«Мені треба було визначитися: я розумна чи дурна». Що таке дислексія та як із нею живуть?

09.06.2023
9.4K переглядів
6 хв на читання
дислексія

«Труднощі у навчанні та лінь» — так ще кілька років тому описували нейробіологічний розлад, який характеризувався розладом навичок читання, письма та труднощами у роботі з цифрами. Люди, у яких була дислексія, не знали про свої особливості у навчанні та способи корекції. Проте часто вони стикались з нерозумінням у суспільстві й навіть булінгом. 

В Україні серйозно розглядати дислексію як порушення, що потребує корекції, почали лише у 2017 році. Діти й дорослі отримали змогу корегувати свій стан за допомогою спеціально розроблених програм й індивідуальних підходів.

Що таке дислексія

«В Україні порушення володіння навичками читання, письма та математики зараховують до категорії специфічних розладів у навчанні. У нас окремо виділяють терміни дислексія, дисграфія та дискалькулія й позиціюють їх як мовленнєві порушення, що потребують корекції. За кордоном же термін «дислексія» означає збірне поняття, яке містити всі види порушень у навчанні. Його розглядають як нейрорізноманіття, тобто особливість обробки інформації людиною», — пояснює логопединя та нейропсихологиня Юлія Гордієнко. 

Особи з дислексією мають труднощі у читанні: можуть плутати літери, часто робити помилки у тексті й не розуміти прочитаного. Дисграфія — це порушення письма. Люди мають проблеми саме з написанням слів, плутають велику і малу літери, пропускають їх або недописують. Також виділяють дискалькулію — порушення математичних навичок або й взагалі володіння цифрами. Чоловік чи жінка не може розв’язувати задачі, розуміти математичні приклади. 

Логопединя та нейропсихологиня Юлія Гордієнко про дислексію і дисграфію
Юлія Гордієнко

«Причин виникнення дислексії може бути кілька. Перша — проблеми у розвитку психічних функцій, які могли виникнути ще у період вагітності. Друга — генетична. Якщо в батьків дитини були труднощі у навчанні, то вони можливі й у дитини», — додає Юлія Гордієнко. 

Як виявити дислексію

Дислексію як діагноз можуть офіційно встановити після другого семестру другого класу. З досвіду логопедині, батьки звертаються, коли дитина навчається у другому-третьому класі. У цьому віці школяр вже повинен вміти читати тексти й писати диктанти. Юлія Гордієнко рекомендує приходити до спеціаліста раніше, якщо у дитини затримки мовленнєвого розвитку. Це дасть змогу швидше усунути проблеми, якщо такі є. 

«Є різні ступені складності дислексії. Наприклад, найтяжчий — це коли дитина в 10–12 років ще перебуває на рівні літер або взагалі не може володіти символами, з’єднувати їх у склади, — зазначає логопединя. — Окрім цього, є різні рівні дислексії, й вони залежать від того, яка психічна функція просідає або порушення якого аналізатору більше, тобто порушення нервового механізму, що сприймає й аналізує подразнення із середовища. Наприклад, якщо порушена функція зорового аналізатора, то це буде оптична дислексія. Якщо проблеми з фонематичним слухом чи групою звуків, то людина може плутати звуки “с”, “ш” із “р”, “л”». 

«Усі вважали, що я лінуюся чи недостатньо уважна»

Порушення навичок читання, письма та володіння цифрами мала і 38-річна Тася Осадча. Щоб наздогнати своїх однолітків у розвитку, дівчині доводилося докладати подвійних зусиль до навчання. 

