У новому сезоні подкасту «На її плечах» говоримо про жіноче лідерство у різних сферах. Цей епізод присвячений хвилині мовчання як щоденній практиці пам’яті та громадській організації «Вшануй», яка з локальної ініціативи виросла у загальнонаціональний рух.
Гостя випуску — журналістка, співзасновниця ГО «Вшануй» Катерина Даценко, яка разом з Іриною Цибух почала системно говорити про хвилину мовчання о дев’ятій ранку як щоденний ритуал пам’яті.
За кілька років ідея пройшла шлях від низової практики до державної політики: у березні 2026 року президент підписав закон про загальну національну хвилину мовчання, яким обов’язок щодня оголошувати її початок і завершення покладено на органи місцевого самоврядування.
Публікуємо коротку текстову версію епізоду.
Чому саме хвилина мовчання стала відправною точкою для «Вшануй»?
Хвилина мовчання — це, мабуть, найпростіший спосіб, в який ти можеш вшанувати пам’ять своєю щоденною дією. Для мене особисто був момент, коли я вперше відчула на собі, як завмирає абсолютно все, навіть маленьке містечко. Тоді зрозуміла, що це дуже проста у виконанні річ, яка не потребує додаткових зусиль, — тобі не треба ні з ким контактувати чи взаємодіяти в цьому ритуалі, — але яка торкається настільки глибин душі, що може доторкнутися до кожного. Через цю просту дію ти можеш увійти в тему пам’яті, в культуру пам’ятання, зрозуміти, що для тебе важливо і чим ти можеш бути важливий для цієї країни.
Хвилина мовчання нічого не коштує і не потребує жодних умов. Але як бути тим, хто не на вулиці — вдома або, наприклад, у поїзді, який неможливо зупинити?
Я десь рік тому зрозуміла, що хвилина мовчання — дуже універсальна дія в усіх сенсах. Для когось — це хвилина мовчання, для когось — хвилина честі, хтось згадує імена загиблих, хтось думає про живих і про те, кому сьогодні варто задонатити, а для когось — це просто особисте, персональне значення. У нас у країні не всі можуть підвестися з місця або зробити якусь дію, крім як подумки вшанувати. В «Інтерсіті», наскільки я знаю, залізничники здебільшого дотримуються хвилини мовчання, хоча потяг як критична інфраструктура зупинитися не може; пасажири часто просто підводяться з місць. Вдома це радше про те, як ти особисто це сприймаєш: просто встати — не завжди означає, що ти свідомо про щось думаєш, але механічна дія на вулиці може, навпаки, показати іншим людям приклад і залучити їх. Тому, мабуть, не можна в будь-яких ритуалах бути декларативним і робити ось тільки так. Я думаю, те, що ми даємо величезний спектр для дій і для думок, залучає навпаки ще більше людей.
У березні 2026 року президент підписав закон про загальну національну хвилину мовчання. Що змінилося того дня, коли справа, за яку ви боролися, стала законом?
Ідея закону виникла ще в 2024–2025 роках, коли ми спілкувалися з київською місцевою владою, і я пропонувала оголошувати хвилину мовчання через загальну систему оповіщення, щоб нагадувати людям. Мені тоді відповіли, що є Кодекс цивільного захисту населення, і там не написано, що можна оголошувати хвилину мовчання через цю систему, — просто не було повноважень. Я сказала: «Гаразд, тоді я зміню цей документ». Минув рік, і ми його змінили. З одного боку, це було особисте рішення, з іншого — це про різницю в логіці: людина живе за принципом «усе, що не заборонено, — дозволено», а влада за юридичними повноваженнями працює навпаки — «усе, що не дозволено, — заборонено». Тому без прямого дозволу нічого не рухалося.
Фактично закон зробив дві речі: легалізував те, що частина місцевого самоврядування вже й так робила за власною політичною волею, — наприклад, Вінниця, Львів та ще багато міст ухвалювали власні рішення про оголошення хвилини мовчання через систему оповіщення, — і водночас підштовхнув тих, хто цього не робив. При цьому закон не передбачає покарання за недотримання, і для мене це принципово важливо: хвилина мовчання не має бути обов’язковою, кожна людина має сама зрозуміти, навіщо це їй.
