У сучасній українській літературі не так багато авторів готові стати на хитку і сповнену небезпек трилерну стежку. У видавництві «Жорж» незабаром вийде друком дебют горористки Оксани Ковальчук у великій прозі — трилер «Залишена» про покинуті села у Чорнобильській зоні відчуження і давні таємниці поліських лісів.
Головна героїня роману, студентка Оля, підробляє перевезенням пасажирів на своїй старенькій автівці, і під час однієї поїздки знаходить серед лісу труп. Змушена зупинитися неподалік Зони добровільного відчуження, вона дослівно в’язне в ізольованому, чужому, неприязному просторі. Повір’я і забобони, радіація і вічний хижацький погляд лісу — чи зможе Оля вирватися? Чому їй перешкоджають? І що за наругу чинять мешканці напівмертвого села над дивакуватою дівчинкою?
DIVOCHE.MEDIA поговорило з авторкою про великі й малі форми, витоки горору, травму покинутих сіл і страхи, які перетворюються на літературу.
«Коли відпустила страхи, зрозуміла, що мені вкрай імпонує простір і відкритий горизонт великої форми»
Я — авторка оповідань, але зрозуміла, що обрала б роман за умови, якщо не можна обрати обидва варіанти. Мені комфортніше у великих обсягах, я можу відпустити оповідь, дати їй можливість текти вільніше, тоді як в оповідання більш суворий регламент. Але реалізації певних ідей, а особливо експериментальних, більше пасує оповідання, а ще коротка форма добре проявляє тут і зараз зміни стилю, авторського мислення, прийомів.
Довго оповідання було для мене пріоритетною формою, зрозумілою, обжитою територією. І навіть роман я бачила саме в оповіданнях, навіть почала роботу над таким задумом, а мій найбільший на той час завершений текст був комбінований з епізодів, мав дуже уривчасту структуру. Коли ж я почала працювати над «Залишеною», то відкинула такий підхід — мав бути один фокал (персонаж, на якому концентрується увага читача; саме його очима бачить світ історії читач, — прим. DIVOCHE.MEDIA), одна зв’язна оповідь. І от коли відпустила страхи, перестала чіплятися за малий формат, зрозуміла, що мені вкрай імпонує простір і відкритий горизонт великої форми.
«Найголовніше в трилері — вижити»
Історія «Залишеної» починалася як історія містичного детективу. Але я свідомо обрала відійти від детективних тропів, наприклад, мені не хотілося розслідувачем робити людину, що професійно дотична до слідства, або ж розігрувати класичне протистояння «геній проти недолугих слідчих». Хотілося занурити читача в історію через персонажа, який не має особливих навичок, не дуже розуміє процедури, проте розбирається і з обставинами, в яких опинився, і з таємницею. Це рішення віддалило історію від детективу і наблизили її до трилера, з усіма притаманними йому рисами: концентрацією емоційної напруги, невизначеністю, тривожними передчуттями. А лінія розслідування крок за кроком не лише наближає до розгадки, але й заглиблює у задавнені таємниці, що поховані в цих місцях.
Детектив і трилер — споріднені жанри, їхні елементи добре поєднуються. Відмінність між ними в тому, що трилер зосереджується на персонажі, його переживаннях, тоді як детектив — на самій загадці. Якщо у трилері ти вболіваєш за героя, то в детективі — змагаєшся з ним у кмітливості.
Найголовніше в трилері — вижити. Саме з цього і виростає напруга, коли читач вірить, що це правдешнє виживання, без сюжетної броні, що загроза для героя справжня, коли вірить його тривозі, його реакціям, його вчинкам, співпереживає його душевним драмам.
«Покинуті села — не лише краєвид, це травма»
Полісся — це наша незвідана земля, де подекуди й досі живуть леви. Не буквально: Hic sunt leones — вираз, яким позначали малодосліджені землі на середньовічних картах. Це й досі регіон, про який мало говорять і мало знають, який зберігає в собі багато архаїчного, неторканого, непам’ятного. А ліс — це серце Полісся.
