На Netflix вийшов серіал «Моя блискуча кар’єра» — нова екранізація однойменного роману австралійської письменниці Майлз Франклін, опублікованого 1901 року. Це історія юної Сибілли, яка мріє стати письменницею, але живе в суспільстві, де від жінки передусім очікують вдалого заміжжя.
Роман Франклін, написаний нею у 19 років, став класикою австралійської літератури. Його вже екранізували 1979 року, а тепер Netflix пропонує сучасне прочитання історії про дорослішання, жіночу незалежність і право самостійно обирати своє майбутнє.
DIVOCHE.MEDIA розповідає про письменницю, яка багато в чому нагадувала власну героїню, нову екранізацію та те, як історичні драми переосмислюють жіночий досвід.
Дівоцтво в історичній драмі
«Мене чепурять, випрямляють і повільно провертають на рожні пристойності. Я вчуся всіляких нових фокусів. Як-от ходити і їсти. […] Я скоро пізнаю життя», — так іронічно пише сестрі про втрачання власної ідентичності Сибілла, головна героїня серіалу «Моя блискуча кар’єра».
Яскрава та стильна адаптація від Netflix — це ще одна спроба переосмислити класичну історію дорослішання, вписавши в неї своє дівоцтво, та простежити тяглість жіночих досвідів. Вона відсилає, зокрема, до «Марії-Антуанетти» (2006) Софії Копполи та «Маленьких жінок» (2019) Грети Гервіг. Їхні роботи стали відправними точками в емпатійному дослідженні дівоцтва як складного досвіду, що має багато граней. Режисерки віднайшли баланс між зображеннями ностальгійного дитинства та реальних викликів лімінального стану. На противагу стереотипним чоловічим уявленням про нього як про «чарівний період розквіту жіночності» або ж як про загрозливу силу, що призводить до сексуалізації дівочих образів.
Кінознавиця Фіона Гендісайд називає стрічку Софії Копполи «Марія-Антуанетта» маніфестом унікального досвіду дівоцтва, обумовленого тиском очікувань щодо жіночих тіл та ідентичностей. Появі фільму передувало захоплення режисерки біографією Марії-Антуанетти, написаною британською письменницею Антонією Фрейзер, що пропонує співчутливий погляд на життя королеви. Саме цю оптику Коппола використала у своїй кінороботі, створивши історію дорослішання королеви-підлітки, життя якої їй не належить.
На початку нульових історична драма була консервативним жанром і не допускала відхилень, що, звісно, виключало з поля зору жіночі досвіди та відсувало жінок за лаштунки. На думку Гендісайд, це було зухвалим експериментом — розповісти про королеву 18-го століття через об’єктив попарту. Режисерка ставить дівчину в центр «бурхливого моменту світової історії, наполягаючи на тому, що її почуття й переживання важливі».
Розгортаючи інтимну розповідь про відчужене дорослішання в чужому середовищі через кольори, музику, моду, Коппола конструює м’яку жіночу ідентичність. За словами режисерки, вона знімала дівоче кіно, розуміючи, що воно не для всіх, а на знімальному майданчику боролася за жіночий погляд, якому опиралися чоловіки.
Після прем’єри фільм отримав неоднозначні відгуки. Спроба осучаснити класику видалася кітчем. Глядачів шокували вільна інтерпретація біографії королеви, анахронічна музика та знамениті конверси в кадрі. Проте минув час — і стрічка віднайшла своїх прихильників, ставши культовою та увійшовши до найкращих досліджень дівочого дорослішання в кіно. Те, що колись шокувало, відтоді встигло стати мейнстримом.
Через нестандартний підхід до екранізації улюблених романів та поширення тренду на м’яку жіночність, популярність костюмованої драми за останні роки лише зростає. Зокрема завдяки стримінговим платформам, які активно реалізують цей тренд, постмодерністськи переосмислюючи класичні та сучасні твори: «Буканьєрки», «Бріджертони», «Енола Голмс», «Кетрін, названа Пташкою» тощо.