Що саме тепер зобов’язані робити міста, а що залишається на розсуд кожної людини?
Місто має робити дві речі: оголошувати початок і завершення хвилини мовчання на підприємствах та в організаціях, які йому належать, і робити те саме на території всієї громади. В який саме спосіб — закон не прописує: можна виносити колонки з будинку культури щоранку, і це вже буде виконанням закону. Кабінет міністрів ухвалив розпорядження, яке дозволило оголошувати хвилину мовчання через загальну систему оповіщення, а ми зараз разом з Українським інститутом національної пам’яті готуємо рекомендації, як це можна робити. Тож будь-яка людина може прийти до своєї місцевої влади і запитати, чому в громаді немає сповіщення про хвилину мовчання, — і має право на це розраховувати. А те, що залишається персональним, — це вже вибір кожного: зупинятися або не зупинятися, думати про своїх людей, вчити цього дітей, пояснювати їм, про що ця хвилина. У голову до людей ми точно не заліземо.

З якою критикою і запереченнями навколо хвилини мовчання ви стикаєтеся і чи змінилося щось після ухвалення закону?
Більшість цих звинувачень — не знаю навіть, як їх правильно назвати, — умовно ділю на категорії. Перша — це, як я помітила, здебільшого від російськомовних людей, що вже саме собою для мене особисто і для нашої команди є своєрідним показником. Друга — досить часто це від ботів.
І третя категорія, яка є дуже важливою, — це від родин загиблих. І тут я хочу пояснити: багато хто з родин загиблих каже, що їм фізично боляче перебувати під час хвилини мовчання, і їм не треба ця одна хвилина, бо в них кожен день — це біль.
І тут я не маю жодного права ні апелювати, ні звинувачувати, тому що кожен із нас проживає цей біль втрати абсолютно по-своєму. І для когось ця хвилина, наприклад, є навпаки підтримкою, бо людина думає: там зараз усі навколо, хто зупинились, згадують, можливо, і про мою дитину, чи про мого чоловіка, чи про мою сестру, разом зі мною. А для когось, навпаки, — це дуже сильне психологічне навантаження.
З попередніми двома категоріями я не знаю, чи є сенс говорити. Тому що я в принципі не знаю, чи можна якимось чином змінити будь-яку з думок російськомовних людей і людей, які поза політикою або кажуть, що це якась «зобов’язалівка».
Що стосується ботів, — я зрозуміла, що принаймні останній рік, якщо не півтора, росія почала вкладатися в фейки навколо хвилини мовчання: вигадки, нібито це «хвилина стояння», або от мене колись обізвали некропропагандисткою. І ти просто заходиш, перевіряєш профілі — це ж дуже легко зараз робиться, — і розумієш, що тут навіть говорити нема з ким. Тому всі інші люди, хто висловлюється зазвичай не те щоб негативно, а радше із запитаннями. А чого саме зупинка? А чого одна хвилина? А звідки загалом це пішло? Тим людям, які ставлять запитання, ми зазвичай відповідаємо.
Я особисто провела з десяток розмов-пояснень, коли розклала все по поличках, і людина така — ага, ну в принципі в цьому є сенс. Тобто якщо людина, можливо, справді критично це сприймала, але налаштована на діалог, — зазвичай це працює. Я думаю, що ще одну таку ложку меду в ритуал хвилини мовчання додає те, що це більш ніж сторічна традиція. Тому не ми її точно придумали, але ми її адаптували для України.
Ви багато їздите регіонами. Чому в одних громадах ці практики приживаються швидко, а в інших — ні?
Це дуже залежить від співпраці міста й громади. Буває, що громада дуже активна, але місто її ніяк не підтримує — і тоді все тримається лише на волонтерстві та особистому бажанні людей. Якщо в якийсь момент місто це не інституціалізує і не візьме під свій контроль, люди рано чи пізно вигорають — і разом із ними вигорає сама традиція. Тож ця співпраця є ключовою, і згуртованість громади теж дуже сильно грає роль.
