В Україні понад 65% жінок, які пережили перинатальну втрату, не мали змоги попрощатися зі своєю дитиною, а майже 80% українок не запропонували консультацію психолога чи психотерапевта.
Про це свідчать результати дослідження «Викидні, мертвонародження та смерть новонароджених: досвід сімей у медичних закладах України», яке у березні-травні 2026 року провела громадська організація «Безпечне народження». У ньому взяли участь 516 жінок, які пережили перинатальну втрату у 2021–2026 роках, 308 медичних працівників/ць. Крім того, дослідниці провели серію глибинних та експертних інтерв’ю.
Виявилося, що 57,6% опитаних жінок стикалися з нерозумінням або знеціненням свого способу горювання, 54,5% — з уникненням розмов про померлу дитину, а 46,8% — з очікуванням, що вони мають швидше «забути» пережите та повернутися до звичного життя. Жінки також стикалися з висловлюваннями на кшталт «ще народиш», «у тебе є інша дитина» або «це ще не дитина». Замовчування та знецінення стосувалося не лише значущості самої втрати, а й досвіду батьківства та існування конкретної дитини в житті сім’ї.
Більшість респонденток (понад 67%) розповіли, що відчували провину після втрати: 27,6% — часто, 39,5% — дуже часто. Найчастіше провина виникала через власні сумніви щодо того, чи можна було запобігти втраті, однак на неї також впливали суспільні уявлення про материнство та слова медперсоналу.
Поряд із прикладами підтримувального й турботливого ставлення жінки зіткнулися із травматичною (19,5%), знецінювальною (18,3%) та звинувачувальною (6,4%) комунікацією.
Водночас 78,2% опитаних жінок зазначили, що в медичному закладі їм не пропонували консультацію психолога/ні або психотерапевта/ки, хоча 63,6% сказали, що потребували допомоги в той момент. Після виписки частина жінок була змушена шукати професійну підтримку самостійно. Понад чверть опитаних (28,7%) не отримали зрозумілих пояснень щодо причин втрати, подальших медичних кроків, власних прав, можливостей контакту і прощання з дитиною, поховання та доступної підтримки після повернення додому.
Побачити дитину після втрати та попрощатися з нею змогли лише 34,3% опитаних жінок, тоді як 65,7% такого контакту не мали. Проте найчастіше це відбувалося як частина формальної процедури підтвердження мертвонародження. Більшість (71%) респонденток зазначили, що медперсонал не пояснював їм можливості щодо контакту, прощання чи створення пам’ятних речей.
Дослідниці зауважили, що чинне законодавство не встановлює чіткої процедури передачі батькам тіла або останків дитини у разі втрати вагітності до 22 тижнів для поховання чи кремації. Жінкам можуть відмовляти у можливості забрати тіло дитини навіть після висловленого бажання організувати поховання. В окремих випадках респонденткам пояснювали таку відмову тим, що тіло вважається «біологічним матеріалом».
Для багатьох жінок поява молока після втрати ставала продовженням тілесного зв’язку з дитиною та болісним нагадуванням про її смерть. Найчастіше лактацію пригнічують медикаментозно — про такий спосіб розповіли 87,7% опитаних медичних працівників та працівниць. Природне завершення пропонують 11%, а можливість донорства грудного молока — лише 3,9%.
В інтерв’ю жінки також описували випадки, коли препарат для припинення лактації їм давали без достатнього обговорення, а в одному з випадків медикаментозне припинення лактації було розпочато ще до смерті дитини.
Водночас переважна більшість (76,7%) медперсоналу переконана, що однією з ключових проблем у роботі з перинатальною втратою є відсутність чітких стандартів. Понад половина (56,6%) опитаних медпрацівників та медпрацівниць назвали однією з проблем у цій сфері недостатню професійну підготовку. Серед труднощів вони також відзначали психоемоційну складність таких ситуацій, власні емоційні реакції та невпевненість у тому, як правильно підтримати батьків. Майже половина (44,3%) опитаних вказали на потребу в психологічній підтримці медперсоналу.
Щодо прощання з дитиною — 89,6% опитаних медичних працівників та медпрацівниць вважають доцільним надати батькам можливість побачити її після втрати, 59,2% підтримують можливість потримати її на руках, а 52,1% — провести певний час наодинці.
За даними Міністерства охорони здоров’я, у 2025 році в Україні народилися живими 159 147 дітей, а мертвими — 930. Протягом перших 28 діб життя (у неонатальному періоді) померли 353 дитини, у віці від 28 діб до одного року (у постнеонатальному періоді) — 481 дитина. Також зафіксовано 3208 самовільних переривань вагітності до 22 тижнів.
Протягом минулого року під час УЗД до 22 тижнів вагітності зареєстрували 1268 випадків виявлення вроджених вад розвитку плода, майже у половині випадків (694) вагітність було перервано.
Авторки дослідження наголошують на необхідності розроблення та впровадження єдиного національного стандарту супроводу в переживанні перинатальної втрати, який охоплюватиме медичні, психологічні, етичні, духовні та організаційні аспекти допомоги сім’ям на різних етапах вагітності та після смерті дитини.
Зокрема, медперсонал має створити умови для можливості бачити померлу дитину, тримати її на руках, провести з нею необхідний час, створити пам’ятні речі: фотографії, відео, відбитки та/чи зліпки ручок і ніжок, пасма волосся тощо.
Також дослідниці закликали приділити особливу увагу кризовому консультуванню в перші години та дні після втрати, забезпеченню доступу до довготривалої психологічної підтримки та груп взаємодопомоги.
«Психологічна, психотерапевтична та, за потреби, психіатрична допомога має бути невіддільною складовою супроводу в переживанні перинатальної втрати. Батьки повинні отримувати інформацію про доступні можливості психологічної підтримки як під час перебування у медичному закладі, так і після виписки», — йдеться у рекомендаціях.
- Щороку 15 жовтня у світі відзначають День обізнаності про перинатальну втрату (BabyLoss Awareness Day). Напередодні Дня пам’яті дітей, які пішли передчасно, чотири мами розповіли DIVOCHE.MEDIA свої історії втрати, підтримки й життя після.
Фото: ГО «Опіка Ангела»
