Буковинка Ірина Вільде увійшла в історію як вправна письменниця, громадська діячка та депутатка Верховної Ради СРСР. А також — одна зі знаменитих людей XX століття й другого тисячоліття у списку ЮНЕСКО, перша жінка, яка отримала Шевченківську премію (1965), та авторка найбільшого українського роману, написаного жінкою («Сестри Річинські»).
Як жила Ірина Вільде? Яким чином, попри тиск радянської влади, їй вдавалося відстоювати власну ідейну незалежність та ідеали модерного українства? У чому полягає літературний феномен письменниці? Розповідаємо у матеріалі.
Між імперіями й окупаціями: молодість письменниці
Ірина Вільде — це псевдонім, який Дарина Макогон взяла не випадково, — wilde з німецької означає дика, вільна, свавільна. Таке ймення цілком відповідало темпераментові й прагненням сміливої жінки.
Народилася 5 травня 1907 року в Чернівцях, тодішній Австро-Угорській імперії. Батько — письменник і народний учитель з Галичини — стає для майбутньої письменниці першим учителем літератури, а мати, буковинка німецького походження, — взірцем сильної жінки. Дитинство та юність Дарини випадають на бурхливий час — розпад російської та Австро-Угорської імперій, революції та створення нової радянської імперії.
Після окупації Буковини румунами у 1918 році українців переслідують: закривають українські товариства й політичні партії, у Чернівецькому університеті забороняють викладати українською, розпочинається агресивна румунізація населення. Через конфлікти батька з чинною владою сім’ї доводиться втікати на підконтрольну Польщі Галичину. Оселяються у Станиславові (сучасному Івано-Франківську). Там Дарина навчається у приватній жіночій гімназії Українського педагогічного товариства. Товаришує Дарією Цвєк, яка невдовзі стане відомою українською кулінаркою та напише популярні книжки з рецептами «Солодке печиво», «До святкового столу», «У будні та свята» та ще кілька.
Початок творчості та перші лаври
У 1926 році, у свої дев’ятнадцять, молода авторка дебютує у перемишлянському часописі з оповіданням «Марічка».
У 1928-му стає студенткою Львівського університету, вивчає славістику та германістику, заробляє на життя приватними уроками. Тоді й знайомиться з майбутнім чоловіком Євгеном Полотнюком. Той навчається спершу на хімічному, потім на лісопильному факультетах та є членом УВО (Української військової організації). Через дружбу з Євгеном та підозру в причетності до УВО у 1930-му Дарину виганяють з вишу.
Молода жінка мусить переїхати у Коломию, де влаштовується редакторкою у часопис «Жіноча доля». Дарина активно пише коротку прозу під псевдонімом Ірина Вільде. Ранні тексти письменниці виразно феміністичні, адже у центрі — доля жінки та складні жіночі переживання. Героїні оповідань «Марічка», «Щастя», «Дух часу», «Пуста жінка», «Лист» — горді, сильні жінки, які мають глибокі й суперечливі почуття та намагаються знайти своє щастя. Тоді ж у статті «За природне право жінки» (1933), розмірковуючи про життя сучасних активних жінок, пише, що боротьба за рівноправність уже позаду, далі — «боротьба за природне право жінки». Молода письменниця провокує дискусію про роль жінки у суспільстві та пропонує поміркувати, що обирати: роль незалежної та емансипованої жінки чи тої, яка може стати матір’ю та реалізувати свої природні потреби.
У 1936-му Ірина Вільде отримує шановану у Львові літературну премію Товариства письменників і журналістів імені Івана Франка за повісті «Метелики на шпильках» і «Б’є восьма», опубліковані роком раніше у часописі «Нова хата». Ці тексти разом із повістю «Повнолітні діти» (1939) складуть один цикл під назвою «Метелики на шпильках». Присудження викликає скандал: бо як можна було з-поміж галицької прози, пронизаної патріотичним пафосом, обрати психологічні тексти про дівоче дорослішання та лицемірну старосвітську мораль?! На захист письменниці стає авторитетний літературний критик Михайло Рудницький, який побачив у ній модерний європейський талант.
За словами літературознавиці Віри Агеєвої, у 20–30-х роках минулого століття Львів виконував роль культурної столиці України з трьома зірками літератури на чолі: Богданом Ігорем-Антоничем, Іриною Вільде та Юрієм Косачем; опікувався ними вже згадуваний Михайло Рудницький. Визнання у літературній спільноті дало поштовх писати ще: Ірина Вільде видає збірку оповідань «Химерне серце» та береться за свій грандіозний життєвий проєкт — роман «Сестри Річинські» (перший том друкуватимуть протягом 1955–1956 в журналі «Жовтень»).
Від буржуазної націоналістки до керівниці у радянській системі
Після шести років заручин та стосунків на відстані у 1934 році Ірина Вільде та Євген-Володимир Полотнюк одружуються. За два роки у подружжя народжується первісток Ярема, а в 1942-му — син Максим. Чоловік працює надлісничим у лісах митрополита Андрея Шептицького у селі Микуличин та є активним учасником руху опору — скоро після призначення Євгена на посаду в лісах починає діяти школа для підготовки бійців УПА.
