За останні місяці українські видавництва випустили низку довгоочікуваних перекладів. Ми зібрали вісім знакових книжок світової літератури, написаних жінками. Більшість із них уперше виходить українською, відкриваючи читачам доступ до важливого пласта жіночої інтелектуальної прози.
У цих текстах приватні історії, розказані крізь виразну жіночу оптику, нерозривно пов’язані з ширшими суспільними процесами. Авторки експериментують із формою, вплітають автобіографічні мотиви, переосмислюють можливості оповіді. Попри відмінність стилів і епох, ці книжки й досі викликають жваві читацькі та критичні дискусії, а порушені в них теми продовжують звучати напрочуд сучасно. Можливо, одна з них стане вашим наступним читанням.
«Тропізми», Наталі Саррот
«Ще одну сторінку»
Дебютна книжка Наталі Саррот «Тропізми», що вперше побачила світ 1939 року, сьогодні вважається одним із текстів, які передвістили естетику французького «нового роману». Тоді, напередодні Другої світової війни, цей радикальний за формою твір залишився майже непоміченим. Після перевидання 1957 року, коли його прочитали в новому літературному контексті, він здобув значно ширше визнання. Новаторство Саррот літературознавці нерідко порівнюють із переходом образотворчого мистецтва від фігуративного живопису до абстракції.
Біологічний термін, винесений у назву, означає мимовільну реакцію живого організму на зовнішній подразник — наприклад, поворот листя до джерела світла. Письменниця адаптувала це поняття для дослідження людської психіки. Її «тропізми» — це мікроскопічні, майже невловні внутрішні порухи, що виникають на межі свідомого й несвідомого. Вони передують оформленим думкам, вимовленим словам і вчинкам, утворюючи справжнє, хоч і приховане підґрунтя людської поведінки.
«Тропізми» потребують повільного занурення й максимальної читацької зосередженості. Книжка складається із серії прозових мініатюр, позбавлених наскрізного сюжету й індивідуалізованих персонажів. Кожен фрагмент виростає з короткої ситуації чи випадкової взаємодії, яка стає відправною точкою для дослідження прихованих механізмів людської психіки. Проза Саррот працює як чутливий резонатор: її складно осягнути лише раціонально. Вона вимагає емпатії, уяви й готовності прислухатися до найменших порухів власної свідомості.
Варто згадати й про зв’язок Наталі Саррот з Україною. Її мати, письменниця Поліна Шатуновська, народилася в Кропивницькому. У дитинстві Наталі часто гостювала в родичів у Кам’янці-Подільському, і ці спогади згодом лягли в основу автобіографічної книжки «Дитинство». Зв’язок зберігався й надалі: у 1960-х роках Саррот відвідувала Київ і зупинялася в родині поета Миколи Бажана, а 1964 року, ймовірно, приїжджала до України на відзначення 150-річчя Тараса Шевченка разом із Жан-Полем Сартром та Симоною де Бовуар.
«Заборонений зошит», Альба де Сеспедес
«Видавництво Анетти Антоненко»
Письменниця, журналістка й сценаристка Альба де Сеспедес належить до класиків італійської прози. Її творчість, зосереджена на жіночій емансипації, внутрішній свободі та психології, значною мірою випередила свій час. Із молодих років авторка брала активну участь в антифашистському русі: через громадянську позицію її двічі заарештовували, а два романи потрапляли під офіційну заборону.
У 1950–1951 роках «Заборонений зошит» друкували частинами в популярному журналі. Тисячі читачок чекали на кожне продовження, впізнаючи в головній героїні власний досвід. Уже наступного року роман вийшов окремою книжкою і став однією з найпомітніших літературних подій.
Дія розгортається в повоєнному Римі. Головна героїня, 43-річна Валерія Коссаті, балансує між роботою та обов’язками дружини й матері двох дорослих дітей. Одного недільного ранку під впливом раптового імпульсу вона купує в тютюновій крамниці чорний зошит. Жінка починає потай вести щоденник, ховаючи його від родини, адже сама думка про те, що в неї можуть бути власні секрети, здається близьким немислимою.
Спершу записи видаються невинними, проте письмо поступово перетворюється на безжальний самоаналіз. З кожною сторінкою Валерія дедалі гостріше усвідомлює, що ніби вперше дивиться на власне життя. Зошит відкриває, наскільки її особистість розчинилася в ролях зразкової дружини та господині: звичний порядок речей виявляється низкою компромісів і втрат, а все, що раніше прикривалося красивими словами, тепер постає на папері із цілковитою відвертістю.
Внутрішній конфлікт полягає в тому, що героїня опинилася між двома епохами. Позаду — патріархальний світ батьків, чиї підвалини зруйнували час і війна. Попереду — покоління дітей із новими цінностями та іншим уявленням про свободу. Сліпо дотримуватися настанов минулого Валерія вже не може, але й повністю прийняти логіку нового світу поки не готова.
