Материнство майже завжди описують однаково — це диво життя, безумовна любов, найвища форма жіночого призначення. Цей образ здається настільки природним та очевидним, що його рідко ставлять під сумнів.
Не лише кіно, а й суспільство загалом — культура, політика, мова, якою ми говоримо про жінок і сім’ю, — роками повторювали одну й ту саму формулу: материнство як сенс, материнство як повнота, материнство як нагорода. І що частіше її повторюють, то важче уявити, що цей досвід може мати й інші сторони.
Починаючи із сучасних переосмислень «Франкенштайна» від Netflix, де чоловік нібито «грає в бога», намагаючись перемогти смерть, але насправді привласнює сам акт творення життя, до розвитку технологій, винайдення штучних утроб і роботизованих інкубаторів — сторіччями у культурі, науці, політиці знову і знову простежується одне й те саме прагнення: винести створення життя за межі жіночого тіла.
На цьому тлі материнство продовжують романтизувати. Його сакралізують, очищають від виснаження, фізичної та психічної ціни. Часто жінці пропонують бачити в цьому досвіді винятково благословення — навіть тоді, коли він стає джерелом постійного стресу й втрати себе.
Проте в останні роки кіно починає потроху ламати ці застарілі уявлення. Тільки у 2025 році вийшли одразу два фільми, які відкрито говорять про темний бік материнства: «Здохни, коханий» режисерки Лінн Ремсі та «Я не залізна» Мері Бронштейн. Ці стрічки не обмежуються ідеалізованим образом матері як уособленням самопожертви й безумовної любові, а показують материнство як складний, виснажливий і часто болісний досвід.
На YouTube-каналі «Підбори Femme Fatale» вийшов випуск, присвячений материнству в кіно, відмові сучасних режисерок і режисерів від ідеалізованого образу матері та висвітленню втоми, тривоги, втрати себе й психологічного тиску, що супроводжують цей досвід.
Для DIVOCHE.MEDIA авторки каналу підготували матеріал, який розширює та поглиблює теми, порушені у відео, й аналізує, чому саме 2025 рік називають ключовим для переосмислення материнства в Голлівуді, як ця тема відгукується у західних медіа та як фільми про «матерів на межі» опинилися в центрі уваги під час сезону кінонагород.
Чому 2025-й називають роком «фільмів про материнство»
Наприкінці 2025 року дедалі більше англомовних медіа заговорили про феномен так званих «матерів на межі» в кіно. Великі глянцеві видання зафіксували цю тенденцію як одну з ключових для року: Harper’s Bazaar називає 2025-й «роком фільмів про матерів на межі», Vanity Fair аналізує, як «матері на межі стали головними героїнями 2025 року», Glamour запитує, «чому ми не можемо відірватися від мам, які втрачають самоконтроль», а Elle пише про осінні релізи, що «показують, наскільки дивним і хаотичним насправді є материнство».
Найчастіше у цих текстах говорять про фільми «Я не залізна» та «Здохни, коханий», у деяких випадках окремо згадуючи «Гамнет», «Одна битва за іншою» та серіал «Все її вина».
Тема викликає глибокий резонанс не лише з погляду осмислення жіночого досвіду в кіно, а й у контексті так званого сезону нагород — від «Золотого глобуса» та BAFTA до Critics’ Choice Awards, які, традиційно, підводять до «Оскара». Команди фільмів «Я не залізна», «Одна битва за іншою» та «Гамнет» регулярно залишають ці церемонії із золотими статуетками, що дає підстави для прогнозів щодо їхніх шансів у оскарівських перегонах.
Зараз головними претендентками на «Оскар» у категорії «Найкраща акторка» є Джессі Баклі («Гамнет») та Роуз Бірн («Я не залізна») — обидві виграли «Золотий глобус» у категорії «Найкраща акторка у драмі» та «Найкраща акторка у комедії» відповідно.