Тася Осадча про симптоми дислексії
Тася Осадча

«Мій перший клас припав на 1991 рік. Пам’ятаю, як за планом ми мали мінімально читати 60 слів на хвилину, а в мене виходило близько 30. У мене був достатньо жвавий розум, я багато речей хапала на льоту, а от техніка читання просто не виходила. Мама мене вчила читати, а я не могла скласти два склади. Літери перед очима мінялися місцями. Був момент, коли вона злилася і “Буквар” летів у стіну. Але в мене нічого не виходило з читанням. Мені треба було визначитися: я розумна чи дурна. Тільки ніхто не міг мені дати відповіді, — згадує Тася Осадча. — У другому-третьому класах треба було вести щоденник читання. Він у мене викликав просто паніку, бо я мала відразу до читання. Так само мені не давалася таблиця множення, бо цифри літали в голові, стрибали туди-сюди, мінялися місцями. У моїй голові не було логічних зв’язків, і ніхто не пропонував варіанти асоціативно запам’ятовувати. Усі вважали, що я лінуюся чи недостатньо уважна». 

Тасіни батьки — активні читачі. У п’ятому чи шостому класі вони висловили розчарування, адже сподівалися, що їхня донька так само багато читатиме, як і вони, проте дівчина зовсім не проявляла інтересу до книжок. 

«Я відчувала себе негідною чи поганою. Здавалося, що мірило моєї успішності у житті визначається читанням. Але найсмішніше те, що школу я закінчила зі срібною медаллю, — каже жінка. — Батьків я не звинувачую, адже вони оперували тими соціальними конструктами, які мали у свій час». 

Свої слабкості дівчина змогла компенсувати сильними сторонами. Зокрема, вона має дуже добре розвинену слухову пам’ять і логічне мислення. 

«Коли вчитель пояснював матеріал під час уроку, то я добре запам’ятовувала все на слух. Художню ж літературу я іноді читала у хрестоматіях, але частіше просила однокласників розповісти мені сюжет, а під час відповіді вчителю могла дофантазувати, що хотів сказати автор, — згадує Тася. — Найцікавіше сталося у восьмому класі. Через булінг, який був з інших причин, батьки перевели мене в нову школу. Там виявилася набагато приємніша атмосфера. У нас була дуже класна вчителька з біології Катерина Андріївна. Вона з перших днів знайшла до мене підхід. Давала книжки з біології, і їх усі я могла швидко прочитати внаслідок компенсаторних механізмів. Лише для складних термінів мені потрібно було докласти часу й зусиль. Завдяки цій вчительці я полюбила біологію й протягом трьох років їздила на олімпіади. А після закінчення школи вступила на медичний». 

Імена з творів дівчина навчилася запам’ятовувати графічно. Зокрема, якщо хтось говорив «Ганна» чи «Андрій», то вона згадувала їх написання. Коли ж називали іноземні імена, то Тася не розуміла, про кого йде мова, і мусила подивитися на написання імені. 

«Диктанти я писала досить грамотно. А от у власних творах припускалася багатьох помилок. Мама перевіряла мої тексти й часто сварила за неправильно написане слово чи літеру. Вона не розуміла, чому в мене інтуїтивно не виходить правильно написати, — згадує Тася Осадча. — Щоб навчити мене грамотності, батьки змушували сідати й переписувати текст із книжки. Але зазвичай так у мене виходило більше помилок, ніж під час диктанту». 

Про власну дислексію жінка дізналася у 2008-му. Тоді їй було 24 роки, й вона саме працювала лікаркою-психологинею в «Охматдиті». До неї на прийом прийшла дитина зі скаргами на труднощі у читанні, формуванні складів у слова. Дослідивши скарги, вона зрозуміла, що в пацієнта дислексія. А саме такі симптоми мала і Тася у дитинстві. 

«Через певний час я мала розмову з подругою, дитина якої має діагностовану дислексію. Виявилося, що її лікували за методикою, схожою на ту, що придумала собі і я, — розповідає Тася. — Я бачу слова не буквами, а цілим фрагментом. У моїй голові ніби сформований графічний набір зі слів. Тому якщо перед очима текст зі звичайними словами, то я швидко читаю й розумію прочитане через контекст. А якщо окремо написати слова «то … от» і спитати, що тут написано, то я не одразу відповім». 