А ще Полотнюк стає учасником операції «Буря», пов’язаної з карпатським рейдом радянських партизанів Сидора Ковпака — очільника українського комуністичному руху опору в часи Другої світової, члена ЦК КПУ в 1949–1967 роках, депутата Верховної Ради УРСР 2–7-го скликань. Суть операції полягала в тому, щоби за згодою Сталіна під час німецької окупації Західна Україна, підконтрольна УПА, спільно з радянськими силами витісняла окупантів. Так радянські партизани на чолі з Ковпаком опинилися в Яремчі й потоваришували з Полотнюками. Відтоді Сидір Ковпак був прихильний до Ірини Вільде. Завдяки його протекції бунтівній письменниці часто сходили з рук усякі «злочини» проти радянської влади та ідеології.
У 1939-му Євген потрапляє у відому польську катівню «Березу-Картузьку» за підозрою у причетності до ОУН, звільняють його радянські «визволителі». Однак гіркої долі Полотнюку не уникнути — у 1943-му його розстрілює гестапо. Дарині доводиться тікати з дому з синами на руках, друкарською машинкою — весільним подарунком чоловіка — та майже завершеним рукописом «Сестер Річинських» у валізі. Жінку з двома дітьми переховує селянська родина на Прикарпатті, допомагають ОУНівці.
У 1940 році Ірину Вільде приймають до Спілки письменників СРСР. Після завершення війни їй не уникнути тавра українського буржуазного націоналізму. Завдяки силі духу й дипломатичному таланту Дарині вдається очолити Львівську обласну спілку письменників. Тепер їй треба існувати за безальтернативними правилами радянщини.
Після переїзду до Львова у 1944-му Ірина Вільде залишається у місті до кінця життя. Там вона завойовує серця читачів та стає модною авторкою. Дослідники творчості прозаїкині досі не можуть з’ясувати — як їй вдавалося залишатися популярною без вихвалянь радянської влади? До того ж її поважали. Подейкують, що письменниця часто казала: «Вожді приходять і відходять, а я пишу про народ». Попри утиски й обмеження Ірина Вільде стала жінкою, яка змогла все перетривати. Зрештою, безліч таємниць приховує ще не вивчений належним чином архів документів про життя і творчість Ірини Вільде.
Хрещена мати у літературі, гостинна пані
У 1960-х, коли Ірина Вільде переселяється в будинок на вулиці Чумацькій (в історичному кварталі «Професорська колонія»), вона опікується старшими письменниками — Денисом Лукіяновичем, Михайлом Яцківим та Михайлом Рудницьким. А для молодих авторів, як-от Дмитра Павличка та Романа Іваничука, стає «нанашкою», тобто хрещеною матір’ю у літературі.
Завдяки веселій вдачі та вмінню бути різною — привітною, наполегливою, бунтівною та завжди переконливою — довкола постаті Ірини Вільде виникає потужний літературний міф. Вільде часто приймає великий гурт гостей. А ще полюбляє проводити костюмовані маскаради та влаштовувати концертні вечори. Буває, господиня і поважні гості переодягаються, вибирають із гарбуза насіння, вирізають отвори у вигляді очей, вставляють всередину свічки та ходять попід хатами, лякаючи людей. Віра Агеєва зауважує, що на вареники до Вільдихи ходив увесь літературний Львів. Та й не лише літературний — культурний! Якось на гостину завітав увесь хор Григорія Верьовки й сама Ніна Матвієнко. А ще Ірина Вільде заохотила Дарію Цвєк видати знамениту книжку рецептів.
Ширяться й злі чутки, мовляв, письменниця була змушена одружитися з полковником КДБ — насправді ж після смерті Полотнюка вона одружувалася хіба що з радянським інженером.
Нова жінка та національна незалежність
Услід за Лесею Українкою та Ольгою Кобилянською Ірина Вільде утверджує цінності освіченої модерної жінки. Героїні її текстів впевнено чи боязко, але таки обживають усілякі виміри публічного простору, що донедавна вважалися виключно чоловічими. Так, у романі «Сестри Річинські» після втрати авторитарного батька родини шестеро жінок мусять самі давати собі раду — п’ятеро сестер та мати розпочинають самостійне життя. Зокрема, найпрекрасніша із сестер Неля, після того як тілом заплатила маклеру Сулиману, шукає розради у церкві. Вона переймається ідеєю стати місіонеркою для повій, цих заблукалих жінок, та йде до монастиря. Там дівчина з’ясовує, що їй ніколи не стати католицькою місіонеркою, та ще й потерпає від виснажливого допиту про свій «гріх нечистоти». Ірина Вільде показує, що жінка не може здійснити бажане й реалізувати свої внутрішні прагнення. Отже, роман, який Ірина Вільде писала майже сто років тому, сьогодні можемо розглядати у контексті феміністичної інтерпретації та гендерної депривації.
Цікаво, що боротьба з гендерною та національною дискримінацією для героїнь Ірини Вільде однаково важлива. Письменниця гостро відчуває подвійне приниження української жінки — з боку патріархального устрою та імперського гніту. Тому героїні її текстів часто прагнуть вивільнитися з подвійних пут — стати діяльними жінками та виструнчують власну національну ідентичність.