Перед нею постає складний вибір: наважитися на радикальні зміни, обмежитися лише невеликими поступками, щоб не руйнувати звичного життя, чи знищити зошит і спробувати забути все, що він відкрив. Де Сеспедес не дає готових відповідей, залишаючи читачеві простір для власних висновків щодо остаточного рішення героїні.
Свого часу роман сприймали як зухвалий: через інтимну сповідь звичайної жінки авторка показала глибоку кризу традиційної сімейної моделі. Понад 70 років потому твір не втрачає своєї сили — про це свідчить і українське видання: перший наклад розійшовся майже одразу, а через високий попит видавництво вже анонсувало додрук.
«Золотий записник», Доріс Лессінґ
Komubook
Критики вважають роман «Золотий записник» (1962) центральним у доробку британської письменниці Доріс Лессінґ. Його часто називають головною підставою для присудження їй Нобелівської премії з літератури 2007 року. Твір з’явився в добу загострення Холодної війни, кризи міжнародного комуністичного руху після викриття сталінізму та активних дискусій про становище жінки в суспільстві.
Відмовившись від лінійної оповіді, Лессінґ створює складну багаторівневу композицію, у центрі якої — письменниця Анна Вулф, що переживає глибоку творчу й особистісну кризу. Як і сама авторка, вона живе в Лондоні, має досвід життя в колоніальній Південній Родезії, брала участь у комуністичному русі та згодом розчарувалася в ньому.
Основою твору є рамкова історія «Вільні жінки» — відносно невеликий роман, поділений на п’ять частин. Між ними вплетені фрагменти чотирьох записників, за допомогою яких Анна прагне впорядкувати власний досвід і стримати внутрішній хаос. Чорний присвячений спогадам про життя в Африці, червоний фіксує політичні переконання, жовтий містить художню історію, в якій особистий досвід переосмислюється через вигадану героїню, а синій поєднує записи сновидінь, самоаналіз, інтимні переживання та повсякденні роздуми. Однак такий поділ не приносить очікуваної цілісності. Поступово кожен із записників обривається товстою чорною лінією. Після цього з’являється п’ятий — золотий, у якому героїня намагається поєднати всі розрізнені частини свого «я».
Поєднання рамкової історії, автобіографічних мотивів, художньої вигадки, самоаналізу та метапрози дало підстави багатьом дослідникам розглядати роман як твір, що передбачив окремі художні прийоми постмодерністської прози. А відверта розмова про жіночу сексуальність, материнство, психічне здоров’я і фінансову незалежність зробила «Золотий записник» одним із найвпливовіших феміністичних текстів ХХ століття.
Водночас сама Лессінґ неодноразово наголошувала, що її робота виходить за межі суто феміністичного прочитання. На її переконання, це насамперед історія про фрагментацію людської свідомості та пошук внутрішньої цілісності в епоху, коли політичні ідеології, суспільні цінності й особисті переконання стрімко втрачають визначеність.
«Родинний лексикон» Наталія Ґінзбурґ
«Видавництво Анетти Антоненко»
«Родинний лексикон» (1963) — автобіографічний роман відомої італійської письменниці, перекладачки та громадської діячки Наталії Ґінзбурґ, відзначений найпрестижнішою національною літературною премією «Стреґа». У передмові авторка наголошує, що не вигадала в книжці жодного імені чи події, проте наполягає: цей твір слід читати саме як художній.
Читач знайомиться з членами великої та ексцентричної родини Леві з Турина: батько, видатний гістолог Джузеппе, громовим голосом таврує всіх довкола «бовдурами» й «дикунами», життєрадісна мати Лідія врівноважує суворість чоловіка невичерпним оптимізмом, а також численні брати й сестри, кожен зі своїм яскравим і неповторним характером.
Сама Наталія не висуває себе на перший план, залишаючись уважною й мовчазною спостерігачкою. Вона дозволяє характерам розкриватися через повсякденні звички, домашні ритуали та неповторний сімейний словник — батькові окрики, мамині пісеньки, жарти й кодові фрази, зрозумілі лише своїм. Саме цей «родинний лексикон», винесений у назву, стає головним носієм пам’яті, що переживає час, відстань і втрати.
Події роману охоплюють майже три десятиліття — від 1920-х до перших повоєнних років. На цей період припадають прихід до влади Муссоліні, запровадження жорстких расових законів, хвилі репресій, Друга світова війна та, зрештою, повалення режиму. Дім Леві був одним із центрів антифашистської інтелігенції, тому на сторінках книжки з’являються Адріано Оліветті, Чезаре Павезе, Джуліо Ейнауді, Філіппо Тураті та інші визначні діячі епохи. Родина Леві проходить через обшуки, заслання, арешти й утрати, найболючішою з яких стає загибель у в’язниці чоловіка авторки — видавця, інтелектуала й активного учасника антифашистського руху Леоне Ґінзбурґа.