В цих лісах творилась історія — від походів Ольги до повстанського супротиву. Чи не всі чули про деревлян, та не всі знають, що це саме ті племена, що жили серед поліських лісів, а поліщуки — то їхні нащадки. Тому, власне, й назва така: деревляни — лісові люди, ті, що поселилися серед дерев, або ще древні, старі, старші люди. В поліських лісах, зокрема, точилася боротьба за Україну, саме тут проходив ІІ Зимовий похід армії УНР, у селі Базар розташована братська могила загиблих воїнів і меморіал пам’яті.
Загалом не тільки ліси, а й вся місцевість багата на пам’ятки історії, в довколишніх селах можна знайти кургани доби бронзи, давньоруського періоду, поселення скіфського періоду та черняхівської культури, які офіційно занесені в реєстр з охоронними номерами.
Є теорія, що краєвид місця народження впливає на сприйняття світу. Можливо, тому я дуже люблю ліс, він для мене як окремий живий організм, великий хижак, який викликає захват. Один і той самий ліс може відчуватися по-різному, в лісі багато очей, багато звуків, але це чомусь відчувається як тиша. У лісі час сприймається інакше, він ніби уповільнюється, розтікається, аби огорнути увесь цей простір. Але ліси не тільки ховають, а й оприявнюють: загублені роги, вибілені кістки тварин, грибні місця. Якось я знайшла у лісі череп лелеки.
Довго мені не боліли покинуті села зони добровільного відчуження — хтось їде, хтось лишається, хтось перевозить собі «літню кухню» із «зони». Це були декорації буденного життя. Лише з часом я осягла, скільки загублено, перервано традицій, усного спадку, фольклору через таке масове переселення. І це осяяння вилилося в оповіданні «Медоїди» (виходило в «Бабай. Нічний сеанс» — прим. DIVOCHE.MEDIA), в бажання досліджувати і фіксувати те, що ще не втрачено. А пізніше, коли ми з двома рюкзаками виїхали з окупованої Бучі, я відчула, наскільки це болючий досвід — вимушено кинути дім.
Покинуті села — не лише краєвид, це травма. Моя двоюрідна бабуся була змушена покинути своє село, хату, господарство у перші дні після Чорнобильської катастрофи. І вона досі з трепетом і жалем згадує її, хутір, на якому пройшла її молодість, сусідів, стада гусей, які у неї були вельми доладні, бо «велися», розливи річки, свій човник, яким правила, коли перебиралася на інший берег Уша — місцева, архаїчна назва річки Уж, — бо там були кращі грибні місця. Ці її розповіді, хоч і сповнені зболеним сумом, але й сповиті давньою радістю, наче серпанком.
Коли я проїжджаю повз залишки сіл, які втратили жителів, втратили назву, мені дуже жаль тих людей, чиє коріння досі тут, у старих могилах, у родових обійстях, ті хати, що подібні до покинутих істот, без надії на майбутнє, цю залишену на століття землю, що має загоїти рани.
«Я свідомо зробила героїню молодою жінкою, щоб читач міг відчути вразливість, незахищеність»
Героїня мого роману мала стати провідницею для читачів, камертоном настроїв та емоцій. Тому мені було важливо зробити її чужинкою, щоб читач міг разом із нею вперше ступити в ліс, побачити селище, познайомитися з місцевими. А ще я свідомо зробила героїню молодою жінкою, щоб читач міг відчути вразливість, незахищеність. Скільки в героїні від мене? Направду, багато, але мова саме про мої життєві досвіди, ситуації, на які я спиралася, коли моделювала компоненти роману. Це саме оте «пиши те, що знаєш». Ще за досмартфонних часів, коли сама була студенткою, доволі юною, я випадково сіла не на свій автобус і заїхала далеко від дому, водій мене висадив на КПП перед в’їздом у відселене Поліське, посеред лісу, і я добре пам’ятаю це відчуття безпорадності, залежності від інших, від випадку — чергові на КПП пообіцяли, що, за нагоди, підсадять мене в попутне авто. Пам’ятаю, як поступово вечоріло, як танула моя надія, що хтось таки поїде в потрібний мені бік, як видовжувалися тіні від лісу, вистигав асфальт, поряд лише кілька незнайомців, я почувалася в пастці й не знала, що можу вдіяти, аби вивільнитися. Врешті таки з’явилася попутка, я доїхала до дому, але ця пригода назавжди врізалася в пам’ять. І отримала нове звучання в романі, адже героїню, а з нею і читача, я змушую пережити подібний емоційний досвід, хай і за інших обставин.
