Новий фільм «Наречена!» — це сміливе переосмислення культового образу з класичного горору «Наречена Франкенштайна». Режисерка, сценаристка та продюсерка Меґґі Джилленгол пропонує сучасний погляд на історію жінки, якій нарешті дають голос.
У стрічці зіграли Джессі Баклі, Крістіан Бейл, Аннетт Бенінґ, Пітер Сарсґаард, Джейк Джилленгол та Пенелопа Крус, а музику написала оскароносна композиторка Гільдур Ґуднадоттір.
В український прокат стрічка виходить 5 березня. На думку режисерки, «Наречена!» — це фільм, створений саме для великого екрана.
«Коли світло гасне, ти ніби сідаєш на американські гірки. Після цього вже не можна зійти — треба доїхати до кінця», — каже Меґґі Джилленгол, сподіваючись, що після цієї подорожі глядачі повернуться до свого життя трохи іншими.
Режисерка розповідає, як виникла ідея фільму, чому її зацікавила історія «монстрів» і чому право сказати «ні» може бути радикальним актом.
Про те, як виникла ідея
Я шукала нову історію. На одній вечірці побачила татуювання з Нареченою Франкенштайна і подумала: «У цьому персонажі є щось таке, що захопило нашу культуру». Тоді я вперше подивилася цей фільм. І мене дуже зацікавило, що Нареченої там насправді майже немає.
Звісно, Ельза Ланчестер справляє сильне враження. Вона з’являється у фільмі буквально на три хвилини, але якимось чином стає культурним феноменом. Та будьмо чесними, вона не говорить. Вона не має голосу. У неї немає можливості висловитися.
І мені це здалося цікавою загадкою. Цей чоловік, зрозуміло, страшенно самотній і шукає собі пару. Але водночас ніби йому підійде будь-хто, і він повертає до життя людину, яка сама не має жодної суб’єктності. Тож що буде, якщо взяти той самий формат, ту саму історію, але дати їй суб’єктність — сильне бажання, інтелект, душевність, вразливість і силу? Що тоді станеться? Мені здалося, що це загадка, в яку варто зануритися.
Чому ця історія про «монстрів»
Мене приваблює у Франкенштайні тема монструозності — саме тому так зацікавили і сам Франкенштайн, і Мері Шеллі, і ця історія.
Мене цікавить монструозність, яку я бачу поза собою, — та, що, як мені здається, сьогодні ніби жива і присутня всюди. Але мене також цікавить внутрішній монстр, якого я бачу в собі. І в той момент мене це особливо хвилювало. Я думала: «Що це за страшні речі, які, як я вважаю, є в кожному з нас?» Франкенштайн — це спосіб подумати про це і спробувати зрозуміти. Бо у книжці Франкенштайн — монстр, якому можна співчувати і який дозволяє, можливо, подивитися на монстра всередині себе. Це лише відправна точка, а далі моя історія розгортається інакше.
Про Джессі Баклі
Я вже працювала з Джессі над «Втраченою донькою» (The Lost Daughter), моїм першим фільмом. Я її дуже полюбила і думаю, що, коли ми працювали разом, обидві відчули справжню спорідненість душ.
Одна з моїх улюблених речей у роботі режисерки: зрозуміти, який підхід потрібен до кожного актора. Але з Джессі я просто говорила так, як говорю сама з собою. У цьому була повна щирість.
Тому мені довелося стримувати себе, щоб не написати цю роль спеціально для неї. Я думала: якщо напишу її для Джессі, то, можливо, обмежу те, якою вона могла б бути. Я просто намагалася не думати ні про кого конкретного й уявляти будь-що. А потім написала сценарій і зрозуміла: «Добре, це може бути тільки Джессі».
І досі не знаю, хто ще міг би зіграти цю роль. Мені здається, справа в її мудрості, у розумінні того, що в кожній людині є весь спектр почуттів: шалені й потужні емоції, а поруч із ними найглибша вразливість. І розум, і повна ірраціональність, і сексуальність, і іноді зовсім негарні риси. Усе це разом і робить людину.
І саме це робить її винятковою акторкою: вона впускає все це у свою акторську гру. Саме тому так багато людей можуть упізнати себе в тому, що вона робить. І саме це було необхідно для ролі Нареченої.
Про Крістіана Бейла
У нього з Джессі Баклі виник справжній, глибокий і особливий зв’язок. Такі речі неможливо передбачити. Я думаю, що є багато дуже хороших акторів, але справді видатних — одиниці. І вони обидва саме такі.
Частина майстерності великого актора — це здатність підійти до іншої людини й повністю відкритися перед нею.
А щодо Крістіана… знаєте, я просто дозволила собі мислити масштабно. Я подумала: «Добре, я написала цю роль. Я просто попрошу того, кого хочу. Що найгірше може статися? Мені скажуть “ні”. Чи зможу я це витримати? Так, зможу».
Тож я просто дала волю уяві й почала думати: хто мій Френк?
