«Щоденник Катерини Савенко» — документальне видання, створене на основі особистих записів загиблої мешканки Маріуполя, які вона вела під час російської облоги міста навесні 2022 року.
42-річна Катерина Савенко була матір’ю, дружиною, працювала на металургійному підприємстві Маріуполя. Вона почала вести щоденник 24 лютого 2022 року, у день початку повномасштабного вторгнення росії в Україну. Жінка фіксувала життя своєї родини, сусідів і міста під час облоги: обстріли, руйнування, пошук води й їжі, життя у підвалах, страх, втому, а також моменти взаємної підтримки, турботи про близьких і спроби зберегти людяність.
29 березня 2022 року внаслідок обстрілу загинув чоловік Катерини — Віталій. Сама жінка зазнала важких поранень і потрапила до лікарні. Вцілілою рукою вона написала в телефоні прохання до доньки врятувати щоденник. Після пожежі в лікарні Катерині вдалося вибратися з будівлі, однак 4 квітня 2022 року вона померла на руках у матері в підвалі будинку.
Родина виконала її прохання та зберегла записи, які згодом передали Музею «Голоси Мирних» Фонду Ріната Ахметова. Ці записи стали основою видання.
«Мама до останнього хотіла, щоб світ дізнався, що насправді відбувалося в Маріуполі. Вона вела ці записи серед обстрілів, страху й невідомості, але навіть тоді думала не лише про себе — вона хотіла зберегти правду про людей, які переживали облогу. Для нашої родини ця книга — можливість виконати її прохання і зробити так, щоб її голос продовжував звучати», — розповіла донька Надія Савенко.
Передмови до «Щоденника Катерини Савенко» написали лавреатка Нобелівської премії миру Олександра Матвійчук та колишній голова Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович. Історичний редактор видання — аспірант кафедри історії Гарвардського університету, викладач Київської школи економіки Євген Монастирський. Ілюстрації — Антона Логова.
Публікуємо уривок із передмови Олександри Матвійчук.
ПЕРЕДМОВА
МЕНІ ДОСІ БРАКУЄ СЛІВ, ЩОБ РОЗКАЗАТИ
СВІТУ, ЩО ЗНАЧИТЬ ЖИТИ ПІД ЧАС
ПОВНОМАСШТАБНОГО ВТОРГНЕННЯ
Війна вмить зруйнувала все, що ми раніше називали «нормальним життям». Такі прості речі, як можливість планувати вихідні, проводити час із друзями, зустрічати з роботи батьків, вечеряти у родинному колі.
Але Катерині Савенко вдалося дібрати ці слова.
Ця молода, сповнена сил жінка мала дім, родину, друзів, мрії та багато планів на майбутнє. Із перших днів, коли російські війська взяли в облогу Маріуполь, вона вела особистий щоденник. У ньому фіксувала, як росіяни цілеспрямовано знищують її рідне місто. Обстрілюють житлові будинки, лікарні, школи та дитячі садочки. Не дають відкрити «зелений коридор» для евакуації цивільного населення. Перетворюють її власне життя та життя десятків тисяч мирних людей у Маріуполі на пекло.
Люди топили сніг, щоб отримати воду. Розводили багаття, щоб приготувати їжу. Жили у підвалах, щоб сховатися від російського вогню. Намагалися вижити без медичної допомоги. Ховали рідних на подвір’ях власних будинків.
Скажу чесно, це дуже страшний щоденник, але його треба читати.
Війна перетворює людей на цифри. Кількість воєнних злочинів зростає так стрімко, що просто немає можливості розказати всі історії. Але люди — не цифри. Життя кожної людини має значення. Пам’ять очевидців про пережите триває тільки три покоління, а далі лишається лише те, що встигли зафіксувати й осмислити.
Кривава війна, яку розпочала росія, має не тільки мілітарний, а й інформаційний вимір. путін відкрито говорить, що українського народу не існує, так само як немає української мови та культури. Впродовж років ми документуємо, як ці слова стають страшною реальністю. Російські війська стирають з лиця землі цілі міста, винищують активних людей у громадах, спалюють українські книжки, грабують музеї та галереї, примусово вивозять українських дітей для всиновлення в російські родини.
Російська пропагандистська машина намагається зліпити та просувати викривлену картину реальності, щоб у будь-який спосіб виправдати й легітимізувати цю війну. Тому росіяни спочатку скидають бомбу на маріупольський драмтеатр із написом біля нього величезними літерами «ДІТИ», який було добре видно з повітря. А після окупації міста довкола знищеної ними ж будівлі разом із родинами з дітьми, які там переховувалися, швидко встановлюють риштування із портретами російських письменників і поетів.
Сторінки щоденника Катерини з описами тих подій, які трагічно уриваються, так само як і її власне життя, виводять розмову про цю війну на рівень, який не подужати російській пропаганді.
Коли читаєш дедалі скупіші та більш фрагментарні свідчення, стає очевидним: не було жодної явної причини, яка б виправдала ці дії. Так само як не було ніякої воєнної необхідності. Росіяни вчинили усі ці злочини тільки тому, що могли це зробити.
Олександра Матвійчук,
правозахисниця,
голова Центру громадянських свобод,
лавреатка Нобелівської премії миру
