листі до брата Михайла поетеса коротко ділиться враженнями про мандрівку Аккерманом того року: турецька фортеця вразила й навіть налякала своїми масштабами, тож дівчина з матір’ю швидко подалися геть. Однак Чорне море, побачене з палуби згодом, приходиться до душі: «Ну, та й море ж було у той день, певне, вже так задля нас вигладилось та причепурилось; синє-синє, з білими гребнями, з рожевими одблисками, з темно-зеленими тінями, з золотими іскрами при заході сонця».
Крізь муки й краєвиди до письменництва
Стосунки з Півднем для Лесі Українки — важка річ. Він нерозривно пов’язаний із творчістю, однак подеколи не натхненням для письма, а болем, що приносило лікування там. 1889-й — рік Одещини в лікуванні письменниці. Влітку — перебування в «тропіках» Хаджибейського лиману, де її радували лише «здорові хвилі», а восени — масажі в Одесі за порадою доктора. Курс спричинив гостре запалення хворого суглоба й страшні болі.
«Першу ніч я провела тоді, як тінь в Дантовому пеклі, з плачем і скрежетом зубовним. На другу ніч затялась, не плакала і цілу ніч писала в ліжку, почала невеличку поему, і, здається, по їй не видко, як мені приходилось тісно при писанні», — пише Леся Українка брату Михайлу про те, як мистецтвом перемагає муки. Саме на Півдні творчість набуває для жінки форми самотерапії: письмом і перекладами Гайне, Гюго й Мюссе вона лікує свій дух.
Південь привчає до самотності й водночас приносить доленосні зустрічі: наприклад, 1897 року відбулося знайомство з великим коханням життя Лесі, також хворим на туберкульоз Сергієм Мержинським. У Криму й пишеться курортне оповідання «Над морем», із психологією ялтинського життя і героїнею, зібраною з вражень авторки від пів острова.
Крим не тільки курортний, а й мандрівний
Лікувальні місця Півдня випробовували письменницю «курортною нудотою»: санаторії мали свої устави, яким заради покращення здоров’я треба було коритися. Леся Українка описувала таке життя немов «животной травоядной», яка встає о 8-й годині й чотири рази на день їсть. Серед монотонних днів знаходимо й епізоди мандрівні.
«Мов зачарований, стоїть Бахчисарай.
Шле місяць з неба промені злотисті,
Блищать, мов срібні, білі стіни в місті,
Спить ціле місто, мов заклятий край…»
Такі враження знаходимо в кримському циклі Лесі Українки після подорожі історичними місцинами пів острова, а саме морської подорожі з Євпаторії до Севастополя, звідти — залізницею до Бахчисараю, потім назад до Севастополя й кіньми через Байдарські ворота до Ялти. Байдари особливо вражають поетесу. «Щоб тута жити, треба мати крила!» — каже вона, називаючи це місце незабутнім наземним раєм.
Іншим разом Леся Українка з групою родичів та знайомих піднялась на Ай-Петрі, де натхнена побаченими краєвидами, створила поезію «Уривки з листа». Так у ній відображена подорож:
«Битим шляхом та крутим
Їхали ми на узгірʼя Ай-Петрі;
Вже поминули сади-виногради рясні, кучеряві,
Що покривають підніжжя гори, наче килим розкішний,
Ось уже й лаврів, поетами люблених,
Пишних магнолій не видко,
Ані струнких кипарисів..»
Крим приносив багато болю письменниці, однак краса краєвидів і творчість загоювали душевну й фізичну біду. Прощальною нотою в стосунках із Півднем стануть відвідини пів острова 1907 року. Саме тоді Леся Українка з чоловіком Климентієм Квіткою, перебуваючи в Ялті, працювала над організацією експедиції із запису українських народних дум. Невдовзі вона дізналась, що в Севастополі живе відомий кобзар харківської школи Гнат Гончаренко. Чималими зусиллями поетеса таки записала 19 валиків на фонограф із його репертуаром. Гроші на цю справу Лариса Петрівна Косач взяла зі свого приданого після шлюбу.
Дніпрова Чайка
Все життя Людмили Олексіївни Березіної, відомої нам під псевдонімом «Дніпрова Чайка», нерозривно пов’язане з Півднем. Херсонщина й Одещина виховали в ній письменницю, національно свідому громадянку й суфражистку, а Крим дав натхнення для найкращої її збірки «Морські малюнки».