Перед тим як перейти до глибшого аналізу «Здохни, коханий» та «Я не залізна» (які є найбільш обговорюваними стрічками з погляду зображення материнства у кіно за минулий рік), пропонуємо коротко оглянути фільми та серіали, які також торкаються цієї теми.
Післяпологова депресія та об’єктивація темношкірих жінок: «Одна битва за іншою»
Фільм «Одна битва за іншою» є одним із фаворитів у цьому сезоні нагород — стрічка вже зібрала ключові відзнаки на «Золотому глобусі» (включно з «Найкращий фільм» у категорії комедія/мюзикл), Critics’ Choice Awards, а також премії провідних американських кіноасоціацій, зокрема National Board of Review і Los Angeles Film Critics Association.
Крім того, «Золотий глобус» як найкраща акторка другого плану отримала Теяна Тейлор, чия роль у фільмі напряму перегукується із темою материнства.
За сюжетом героїня Тейлор — Перфідія Беверлі Гіллз — є частиною радикального угруповання, яке бореться з білим супремасизмом у США. Перфідія постає як своєрідна фатальна жінка — вона розкута, прямолінійна і використовує свою сексуальність із власною метою (це знаходить відображення в її стосунках із військовим США у виконанні Шона Пенна).
Попри визнання з боку кінокритиків та номінації на престижні нагороди, частина темношкірої спільноти критикувала Теяну Тейлор за роль Перфідії, а Пола Томаса Андерсона — за сексуалізоване та експлуатаційне зображення темношкірих жінок у фільмі. Сама Тейлор навіть прокоментувала цю критику в інтерв’ю для Vanity Fair: «Коли ми вперше бачимо Перфідію у фільмі, вона тримає пістолет біля голови чоловіка, а він називає її “солоденькою”. Ми точно дивилися один фільм?»
Цікаво, що Перфідія присутня лише у першій третині стрічки. Після того як вона вбиває поліцейського, жінка змушена залягти на дно. Водночас у неї народжується донька, що призводить до післяпологової депресії героїні. Тоді як її партнер Боб (Леонардо Ді Капріо) прагне побудувати тихе сімейне життя, Перфідія відчуває фрустрацію і навіть ревнує чоловіка до своєї доньки. Цей короткий епізод чітко ілюструє ознаки післяпологової депресії — емоційну відчуженість, апатію, а також складнощі у взаємодії з партнером і дитиною.
У результаті Перфідія тікає до Мексики й більше не з’являється на екрані (лише у фіналі її донька отримує листа від матері із проханням дати їхнім взаєминам ще один шанс).
Материнське горе та акторська гра Джессі Баклі: «Гамнет»
Хоча «Гамнет» Хлої Чжао (яка є другою в історії жінкою, що отримала «Оскар» за режисуру) ще не вийшов в український прокат, для західних глядачів та кінокритиків він став одним із головних фільмів 2025 року.
Заснований на однойменному романі Меґґі О’Фаррелл, фільм переносить глядача в Англію 1580-х років під час спалаху «Чорної смерті». Сюжет фокусується на трагічній події в родині Вільяма Шекспіра — смерті єдиного 11-річного сина Гамнета. Під впливом пережитого горя Шекспір створює класичну п’єсу «Гамлет».
Фільм показує життя Шекспіра (Пол Мескал) та його дружини Агнес (Джессі Баклі), зосереджуючись на внутрішньому світі батьків у проживанні втрати.
«Агнес відчуває, що материнство неприємно занурює її у безодню. Під час других пологів, коли народжуються близнюки Гамнет і Джудіт, у неї виникають зловісні передчуття втрати. Вона не просто стоїть на краю прірви — поступово занурюється у неї», — пише Меган О’Коннелл у матеріалі для Harper’s Bazaar.
До слова, сама Джессі Баклі на другому тижні знімань фільму дізналася, що насправді вагітна. За словами О’Коннелл, це робить спостереження за грою акторки ще більш емоційним та чутливим.
