Сотні дзвінків за одну ніч, посилки під дверима, фото вікон квартири, погрози й жодної статті в Кримінальному кодексі, яка би назвала це злочином. В Україні на законодавчому рівні досі немає відповідальності за сталкінг, хоча Стамбульська конвенція вимагає цього ще з 2022 року. Тим часом постраждалі від переслідувань мають стоси доказів, змінюють маршрути дорогою додому, не носять навушників, щоб чути кроки позаду, бояться нових знайомств, а наслідки сталкінгу відчуваються все життя. Після того як у соцмережах опублікували сотні свідчень від дівчат щодо дій київського Віті-сталкера, на сайті Верховної Ради з’явилася петиція щодо відповідальності за переслідування. Колективні заяви постраждалих та розголос у медіа призвели до відкриття кримінального провадження.
DIVOCHE.MEDIA поговорило з дівчатами, які зіткнулися зі сталкінгом — від нав’язливої подруги, що копіює твоє життя, до незнайомця з вулиці, який зібрав у себе в телефоні ціле «досьє» на тебе. Також розповідаємо, як сталкінг впливає на психіку постраждалих, чи завжди свідчить про психічні порушення нападника і чи є від нього захист з юридичного боку.
«Він знав дату мого народження ще до знайомства»: спогади про Вітю-сталкера
23-річна Анжела — власниця манікюрної студії в Києві. З Віктором вона познайомилася випадкового травневого дня 2022 року: він під’їхав на велосипеді в шоломі, з-під якого визирали лише очі. Дуже сором’язливий та боязкий, за словами дівчини. Тому загрози тоді вона в ньому не помітила.
«Розмова здавалася звичайним вуличним знайомством, поки Віктор не сказав фразу, яка мала би стати тривожним дзвіночком: “А в тебе день народження випадково не в кінці жовтня, і ти Скорпіон?” Це була правда. Мене ввело в ступор, я не могла зрозуміти, як абсолютно чужа людина може таке знати. Ми обмінялися номерами, поговорили ще раз і на цьому, як мені здавалося, все мало закінчитися», — згадує Анжела.
Але щороку, аж до 2025-го, у день її народження телефон дівчини оживав: дзвінок, однаковий вірш-вітання у месенджерах. Або телефонний дзвінок: «Це Віктор, ми з тобою познайомилися там-то». Він щоразу пам’ятав дату й місце з точністю до деталей.
«У 2025 році він знову зателефонував о десятій вечора. Я подякувала і заблокувала його. Блокування виявилося не фіналом, а стартовим пострілом. Через кілька днів Віктор зателефонував мені з чужого номера та запитав, чому його заблокували. Далі почалася справжня кібератака: телефон горів від спам-дзвінків із різних номерів, на адресу посипалися замовлення з інтернет-магазинів — і не випадкові. Він знав, що в мене собака, — замовляв товари для собак, знав, що я майстриня манікюру, й замовляв лаки та набори інструментів», — каже Анжела.
Паралельно Віктор із фейкових акаунтів писав коментарі в особистому Telegram-каналі дівчини, який вона вела для друзів, де, зокрема, розповідала й історію про нього. Одного разу Анжелі надіслали скриншот вивіски її студії з повідомленням: «Якщо не розблокуєш мого друга, то ми знаємо адресу твоєї роботи, замовимо тобі катафалк. Напишемо відгуки про твій “говносалон”». З півночі до шостої ранку хтось оформлював на адресу студії замовлення в секс-шопах — вранці телефон розривався від дзвінків кур’єрів на приблизно 130 тисяч гривень. Одного вечора у вікно її студії хтось сильно й цілеспрямовано стукав.
«Звернення до поліції обернулося знайомою для багатьох потерпілих історією. Мене питали: “А це не ваш родич? А вас фізично торкалися, били? Чи це просто онлайн?” Пояснила, сказали писати заяву на сайті кіберполіції. У підсумку відповідь була одна — без фактів фізичної шкоди Віктора неможливо притягнути до відповідальності», — ділиться дівчина.
