Валентина — медикиня стабпункту 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. До повномасштабної війни вона рятувала онкопацієнтів у Києві, а вже навесні 2022-го мобілізувалася до лав Збройних сил України.
У розмові з посестрою Оксаною Щур із відділення комунікацій бригади вона розповідає про свій досвід на фронті, запахи й виклики стабпункту, де доводиться рятувати поранених ровесників її доньки.
Валентино, де вас застав початок повномасштабного вторгнення?
Я була на зміні в Інституті раку в Києві. О другій ночі завила сирена. Пацієнти бігли до мене: «Валю, що робити?» Тим, хто міг ходити, я казала спускатися в підвал, а сама залишилася на поверсі — у мене були лежачі, післяопераційні пацієнти.
На ранок почалася паніка: зміна не приїхала, мене затримували на чергуванні. Найбільший страх тоді — що мости переб’ють, і я не доберуся на лівий берег, а потім на Чернігівщину, до дитини. Старша медсестра врешті махнула рукою: «Гаразд, їдь».
Я спустилася в метро. Було відчуття, що я у фільмі: вагони забиті людьми, які там ночували, навколо заплакані обличчя. Удома донька вже чекала зі спакованими валізами: «Мамочко, тікаємо!»
Але ми залишилися.
Ми тоді жили в приватному будинку, і нашим «укриттям» був погріб під ванною кімнатою. Донька спускалася туди під час тривог, а я не могла. Дивилася на нього й розуміла, що це не сховище, а пастка.
Перші три дні світломаскування, комендантської години та суцільної невідомості були жахливими, я ледь не божеволіла. Тоді усвідомила: моя медична освіта, мої навички й руки зараз дуже потрібні — байдуже, тут у тилу чи на фронті, але я просто мушу діяти.
Як ви наважилися мобілізуватися?
У березні Чернігівщина опинилася у напівблокаді. Мости підірвали, а навколо все гупало й дрижало.
Я почала волонтерити в селищній раді — збирала для хлопців одяг, продукти, ліки, які тоді були дефіцитом. Згодом почала чергувати в сирому підвалі поліклініки, де облаштували пункт першої допомоги. Там лікували військових, які перемерзали на блокпостах.
Донька постійно питала: «Мамо, якщо війна буде просто в нас вдома, що ти будеш робити?» Я відповідала: «Буду допомагати хлопцям. Що вмію, те й робитиму». Згодом 18-річна донька виїхала за кордон. Щойно вона опинилася в безпеці, я пішла у військкомат.
Зі мною в черзі стояла дівчина, років дев’ятнадцять. Висока така. Каже: «Хочу на війну». А на неї дивляться і питають: «Ти знаєш, куди зібралася? Там руки, ноги летять у різні боки. Ти зможеш хлопців витягувати?» Її тоді не взяли, а мене — так.
Мені дали контактні номери військових частин. Я зателефонувала до Білої Церкви, і мені одразу сказали: «Приїжджайте завтра на співбесіду, але захопіть із собою зубну щітку». Я ж була наївною цивільною людиною, думала: швиденько з’їжджу, поспілкуюся й повернуся додому збирати речі.
Це було перед самим Великоднем. Свято було 24 квітня, а я поїхала 27-го. Наготувала вдома м’яса, напекла пасок, покликала подруг: «Приходьте, треба подоїдати все, бо їду». Посиділи на прощання, і наступного дня я поїхала.
Сама співбесіда виявилася короткою: «Вену колоти вмієш?» — «Вмію». — «Все, беремо». Так і залишилася в частині й два місяці на пункті постійної дислокації оглядала мобілізованих, а потім не витримала, підійшла до командира роти й сказала: «Я мобілізувалася не для того, щоб сидіти на ППД. Відправте мене до хлопців». У червні я поїхала в Бахмут.
Як на ваше рішення відреагувала донька?
Доньку щодо своєї мобілізації обманювала до останнього. Вигадала цілу легенду: нібито я медик у Дніпропетровській області на навчальному полігоні. Під розриви артилерійських снарядів у Бахмуті я казала їй: «Тут безпечно, хлопці стріляють — ми наглядаємо».
Вона дізналася правду випадково, коли моя мама на пошті побачила, що я відправила посилку з Бахмуту. Мама зателефонувала: «Доцю, так де ти? Де ти є? Який полігон у Дніпропетровській області? Тут на коробці Бахмут написано!» А донька була поруч і все почула.
