У Києві 27 травня відбувся форум «Розраховую на себе», організований Фундацією Кредобанку та Projector Foundation. Під час панельної дискусії «Невидима ціна досвіду жінок» консультантка з особистих фінансів та кураторка курсу з фінансової грамотності для українок Оксана Желєзко поспілкувалася з експертками про те, як на економічну незалежність впливають материнство, ветеранський досвід, доглядова праця та різноманітні бар’єри. До розмови долучилися голова та співзасновниця ГО «Генерація матерів Лада» Марина Марченко, очільниця руху Veteranka Катерина Приймак та голова правління ГС «Ліга сильних», консультантка Superhuman Center Уляна Пчолкіна. Разом вони проаналізували невидимі витрати, нерівні стартові умови та рішення, які можуть зробити фінансову свободу доступнішою для різних жінок.
«Доглядова пастка» та інфраструктурні бар’єри
Говорячи про фінансові виклики, з якими щодня стикаються жінки, котрі живуть в Україні під час війни, Марина Марченко зауважила, що найпомітнішим є ризик втрати фінансової автономності.
«Буквально пів року тому ми проводили дослідження про відпустку з догляду за дитиною і дізналися, що 67% жінок є повністю фінансово залежними від чоловіків. Це можуть бути навіть стосунки, які жінка будує на тому, що пройшла, наприклад, курс і розуміє, як можна розмежовувати свої власні гроші та гроші родини. А може бути таке, що їй потрібно отримувати дозвіл навіть на те, щоб купити щось базове для себе. І з дорослої жінки, яка ще декілька місяців тому могла заробляти, була самостійною, спроможною та вільною, вона потрапляє в обставини, за яких їй потрібно, як дитині, піти й запитати, чи може вона зараз піти з подругою в кафе. Який вигляд це має у побуті? Спільна картка. “Ну ти ж не отримуєш дохід, навіщо тобі мати свою картку? Давай матимемо спільну, а я буду мати до неї доступ”. А потім виникають запитання. Або в тебе взагалі не буде своєї картки, і ти будеш купувати щось в онлайн-магазині й просити його підтвердити цю оплату. Це настільки не про гідність, не про самостійність і, в принципі, не про партнерство», — розповіла вона.
За словами голови ГО «Генерація матерів Лада», іншим важливим викликом є те, що догляд за дитиною сприймається суспільством винятково як жіноча справа, до того ж знецінена: «Ми в Києві, тут трохи по-іншому. В Україні загалом зовсім інша ситуація. Жінкам доводиться самостійно доглядати за малечею. Наше дослідження підтверджує, що 77% жінок самостійно виховують дитину, навіть якщо їхні партнери проживають поруч. При цьому в Києві ця частка — 85%. І чоловіки це підтверджують, бо ми перепитали їх також: “А як ви бачите цю картину?” І вони кажуть: “В принципі, так само”. Ось тому втрата фінансової свободи та автономії — напевно, найболючіший і найпомітніший зараз фактор».
Марина Марченко додала, що, йдучи у відпустку з догляду за дитиною, жінки часто потрапляють у «доглядову пастку», оскільки їх виключають із ринку праці, соціуму та різних сфер життєдіяльності. Як наслідок — вони втрачають за цей час соціальні й професійні зв’язки, навички, фінансову свободу та впевненість у собі.
«Їй розповідають, що вона нічого не робить. Жінка втрачає можливість із партнером іноді навіть комунікувати на рівних, якщо потрапляє в систему залежності від чоловіка: до повномасштабного вторгнення рівень економічного аб’юзу в Україні вже становив 21%. Вона втрачає свої сили. З’являється ментальна виснаженість, яка зупинятиме її від реалізації в багатьох сферах і в заробітку зокрема. І головне — вона втрачає час, який, на відміну від іншого, вже не можна повернути. Цей час жінки втрачають через несправедливий і нерівно розподілений догляд у родині. І проблема, насправді тут системна. В жодному разі не можна казати, що це відповідальність жінки, адже система побудована на рівні держави таким чином, що в нас діє неоплачувана доглядова відпустка до трьох років», — зазначила вона, додавши, що в інших країнах вже існують успішні моделі, коли законодавство, зокрема, передбачає обов’язкову квоту на батьківську відпустку, щоб партнер справді був залученим татом.