Стираючи часові межі, вони створюють попфеміністичний світ, у якому жінки грають головні ролі, а історичні постаті стають простими людьми із досвідами, близькими молоді. При цьому оголюються теми, які були табуйованими в зображений період. Яскравий приклад — номінована на «Оскар» короткометражка 2024 року Джулії Акс та Стіва Піндера «Jane Austen’s period drama» («Історична драма Джейн Остін» — із грою слів, адже period також означає «менструація»), в якій дестигматизується менструація.
Таке переосмислення часто стикається з критикою. Адже, з одного боку, екранні історії ведуть відверту розмову про дорослішання, втілюючи реальні проблеми жінок, їхні переживання, надають голос маргіналізованим групам. З іншого — спрощують історичні образи та події, занадто відходячи від оригіналу, надмірно романтизують певні історичні періоди та ідеалізують шлюб.
Часом через поверхове прочитання класичної історії вони більше зосереджені на створенні легкої атмосфери, ніж на репрезентації сенсів, і від того стають схожими на казки, переказані на сучасний лад.
Серіал «Моя блискуча кар’єра» глянцевою картинкою маскується під романтичну історію, через що його героїню порівнюють і з Елізабет Беннет із «Гордості і упередженості», і з Елоїзою Бріджертон із «Бріджертонів». Проте Сибілла має реальний прототип — Стеллу Марію Сару Майлз Франклін, жінку, яка кинула виклик гендерним обмеженням, щоб здійснити свої мрії, та стала феміністичною іконою Австралії.
Майлз Франклін: її історія
За життя письменниця мала славу гострої на язик жінки. Вона відстоювала права жінок, працювала у впливових соціальних організаціях, подорожувала світом, провівши 20 років в Америці та Європі. Була запрошеною лекторкою в Університеті Західної Австралії, хоча сама так і не здобула вищої освіти, через що страшенно переймалася. Літераторка опікувалася молодими письменниками, отримала кілька премій і заповіла маєток власній, наразі найпрестижнішій літературній премії Австралії, Miles Franklin Literary Award. Хоча Франклін опублікувала 19 книжок, саме дебют із зухвалою назвою «Моя блискуча кар’єра» став її magnum opus, який цього року екранізували вдруге.
Як і її героїня, літераторка виросла в буші Нового Південного Уельсу, унікальній австралійській місцевості. Дівчина була найстаршою з семи дітей. Спочатку вона здобувала освіту вдома. Після переїзду родини на невелику ферму її заохотила до письма шкільна вчителька.
Франклін була спраглою до читання. І сама в 19 років вечорами, після важкої фермерської роботи, приблизно за шість місяців написала роман. Автофікшн 19-го століття, в якому ненадійна оповідачка розгортає свою історію.
Підписавшись одним зі своїх імен, щоб ввести в оману щодо своєї статі, Франклін надіслала рукопис різним видавцям, але вони, як і в її романі, його відхилили. Тоді вона звернулася до австралійського поета Генрі Ловсона, який допоміг їй надрукувати книжку та написав до неї передмову. «Моя блискуча кар’єра» була опублікована у квітні 1901 року.
На той час австралійки прагнули кращої освіти та гідного працевлаштування. Південна Австралія стала першою юрисдикцією у світі, яка надала жінкам право голосу та можливість балотуватися до парламенту. А наступного року після виходу роману вони отримали виборче право й на федеральному рівні.
Саме тому книжка Франклін відгукнулася багатьом жінкам, які поділяли думки Сибілли та писали авторці листи. Сама ж письменниця засмутилася через те, що з «Моєї блискучої (?) кар’єри» зник знак питання, бо Ловсон у передмові прохопився, що автор — жінка. Її розчарувало й те, що роман сприйняли як автобіографічний, і тому вона була вимушена зняти його з друку, заборонивши перевидання на 10 років.