Активна фаза цькування тривала близько двох тижнів і зупинилася сама собою. За версією Анжели — тому що вона не показувала страху, а натомість публічно висміювала все, що робив Віктор. Хоча його реакції неможливо передбачити — чим все закінчиться в кожному конкретному випадку. Одна з дівчат написала йому напряму повідомлення із проханням не турбувати, й він відчепився від неї. Іншу протягом 10 років вітає з днем народження, ще одній навіть надсилав фотографії вікон її квартири.
Анжела вирішила розповісти цю історію публічно в соцмережах — так вона познайомилась із десятками інших дівчат. Нині в їхньому спільному чаті — понад 90 учасниць. Після найактивнішої фази атак із боку Віктора Анжела ще кілька місяців ходила без навушників, щоб чути кожен звук позаду себе, тримала газовий балончик напоготові у кишені, боялася гурту чоловіків на вулиці, обходила неосвітлені ділянки. Дівчина радить тим, хто опинився в схожій ситуації, не мовчати, говорити з друзями й рідними, звертатися до поліції та не закриватися в собі.
Євгенія прожила в Солом’янському районі Києва — з шести до 26 років — майже все життя. Вчилася у школі, потім у гімназії, шлях до якої щодня пролягав повз один і той самий двір. Саме там, як вона тепер підозрює, і жив Віктор. Знайомство з ним не запам’яталося конкретною датою — молодик у спортивному костюмі, регулярно намагався отримати її номер телефону на вулиці. Дівчині він назвався Єгором.
«Я йому відмовляла. Казала — ні, не знайомлюся. Іноді він наполягав кілька хвилин, але потім все ж відступав. У мене було передчуття, що з ним щось не так. Але насправді страшно стало навесні 2024 року. О 21:30 я поверталася з роботи додому. Віктор знову підійшов, знову запитав номер. Я відмовила — і цього разу він не відступив, а почав йти поруч, тримаючи дистанцію й постійно озираючись, щоб не втратити мене з поля зору», — згадує Євгенія.
На зеленому світлі дівчина навмисно не переходила дорогу, щоб не показати йому напрямок. Світлофор мигав червоним і зеленим кілька разів, Віктор спочатку відступив. Проте в якийсь момент різко розвернувся й почав бігти до неї.
«Я дуже сильно закричала. Це було недалеко від зупинки, де багато людей, магазини, навпроти — будка поліції. Я крикнула, що зараз викличу поліцію, — і він відступив, побіг в інший бік. Це сталося неподалік від дому, де я тоді жила, думаю, Віктор саме намагався вистежити мою адресу», — каже Євгенія.
На відміну від інших постраждалих, вона жодного разу не давала Віктору свій номер телефону. Через це контакту між ними формально не існувало, лише вуличні зустрічі, від яких її часто рятував випадковий автобус чи маршрутка. Незабаром після цього епізоду Євгенія захворіла — онкологія, лікування, часті поїздки — і зрештою остаточно з’їхала з Солом’янського району. Відтоді Віктора більше не бачила. Дівчина досі обирає різні маршрути додому, не ділиться ні з ким особистими контактами, не відповідає на невідомі виклики й сповіщення в месенджерах. На думку Євгенії, саме ця замкнутість вберегла її від того рівня переслідування, якого зазнали інші дівчата.
Марії — 26 років, живе у Варшаві й працює менеджеркою. З Віктором вона перетиналася двічі наживо — й цього вистачило, щоб він переслідував її роками вже онлайн. Перша зустріч сталася в червні 2020 року під час локдауну.
«Я поспішала на роботу, коли кур’єр Glovo на велосипеді буквально під’їхав до мене впритул. Обоє в масках — і я йому одразу сказала: як ви хочете зі мною познайомитися, якщо я вас не бачу, а ви не бачите мене. Номер дала поспішаючи, наче й не встигла зорієнтуватися, випадково. Проте одразу про це пошкодувала. Ще дорогою на роботу, поки була в швидкісному трамвайчику, він почав закидати мене повідомленнями й дзвінками», — згадує дівчина.