Водночас експертка наголосила на важливості усвідомлення того, що, попри різні соціальні категорії, жінки в Україні стикаються зі спільними бар’єрами у повсякденному житті. На її думку, проблеми жінки з дитячим візочком та людини на кріслі колісному мають спільну природу маломобільності, проте найскладнішим залишається суспільне сприйняття.
Своєю чергою Уляна Пчолкіна нагадала про додаткове навантаження на родини, де виховуються діти з інвалідністю, зауваживши, що це мультидисциплінарне питання, яке неможливо розглядати «у сферичному вакуумі». За її словами, найпоширенішим і водночас найскладнішим сценарієм в українських реаліях залишається ситуація, коли мати змушена самостійно здійснювати цілодобовий догляд за дитиною з важкою формою інвалідності.
«Дуже часто такі шлюби розпадаються, тому що весь фокус родини — на лікуванні, обстеженні та постійному битті об “скляну стелю”. Знайти такій жінці роботу — просто за межами реальності. Є працедавці, які готові брати людину на дві-три години, але одразу виникає питання: куди дівати дитину в цей момент? Знайти бебісітера для дитини з інвалідністю — це буде оверпрайс. Скільки жінці потрібно заробляти, щоб оплачувати няню, утримувати дитину та купувати ліки, адже держава дуже часто не покриває реабілітаційні послуги тощо, повний спектр не покривається», — розповіла експертка, застерігаючи водночас вважати цю проблему суто жіночою, оскільки є і батьки-одинаки, які самостійно виховують таких дітей.
Попри всі труднощі, Уляна Пчолкіна закликала суспільство змінити ставлення до інвалідності й відмовитися від стереотипного сприйняття таких сімей крізь призму жалю: «Батьківство дитини з інвалідністю — це виклик, але це не журба й не кінець життя. Кожна дитина має бути насамперед любленою. Кожна дитина — передусім дитина. Перестаньте свої стереотипи навішувати на інші родини. Зараз в Україні ми дуже просунулися вперед. Війна стала стимулом, як не крути. Ми не можемо дозволити собі зараз, щоб ветерани й ветеранки поверталися в бар’єрні міста, містечка й села. Коли мені кажуть: “Усе на дрони, що ви робите свою доступність?”, я відповідаю: “А як щодо гідного життя людини, яка отримала поранення, захищаючи цю територію?” Тут немає першого чи другого місця — важливе і те, й інше».
Зі свого боку Катерина Приймак зауважила, що люди, які отримали інвалідність на фронті, звикли до зовсім іншого способу життя, і повернення у цивільний простір вимагає від них значних зусиль і постійної роботи над собою, аби хоч трохи наблизитися до колишньої якості життя. Окрім цього, вона звернула увагу на гостру кризу «материнської інфраструктури», зокрема на відсутність дитсадків, графік роботи яких збігався б із реальним робочим днем батьків.
«Глибинна криза сучасного ринку праці полягає в тому, що історія “бізнес — це гроші” досягла своєї кульмінації. Роботодавцям шкода інвестувати в освіту працівників, бо вони перейдуть на іншу роботу і будуть там розумні, шкода вкладатися в психічне здоров’я колег, бо це дорого. Але кожен роботодавець, який працює з людським капіталом, має стимулювати такі речі. Я вважаю просто, що зараз ми вже на шляху, коли роботодавцю більше потрібна людина, ніж людині — робота. І ці процеси будуть йти на користь, я думаю, збагачення жінок», — переконана очільниця руху Veteranka.
Ветеранський досвід
Говорячи про фінансові виклики з погляду військовослужбовиць та ветеранок, Катерина Приймак виділила серйозні проблеми у забезпеченні та подальшій цивільній адаптації жінок у війську.
«Почнімо з тих, хто служить, наприклад, на тилових посадах. На цю зарплату взагалі нереально вижити, особливо якщо це велике місто. До того ж часто доводиться змінювати місце свого проживання разом зі службою — тобто твій побут далеко не так організований, як би того хотілося. У жінок, які перебувають безпосередньо на лінії зіткнення на бойових посадах, фінансова історія трохи краща. Але кожна з них випадає з цивільного життя на незрозумілий термін, — розповіла очільниця руху Veteranka. — Уявіть, якщо жінка працювала в IT й пішла на фронт, — навіть за рік-два сфера настільки змінюється, що після повернення їй потрібна серйозна професійна реабілітація. Це ж стосується й інших сфер, де можна було б будувати кар’єру. На жаль, у наших ветеранів і ветеранок часто немає свободи волі й часу, щоб спокійно обрати собі нову цивільну професію. Хто зараз може звільнитися з армії? Ти або втратила здоров’я, зазнала поранення й набула інвалідність, або ти стала мамою. І ця ізольованість ветеранок лише посилюється тією ізоляцією, яку переживають жінки, котрі щойно народили».