Феміністичний рух поновив цікавість до книжки Франклін, яка була перевидана 1966 року. А у 1979-му завдяки екранізації режисерки Джилліан Армстронг із Джуді Девіс у головній ролі, що стала класикою нової хвилі австралійського кіно, популярність роману неабияк зросла. «Моя блискуча кар’єра», яка увійшла до австралійського літературного канону, побачила світ українською 2021 року у видавництві Bookraine Publishing House.
«Моя блискуча кар’єра» — автофікшн 19-го століття
Британський часопис The Academy 1901 року в рецензії на книжку назвав авторку «Марією Башкирцевою з Бушу». А згодом британський критик Гевлок Елліс підхопив цю думку в матеріалі для Weekly Critical Review, відзначивши психологізм твору.
У вступі Франклін перепрошує за власну самозакоханість. Її стиль письма, хоча й сповнений юнацької категоричності, доволі самоіронічний та зухвалий. Саме це й вирізняє роман серед солодкавих романтичних історій. Письменниця тонко фіксує позачасові моменти дівочого дорослішання: прагнення подобатися й бути незалежною водночас, захоплення книжками і предметами дівочого туалету, підліткову запальну вдачу й намагання впоратися зі своїми емоціями, пошуки власної ідентичності та прагнення вирватися з-під патріархального тиску.
Допитлива Сибілла, яка мешкає в буші, палко прагне мистецтва, обожнює читати, співає і грає на фортепіано. За волею батьків вона повертається в дім свого народження. Юнка вирушає в подорож і, як героїня власного міфу, поступово плине углиб свого дівоцтва.
Власне, її історія вже давно зрежисована чоловіком. Австралія на порозі 20-го століття пропонує жінкам тихе й непомітне дорослішання, поступову втрату власної свободи, фіналом чого має стати одруження з нелюбом та материнство.
Сибілла ж виділяється на тлі романтичних героїнь, які живуть мріями про шлюб. Їй хочеться упиватися своїм солодко-гірким дорослішанням, а не одружуватися із чоловіком, старшим за неї. Вона складна жіноча персонажка — різка й саркастична, запальна й чутлива. Надзвичайно активна. Її думки подекуди ущипливі й нетолерантні, а вчинки змушують читачів одночасно дратуватися, захоплюватися її сміливістю й співпереживати її люті.
Вона відмовляється грати прописану для неї роль та прагне говорити від власного імені. І тому її історія ― не приборкання норовливої чи чергова варіація міфу про Галатею, в якому жінку вкотре намагаються перевтілити задля чоловічих потреб. А про збереження її внутрішньої цілісності в період, коли патріархальне суспільство лише посилює тиск. Її досвід проживання дівоцтва перегукується з переживаннями інших героїнь, які шукають власний голос, змушуючи пригадати зокрема і Джейн Ейр з однойменного роману Бронте, і Джо Марч із «Маленьких жінок» Олкотт.
За канонами жанру на читачів очікував би хепіенд. Проте вона, як і Франклін, обирає складний шлях у той час, коли для жінок доступними були лише кар’єри дружини та матері. І в цьому, на думку шоуранерки серіалу Ліз Доран, для якої цей текст став формувальним, і полягає блискучість.
Екранізація від Netflix
Netflix підготував серіал до 125-річчя виходу роману. Він увійшов до десятки найкращих англомовних серіалів світового рейтингу Netflix та потрапив до десятки найкращих у 54 країнах.
Цю адаптацію критик The Guardian Люк Бакмастер охарактеризував як «зухвалу й гарячу, проте дещо солодкаву», а критикиня The Guardian Люсі Менґен назвала «рідкісною та прекрасною історичною драмою».
Netflix переосмислює класику, вводячи в сюжет квір-репрезентацію та лінії персонажів корінних народів Австралії. Додає любовний трикутник, прекрасні південноавстралійські краєвиди, актуальні наративи та улюблені прийоми: ламання четвертої стіни й анахронічні пісні, зокрема хіт 90-х «Beautiful Life» Ace of Base, і сучасні композиції, апелюючи до нового покоління.