А яка ваша власна хвилина мовчання о дев’ятій — про що вона?
Дуже по-різному, залежно від настрою. Часто я поіменно згадую своїх людей. Часто думаю про тих, хто живий, і кому я давно не писала, і що варто написати, бо кожен день на фронті — це ще одна нагода подякувати цим людям. Іноді, чесно кажучи, просто перебираю в голові список справ на день. Але найчастіше це якесь заземлення, внутрішня рефлексія — хто ми, що ми, для чого ми, чи правильно все робимо, чи на тому боці стоїмо.

«Вшануй» — це не лише хвилина мовчання. Як з’являються інші практики — «Стою за», «Поміж нас», таблички на лавках, рекомендації для шкіл, ритуал прощання з прапором?
Ми ще працюємо над церемонією прощання із загиблими військовими на щиті. Але майже всі ці речі так чи інакше вже існували в Україні — десь локально, органічно, на рівні окремої громади. Я не можу сказати, що ми щось вигадали з нуля. Найголовніша роль держави зараз — виграти війну, і я розумію, чому питання пам’яті лишається трохи осторонь. Тому я бачу величезний потенціал нашої організації саме в ролі своєрідних кризових менеджерів: ми можемо брати вже наявні локальні рішення, досліджувати їх, оформлювати в методичку чи дорожню карту і пропонувати державі та місцевій владі.
Наприклад, я поїхала до Кривого Рогу й дізналася, що тамтешня громада разом із пластунами вже проводить своє прощання з прапором. І я подумала: чому б не взяти ці локальні ініціативи, не задокументувати їх й не запропонувати як готове рішення, яке держава могла б затвердити постановою.
Радянська традиція пам’ятання — це обеліски, граніт, масштаб. Чи можливо поєднати цю потребу говорити про масштаб втрат із персоналізованою пам’яттю про кожну конкретну людину?
Мені здається, цього балансу поки що ніхто не знайшов — можливо, ми якраз станемо тією країною, яка це зробить. Свого часу Перша світова війна дуже сильно змінила підхід до пам’ятання: до неї вшановували передусім полководців, а після з’явився невідомий солдат — не в тому вигляді, в якому ми звикли бачити його в радянській традиції, а як ідея, що важливий кожен солдат. Наступна ітерація цієї ідеї — що важливе кожне ім’я. Наші колеги з платформи пам’яті «Меморіал» кажуть саме про це: війна — це не статистика, і вони зберігають історії конкретних людей. Але коли ми говоримо про загальний масштаб, все одно змушені оперувати цифрами. І тут такі простори, як портрети на Майдані чи Стіна на Михайлівській, дають змогу в якийсь момент усвідомити, що за кожним фото стоїть щонайменше сім’я, а ще — думки, мрії, любов, бажання.
З іншого боку, це завжди питання відповідальності кожного з нас. Я, наприклад, роблю все, щоб пам’ятали трьох близьких мені людей — і все, що ми зараз робимо, це насамперед у пам’ять про Іру. У мене є друг Андрій Ковальчук, непублічна людина, звичайний хлопець, — і на різних подіях я намагаюся згадувати його ім’я. Нещодавно, буквально три дні тому, загинув мій знайомий Віктор, і я розумію, що і його ім’я нестиму далі із собою. Ця відповідальність — індивідуальна, є ще відповідальність міст, організацій, бізнесів, і вже потім — держави. Держава, як мені здається, і має лишатися такою рамковою структурою — вона задає тон і приклад, а все, що нижче, це вже відповідальність кожного зберігати пам’ять, любов, продовжувати справи й ідеї тих, кого ми втратили.
Ваша робота — це постійний контакт із чужим і власним горем: родини загиблих, громади, міністерства, бюрократія. Як витримувати цей ритм?