Проза Ґінзбурґ вирізняється стриманістю, точністю й майже документальною інтонацією. За зовнішньою лаконічністю її письма приховані тонкий психологізм та емоційна напруга, що поступово розгортається між рядками.
«Грай, як випаде» Джоан Дідіон
«Урбіно»
Джоан Дідіон — одна з найвпливовіших постатей американського інтелектуального життя другої половини ХХ століття. Її ім’я часто пов’язують із «новою журналістикою» та проникливою есеїстикою, проте художня проза письменниці є не менш важливою частиною її спадщини. Яскравим свідченням цього став роман «Грай, як випаде» (1970), який увійшов до списку 100 найкращих англомовних романів за версією журналу Time.
Головна героїня роману — 31-річна ексмодель і акторка Марія Ваєт. На початку твору вона перебуває в психіатричній лікарні після нервового зриву й через уривчасті спогади відтворює події останнього року: болісне розлучення з режисером Картером Ленгом, нелегальний аборт, на який вона погоджується під його тиском, згасання акторської кар’єри та вимушена розлука з чотирирічною донькою Кейт, яка перебуває у спеціалізованому медичному закладі. Назва роману відсилає до фрази, яку Марія в дитинстві чула від батька під час гри в крепс: «Як випало, так і грай, не треба ускладнювати». Ця настанова — приймати обставини такими, якими вони склалися, — стає ключем до світогляду героїні.
Дідіон змальовує Голлівуд кінця 1960-х як простір, де за блиском успіху приховані емоційна спустошеність, цинізм і байдужість. Важливим візуальним і смисловим образом роману є швидкісні магістралі Південної Каліфорнії. Щодня Марія сідає за кермо свого «Корвета» й накручує сотні миль автострадами. Ця безцільна їзда на високій швидкості стає механічним ритуалом, що допомагає їй тимчасово притлумити тривогу й нав’язливі думки.
Форма роману віддзеркалює внутрішній стан Марії. Короткі розділи, фрагментарна композиція, часові зміщення, лакуни й замовчування відтворюють руйнування звичних причинно-наслідкових зв’язків і спосіб, у який героїня переживає власний досвід. Стриманий, майже аскетичний стиль Дідіон, позбавлений емоційної патетики, лише посилює відчуття ізоляції, емоційного заціпеніння та екзистенційної порожнечі.
У 1972 році роман було екранізовано режисером Френком Перрі. Сценарій написала сама Джоан Дідіон разом зі своїм чоловіком, письменником Джоном Грегорі Данном.
«Коханець» Марґеріт Дюрас
«Ще одну сторінку»
«Коханець» (1984) — найвідоміший роман Марґеріт Дюрас, однієї з найвпливовіших французьких письменниць, драматургинь, сценаристок і кінорежисерок ХХ століття. Саме цей твір приніс авторці престижну Ґонкурівську премію та світове визнання. Українською мовою він уже виходив раніше, проте відтоді став справжньою бібліографічною рідкістю.
Зріла жінка, розглядаючи у дзеркалі своє виснажене життям обличчя, подумки повертається до юності у Французькому Індокитаї — до першого кохання та тієї миті, коли починається її становлення як письменниці. Наприкінці 1920-х на поромі через Меконг випадково зустрічаються 15-річна француженка та 27-річний китаєць. Між ними спалахує пристрасть, але їхній зв’язок від початку приречений. Вона має расовий привілей, проте живе у злиднях. Він багатий, але для тогочасної системи залишається людиною «другого сорту». Попри різницю у віці, саме дорослий чоловік постає в цих стосунках вразливішим: він цілком залежить від волі деспотичного батька й не наважується піти проти традицій. Натомість для юної героїні цей чуттєвий досвід стає спробою втечі від задушливої атмосфери власної родини. Поки рідні з відкритим презирством тягнуть гроші з її коханця, дівчина перетворює ці стосунки на своєрідну форму бунту.
Автобіографічні мотиви притаманні багатьом творам Дюрас, але саме в «Коханці» письменниця чи не найвідвертіше осмислює власне минуле. Роман побудований за принципом кінематографічного монтажу: замість лінійного сюжету — спалахи пам’яті та чуттєві стоп-кадри. Оповідь, сповнена алюзій, музичних рефренів і відчуття невідворотності, вільно рухається між минулим і теперішнім. Постійна зміна перспективи від першої до третьої особи (коли авторка раптово переходить від «я» до «вона») створює емоційну дистанцію між юною героїнею та зрілою жінкою, яка препарує свій досвід.