Проте авторка також зауважує, що навіть багатогранна гра Баклі не може змінити того факту, що «смерть дитини неможливо перевершити за драматизмом»: «Є причина, чому діти майже не вмирають у фільмах, а якщо це трапляється — лише наприкінці. Навіть “Гамнет” Меґґі О’Фаррелл був написаний нехронологічно. […] Материнське горе — така багата й малодосліджена тема. Я хотіла побачити більше її [Агнес] історії, а не його [Шекспіра]».
Окремо у тематичних матеріалах згадується фільм «Заповіт Енн Лі» режисерки Мони Фаствольд. Це музичний байопік про життя Анни Лі — англійської жінки XVIII століття, яка стала засновницею релігійної общини. Окремою темою у стрічці є проживання Анною втрати після смерті всіх чотирьох її дітей у ранньому віці. За виконання головної ролі Аманда Сейфрід також була номінована на «Золотий глобус» та Gotham Awards.
Серіал «Все її вина» — екранізація однойменного роману Андреа Мари — розповідає про викрадення дитини із заможної родини та суспільний тиск, який проживають матері навіть у найбільш вразливі моменти свого життя. Він також отримав дві номінації на «Золотий глобус» за «Найкращий мінісеріал» та «Найкращу акторку» (Сара Снук).
Однак головними фільмами про материнство 2025 року стали стрічки «Здохни, коханий» та «Я не залізна». Адже саме вони займають центральне місце у дискусіях щодо того, як Голлівуд почав переосмислювати цей багатогранний досвід.
(Не)післяпологова депресія: «Здохни, коханий»
Хоча «Здохни, коханий» не викликав такого резонансу під час сезону нагород, як, скажімо, «Я не залізна», ще під час своєї прем’єри на Каннському кінофестивалі стрічка привернула увагу кінокритиків. Тоді ж Дженніфер Лоуренс пророчили нагороду за «Найкращу жіночу роль» (у результаті у категорії перемогла французька акторка Надя Мелліті за фільм «Маленька сестра»).
Знятий режисеркою Лінн Ремсі, фільм є екранізацією однойменного роману Аріани Гарвіч. Це перша стрічка Ремсі за вісім років. До слова, сама режисерка вже має у своїй фільмографії доволі похмуру історію про материнство — психологічний трилер-драму «Щось не так з Кевіном», що розповідає про матір, яка намагається впоратися з агресивним і небезпечним сином, чия поведінка призводить до трагічних наслідків.
Але у «Здохни, коханий» Ремсі обирає інший фокус. За сюжетом, молода мати Грейс (Дженніфер Лоуренс) разом із партнером Джексоном (Роберт Паттінсон) переїжджає з Нью-Йорка в ізольовану сільську місцевість після народження дитини. Поступово її емоційний стан погіршується, і вона починає втрачати зв’язок із реальністю, борючись із власними демонами, страхами та тиском ролі матері й жінки, що призводить до хаотичної зміни поведінки й напруження в стосунках з оточенням.
Після виходу «Здохни, коханий» у прокат (хоча до українських кінотеатрів він, на жаль, так і не дійшов) думки глядачів та критиків розділилися. Хтось хвалив Ремсі за відверте зображення матері на межі, тоді як інші критикували стрічку за нестачу цілісності та динаміки сюжету. Насправді в обох перспективах є частина правди.
Бо сюжет у «Здохни, коханий» не розвивається традиційно — із так званої точки «А» у точку «Б». Він скоріше є репетативним — має один мотив, що повторюється по колу протягом історії.
Головним зв’язком глядачів із фільмом є Грейс, і майже кожна сцена із нею містить емоційний надрив. Вона постійно на межі — повзає, розбиває скло, грайливо підбігає з ножем до немовляти. Від неї неможливо відірватися (саме завдяки грі Лоуренс), але з погляду побудови фільму, цей підхід грає проти історії.
Зазвичай сюжети про психологічний розпад та втрату себе вибудовуються поступово. Дії героїв стають все більш тривожними — з кожною новою сценою персонажі дедалі більше втрачають контроль. Але у «Здохни, коханий» Грейс постійно перебуває у цьому стані. Виникає відчуття, ніби кожна сцена фільму намагається стати «тим самим драматичним моментом», який усі запам’ятають.