Коли ми нарешті зустрілися в моїх батьків, вона вже все знала. І от у мене відпустка всього п’ять днів, яка тане на очах, а вона через цю брехню три дні взагалі зі мною не розмовляла, просто ходила повз як тінь. Мені скоро повертатися туди, а вона мовчить. На третій день я сказала: «Доцю, ну давай поговоримо, мені ж не так багато часу залишилося тут побути». Вона розплакалася: «Ти мене обдурила, так не можна!» Я обіймала її й пояснювала, що збрехала про полігон лише для того, щоб зберегти її від цього жаху, щоб вона не боялася за мене. Вона пробачила.
Як ви зараз говорите з донькою про службу? Вона просить вас повернутися до цивільного життя?
Вона постійно каже, щоб я звільнялася. Каже: «Приїжджай до мене у відпустку і залишайся». Доводиться пояснювати, що я не кину службу, що ми маємо стояти до кінця.
Коли телефонує, в неї завжди одне запитання: «Чи небезпечно?» Звісно, кажу, що ні: «На вулицю виходити можна — значить, усе гаразд». Сміюся: «Подивись на мене по відеозв’язку, хіба в мене може бути все погано?» Але іноді мимоволі проговорююсь про обстріли, про небезпеку. Про поранення вона теж завжди питає — скільки людей привезли за добу, чи тяжкі. Тут я завжди кажу правду.
Свій перший фронтовий досвід ви здобули в Бахмуті влітку 2022-го. Якою тоді була ваша робота?
Бахмут — моє перше розбите місто. Трояндове місто на тлі страшної розрухи. Там були такі алеї… Я такої кількості троянд ніде не бачила. І цей запах квітів серед руїн… Це було дуже страшно і дуже гарно водночас.
Спершу ми працювали евакуаційним екіпажем на машині «Богдан». Нас було троє: я, водій і лікар-анестезіолог Юра Пастощук, ветеран ще з 2014 року.
Літали полями, навколо вибухала арта, прилітали касетні снаряди. Тоді це сприймалося легше, ми навіть сміялися з водієм: «О, знов не влучили».
Юра навчив мене всього: як працювати в машині, що скаче по вибоїнах, як швидко стабілізувати пораненого, зупинити критичну кровотечу, поставити вену й довезти живим до госпіталю. Я йому неймовірно вдячна, бо ці знання ще не раз рятували мене в інших підрозділах.
Коли лінія фронту наблизилася до Бахмуту, евакуаційні машини стали менш актуальними — підрозділи везли поранених напряму до лікарні, бо перекладання з машини в машину забирало дорогоцінний час. Одного дня командир дізнався, що передова хірургічна група виїхала з лікарні Бахмуту. Нас терміново перекинули туди формувати стабілізаційний пункт.
Там ми створили повноцінний бригадний стабпункт. Згодом переїхали в Курахове та в Катеринівку.
Як складалися стосунки з тими цивільними, які залишалися в містах?
У Бахмуті на вході до лікарні постійно сиділи місцеві бабці й дідусі. Ми називали їх провокаторами. Щойно починався обстріл, вони голосно проклинали українських військових, кричали, що це ми по них стріляємо. Вони сиділи поруч із нами, тими, хто їх рятує, і ненавиділи нас. Командири просили нас взагалі не реагувати й не вступати з ними в конфлікти.
У Кураховому пізніше було те саме, але там люди вже хитрили: продавчині в магазинах обслуговували нас крізь зуби, не дивилися в очі. Це важко емоційно — ти приносиш їм заробіток, ти їх захищаєш, а вони всім своїм виглядом показують, що тобі не раді.
Для мене завжди було незрозуміло: якщо ти так любиш росію, чому ти не їдеш туди, а сидиш тут і чекаєш її приходу, знаючи, яку смерть і руйнацію вона несе?
Ви працюєте на стабпункті з дуже важкими травмами. До чого в цій роботі звикнути найважче?
Я ніколи не боялася вигляду неживих людей чи страшних поранень. Але є одна річ, до якої так і не звикла за ці роки, — запах свіжої крові. Її вигляд мене не лякає, а от запах… Мене від нього досі нудить. Я до нього так і не звикла.