Марія заблокувала нав’язливого знайомого — і, здавалось, забула. Ілюзія завершеної історії розвіялась через два роки — у день народження, 30 квітня 2022 року, їй зателефонував незнайомий номер. Розповів завчений вірш-вітання, а потім деталізовано описав їхню випадкову зустріч до хвилини: станція, час, її спеціальність в університеті. Дівчина його заблокувала. У 2023-му, вже у Варшаві, Марія отримала жорсткіше повідомлення: Віктор зажадав, щоб вона розблокувала його акаунт. Мовляв, через таких, як вона, в нього «проблеми з акаунтом». Дівчина відмовилася — у відповідь тон його голосу різко змінився: «Ну добре, тоді я увімкну на твій телефон автодозвон, і мої друзі діставатимуть тебе вдень і вночі». За кілька хвилин на телефон Марії почали надходити сотні дзвінків.
«Я розблокувала його акаунт і написала, що звернуся до кіберполіції. У відповідь він сказав, що в поліцію вже зверталися. І він пише не зі свого номера й узагалі він “на зоні”. Моя подруга-юристка тоді пояснила: заяви щодо сталкінгу в Україні системно не розглядаються, законодавства немає, а без фізичного контакту чи тілесних ушкоджень поліція практично нічого не зробить», — згадує дівчина.
Домовленість протрималась до квітня 2026 року, коли Віктор зателефонував їй у WhatsApp, там дівчина не встигла закрити налаштування приватності. Почувши знайоме віршоване привітання, вона скинула дзвінок, але після цього Марія побачила допис у соцмережах, де сотні дівчат ділилися подробицями дій Віктора. Одна з постраждалих випадково сфотографувала екран телефону сталкера в момент, коли той відкрив «базу» дівчат, яких він переслідував. Список імен, пронумерованих по порядку, перевищив чотиризначну позначку. Стало відомо, що кількох дівчат він запрошував на побачення в Зелений театр, а там намагався вмовити спуститися в підземні катакомби. Одну з дівчат Віктор фізично переслідував щонайменше шість разів — перегороджував дорогу. Вона ввічливо попросила дати їй спокій. Пізніше дії сталкера припинилися, проте на свій день народження дівчина отримала повідомлення: «Я більше не підходжу, коли бачу тебе на вулиці, бо це ти мене попросила».
Дівчатам, що стикаються зі сталкінгом, Марія радить не мовчати: розповідати про пережите рідним та друзям, публічно назвати ім’я сталкера й показати докази. Для багатьох сталкерів сам факт того, що вони більше не анонімні, стає стимулом зупинитися. Писати заяву в поліцію варто в будь-якому разі.
Крім того, дівчина ініціювала петицію із закликом до уряду визнати сталкінг злочином та підтримати відповідні законопроєкти №12088 і №12297. Законопроєкт про впровадження в Україні покарання за злочинне переслідування (сталкінг) у Верховній Раді зареєстрували ще на початку жовтня 2024 року. Профільні комітети парламенту вказали, що початковий текст має недоліки і потребує суттєвого доопрацювання.
Як виявилося, від дій сталкера Віктора Вербняка постраждало щонайменше 55–100 жінок — деякі випадки фіксували ще у 2016–2019 роках. Постраждалі писали колективну заяву, й кримінальне провадження проти Віктора все ж відкрили. Невідомо, де він зараз: за результатами розслідування Bihus.Info, виїхав до Німеччини, проте деякі постраждалі допускають, що Віктор досі в Києві — днями хтось повідомляв про нову спробу знайомства в столиці. 12 липня він привітав одну із дівчат із днем народження, тобто публічний розголос його поки не зупиняє.
«На мені наче були рожеві окуляри»: коли дружба стає одержимістю
Олександра познайомилася з подругою в 2019-му, в студентські роки, — дівчата разом працювали в МакДональдсі у Миколаєві.
«Досить привітна й приємна дівчина. Ніщо не віщувало біди. Хоча певні дивацтва були одразу. Подруга могла образитися на якісь дрібниці й тижнями не розмовляти. Вона почала купувати такий самий одяг чи аксесуари, як у мене. Спочатку я сприйняла це позитивно. Думала — круто, ми ж подруги, — на мені наче були рожеві окуляри», — пригадує Саша.
