«Видавництво Старого Лева» готує до друку нову книжку української письменниці, колумністки й журналістки Ольги Карі — збірку оповідань «Паперові ляльки. Як нас навчили не помічати насильства». Це подорож у глибини поколіннєвої пам’яті, де особисті історії переплітаються з колективними травмами.
Ольга Карі досліджує, як життя у совковій системі десятиліттями формувало досвід, — і передусім жіночий, — через страх, сором, замовчування та самозречення, звинувачення. Різні види насильства були настільки звичними, що їх часто мали за норму. Тож тепер авторка розплутує колективні успадковані сценарії, показуючи, наскільки глибоко вони вкоренилися. Це книжка — про жінок, які вчилися виживати, коли хотіли жити, любити й бути собою.
«Збірка із тринадцяти оповідань “Паперові дівчата” — моя перша збірка художньої прози. Не есеї, не репортажі, не художні репортажі, а власне, оповідання з елементами автофікшну і ревізії колективних дівчачих спогадів. Що ж, я не дуже далеко пішла від дослідження моєї улюбленої часопросторової епохи 90-х, цього зламу історії, карколомного періоду викликів юності і болісного дорослішання. Це колективний портрет маленької недосвідченої дівчини, яка інтуїтивно споглядає світ, але вже відчуває біль, насильство, злий умисел, тільки от дитина ще не має достатнього вокабуляру, щоб дати всім тим страшним переступам і болісним явищам назви: педофілія, інцест, зґвалтування, алкоголізм, домашнє насильство — фізичне, економічне, психологічне, феміцид, газлайтинг, жіноча самотність. Поки що всі ці слова концентруються і купчаться над дитячою голівкою хмарою страху і сорому і лише згодом розсипляться над нею конфеті неназваного зла», — розповіла Ольга Карі про книжку DIVOCHE.MEDIA.
На думку письменниці, художня література — це, можливо, найдієвіший інструмент, щоб говорити незручну правду, яку не хочуть чути ті, хто чинили зло, бо «всі так жили, всі так живуть, не вигадуй, сама собі щось придумала!», а також ті самі «маленькі дівчатка», яких вчили «слухатися старших, не сперечатися, не висовуватися, робити, як сказали, терпіти, мовчати, бути мудрішою».
«Ці оповідання — авжеж, вигадані, хіба що трішки присипані пилком почутого, підслуханого, підгледеного, засвідченого власними очима, очима подруги, сестри, тітки, мами, бабусі, старших жінок, молодших жінок, жінок без віку і без пам’яті — терапевтичні і для мене, як для письменниці, так і для читачів та читачок. Бо це не обов’язково те, що колись сталося насправді, чи не так? А може, і сталося», — додала вона.
Одним із найулюбленіших оповідань у збірці для Карі є «Хто убив Лору Палмер?», що відсилає до культового серіалу 90-х «Твін Пікс». Тоді він став чи не першою кінороботою, яка зруйнувала мовчання про домашнє насильство та інші «страшні речі, що відбуваються за зачиненими дверима».
«Фільм ошелешив не своєю фірмовою лінчівською психоделікою (хто нам був той Лінч, еге ж?), а оцим неприкрашеним жахом і очевидністю того, про що жінки в 90-ті мовчали, “бо шо його сказать, конєшно, коли воно так і є?”: насильство над жінками огидне, побиття дружини до синіх кісток — неприпустиме, інцест — це за межею розуміння і толерування. І ми, дівчатка 90-х, хто потай, з-за причинених дверей підглядали за серіалом, бо ж виховані в дусі совєцького пуританства батьки багатьом просто заборонили дивитися “Твін Пікс” лишень через надто гучне “плямкання” цьомчиків американських підлітків, чи не вперше вловили вібрації категоричної неприпустимості вчинення зла домашнього насильства», — зазначила авторка.
Книжка «Паперові ляльки. Як нас навчили не помічати насильства» надійде у продаж орієнтовно у вересні.
- Раніше DIVOCHE.MEDIA публікувало уривок із книжки Ольга Карі «Твоє, моє, нічиє та інше», присвяченої подоланню пострадянських травм крізь призму жіночого досвіду.