Можливо, це навіть і була мета стрічки. Занурити глядача у дискомфортний, розгублений стан — передати відчуття крику про допомогу, який не полишає героїню ні на мить. Проте це не спростовує того факту, що така безперервна інтенсивність позбавляє історію ритму й розвитку, залишаючи глядача радше емоційно виснаженим, ніж залученим у внутрішню трансформацію героїні. Замість поступового занурення у стан Грейс фільм тримає глядачів у постійному крику, який з часом втрачає силу, і те, що могло б стати глибоким психологічним дослідженням, частково розчиняється у надмірі драматичних жестів.
Ймовірно, такий формат стрічки можна пояснити тим, що це екранізація роману, написаного від першої особи. У книжці читач постійно перебуває в голові Грейс, чує її внутрішній монолог і безпосередньо проживає її стан. У фільмі ж немає закадрового голосу чи прямого проговорення почуттів героїні — і сам собою це вдалий і навіть сильний прийом (адже в кіно закадровий голос або експозиційні діалоги часто свідчать про неспроможність авторів передати внутрішній стан персонажа через візуальну мову). Проте, як зазначала сама режисерка фільму, роман Гарвіч є складним для кіноадаптації.
«Дженніфер зв’язалася зі мною зовсім несподівано — ми ніколи раніше не зустрічалися — і запитала, чи може надіслати мені примірник роману Гарвіч. Це надзвичайно гарний текст, але я не була впевнена, як його можна екранізувати: він досить сюрреалістичний, і в ньому складно зрозуміти, що є реальним, а що — ні», — розповідала Лінн Ремсі.
Тут «Здохни, коханий» частково повторює долю «Нічної суки» режисерки Маріель Геллер (з Емі Адамс у головній ролі), яка так само є екранізацією роману (авторства Рейчел Йодлер). Це також історія про жінку, яка втрачає себе через материнство, і книжка так само містить багато сильних монологів і думок. Проте тут і «Нічна сука», і «Здохни, коханий» потрапили у пастку — коли першоджерело великою мірою покладається на внутрішні монологи своїх героїнь, які просто неможливо перенести на екран цілком.
При цьому цікаво, що сама Лінн Ремсі у своїх інтерв’ю до фільму заперечувала, що це історія про післяпологову депресію:
«Уся ця історія з післяпологовим періодом — повна нісенітниця. Фільм не про це. Йдеться про руйнування стосунків, про те, як руйнуються любов і секс після народження дитини. І також про творчу кризу», — казала режисерка.
Знов таки, цікавий погляд і тема для дослідження, але якщо «Здохни, коханий» мав бути фільмом про зміну стосунків після народження дитини — то йому, на жаль, це не вдалося.
Так, у стрічці дійсно показується, як Грейс не вистачає уваги й інтимної близькості з її чоловіком. Через останнє вона навіть починає уявляти його зради з іншими жінками. Але ця тема ніяк не розвивається протягом фільму, лише через сварки між героями.
Окрім того, сама Грейс має роман на стороні з одруженим чоловіком, що також показано дуже безладно. Спочатку здається, ніби цей чоловік — лише плід її уяви, але потім Грейс бачиться з ним на парковці, де він перебуває разом зі своєю родиною, і надалі цей персонаж просто зникає.
Творча криза теж важлива складова історії Грейс. Сама вона є письменницею, але після народження дитини не може нічого написати, і ця творча стагнація також впливає на стан героїні. Проте ці переживання озвучуються лише через короткі діалоги.
По суті «Здохни, коханий» не має глибокого дослідження чи розвитку цих сюжетних ліній. Тож у результаті між намірами режисерки й тим, що реально вибудовується у фільмі, виникає розрив: стрічка декларує теми руйнування стосунків, інтимності й творчої ідентичності, але не розгортає їх у послідовну драматургію, залишаючи глядача з відчуттям емоційного хаосу без чіткого смислового центру.