Таких референсів у романі багато і стосуються вони не лише головної героїні. Так, у багатьох сценах важливим є частування, коли хтось когось пригощає їжею, або ж спогади про їжу з минулого, що асоціюється з емоціями, — котлети, грибна юшка. І це теж відображення звичаїв мого краю, бо гість, а чи просто подорожній, якого прийняли у дворі, чи ж людина, яка зробила якусь користь для господарів, обов’язково має бути почастований. Саме тому в одній сцені господиня пропонує героїні сир із молоком (перекус мого дитинства) — це прояв щирої вдячності.
Уривок із роману-трилера «Залишена»
«Уражена радіацією місцевість — не порожнеча, це досі живий світ, зі своїми законами, проблемами, зі своїм специфічним фольклором»
Одна з найулюбленіших розваг дитинства — розказувати страшні історії, зібравшись компанією на лавці. В хід йшли й сюжети недавно бачених фільмів, і почуті в літніх таборах, і підслухані від дорослих. Коли згадую ті посиденьки, дивуюся, як багато ми знали тих історій, адже збиралися часто, а вони рідко коли повторювалися. Шкодую, що більшість із них стерлася з пам’яті. Часто історії були архаїчні, як перестороги, наприклад, коли жінка прала пелюшки в п’ятницю — традиційний жіночий день, — а потім щось примарне мучило її дитину. Та наймоторошніші історії були про чорнобильських мутантів — двоголових телят, восьминогих поросят і, звісно ж, спотворених немовлят. Нас вони вражали чи ненайбільше, бо ми розуміли, що жінка, яка ходить прати на річку, — це про давнішнє, а мутанти — це про те, що сталося геть недавно, що існує поряд, у цьому місці й у цьому часі.
В романі я використовую легенду, в яку злилися дві історії: одна газетна, друга — місцева. Їх об’єднала саме народна творчість, до того вони були цілком самостійними одиницями. Перша була опублікована в обласній газеті — це нібито були свідчення лікаря, що займався лікуванням військових, які гасили реактор у перші дні. Одним пацієнтом був юнак-строковик у тяжкому стані, його батьки вмовили лікаря дати померти пацієнту вдома, на що той погодився та попросив повідомити дату смерті. Не отримавши звістки в очікувані терміни, лікар навідав родину. Хлопець був живий, та його тіло змінювалося. Кілька візитів потому батьки почали просити забрати юнака назад до лікарні, бо боялися його — він начебто переродився в іншу істоту. Тепер хлопця доглядала його наречена, батьки відмовилися. І в останній візит лікар чимось розлютив пацієнта, він вбив своїх батьків, викрав наречену і зник. І нібито цей лікар анонімно оприлюднює історію в газеті, щоби попередити людей. За його теорією, юнак вже не людина, а мутант, якому для життя необхідна радіація, тому він втік до зони відчуження. У цієї істоти на максимум виставлені інстинкти й величезна сила, яку він продемонстрував під час вбивства. Звісно, така стаття викликала резонанс, її обговорювали всі, старі й малі. Адже в той час, а це десь середина 90-х, люди ще мали велику довіру до друкованого слова. На фоні цієї паніки почали з’являтися історії про те, як щось схоже на людину, але не людина, переслідувало людей або чатувало в темряві за хвірткою, коли дівчина поверталася увечері з клубу, а потім перескочило тин і втекло.
Згодом почала ширитися інша історія, місцева. Про те, як до самотньої бабусі, що жила біля лісу, щось почало ходити на подвір’я. В такі ночі пес злякано скавчав і ховався в буді, а на ранок бабця знаходила вбитих курей, кроликів. Однієї місячної ночі вона визирнула у вікно і побачила людський силует в тіні повітки. Тому попросила брата залишитися на ніч і налякати нахабного гостя. Брат взяв рушницю і заховався у дворі, а коли прийшов гість, спробував його затримати, але той, замість злякатися зброї, вдарив брата і втік, стрибнувши на дах прибудови, а потім — на дах хати. Наляканий брат потім розказував, що то була не людина, а щось середнє між горилою і людиною, вкрите короткою шерстю. Звісно, людська фантазія звела ці історії в одну, виснувавши, що мутант із газетної статті оселився поблизу і тепер тероризує довколишні села.