Також вона додала, що більшість системних «бенефітів» від ветеранства для жінок на ринку праці майже не працюють: «Коли ти знімаєш військову форму, ніхто навіть не припустить, що ти можеш бути ветеранкою. Зараз чоловіків із бронюванням компанії прагнуть залучати охочіше, а для ветеранки така перевага не діє, хоча жінок взагалі не мобілізують. Зараз усі говорять про ринок праці, який треба займати жінкам. Але є питання до нашого ринку: скільки вони платять людям і яка соціальна підтримка? Ветеранам і ветеранкам критично необхідні перехідний період і менторство. Коли людина через поранення втрачає мобільність, вона спочатку просто не знає, що їй робити. Я знаю багато історій, коли ветеранки та ветерани опинялися в жахливих ситуаціях, поки їх не знаходили профільні соціальні служби».
Говорячи про інтеграцію ветеранів та ветеранок у цивільний сектор, Катерина Приймак згадала про спільну ініціативу Міністерства у справах ветеранів та Федерації роботодавців України — спеціальний курс для адаптації військового досвіду до цивільних умов. Як приклад вона пояснила, що снайпери чудово рахують — отже, це прикладна математика, оператори БПЛА мають хороший вестибулярний апарат, досвід роботи зі специфічним програмним забезпеченням та загальний високий рівень диджиталізації.
«Коли ми робили по Вінницькій області теж одне дослідження, то зрозуміли, що всі бізнеси, всі великі виробництва доживають. Те, як люди звикли працювати, і як це було поділено на сектори, — так вже не буде, зате буде величезний мілтех (використання сучасних технологій в оборонній промисловості — прим.ред.), куди дуже потрібні люди. Це величезний потенціал і для цивільних жінок. Треба активно долучатися до цієї сфери, хапатися за можливості, інакше чоловіки знову усе займуть і заберуть собі всі бенефіти. Мілтех — це галузь, яка розвивається, де дуже потрібні спеціалісти і де Україна може все-таки утримувати світову першість», — зазначила експертка.
Ще однією проблемою, з якою може стикнутися ветеранка, шукаючи роботу, Катерина назвала психологічні бар’єри з боку чоловіка-керівника та майбутніх колег. На її думку, вони можуть підсвідомо відчувати провину через те, що самі не воювали, і це не створюватиме позитивний клімат у колективі.
Економічна безбар’єрність як фундамент
Уляна Пчолкіна звернула увагу на те, що виклики, які стоять перед жінками в декреті, та ветеранський досвід часто переплітаються з досвідом інвалідності.
«Інвалідність — це не втрата дієздатності чи можливостей. Інвалідність — це не заперечення до працевлаштування чи економічної стабільності. Це соціальний статус, який може мати різні форми. У нас колись говорили суто про втрату працездатності, але насправді люди працюють і з нерухомими руками, і навіть без мовленнєвої функції — просто очима. Зараз технології дають нам такі можливості. По-перше, отримати освіту стало простіше — в диджиталі ти можеш майже все. Є асистивні технології, що дають змогу самореалізуватися людині, яка має якісь порушення. Питання безбар’єрності дуже часто зводиться до пандусів, туалетів і бордюрів. Але насправді безбар’єрність має шість напрямів. Пандуси і туалети — це фізична доступність. Напрям номер один для мене — це економічна безбар’єрність, це база. Я не так гостро буду відчувати бар’єри транспортної інфраструктури будь-якого міста, якщо в мене буде своя машина. Правда, на машину мені треба десь заробити. Тобто економічний доступ до вільного ринку праці та до освіти — це основа», — розповіла експертка.