Під час навчання в університеті Тася складала конспекти у формі схем і таблиць. Так само вона змогла вивчити й англійську на достатньому рівні. 

«Мої конспекти були дуже якісними, але більше нікому не зрозумілі. Вони складалися зі специфічних символів, скорочень. Через графічне зображення мені було легше конспектувати матеріал, — говорить вона. — У дитинстві я мала проблеми з англійською, але мама знайшла мені репетиторку, з якою вже за пів року я покращила свої навички. Вона дала мені схеми на всі часи й правила, а я продовжила формувати свій словниковий запас. До слова, ті конспекти я використовувала ще й в університеті». 

Головний лайфак, яким Тася користується у житті, — це не вимагати від себе, коли ти втомлений. 

«Якщо я читаю якийсь допис і не можу скласти двох слів, то це означає, що я просто втомлена і мені треба відпочити, — підсумовує Тася. — Дуже важливо знати свої канали сприйняття і користуватися ними. Наприклад, лише нещодавно я змогла вперше послухати книжку Едіт Егер “Вибір”. Оскільки у мене сформувалося з дитинства упереджене ставлення до читання, то я довго вважала, що прочитана книга лише в текстовій версії. Проте коли дослухала “Вибір”, то була щаслива, що можу цю книжку прочитати у такий спосіб і засвоїти».

Чи можна покращити стан та чи існує лікування дислексії

Логопединя та нейропсихологиня Юлія Гордієнко каже, що дислексію можливо вивести на стабільний рівень. Проте що раніше почати працювати з цим розладом, то більше шансів допомогти. Також велике значення має мотивація людини чи батьків і відсутність супутніх діагнозів. 

«Залежно від ступеня складності існують рекомендації займатися двічі на тиждень із логопедом і один раз на тиждень — із нейропсихологом. Інколи деякі спеціалісти закривають на заняттях обидва напрями. Якщо дитина старша за другий клас, то робота може зайняти два-три роки. Якщо ж молодша, то швидше, — говорить логопединя. — Проблеми з мовою ведуть за собою проблеми психологічного стану. Якщо у дитини є булінг у школі, немає підтримки від середовища, де вона зростає, то і результат буде не найкращий. Особливо у підлітків». 

Серед клієнтів Юлії часто є й дорослі, які скаржаться на проблеми у засвоєнні літер чи чисел. Робота з логопедом та нейропсихологом допомагає їм у самоорганізації та кар’єрі.

«Часто це дуже креативні люди, адже їм доводиться викручуватися, здобувати освіту і працювати. Але, з іншого боку, вони часто швидко виснажуються від такого життя», — додає експертка. 

Тому якщо батьки помітили, що їхня дитина має проблеми з засвоєнням навичок читання, письма та роботи з цифрами, то їм варто одразу ж звернутися до логопеда, що працює з порушенням дислексії, або нейропсихолога. Спеціаліст зробить первинну діагностику й проконсультує щодо подальшої програми навчання. 

Дислексія в Україні та світі

В Україні не існує офіційної статистики щодо випадків дислексії серед населення. Велика кількість людей живуть із цим і є недіагностованими. Проте дислексія, дисграфія та дискалькулія визнані офіційними мовленнєвими діагнозами. Дитині навіть можуть дати інклюзію, й вона отримає індивідуальну навчальну програму, що орієнтована спеціально на її рівень. 

«Як показує практика, батьки звертаються до приватних спеціалістів і працюють над покращенням умінь дитини самостійно, — каже Юлія Гордієнко. — За кордоном же ситуація відрізняється. Зокрема, у Великій Британії з дислексією працюють на рівні держави. Першачків діагностують у школі. Існують спеціальні безплатні пришкільні програми, де з дітьми займаються. Це вважається частиною навчального процесу».