У певному сенсі я спиралася на роман. Бо Френк у книжці дуже емоційний, дуже вразливий, сповнений потреби й прагнення, але водночас дуже розумний. У романі Франкенштайн буквально сидить у сараї, слухає людей і вчить французьку. Це непросто.
Мені потрібен був хтось, у кому поєднуються всі ці якості, але хто водночас має силу й жорсткість. Бо цей монстр робить доволі жорсткі речі. Як і всі монстри. І, зрештою, як усі ми.
Мені потрібна була людина, яка змогла б показати монструозність так, щоб ми могли подивитися на неї й сказати: «Так, я особисто не розбиваю людям голови, але в мені теж є частина цієї люті».
Про силу сказати «ні»
Ця фраза «Я, мабуть, відмовлюся» — це справжній фундамент образу Нареченої. Вона проходить червоною ниткою крізь увесь фільм. Знаєте, я можу говорити лише за себе, але в нашому світі сказати «ні» навіть ось так м’яко, делікатно й виважено — це неймовірно важко.
Мені здається (і я не хочу узагальнювати, але все ж таки), що жінкам це дається особливо непросто. Це щось нетипове. Але навіть якщо забути про гендер: наскільки важко пливти проти течії й просто сказати: «Ні, я не буду робити це так, як ви звикли, тільки тому, що так робили завжди»?
Я пробувала промовляти ці слова у власному житті — і це, я вам скажу, справжній виклик. Спробуйте якось самі. Це викликає цілу бурю емоцій.
Подивіться на Наречену: її ніхто не питав, її просто воскресили, щоб вона була коханкою Френка. Їй збрехали. Її запхнули в ці обставини без жодних орієнтирів, без контексту і, головне, без права вибору. І ось ця фраза — її перший акт бунту.
І ця позиція веде її крізь увесь фільм. Зрештою, це спрацьовує і для неї, і для її оточення. Я в захваті від цього. Серйозно, спробуйте якось сказати це в реальному світі — ви відчуєте, наскільки це потужна штука.
Про кохання, яке починається з брехні
Знаєте, коли Френк і докторка Ефроніус повертають Наречену до життя, між нею та Френком миттєво проскакує іскра. Але біда в тому, що він майже одразу починає їй брехати: «Ти була моєю нареченою. Ми мали одружитися». Вигадує їй ім’я, вигадує цілу історію життя… Ну, погодьтеся, так собі фундамент для стосунків.
Але водночас це штука, яка відгукнеться багатьом. Чому Френк бреше? Бо боїться, що, коли вона дізнається правду, — не залишиться з ним. Саме тому люди часто брешуть тим, кого люблять. Проблема в тому, що це просто «виносить мозок» Нареченій.
Брехня нівелює особистість. Якщо ти брешеш у чомусь одному, значить, можеш брехати в усьому.
І ось на цьому будується їхній зв’язок. Хоча, попри все, між ними весь час «іскрить» — і це справжні, глибокі почуття. У Нареченої просто немає вибору: вона не знає свого імені, не пам’ятає минулого, їй нема куди йти. Вона змушена жити в цій вигадці. Але, як і в будь-яких реальних стосунках (або в хороших сценаріях), настає момент, коли брехня перестає працювати: або випливає правда, або все розлітається на шматки.
Це класична трагедія, але, можливо, з шансом на щось інше. І мені страшенно подобається фраза, яку він їй каже: «Я кохаю твій розум». Це ж просто вогонь!
Про сюрпризи на знімальному майданчику
Оскільки я сама акторка і часто була «по той бік барикад», терпіти не можу, коли режисер ще до початку знімань вигадує за мене, як я маю грати, а потім намагається мене в цей шаблон втиснути. Це вбиває будь-яке життя в кадрі.
Тому ми домовилися: ми всі на одній хвилі, ми всі разом балансуємо на цьому тонкому канаті. І знаєте що? Актори дивували мене щомиті. По сто разів на день! Моя робота полягала в тому, щоб у цьому «електричному полі» їхньої гри просто легенько їх підштовхувати: «Ой, тут ти трохи втрачаєш рівновагу — давай назад, я тебе тримаю».
Коли так працюєш, без несподіванок не обійтися. З Джессі ми настільки добре знаємо одна одну, що іноді я щось їй вигукувала просто під час сцени. Зазвичай я люблю прошепотіти щось акторові на вушко, щоб ніхто не чув, але з Джессі ми іноді були як у маренні — я щось кричу, вона підхоплює і несеться далі. Крістіан якось навіть запитав: «Слухай, а на мене ти теж будеш кричати?» І так, іноді я так і робила!
Про реалістичність монстрів
Коли я думала про Френка, то розуміла: так, він монстр. Так, він лякає. Слухайте, якби ви зустріли когось із металевими скобами в голові, зі зламаним носом й обличчям у шрамах, вам би стало ніяково від однієї думки про те, що з цією людиною сталося.