У журналістиці нас вчили не пропускати кожну історію через себе, але, чесно кажучи, я так і не навчилася цього несприйняття. Тому одним із пріоритетів для себе визначила роботу саме з регіонами і в регіонах — бо в Києві не працюють всі ті реформи й рішення, які ми хочемо втілити, це завжди про роботу з людьми на місцях. І от ти їздиш, спілкуєшся, і попри весь той біль, який ти часто відчуваєш, ти ще відчуваєш величезне тепло від цих людей. У мене ще не було жодної, мабуть, поїздки, де б поряд із бажанням виридати всі очі не виникало бажання заобіймати весь світ. І я повертаюся натхненна, і заради цих людей я готова далі продовжувати стукати в усі двері, аби їм хоч якось допомогти з їхнім болем. Мене, мабуть, дуже сильно тримають люди.
Як витримувати межі й кордони у спілкуванні з родинами загиблих?
Я завжди це роблю у форматі запитань. Тобто, а як ви думаєте, а чи можливо це зробити? Наводжу якісь приклади громад та сімей, причому не в порівняльному сенсі, а радше, як робиться. І я би не сказала, що кордонів не існує, але дуже часто родини, яким все не так, хоча їх менше, принаймні ті, з ким я комунікувала, — це радше про те, що в якийсь певний момент із ними припинили в принципі комунікувати. І їм банально не вистачає тієї людини або когось того, з ким вони поговорять і хто їх зрозуміє. І дуже часто, якщо ти спілкуєшся, то й тебе чують теж. І тоді питання кордонів зникає.

Соцмережі — це і хейт, і боти, і критика. Як ви відрізняєте токсичний хейт від конструктивної критики, яка справді може щось змінити?
Я слухаю й дивлюся на всю критику. Ми навчилися працювати із запереченнями: якщо за негативними емоціями є якесь нерозуміння чи непорозуміння, ми пояснюємо — так само, як пояснювали, чому хвилина мовчання одна, чому це саме стояння, чому швидка проїжджає попри оголошену хвилину в багатьох містах. Я завжди сприймаю критику як можливість ще раз щось прокомунікувати або сигнал, що ми десь щось недоговорили чи недорозповіли.
З приводу команди і хейту, я ненавиджу тредс. Але з іншого боку, інколи ти натрапляєш просто на оцей тредс із плюс-підпискою якоюсь, там де всі дуже адекватні й усі підтримують одне одного, і це дає величезну підтримку. Не скажу, що тільки я підтримую команду, а дуже часто і команда підтримує мене, бо коли ти дивишся на всі ці емоційні звинувачення, в якийсь момент ти сам починаєш сумніватися і думати, а чи правильно ви все робите.
І тоді ми просто сідаємо і говоримо, чи ми точно там, де хочемо, чи ми точно там, де треба, чи ми не звернули з якогось нашого шляху. І тут команда є, мабуть, тією опорою, яка дуже допомагає мені чітко зрозуміти, що ми десь правильно пішли або десь неправильно. У нас якось налаштований певний «важілець», коли ми всі разом розуміємо, що, наприклад, щось зробили не так. І що це наш спільний провтик, і треба десь налагодити взаємодію. В нас не так багато було кризових комунікацій, але вони були.
Ви співпрацювали з бізнесами — Kyivstar, PrivatBank, Vodafone та іншими. Наскільки бізнес готовий включатися в тему пам’яті?
Пам’ятаю 2024 рік, коли Іра проводила свою першу — і, на жаль, єдину — лекцію для бізнесів про культуру пам’яті й хвилину мовчання. Тоді нам було дуже складно зібрати бізнес на цю тему, і багато хто прийшов саме тому, що лекцію вела Іра. Вона тоді казала, що хоче сильно змінити цей підхід. На жаль, вона змінила цей підхід, але ціною власного життя: після її загибелі багато з тих, хто тоді був, змінили ставлення — через нашу комунікацію, через те, що втрат ставало дедалі більше та їх уже неможливо було не помічати, зокрема й усередині самих компаній.