У дорослому віці про ці історії я згадала випадково, в розмові зі знайомим, переказала йому і з реакції зрозуміла, що люди з інших регіонів і не підозрювали, що існували подібні байки. Мені захотілося показати, що уражена радіацією місцевість — не порожнеча, це досі живий світ, зі своїми законами, проблемами, зі своїм специфічним фольклором.
«Не люблю перерв у письмі, мені важливо перебувати в орбіті історії»
За фахом я журналістка, недовго працювала кореспонденткою у періодичному виданні, але давно змінила напрям і зараз, окрім художньої літератури, пишу тексти для бізнесу.
Мої письменницькі ритуали — то радше рутина. Наприклад, я завжди перечитую те, що писала вчора, це допомагає мені зануритися в атмосферу, зрозуміти, чи так я веду оповідь, як мені того хочеться, і лише по тому беруся до письма. Загалом я багато-багато разів перечитую вже відписане в процесі: уривки, блоки або й весь готовий матеріал. А ще я прагматична в письмі, не дуже вірю в натхнення, творчі осяяння, більше — в систематичну роботу. Не люблю перерв у письмі, мені важливо перебувати в орбіті історії, щоб вона, як музичний фон, звучала у мене в голові. Коли ж вимушено робота уривається на тривалий термін, мені треба більше часу, щоб узяти правильний емоційний тон, вжитися в історію.
Тексти, які покинула на тривалий час, так і залишаються недописаними, я перегораю ними, на щастя, у мене таких лише кілька. Коли працюю над текстом, то намагаюся не читати щось на таку ж тематику, в такому ж стилі, бо я знаю — якщо помічу подібність, хай і випадкову, то відмовлюся від ідеї зовсім або ж буду її кардинально перекроювати.
«Мені здавалося, що я самотня у своїй любові до жахів»
Я — горористка. Вважаю, що горор є осердям моєї творчості, кістяком, на який надбудовується все інше. І навіть попри те, що я дебютую з трилером, у нього доволі горорний норов.
Частиною горор-спільноти «Бабай» я себе почала вважати ще з першого конкурсу, в якому взяла участь. Це було у 2020 році, й це були мої найперші горорні оповідання. В цьому є величезна іронія, адже я завжди любила жахи: ще дитиною подивилася «Твін Пікс» і зачарувалася цією атмосферою, підліткою читала Кінга, виловлювала нові книжки в кіоску міської автостанції — в єдиній доступній тоді мені книгарні, студенткою була настільки вражена Маккеммоном, що загадала «писати так само, коли виросту». Але з якоїсь непоясненої причини я писала все, навіть дитячі казки, окрім горору.
Можливо, це пов’язано з упередженістю щодо жанру, мені здавалося, що я самотня у своїй любові до жахів — важко було знайти компанію, щоби сходити в кіно, обговорити книжку. Саме з першим конкурсом «Бабая» до мене прийшло прозріння. А ще — відчуття спільноти, дружнього плеча, підтримки однодумців. І я вважаю, що це був один із вирішальних факторів у моїй творчості, він зцементував моє доволі непевне тоді бажання займатися письменством. Потім я взяла одразу два перших місця на конкурсі підліткових жахів «13 клас». «Бабай» мене помітив, забрав до суддівського активу, і вже цього року я повноцінно долучилася до адмінкоманди.
Коли згадую не такий вже й далекий 2020 рік, то відчуваю, як змінився, окріп горор. Гадаю, в майбутньому жанр урізноманітниться й ускладниться. Вже зараз він відступає від усталених рамок страшної історії, що має зробити нам «бу», вилузується з пелюшок «низького жанру». Сучасний горор — це про художність, стилістичну естетику, осмислення. Хай не всі поділяють цю думку, та, на щастя, ширшає аудиторія, яка прагне не стільки налякатися дійством, як розгледіти в тому висловлювання щодо проблеми, а чи певної болючої суспільної точки. А в майбутньому, на жаль, їх лише побільшає.