У 1992 році роман екранізував режисер Жан-Жак Анно. Стрічка здобула популярність завдяки чуттєвості, еротизму та ретельному відтворенню епохи. Марґеріт Дюрас, утім, лишилася незадоволеною баченням режисера ще на етапі сценарію — і 1991 року, не чекаючи виходу фільму, написала власну, кінематографічнішу версію цієї історії — роман «Коханець із Північного Китаю».
«Ева Луна» Ісабель Альєнде
«Видавництво Анетти Антоненко»
«Ева Луна» (1987) — один із найвідоміших романів чилійської письменниці, журналістки та громадської діячки Ісабель Альєнде. Книжка з’явилася невдовзі після міжнародного успіху її дебюту «Дім духів» (1982) й остаточно зміцнила репутацію авторки як однієї з найпомітніших представниць сучасної латиноамериканської прози.
Ева — донька служниці та індіанця-садівника, зачата за дивовижних обставин, коли її батька після укусу змії вважали приреченим. Втративши матір у шість років, вона змушена переходити з одного дому до іншого, пізнаючи світ злиднів, насильства й соціальної нерівності. Від матері Ева успадковує безцінний дар — хист розповідати історії, який допомагає їй здобувати довіру людей, впливати на їхні долі та знаходити вихід із найскладніших ситуацій.
Паралельно роман простежує долю австрійця Рольфа Карле. Вирісши під владою жорстокого батька й переживши воєнні потрясіння, він опиняється в Латинській Америці, де стає телерепортером. Працюючи в епіцентрі політичних конфліктів, Рольф зрештою знайомиться з Евою, і відтоді їхні долі переплітаються.
Попри велику кількість персонажів і сюжетних ліній, роман має чітко продуману композицію: окремі історії поступово сходяться, утворюючи масштабну оповідь про пам’ять, кохання, насильство, свободу й силу людської уяви.
Настрої твору багато в чому зумовлені особистим досвідом Альєнде. Після військового перевороту 1973 року вона була змушена залишити Чилі й емігрувати до Венесуели. Хоча дія роману розгортається у вигаданій країні, у ній легко вгадується узагальнений образ Латинської Америки другої половини ХХ століття.
Тривалий час літературні критики порівнювали Альєнде з Ґабріелем Ґарсією Маркесом, проте її магічний реалізм вирізняється власною впізнаваною оптикою. Авторка органічно вплітає містику в повсякденність, поєднуючи її з гострими соціально-політичними темами та феміністичною проблематикою.
Письменниця повернулася до цієї героїні у збірці «Оповідки Еви Луни», довіривши їй роль оповідачки низки взаємопов’язаних історій. Українською мовою ця книжка виходила у 2016 році.
«Контур» Рейчел Каск
#книголав
Роман канадсько-британської письменниці Рейчел Каск «Контур» (2014) — перша частина трилогії, до якої також увійшли «Транзит» (2016) і «Кудос» (2018). Після виходу він став однією з найобговорюваніших літературних подій десятиліття. The New York Times внесла «Контур» до переліку п’ятнадцяти книжок, написаних жінками, що вплинули на те, як у XXI столітті читають і пишуть художню літературу.
Дія розгортається в Афінах, куди письменниця Фей приїздить викладати на літньому курсі творчого письма. Текст побудований як цикл із десяти її розмов із випадковими людьми — від сусіда в літаку до колег і студентів. Починаючись як звичайний small talk, кожна бесіда поступово переходить у міркування про стосунки, розставання, творчі кризи, втрати й нездійснені сподівання. Про саму Фей читач дізнається напрочуд мало: відомо лише, що вона розлучена й має дітей, а її ім’я вперше звучить аж у другій половині книжки. Героїня постає своєрідним «негативним простором»: її характер і внутрішній світ проступають через розповіді людей, яких вона уважно вислуховує.
«Контур» часто зараховують до автофікшну. Водночас Каск, спираючись на власний досвід, свідомо уникає сповідальної інтонації та буквального відтворення біографії. Її цікавить форма, здатна передати автентичність людського досвіду самим способом оповіді. Саме тому в романі майже немає традиційної фабули, виразної драматургії чи центрального героя у звичному розумінні.
Каск демонструє, що людські спогади й історії рідко бувають об’єктивними. Співрозмовники Фей вибудовують власні версії минулого, щоб пояснити невдачі, виправдати свої рішення або зберегти звичне уявлення про себе. Так письменниця ставить під сумнів саму природу сторітелінгу, показуючи, що оповідь нерідко стає інструментом конструювання зручної версії реальності.
Проза Каск вирізняється стриманою інтонацією, довгими, синтаксично вивіреними реченнями та уважністю до найменших відтінків мовлення. Авторка майже не коментує почуттів персонажів і не нав’язує оцінок, натомість дозволяє сенсам народжуватися з їхніх розповідей, пауз і недомовленостей.
Український переклад має з’явитися орієнтовно наприкінці липня.