На думку Уляни Пчолкіної, економічна спроможність людини — це насамперед її зона відповідальності: «Я не очікую від держави, що пенсія в 4000 гривень мене врятує. Але я з Києва. Якщо ми йдемо за межі столиці або великих міст, ситуація зовсім інша. Доступу до роботи менше, освітні курси, освітні платформи майже не достукуються до жінок у регіонах, до жінок, які мають якісь порушення. Тут є двофакторна проблема. З одного боку, у спільноті людей з інвалідністю в переважній більшості не вірять, що їх візьмуть на роботу чи на навчання. Друга проблема — люди з інвалідністю все ж таки можуть маніпулювати своїм станом».
Окремо експертка наголосила, що роботодавці не завжди усвідомлюють реальні потреби працівників. Адже за працевлаштуванням людини з інвалідністю стоїть цілий комплекс завдань: асистивні технології, робота з персоналом, подолання упереджень та адаптація простору.
«Ейджизм та ейблізм стосуються не тільки цивільних людей з інвалідністю, а і ветеранів та ветеранок. Жінок же всіх під час працевлаштування запитують, чи збираються вони народжувати, а нас (людей з інвалідністю — прим.ред.) бояться брати, бо спробуй потім звільни. Як із цим працювати? Лупати ту скелю, іншого виходу я не бачу», — додала вона.
Уляна Пчолкіна закликала бізнес переосмислити свої джоб-офери (пропозиції про працевлаштування від роботодавців до кандидатів на вакансію — прим.ред.) щодо умов і рівня зарплат та активніше звертатись до державних центрів зайнятості, щоб працевлаштувати людей з інвалідністю.
«Державний центр зайнятості може компенсувати вам переоблаштування робочого місця для особи з інвалідністю. І неважливо, цивільна це людина чи має військовий досвід — держава зараз багато вкладає в те, аби люди знаходили роботу. Онлайн дійсно дав нам широкий доступ, але це водночас й ізоляція. Це рішення, але тимчасове, — ми маємо інтегрувати людей. Наразі в Україні працевлаштовано лише 17% людей з інвалідністю, цивільних і військових, проти 50–56% у Європі. Люди з інвалідністю — це невикористаний економічний потенціал нашої країни», — заявила вона.
У відповідь на запитання про сутність фінансової незалежності, Уляна Пчолкіна пояснила, що неможливість самостійно заробляти для неї означає втрату автономії та самого життя.
«Я амбітна людина, мені важливо бути видимою, реалізовувати свій потенціал. Проте економічна свобода — це не обов’язково про масштабний бізнес чи роботу на телебаченні. Якщо жінка свідомо обирає вишивати хрестиком у селі, виховувати дітей і почувається в цьому гармонійно — це чудово. У цьому й полягає справжня суть фемінізму: коли ти сама обираєш свій шлях, тобі в ньому комфортно і ти не стаєш заручницею фінансової залежності від партнера», — наголосила експертка, додавши, що від раптових змін зі здоров’ям чи вікових трансформацій ніхто не застрахований, тому розбудова доступного середовища є спільним інтересом.
Підбиваючи підсумки панельної дискусії, Оксана Желєзко зазначила, що фінансова свобода жінки — це не тільки персональна відповідальність, а і відсутність бар’єрів, наявність партнерства в стосунках чи в шлюбі.
«І це абсолютна повага до ветеранів і ветеранок, які зробили наш захист можливим. І далі, якщо підсумувати цю нашу розмову, мені здається, що у нас, як у держави, як у суспільства, все вийде, якщо ми будемо одне одного поважати, цінувати і нарешті навчимось домовлятися між собою, чого ми не робили протягом останніх 400 років», — резюмувала вона.
Другу хвилю курсу з фінансової грамотності «Розраховую на себе» для жінок, які хочуть навчитися керувати власними грошима, заплановано на липень. Курс відбудеться онлайн і буде безоплатним, усі лекції можна буде переглянути у записі. Деталі та реєстрація за посиланням.
На оновленому курсі, окрім психології грошей, основ бюджетування і постановки фінансових цілей, юридичних і безпекових аспектів, інвестицій та кредитів, говоритимуть про:
- гендерний розрив, фінансову залежність та юридичну безпеку жінки;
- ФОП, податки і легальний дохід;
- кар’єрну впевненість та обговорення фінансів із роботодавцем;
- інвестиційні інструменти та практичні кейси.
Проєкт «Розраховую на себе. Курс фінансових навичок» створено у партнерстві Фундацією Кредобанку та Projector Foundation, за експертної участі Оксани Желєзко, Projector Institute та інформаційної підтримки Державної служби зайнятості.