Народилась вона 20 жовтня 1861 року в селі Карлівка Ананьївського повіту Херсонської губернії в родині сільського священника Олексія, росіянина за походженням, і доньки козацького роду Наталки. Батько, як це не дивно, вкладався в українські культурні потреби дітей і був «ходячою збіркою фольклору». Письменниця згадуватиме, що саме від нього «напровесні життя з’явилася охота до пісень, казок, усяких словесних узорів нашої мови».
Зростала дівчинка на художніх книжках Тараса Шевченка і Миколи Гоголя, історичних працях Аполлона Скальковського й Пантелеймона Куліша, Володимира Антоновича й Дмитра Яворницького. Мати ж плекала спогади про українську волю й колишній розквіт Гетьманщини.
Освіту завершувала старшенька попівна Людмила в Одеській жіночій гімназії пані Ганни Піллер, яка готувала педагогів початкових шкіл. Російською мовою там викладали Закон Божий, російську мову та словесність, історію, географію, математику, фізику, чистописання, французьку й німецьку мови, малювання і співи. У 1879 році дівчина здобула право викладати російську мову та історію.
Поява псевдоніма вільної пташки й кар’єра
Викладачка російської в школах Херсонської губернії Березіна вже на той час має національно свідому позицію.
В щоденнику пише: «Знаю тепер, що я — українка. І ніякі лихоліття, слова чи події Великої Росії не хвилюють мого серця так, як історія України, ніякий спів не знаходить такого відгомону в душі, як український, ні за кого не болить так серце, як за її помилки, її виразки — відлунюють стогоном у мене в душі. І чим більше бачу в її історії помилок, недоліків, тим палкіше люблю Україну».
У 1881 році просвітниця стала делегаткою вчительського з’їзду в Херсоні, на якому активно підтримала підсумкову ухвалу про «викладання в школі на рідній мові народу». В той же період починають рости й поетичні крила ще-не-Чайки: народжуються поезії «Україно моя мила», «Думка», «Батьку щирий» та інші.
Вже 1885 року Людмила дебютує з псевдонімом «Дніпрова Чайка», підписавши ним вірші «Вісточка» і «Пісня», а також оповідання «Знахарка». Версій походження псевдоніма дві, кожна з них — глибоко пов’язана з Півднем і зростанням там: чи то дівчина асоціювала себе з вільною пташкою Дніпра, чи то закарбувала у творчому імені народну пісню «Ой горе тій чайці…», яку так любив співати батько.
Справи громадські й любовні
У другій половині серпня 1884 року на VI археологічно-етнографічному з’їзді, проведеному в Одесі з ініціативи професури Новоросійського університету, молода поетка знайомиться зі статистиком Єлизаветградського земства Феофаном Василевським, відомим у літературних колах під псевдонімом «Софрон Круть». «Зводить» їх історик Володимир Антонович, на працях якого Березіна зростала.
Молоді працюють на одній ниві — фольклорній, тож доля, хоч і розлучає ненадовго, однак зводить знов: Василевського засуджують на два роки заслання в Херсоні за участь в українському гуртку, а Дніпрова Чайка вирушає відбувати цей час із коханим разом. Імперський нагляд для новоспеченого подружжя в національній справі не завада. В гостинному будинку Русова, де поселилась також і родина Василевських, від 1886 року збиралася передова інтелігенція Херсона, котра спілкувалася виключно українською мовою. Тут Дніпрова Чайка особисто познайомилася з корифеями української сцени Марією Заньковецькою, Іваном Карпенком-Карим, Миколою Садовським і Павлом Саксаганським.
Разом із чоловіком поетеса поширювала гнівні вірші Тараса Шевченка, твори інших передових українських письменників. Підсумком праці середовища Василевських став випуск першого у місті часопису «Степ. Херсонський белетристичний збірник» наприкінці 1886 року. Погане здоров’я жінки після важкої хвороби, перенесеної в дитинстві, дається взнаки. Дніпрова Чайка вирушає на деякий час до Криму 1887 року.
«Морські малюнки» як найвищий прояв таланту
«Купаючись у морі біля Алми, я жаданно приглядалась, прислухалась до нової для мене кримської природи та прийшовши додому розповідала діверові та ятрівці про те, що мені нашептало море. Скеля, Хвиля, Суперечка були моїми фантазіограмами. Одного дня після бурі багато на березі загинуло медуз. Медуза — морське серце — це мені дало ідею казки про “Морське серце”», — писала жінка про цей невеличкий кримський період в автобіографії.