Безперечно, фільм можна похвалити за гарний візуал, музичний супровід, а також інтимні сцени, які виглядають реалістично, чуттєво, але водночас передають взаємодію героїв. Є сильні акторські роботи, і не тільки гра Лоуренс, а й Паттінсона та Сіссі Спейсек.
Стрічка також сповнена символізму, зокрема анімалістичними образами. Це підкреслюється і через звук — на фоні часто чутно шарудіння щурів на горищі, нишпорення котів у траві, дзижчання мух, тупіт коней, гавкіт собак.
Сама Дженніфер Лоуренс розповідала про цю символіку так: «Я використала книжку радше як точку відправлення; це зовсім не буквальна екранізація. Але в Грейс, замкненій у цьому домі, було щось дике, безкомпромісне, тваринне — ніби вона сама перетворюється на звіра, ніби в ній є щось небезпечне. Саме звідси це й пішло. Її перша репліка у фільмі: “Нам потрібен кіт”. І, звісно ж, її чоловік приносить додому собаку».
Тобто «Здохни, коханий» містить багато підтекстів і точно не є «традиційною» динамічною історією. Проте усі ці елементи не позбавляють глядача відчуття, що головна думка стрічки залишається не до кінця зрозумілою. Фінальна сцена, в якій оголена Грейс вирушає в охоплений вогнем ліс, є сильною та красивою, але це лише ще один символічний момент серед багатьох.
У підсумку «Здохни, коханий» справляє враження фільму з великим емоційним і мистецьким потенціалом, який так і не складається у цілісне висловлювання. Стрічка захоплює окремими сценами, акторськими роботами та атмосферою, але між цими фрагментами не виникає міцного драматургічного зв’язку. Замість історії про трансформацію, втрату чи переосмислення материнства, стосунків і себе, фільм залишає глядача наодинці з відчуттям хаосу та недомовленості — красивої, емоційно виснажливої, яка, втім, так і не пояснює, про що саме був цей крик.
Побут як окрема форма трилеру: «Я не залізна»
Фільм розповідає про Лінду — матір і психотерапевтку, яка намагається втримати контроль над життям, доглядаючи за важкохворою дитиною, поки її кар’єра, шлюб і власна психічна рівновага поступово руйнуються.
Поштовхом для написання сценарію для режисерки Мері Бронштейн став власний досвід. Ідея зародилася тоді, коли вона перебувала у мотелі та доглядала за своєю хворою донькою.
«Я хотіла передати певний стан жінки, яка кричить у порожнечу від люті, намагаючись продовжувати жити з відчуттям, що весь всесвіт проти неї. Існує традиція фільмів про те, як жінки “зриваються”, але більшість із них написані та зняті чоловіками», — казала Бронштейн.
На початку фільму глядачі бачать звичну ситуацію для багатьох матерів. Лінда (у неймовірному виконанні Роуз Бірн), веде власну практику як психотерапевтка, але водночас має займатися побутом і доглядом за донькою. Її дитина хворіє, і Лінда контролює, щоб малеча набрала необхідну вагу, аби її можна було годувати нормально, а не через трубку. Чоловік далеко (він капітан корабля), а у будинку прориває труби, і все затоплює водою. Тож Лінда із донькою змушені переїхати у готель, поки не завершиться ремонт.
З одного боку, це звичайні побутові турботи: догляд за дитиною, проблеми з оселею, чоловік, який не ділить відповідальність. Але у фільмі вони стають каталізатором поступового зриву Лінди, перетворюючи буденність на психологічний тиск.