Далі подруга почала копіювати манери, фрази й звички Олександри. Будь-який її успіх — комплімент від знайомих, нова покупка, підвищення на роботі — викликав у подруги образу, а часом і сльози. Пізніше Олександра дізналася від спільної знайомої, що дівчина поводилася так само і з іншими своїми подругами — копіювала їхню особистість. Повномасштабна війна розвела дівчат по різних містах, а потім і країнах. Після еміграції та облаштування в Канаді, в 2024 році, Саша отримала неочікуване повідомлення від подруги: «Було би добре, якби я до тебе приїхала». Вона одразу погодилася допомогти давній подрузі із житлом та роботою. Домовленість була чіткою: кілька тижнів, максимум місяць, подруга поживе в гостях у Саші та її хлопця. Проте шукати роботу дівчина не поспішала й затрималася на три місяці.
«У Торонто поведінка моєї колишньої подруги ставала дедалі більш лячною, вона одягалася ідентично, повторювала мою ранкову рутину до дрібниць: та сама косметика, та сама музика, та ж зачіска, навіть дармовис. Коли ми йшли на закупи у супермаркет, то вона брала всі ті самі продукти, що і я. Крім того, вона навіть почала приймати ті самі медикаменти, які призначив мені лікар. Хоча не мала подібних проблем зі здоров’ям. Коли я намагалася проговорити це з нею напряму, то отримувала на свою адресу тільки звинувачення або сльози», — каже Олександра.
Найдивніша знахідка сталася пізніше, коли Саша з хлопцем випадково побачили в телефоні подруги детальні фото власної квартири, а на своїх речах дівчина помічала її волосся. Далі — гірше.
«Одного разу хлопець приїхав забрати мене з роботи й побачив, що вона стоїть біля скляної будівлі мого офісу й спостерігає за мною. Як виявилося, це тривало майже годину. Такі збіги повторювалися, подруга часто переслідувала мене на різних заходах, наприклад, на українському фестивалі в Торонто — помітила її серед купи людей. Вона розвернулася та тікала від мене в інший бік», — розповідає Олександра.
Врешті пара наполягла, щоб подруга з’їхала, Саша відписалася від неї у всіх соцмережах, але та продовжувала підписуватися знову й знову. Хлопець невдовзі помітив дівчину на вулиці — одягнену точнісінько як Олександра, у фірмовому блейзері з маловідомого магазину й навіть із дармовисом на сумці.
Саша вирішила діяти на випередження та опублікувала в Instagram деталі цієї історії, розраховуючи, що інформація дійде до подруги через спільних знайомих. Цей план спрацював: подруга припинила свої спроби повернути спілкування. Пережите змінило життя Олександри навіть у побутових деталях: пара змінила майже всі меблі в квартирі, дівчина оновила гардероб, бо вони асоціювалися з її сталкеркою.
«За моїми спостереженнями, подруга не мала якоїсь своєї ідентичності й немов запозичувала цю особистість по черзі в інших дівчат, з ким була близькою. Я не зверталася до поліції, мені здавалося це недоречним, не хотіла додавати своїй подрузі проблем. Проте я дізналася, що в Канаді, попри існування окремої статті про сталкінг, дуже складно довести факт переслідування, потрібні вагомі докази», — стверджує дівчина.
Саша радить довіряти власним відчуттям, обираючи друзів: якщо людина своєю поведінкою насторожує вас чи порушує ваші особисті межі, то варто говорити про це з нею відверто, а не виправдовувати чужі вчинки життєвими труднощами чи стресом.
Десять років переслідувань: досвід, що став книжкою
Білий пухкий конверт тремтів в її руках. А всередині було те, що вона відчайдушно хотіла не просто викинути, а спалити, розвіявши прах за вітром. Але Мел не могла цього зробити. Вона повинна була знати, наскільки близько він до неї підібрався. Чи час знову міняти житло? Чи, можливо, цього разу місто, країну, континент? Вона отримувала подібні листи вже понад рік, і з кожним новим посланням ставила собі ці запитання. Але відповіді не було й донині. У всій цій ситуації, здавалося, взагалі не існувало жодних відповідей, тільки запитання, що зависали в повітрі, як лезо гільйотини, над її головою.