Але я в жодному разі не хотіла бачити його як карикатурного монстра чи хлопця в масці. Він мав бути справжнім. На початку розробки я просто завалила всіх питаннями: «Звідки цей шрам? А цей? Чому тут татуювання?» Ми почали докопуватися до дрібниць: ось тут Франкенштайн робив замітки римськими цифрами, ось тут у нього шматок вуха відірваний — чому? Бо в бійку встряв! Ми довго розбирали цей образ на частини, поки не знайшли щось живе. Тепер я дивлюся на нього і взагалі не відчуваю гриму. Він ідеальний.
З Нареченою було простіше. Мені було страшенно цікаво, який вигляд матиме ця чорна речовина, яку вона відкашлює під час «оживлення», як вона заплямує її обличчя та губи. Це було прописано в сценарії, але я не мала чіткої картинки, поки ми не почали працювати разом — я, Джессі та дизайнерка гриму й протезування Надія Стейсі. Я в захваті від того, як її вії та волосся стають білими. Це такий собі реверанс «Нареченій Франкенштайна» 30-х років. Ми довго працювали, але від початку обрали правильний напрям.
Про сукню Нареченої
Франкенштайн і його Наречена — це ж не просто герої, це культові образи. Тому мені хотілося, щоб вони весь час були в одному впізнаваному стилі, в одному вбранні.
Пам’ятаю, я побачила сукню Нареченої і сказала Сенді Павелл (нашій художниці з костюмів): «Вона занадто помаранчева». А Сенді мені спокійно: «Ні, не занадто». Я гнула своє: «Як на мене — занадто!» А вона просто відрізала: «Ти помиляєшся».
Я реально місця собі не знаходила. Я хотіла помаранчевий, він мені подобався, але думала про щось спокійніше, знаєте, такий припилений колір, ближче до трояндового чи коричневого. А потім мені наснився сон, де я сама собі кажу: «Слухай її. Вона бісова експертка. Вона генійка. Просто прийми цей дар і довірся».
І що ви думаєте? Коли я побачила цю сукню в нічному освітленні (а це три чверті нашого фільму), то просто ахнула: «Господи, ця жінка — генійка!» Дякую тобі, Сенді.
Це дуже цікавий момент у режисурі. Бувають речі, де я точно знаю, що щось не так, і буду стояти на своєму до кінця. А бувають моменти, коли треба визнати: хтось розуміє це конкретне завдання краще за тебе. Це дуже тонка межа — зрозуміти, коли хтось уже зійшов зі шляху і його треба трохи повернути назад, а коли, навпаки, варто піти ще далі.
Це як із нашим оператором Ларрі Шером. Я йому казала: «Хочу зняти це на 500-міліметровий об’єктив, ну дуже-дуже довгий фокус!» Він відповів: «Це безумство». А я наполягала: «Просто спробуй». І потім ми разом обговорювали, хто з нас мав рацію. Те саме з монтажером Діланом Тіченором. Коли я дивилася версію для IMAX, мені все кортіло ще щось переставити, підправити… А він просто сказав: «Все, відпусти це». І оскільки я йому вірю, то зупинилася.
Це неймовірний кайф працювати з такими людьми, як Сенді, Ларрі, Карен чи Ділан. Вони профі, вони тиснуть на тебе, кидають виклик, але ти знаєш, їм можна довіряти беззастережно.
Про музику
Знайти правильний тон для музики було справжнім квестом. Нам був потрібен панк. Справжній, «брудний» панк — але не як музичний жанр, а як чиста емоція. І водночас усе мало звучати глибоко романтично й чуттєво. Мало бути все це одразу, але ми мали ставитися до цих монстрів — цих культових монстрів — абсолютно серйозно.
Чесно кажучи, музика — це останнє, що ми довели до ладу. Мені треба бачити готовий монтаж, міцну картинку, щоб зрозуміти, як це має звучати. Хоча для багатьох це працює інакше. Я знаю композиторів, які починають працювати ще під час знімань. Мені б цього дуже хотілося, але я просто не вмію так мислити. А музика для мене надзвичайно важлива.
Ще скажу, що зазвичай під час монтажу фільму використовують тимчасову музику — так званий temp score. Але в нашому випадку просто не було музики, яка б працювала і звучала в мові цього фільму.
І тут з’явилася Гільдур Ґуднадоттір. Вона реально створила цей мікс із панку та високої романтики. Ми робили неймовірні записи! Уявіть: Лі Ранальдо в студії «валить» дику гітару в дусі Sonic Youth, і ми накладаємо це зверху на цілий оркестр. Або неймовірний саксофоніст Девід Мюррей грає разом із Fever Ray.
У сцені в клубі, наприклад, просто саксофон би не спрацював. Просто гітара чи просто оркестр — теж мимо. Потрібен був саме цей вінегрет, переплетення жанрів, щоб історія нарешті «задихала».
Цей фільм — це взагалі суміш: поєднання, переплетення кількох різних жанрів і тональностей, які разом і дозволяють розповісти цю історію.