«Мері показала мені дуже просту річ. Це був просто розпорядок дня для її дитини, який враховував усі потреби на той час, і він чітко показав, наскільки це розбиває серце. У мене виникла сильна емоційна реакція на цей досвід. Звісно, я вже мала власний досвід, але побачити справжні старі папери чи щоденник — це зовсім інший рівень вразливості. Ми проводили дослідження і спілкувалися з багатьма батьками та матерями дітей з особливими потребами. Було дуже цікаво, бо існувала широка різноманітність того, який це мало вигляд і як проявлялося в їхньому житті та стосунках. Ми говорили з терапевтом, проводили багато цікавих досліджень, по-справжньому занурюючись у тему», — розповідала Роуз Бірн про підготовку до ролі.
«Я не залізна» можна описати як один великий пульсаційний клубок стресу, що душить Лінду, яка змушена давати раду всьому сама. Лікарі постійно тиснуть, нагадуючи, що дитина не може набрати вагу, і змушують жінку відвідувати групу підтримки, яка замість допомоги лише погіршує її стан.
Ремонт у будинку затягується, а майстер зрештою просто зникає, покинувши роботу. Паралельно Лінда має облаштувати свій і доньчин побут у готелі з не надто привітним персоналом. Єдиним промінчиком підтримки стає Джеймс (ASAP Rocky), але Лінді не вдається побудувати з ним довірливі стосунки через власні втому та роздратування.
На роботі клієнтка залишає Лінду зі своїм немовлям, що додає ще один шар розпачу та відчаю, які часто переживають матері. Чоловік клієнтки очікує, що Лінда відкладе всі справи та сама привезе дитину до нього, а офіцер поліції згодом каже, що це «типова ситуація», в якій мати «не хоче виконувати свої обов’язки».
Сама Лінда благає свого психологічного консультанта (Конан О’Браєн) про пораду — і це стає однією з найвідоміших сцен стрічки. Жінка хоче, щоб їй просто сказали, що робити, тоді як психотерапевт продовжує повторювати клішовані фрази про сон і про те, що вона «сама в глибині душі знає, як варто вчинити».
Усі ці сюжетні лінії розвиваються протягом фільму, перетворюючи, здавалося б, буденні проблеми на всеохопний нічний кошмар. Кожна сцена наповнена тиском і невизначеністю, даючи глядачам можливість відчувати тремтіння, втому та емоційну напругу разом із героїнею.
Картина «Я не залізна» майстерно передає відчуття ізоляції, безпорадності та виснаження. Те, чого певною мірою не вистачало стрічці «Здохни, коханий», — тривожного наростання, яке з кожною новою сценою б’є ще сильніше.
У кульмінації фільму Лінда остаточно зривається: вона виймає трубку з живота доньки, чоловік приїздить і звинувачує дружину у втраті контролю, а сама героїня намагається вкоротити собі віку, віддавшись морським хвилям.
В останніх сценах Лінда лежить на мокрому піску, коли до неї підходить донька — вперше у фільмі глядач бачить обличчя дівчинки. Протягом стрічки камера фокусує увагу на руках, спині або маленьких деталях. Це створює відчуття стресу і напруженості, які переживає Лінда, замість того щоб спрямовувати гнів або фрустрацію глядачів на дитину як на окрему «причину» проблем. Тож момент, коли обличчя доньки все ж показується, стає неймовірно емоційним — дитина, яка приходить, щоб виявити свою любов до матері.
Тож лише за підсумками 2025 року можна сказати, що сучасне кіно поступово, але впевнено, починає руйнувати старі стереотипи про материнство. Воно демонструє, що бути матір’ю — це не лише диво та радість, а й виснажлива робота, психологічний тиск, постійна відповідальність і боротьба з власними страхами та очікуваннями суспільства.
Ані «Здохни, коханий», ані «Я не залізна» (як і інші твори, згадані у цьому матеріалі) не дають простих відповідей. Але всі вони нагадують про одну важливу річ: досвід материнства багатогранний і заслуговує на увагу, співчуття та розуміння. Показуючи його без прикрас, сучасне кіно допомагає говорити про справжнє життя матерів — таке, яким воно є насправді: з виснаженням і тривогою, із моментами самотності та невидимої роботи, але водночас із глибокою любов’ю, турботою і силою, що часто залишається непоміченою.