Письменниця Єва Вандер у своєму дебютному романі «Він буде поруч» розповідає історію 26-річної авторки графічних романів Меланії, яка, попри успішну кар’єру та популярність, живе в постійному страху через нав’язливе переслідування сталкера. Цей психологічний трилер про сталкінг, страх, довіру та боротьбу за власну безпеку заснований на особистому досвіді. Єва познайомилася зі своїм хлопцем під час студентської практики в навчальному закладі, де той працював психологом. Старший на вісім років, спокійний та ввічливий — здавалося б, усе йшло якнайкраще. Поступово чоловік почав проявляти все більший контроль: вказував, як одягатися, з ким спілкуватися, влаштовував сцени ревнощів. Ці стосунки тривали лише п’ять місяців, але сліди не зникають протягом десяти років.
Через рік після розриву дівчина отримала дзвінок із невідомого номера — телефонував колишній із проханням повернути стосунки. Того ж вечора вона помітила, як на зупинці за нею спостерігає темна постать чоловіка. А на ранок — повідомлення з детальним описом того, як вона провела свій вечір у подруги. Далі — роки повідомлень, із ким була, в що була одягнена, паперові листи в поштовій скриньці. У листопаді хтось перестрибнув через паркан її будинку, ходив із ліхтарем подвір’ям та залишив як послання гострий ніж із руків’ям, обмотаний скотчем. Про всі ці випадки дівчина мовчала, аби не лякати рідних — не хотіла, щоб за неї переживали, адже думала, що переслідуванням неможливо зарадити.
«Постійний страх, звичка озиратися, відмова виходити з дому в темний час доби, п’ять років без жодних стосунків із чоловіками — така ціна десятирічного сталкінгу. Навіть зараз, переїхавши на інший бік країни, змінивши всі контакти й соцмережі, досі згадую все це в нічних кошмарах», — ділиться Єва.
Випадок із ножем став поштовхом до написання книжки. Це була спроба створити для себе кращий фінал, ніж той, що вона мала в реальному житті, — своєрідна терапія через текст. Її героїня має охоронця, Єва ж була сам на сам проти свого сталкера. Більшість деталей у книжці — повідомлення, поведінка переслідувача й усі страхи — узяті з реального досвіду.
«Нам потрібно відкрито говорити про випадки переслідувань — друзям, рідним та публічно. І дбати про власну безпеку. Дівчата не мають стикатися із звинуваченнями: “Сама винна”, “Не накручуй себе”. Коли мені кажуть — “Ти перебільшуєш”, я спокійно відповідаю, що краще буду параноїком, ніж знову стану жертвою. Популярність жанру дарк-романів, можливо, трохи романтизує образ переслідувачів, хоча в реальному житті сталкер ніколи не буває “романтичним героєм” — це реальне зло. Жодна травма дитинства не виправдовує насильство над іншою людиною», — наголошує письменниця.
Сталкінг в Україні: чому закон досі не захищає постраждалих
В українському законодавстві досі немає визначення ні поняття «сталкінг», ні окремої статті про відповідальність за переслідування — попри те, що ще в 2022 році Україна ратифікувала Стамбульську конвенцію, яка прямо вимагає криміналізації цього явища.
Юристка, керівниця Центру стратегічного судочинства «ЮрФем» Юлія Нікітіна говорить, що у Верховній Раді зареєстровано два законопроєкти: №12088, що прирівнює сталкінг лише до форми домашнього насильства (і тому охоплює лише кривдників-родичів чи партнерів), та №12297, що передбачає окрему статтю в Кримінальному кодексі для будь-якого переслідування — незалежно від того, знайомі кривдник та потерпіла чи ні. Юристка наголошує, що другий варіант більше здатен захистити постраждалих.
Основні положення законопроєкту №12297:
- вводиться окремий склад злочину — злочинне переслідування. Йдеться про систематичне небажане переслідування людини, яке викликає страх за власну безпеку або безпеку близьких, суттєво обмежує свободу життя чи змушує змінювати звичну поведінку;
- окремо визначається кіберсталкінг — переслідування через цифрові технології: соцмережі, месенджери, GPS-трекери, шпигунські програми, злам акаунтів, незаконний збір персональних даних тощо;
- посилюється кримінально-правовий захист постраждалих, а також уточнюються процесуальні механізми розслідування таких злочинів.
Петиція щодо відповідальності за переслідування, що з’явилася після розголосу дій київського сталкера Віті, має сенс для просування законопроєктів. За словами юристки, петиція привернула додаткову увагу до проблеми й може потенційно пришвидшити розгляд та ухвалення відповідного законопроєкту.