У мариністичному світі, створеному Дніпровою Чайкою за такий короткий проміжок часу, кожний із «Малюнків» — легенда з новим чи перепрочитаним сюжетом із загальнолюдської класики, що несе потужний виховний заряд. Природа Криму додає фарб її письменницькому таланту: твори повні барв фольклорних образів, які міфологічний концепт моря в кожному тексті доповнює по-різному. У поезії в прозі «Мара» авторка використовує стародавні мотиви Риму й Херсонесу для засудження політики колоніалізму, а у вірші в прозі «Буревісник» розкриває сумну сторінку української історії — вивіз морем до гаремів наших дівчат та перетворення хлопців на яничарів.
«Морські малюнки» отримали високі оцінки критиків і письменників. Дніпрова Чайка, виплекана Херсонщиною та Одещиною, розправила свої крила на безкраїх просторах Криму. Далі вона ще писатиме, не покинувши цього покликання до останніх днів, однак місцем її найсміливішого творчого польоту залишиться саме сонячний півострів.
Докія Гуменна
Народилася письменниця 23 березня 1904 року в селі Жашків на Київщині; закінчила двокласну школу, рік провчилася у Звенигородській гімназії. У 1920 році вступила до педагогічної школи в Ставищі. Викладав там поет Дмитро Загул, який і пробудив потяг у Докії Гуменної до літератури. Навчаючись у 1922–1926 роках на літературно-лінгвістичному факультеті Київського інституту народної освіти, Гуменна видруковує в журналах свої перші невеликі оповідання, входить до спілки селянських письменників «Плуг».
Чесна Докія у відрядженні на Південь
У 1928 році радянська преса отримує завдання — висвітлити переваги колективного ведення господарства. Редакція журналу «Плуг» відрядила у південні райони України, де вже були комуни, спеціальну кореспондентку Докію Гуменну. Наслідком докладного вивчення життя того регіону став цикл нарисів «Листи із Степової України», в якому дівчина, на превеликий жаль для своєї кар’єри в УРСР, правдиво описала те, що побачила.
Однією з відвіданих комун була «Незаможник», що в Запорізькій області.
Текст про «Незаможник» спеціальної кореспондентки сповнений сумнівів у «новому раї». Наслідки від циклу статей про Південь та комуни були незворотні. В одинадцятому номері журналу «Критика» Андрій Хвиля у «Нотатках про літературу» наводить уривки з текстів молодої журналістки, називаючи «безпорадними рядками куркульського відчаю».
Ім’я Докії згадується на XIV партійній конференції Київщини у доповіді генерального секретаря ЦК КП(б)У Станіслава Косіора серед таких «націоналістичних» імен, як Донцов і Єфремов.
Так 24-річна спеціальна кореспондентка Докія Гуменна отримує славу, зовсім небезпечну для подальшого життя в радянському союзі.
Погляд у минуле
Докія Гуменна емігрує на постійне проживання в Штати під час Другої світової. Серед плеяди виданих книжок — двотомник автобіографічних спогадів «Дар Евдотеї. Іспит пам’яті». Там жінка згадує епізоди молодості, не оминаючи й рокового відрядження на Південь.
«Про ті три запорізькі комуни є написані нариси. Ними розпочався новий етап моєї літературної біографії. Спочатку слава, а потім знищення, розгром. (…) Писалося тоді не для того, щоб ворожо покритикувати, а з позиції зафіксувати епохальні перші кроки нової ери(…). Я ж була цілком радянська людина (…). Це я підкреслюю, бо при всіх наступних знищуваннях мене я почувала себе морально сильною: я хотіла і хочу працювати для українського народу в таких умовах, у які мене поставила доля народження, у легальних рамках. Ця моральна опора давала мені силу витримувати наступні шторми. (…) В той же час я просто наївно писала, що мої очі бачили, не здогадуючись, що то буде потім», — пояснюватиме жінка згодом.
Хай там як, а наслідків відрядження було не змінити. Південь змінював траєкторії життів письменниць, що були з ним пов’язані.
Подкаст «Дефіляда: Таврія» створений за підтримки Українського Культурного Фонду.