І вони почали робити не тільки хвилину мовчання. Загалом підтримувати родини загиблих працівників. Або надавати якусь психологічну допомогу, робити якісь вечори пам’яті, вводити соціальний елемент пам’ятання у своє повсякдення чи загалом у свою роботу глобально. Тобто за ці два роки соціальна відповідальність, саме в контексті хвилини мовчання і ветеранського напрямку, справді дуже посунулася.
Думаю, що це загальний вплив абсолютно всіх факторів, і однозначно нашої комунікації теж. Я помітила, що і люди почали обирати, мабуть, більш соціально відповідальний бізнес. І тут якраз клієнт, гроші, все на них працює так само.
Чи є координація між різними ініціативами, які в Україні працюють з темою пам’яті?
В ідеалі всі мали б зібратися під протекторатом Українського інституту національної пам’яті. Але, якщо чесно, у громадському секторі часто є недовіра одне до одного або відчуття, що хтось «забирає» чужі ресурси, — своєрідна конкуренція. При цьому ми намагаємося з багатьма дружити й співпрацювати: досить тісно взаємодіємо з платформою пам’яті «Меморіал», із Київською школою економіки, де я зараз навчаюся в магістратурі, точково співпрацюємо з ініціативою «Минуле/Майбутнє. Мистецтво», а також із багатьма локальними організаціями — родинами загиблих чи ветеранськими спільнотами, які на місцях самі займаються темою пам’яті. Можливо, це мій дитячий максималізм, але я справді вірю, що лише через таку взаємодію ми можемо налагодити наше суспільство. Не скажу, що дружити з усіма, але підтримувати одне одного — це можливо 100 відсотків.

Коли ви вперше відчули себе лідеркою — людиною, чий голос і чия робота щось змінюють?
Довгий час я називала себе менеджеркою організації і ніби не мала права сказати, що я співзасновниця чи керую ГО. Це змінилося десь у вересні-жовтні 2024 року, коли зрозуміла, скільки роботи, зокрема моєї, уже було зроблено, — і що це моя відповідальність, і треба її брати на себе. Це було дуже складне рішення: доти можна було ніби відмежовуватися — усе добре, можливо, моє, усе погане — можливо не моє. Переломним став момент, коли одне із закордонних медіа підписало мене якось дивно й знеособлено — на кшталт «третя зліва в цій організації». І я подумала: але ж я вже зробила дуже багато, — і це, зокрема, теж моє. І от той момент, мабуть, переломив, і почала якось вже брати відповідальність більш відповідально.
Якби ви могли повернутися на початок історії з хвилиною мовчання — від ідеї до закону: що сказали б собі тодішній?
Не боятися заходити в будь-які двері й таки зробити те, що в думках. Бо ми так часто про щось думаємо і нічого не робимо — а в якийсь момент треба закрити цю дверцю оверсінкінгу, перестати акумулювати і просто зробити: написати, кудись піти. Іноді краще не думати, а просто діяти.
Робота з пам’яттю не має кінця — з’являються нові загиблі, нові ритуали, нові люди, про яких треба пам’ятати. Що дає сили рухатися далі?
Мене дуже підтримує чоловік, який у війську. Дуже підтримує команда. Підтримують жінки навколо — оце жіноцтво дуже дає тобі сил. І дуже підтримують мої подруги в темі пам’яті — Гаяне та Софія Мартинюк, яких я безмежно люблю. Мабуть, тільки люди.
Що б ви сказали молодим дівчатам і жінкам, які лише на початку свого шляху?
Жінки можуть усе. Не буває нічого неможливого — це, може, звучить пафосно, але це правда: на наших плечах зараз тримаються і тил, і фронт. У дівчат зараз стільки можливостей бути почутими, говорити, звучати, — просто користуйтеся цими можливостями. І іноді не думайте, а просто робіть.
Цей подкаст створено в межах проєкту Інституту масової інформації за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів. Зміст не відображає офіційну позицію ІМІ та Королівства Нідерландів.