Нині через відсутність профільної статті правоохоронці змушені шукати інші статті, за якими сталкерів фактично можна притягнути до відповідальності. Наприклад, втручання в особисте життя або насильство за ознакою статі. На практиці поліція часто відмовляється реєструвати заяви, посилаючись на брак доказів та відсутність окремої статті, яка передбачає відповідальність за переслідування, хоча законодавство зобов’язує внести інформацію до реєстру протягом 24 годин — і в разі відмови можна оскаржити бездіяльність у суді або поскаржитися керівництву слідчого управління.
«Окремо варто зазначити питання строків давності — тобто періоду, протягом якого кривдника можна притягнути до адміністративної чи кримінальної відповідальності. Якщо йдеться про адміністративну відповідальність, то у разі сексуальних домагань строк становить три місяці, а щодо насильства за ознакою статі — шість місяців. Після того як сплине цей термін, можливість притягнути особу до адміністративної відповідальності втрачається. У разі кримінальної відповідальності строки залежать від виду та тяжкості злочину й можуть становити два, три, п’ять, десять або 15 років. Важливим є також ризик для самих потерпілих. Існує презумпція невинуватості, яка означає, що особа вважається невинною, доки суд не ухвалить рішення про притягнення її до відповідальності. Тому, якщо постраждала особа вирішить публічно розповісти свою історію та зазначить ідентифікаційні дані ймовірного кривдника, це може мати негативні юридичні наслідки. Зокрема, така особа може подати позов про захист честі, гідності та ділової репутації», — каже Юлія.
Складнішою є ситуація, коли кривдник чи людина, яка потерпіла від його дій, перебувають за кордоном. Тоді відповідальність визначається за місцем скоєння злочину. Міжнародна співпраця поліції можлива, але відбувається значно повільніше.
Якщо ви зіткнулися зі сталкінгом, юристка радить:
- блокувати сталкера в соцмережах;
- скаржитися на його акаунт;
- зберігати скриншоти й докази переслідування;
- звертатися по юридичну й психологічну допомогу.
Проте публічно ділитися історією сталкінгу варто без імені та деталей, що дозволяють ідентифікувати особу. Адже ці подробиці можуть вплинути на слідство.
«Публічний розголос у цій конкретній ситуації із київським сталкером цілковито виправданий та сприяв суспільному резонансу. Водночас не варто рекомендувати публічність як універсальний спосіб захисту. Йдеться не лише про можливі негативні юридичні наслідки, а й про ризики втрати або знищення доказів, які потенційно можуть зберігатися у кривдника. Наприклад, людина, оприлюднивши свою історію, згодом вирішить звернутися до правоохоронних органів для притягнення винного до відповідальності. Однак, якщо кривдник побачить публічний допис, він може знищити важливі докази: листування, фотографії, відео чи інші матеріали, які могли б підтвердити факт вчинення правопорушення», — резюмує юристка.
Вікно з пошкодженим замком: вплив сталкінгу на психіку
Клінічна психологиня, судова експертка Слава Євтищенко пояснює, що сталкінг — передусім форма психологічного насильства. Людина, яка пережила такий досвід, стикається з руйнуванням базового відчуття безпеки. Вона:
- починає жити в очікуванні наступного контакту;
- перевіряє телефон;
- озирається на вулиці;
- змінює маршрути й звички.
«Сталкінг рідко починається з очевидно загрозливих дій. На початку все схоже на увагу — повідомлення, квіти, випадкова зустріч, спроба поговорити. Має значення й те, хто переслідувач: якщо незнайома людина, то це зазвичай лякає більше, ніж дії колишнього партнера, які зчитуються як щось знайоме. Через це звернення по допомогу часто відбуваються вже в стані відчаю та страху, коли з’являються погрози чи інші відверто загрозливі дії», — говорить експертка.
За словами Євтищенко, єдиного психологічного портрета постраждалих від сталкінгу не існує. Часто йдеться не про полювання на «слабку» людину, а про колишню партнерку, знайому — тобто того, до кого вже був доступ і на кому зафіксувалася увага переслідувача. В онлайн-сталкінгу все залежить від особистих гіперфіксацій самого переслідувача. Сталкінг — це не окрема дія, а повторювана небажана поведінка, спрямована на конкретну людину, яка викликає в неї страх, тривогу або відчуття небезпеки. Водночас важливо не ототожнювати таку поведінку з психіатричним діагнозом.