Серіал знімали на студіях в Аделаїді та в різних місцях Південної Австралії. Над екранізацією працювали переважно жінки, зокрема режисерки Алісса МакКлелланд та Енн Рентон.
Філіппа Нортіст, виконавиця ролі Сибілли, отримала доступ до архівів літераторки. Вона розповіла, що прочитала всі записи, листівки, щоденники Франклін, роздивилася її особисті речі, ознайомилася з біографічними книжками, щоб краще зрозуміти письменницю та її персонажку. Для неї було важливим вшанувати класичну героїню, яка має багато прихильниць у всьому світі, та водночас відкрити Сибіллу новому поколінню, яке б упізнало в ній себе.
Серіал жвавіший за оригінальну версію. Він відхиляється від сюжету, зосереджуючись на дослідженні жіночої тілесності й ідентичності.
Початок історії зображує насолоду дорослішанням та пристрасне бажання героїні відчувати світ і резонувати разом із ним. Камера не об’єктивує дівчину, а вловлює те, як вона сприймає природу і як та живить її уяву.
Пасторальні сцени завдяки теплим тонам та ритмічному монтажу передають чуттєвість підлітки, її жагу до нових вражень, а також дають відчуття простору. Коли Сибілла не витримує тиску гендерних очікувань, вона біжить, тікаючи з їхніх тісних лещат. Дослідниця дівоцтва у візуальній культурі Клер Марі Гілі пояснює це тим, що одним зі способів подолання статичного погляду на молодих жінок у кіно стають моменти руху — біг, танці, які дозволяють їм увібрати повітря поза замкненими просторами.
Образ Сибілли втілює бешкетну юність. Нудна атмосфера бабусиного дому видається надто спокійною для неї. Піддаючись імпульсивним вчинкам, вона намагається захопити всіх у тенета свого шалу, полонить та надихає своєю невгамовною енергією. Вона не боїться бути занадто гучною, займати собою весь простір, утверджуючи, що жіночність може набувати різних форм.
Перед чоловіками Сибілла постає в конвенційно непривабливих образах: із розпатланим волоссям, у неохайному вигляді. Без сорому з’являється на святкуванні в чоловічому костюмі, чим шокує консервативне суспільство. Коли їй стає незручно, вона підлаштовує одяг під свої потреби і, на відміну від героїні книжки, не зважає на зовнішній вигляд: що дужче її намагаються затягнути в корсети, «зв’язавши, як індичку», то сильніше їй хочеться вивільнитися.
Так дівчина потрапляє під вплив Августи, заможної суфражистки, яка переконує її взятися за власний роман. Сцени розкішних бенкетувань у маєтку Августи нагадують полотна голландських натюрмортистів. Сибілла насолоджується богемним життям, смакує нову їжу, святкує своє творче звільнення.
Жіночий погляд відкриває перед глядачами весь спектр емоцій молодої дівчини. І дозволяє прожити їх усі. Жіноча лють тут увімкнена на повну гучність, що неочікувано для історичної драми, але цілком очікувано для живої людини.
Сибілла кричить. Сміливо бунтує і, як не дивно, не маргіналізується та не стає від цього монстром. Вона обурюється тим, що її хочуть одружити проти її волі, тим, що половина світу, яка його народжує, не має прав, не може успадкувати майно та керувати ним, тим, що сама вона вимушена працювати в нелюдських умовах.
Робота гувернанткою стає ініціацією до дорослого життя. З комфортної атмосфери дівчина потрапляє в похмурий і задушливий обмежений простір, який змінює її. Жертовна праця доводить гнів до піка. Приємні емоції юнка проживає так само сильно — Сибілла закохується палко.
Чоловіки ж сприймають її як іграшку, милу й харизматичну, яка може стати окрасою їхнього статусу — про що свідчить підслухана нею розмова. Сибілла ж має таке прийнятне для чоловіків і таке революційне для жінки бажання — йти за власним покликанням. Тому навіть за наявності спокусливих варіантів вона обирає себе. І починає нову історію.