А взагалі на стабі запахів безліч. Уявіть, літній період: привозять пораненого, який пролежав декілька днів, бо евакуація через ворожі дрони була неможливою. Який там запах, коли вже розвинулася гангрена? Буває, зрізаєш одяг, а в тілі вже черви, опариші.
Але ми, медики, на це не реагуємо взагалі, бо хлопці й так страшенно соромляться. Не скажеш же бійцю: «Почекай, я провітрю кімнату, бо мені тхне, а потім буду рятувати тебе».
Що психологічно найважче витримувати, дивлячись на поранених?
Ампутації в молодих. Привозять хлопців — ровесників моєї доньки. І я розумію: нічого вже не пришиєш, ніщо не відросте. Каліцтво на все життя.
Я завжди підсвідомо чекала істерик: от він лежить, у нього немає руки чи ноги, зараз буде крик. А вони спокійні. Вони дивляться на місиво замість кінцівок абсолютно нормальними очима. Вони плачуть не за ногами. Вони плачуть, коли дізнаються, що їхній побратим — «200». Отой біль та приреченість в очах… Там нічого не треба говорити, ти дивишся в ці очі й усе розумієш.
Для них дуже важливі особисті речі. Навіть якщо одяг повністю пошматований і в крові, ми обов’язково перевіряємо кожну кишеню перед тим, як викинути його. Збираємо телефони, обручки. Ми все це дбайливо збираємо і передаємо з ними далі.
Ви знаходите сили опікуватися ще й тваринами. Розкажіть про це.
Якось наш лікар Юрій Зіновійович пішов викидати сміття, а там у баку — сумка. П’ятеро цуценят у ній уже розклалися, були мертві, а четверо ще пищали. Вони були сліпі й страшенно смерділи. Ми їх відмили і вигодовували з дитячої пляшечки.
А влітку по центральній дорозі в Перемозі висіли маскувальні сітки. У них постійно заплутувалися птахи — синички, горобці, навіть яструб був. І тисячі жуків-оленів, які теж там гинули. Ми постійно лазили й обережно вирізали пташок із тих сіток та випускали на волю, та й жуків намагалися виплутувати.
У мене вдома тепер живе кішка Мія з Катеринівки. Була ще собака Герда із Селидового, але вона, на жаль, згодом втекла.
Я свого часу за допомогою волонтерів, яких знаходила, перевозила тваринок із Донеччини додому. Оце була ціла історія, як я за них воювала та відвойовувала, коли мені казали, що на війні котам і собакам — не місце і нема чого ними забивати простір! Кішка якраз народила тоді четверо кошенят! І от у нас постійно переїзд за переїздом, а я їжджу з цими коробками з кошенятами та собакою Гердою на повідку…
Але завжди стояла на своєму. На війні ми рятуємо тварин, щоб самим залишатися людьми.
Коли приїжджаєте у відпустку в цивільні міста, що відчуваєте?
Прірву. Інколи це елементарні заздрощі цивільних: «О, приїхала! А це правда, що ви там так багато отримуєте?» Я приїжджаю додому, щоб просто поспати, змити бруд, поїсти з нормальної тарілки, згадати, хто я є. Вони цього не розуміють.
Ми понад чотири роки їмо з одноразового пластикового посуду. Ми радіємо теплій хаті й нормальному туалету в ній, а цивільні досі рахують наші «заробітки», не розуміючи, якою ціною вони даються.
Чи думаєте ви про життя після війни? Яким воно буде?
За чотири роки тут я відвикла від стандартної роботи постової медсестри. Лікарям-хірургам ще важче — за ці роки вони втрачають свої складні операційні навички, бо на стабі робиться зовсім інше. І я не думаю, що в цивільних лікарнях на нас чекатимуть із розпростертими обіймами лише тому, що ми пройшли війну.
Тут ми навчилися жити теперішнім. Усі цінності, які були раніше, стали неактуальними. Головне тепер — елементарні речі: рідні люди поруч, тепло, здоровʼя та мир.
Дуже сумую за донькою. Мені спокійно, що вона в безпеці, але душа болить, що в чужій країні й геть сама. Війна завдала великого болю, розлучивши родини, і єдине, що мене зараз по-справжньому тримає, — її бажання повернутися в Україну після перемоги. Заради цього майбутнього варто виборювати свободу.