Серед людей, які переслідують інших, психічні розлади трапляються досить часто, особливо у клінічних і судово-психіатричних вибірках: маячні переконання, особистісні труднощі, проблеми з емоційною регуляцією чи прив’язаністю. Але зв’язок із психопатологією різниться залежно від типу переслідування. Психотичні й маячні стани частіше зустрічаються серед тих, хто переслідує незнайомців чи публічних осіб, особливо коли присутнє переконання в «особливому зв’язку». Схильність людини до сталкінгу можуть видавати чотири орієнтири: фіксація, нав’язливість, небажаність, повторюваність. Частіше це поведінка, що тримається на одному простому інстинкті: не відпустити. Це схоже на рефлекс — руку, що тягнеться до телефону навіть тоді, коли людина знає, що писати не варто.
«Важливо дивитися не на окремий жест, а на повторюваність: людина не приймає відмову, пише знову після прохання припинити, створює нові акаунти замість заблокованих. Це можуть бути й ніби незначущі речі — повідомлення з побажанням гарного дня, фото того, що ви любите, “випадкові” появи поруч, підписки на ваші контакти, коментарі про місця, де ви буваєте, спроби зв’язатися з друзями чи родиною», — каже психологиня.
На практиці сталкінг виглядає так:
- відчуття, що за тобою спостерігають, без жодних доказів;
- зникнення на тижні й раптове повернення, ніби нічого не було;
- провина замість вибачень («я просто хвилювався», «ти зробила мене таким»);
- небажані подарунки;
- погрози — іноді прямі, іноді загорнуті в турботу, особливо на початку.
Переслідувач може намагатися виставити постраждалу людину нестабільною чи брехливою, щоб їй не вірили, а якщо пряму лінію зв’язку заблоковано — писати друзям, колегам, родині. Усі ці способи слугують одній меті — зберегти доступ до об’єкта переслідування.
«Це схоже на вікно з пошкодженим замком, який ніби полагодили: сам злам залишив достатньо неприємних відчуттів, і людина все одно час від часу перевіряє, чи вікно точно зачинене. Настороженість зберігається навіть тоді, коли об’єктивно нічого не відбувається», — пояснює експертка.
Тривога, страх і виснаження — найбільш поширені реакції психіки людини, яка потерпає від сталкінгу. Менш очевидними, але дуже поширеними є сором і роздратованість: люди часто дивуються власній чутливості до речей, які начебто видаються невинними. Цей сором виникає не через сам факт переслідування, а через те, як людина оцінює власну вразливість і поведінку. У частини постраждалих можуть розвиватися симптоми посттравматичного стресу чи тривожних розладів, хоча реакції завжди індивідуальні. Одного лише «виговоритися» чи попрацювати з тривогою зазвичай недостатньо. Відновлення відбувається тоді, коли підтримка є одразу на кількох рівнях: переслідування реально припиняється, з’являється фізична й цифрова безпека, юридичний захист, підтримка близьких і психологічна допомога. Спочатку важливо повернути людині хоча б частину реального контролю над ситуацією. Уже тільки потім можливий початковий період відновлення. Але, опинившись у схожій ситуації, можна:
- вести щоденник подій (дата, час, місце, деталі, свідки);
- зберігати листування, листи, голосові повідомлення;
- перевірити налаштування конфіденційності;
- вимкнути геолокацію;
- обмежити публічну інформацію про місцеперебування;
- попросити близьких не позначати вас на фото.
Значну роль у відновленні постраждалих має підтримка близьких — їхня реакція або підтверджує: «Я не одна, мені вірять», або посилює сором і сумніви у власному сприйнятті. Клінічна психологиня Слава Євтищенко зазначає: якщо ваша близька людина зіткнулася зі сталкінгом, найважливіше — не знецінювати пережитий досвід. Найкраще — бути на зв’язку, домовитися про кодове слово на випадок небезпеки, супроводжувати її до поліції чи юриста та допомагати зберігати докази.
