У 1990 році, за рік до проголошення незалежності України, режисер Віктор Василенко та акторка Раїса Недашківська завершили роботу над фільмом «Буйна» про Катерину Білокур. Публікуємо їхню розмову, записану того ж року. Це відверте інтерв’ю про біль, красу і трагічну велич художниці, яку не розуміли сучасники, але яка стала одним із найпотужніших символів українського духу.
Віктор Василенко та Раїса Недашківська, яка зіграла художницю, говорять про те, що залишилося за кадром: про право жінки на творчість, про «витравлений генофонд нації», про геніальність і самотність мисткині та її космічний зв’язок зі світом.
Інтерв’ю з режисером Віктором Василенком та акторкою Раїсою Недашківською
Журнал «Україна», №51–52, грудень 1990 року. Розмову вела Галина Криворчук (стиль та орфографію тексту збережено).
Озеро Супій було широким і тихим. Ясний день ранньої осені котився за захід, і руїни колишнього маєтку Рєпніних, що на березі озера, вкривалися сутінками. Закінчився останній зйомочний день телевізійної картини «Буйна»…
Поруч з маєтком колись була старенька лікарня. Тут доживала свої останні дні народна художниця. Виглядала на руїни палацу, де більше ста років тому гостював Тарас Шевченко. Намагалась крізь століття відчути його присутність. Сьогодні по тих же каменях ходила Раїса Недашківська і вдивлялась в 30-річної давнини сліди своєї героїні — Катерини Білокур. Серед цих руїн знімався один з ключових епізодів фільму. Після роботи розмова велась непоспіхом — позаду був складний і довгий зйомочний період. Сиділи в Яготинській картинній галереї — що тут же, на території колишнього маєтку. В сусідніх залах нас слухала Катерина Білокур — її картини, портрети, ескізи.
Перше запитання до режисера-постановника. Вікторе, картина, яку ви щойно відзняли, буде біографічною?
ВАСИЛЕНКО: Ні, ні в якому разі. Річ у тім, що ми хочемо зняти фільм не просто про Катерину Білокур, а про людину, яка прожила з нами на цій землі довге життя і пішла, по суті, непоміченою. Про це говорить хоча б те, що вмирала вона, як Ван Гог на горищі вмирав. Вона вмирала в своїй хаті, де навіть не було електричного світла. А надворі був 1961 рік…
Така доля спіткала, до речі, багатьох талановитих художників світу.
Знімаючи фільм, ми пішли тим шляхом, що епізоди її життя не прив’язані конкретно до якогось року. Але все-таки фільм будуватиметься на реальних фактах з життя Білокур, її будуть оточувати ті ж самі люди, що і в житті. Але, скажімо, лінію кохання ми можемо трошки і дофантазувати. Кохання — це настільки інтимна річ… Що насправді почувала Катерина до чоловіків, які її сватали, цього ніхто не знає, хоч існують моменти її спогадів на цю тему в листах. Тому ми дозволили собі ту, так би мовити, романтичну лінію дещо підсилити. Але до кінця всю правду знала тільки сама Катерина і, напевно, її картини.
Можливо, моє питання видасться нетактовним по відношенню до Катерини Білокур. Але все-таки, існують свідчення односельців (це легенди або й плітки), що Катерина була не зовсім нормальна. Ніхто з дослідників її творчості не говорить про це відкрито. Але багато людей відзначало, що вчинки Катерини Білокур часом були просто непояснимі. Вона була не така, як усі?
Існує біблійна легенда, що начебто одному чоловікові явився ангел і сказав: «Не пий вино винограду цього року, бо ти збожеволієш». Він побіг і переказав це іншим людям: «Люди, не пийте вино цього року, бо ви станете божевільними». Люди посміялися з нього і пили те вино. І всі збожеволіли, крім одного, який повірив ангелу і не пив вино того року. І саме за те, що він був не такий, як усі, його посадили до будинку божевільних… Так і Катерина. Вона була «ненормальна» серед доволі сірого убогого оточення.
Тобто, її саму, її мистецтво не розуміли в селі? Але ж вона жила в селі на Україні, де народ завжди писав, творив, співав. Жінки вишивали, розписували хати. Проте, судячи навіть з її листів, село, в якому вона жила, не приймало її. Їй не дозволяв малювати батько, лаяли мати і невістка, люди сміялися, діти дражнили. Як це можна пояснити? Може, це була така похмура епоха? Чи вона невчасно народилася? Чому вона була не потрібна своєму народові?
Тому що народ, по суті, за всієї поваги до нього, це дуже консервативна субстанція. Якщо в народі прийнято, що картини малює чоловік, причому на певну тематику, припустимо, релігійну, це зрозуміло. Коли ж цим починає займатися жінка — це викликає не здивування, а скоріше підозру. Крім того, український народ останні сімдесят, а може, й кількасот років, був гноблений. Цього не приховаєш. Витравлений генофонд нації не був розрахований на геніїв, таких як Катерина Білокур. Хоча, безумовно, все, що в неї є, все вона взяла від народу.
Себто, нація все-таки продовжувала народжувати геніїв?
Так, але генії завжди народжуються раніше свого часу… Просто на той час склалася певна історична ситуація, коли не кращі представники народу взяли в свої руки прапор і пішли розв’язувати соціальні проблеми, тобто робити «світову революцію». А доля справжніх митців була мало кому цікава.
До речі, це певною мірою спостерігається і в час нинішніх соціальних перетворень.
Саме в той час, тяжких 20–30-х років, формувався світогляд, талант художниці. Все своє життя Катерина прагнула тільки малювати, зазнала від цього багато кривди, але вона справді була гідна того високого звання художника, до якого прагнула. Проте як художницю в мистецьких колах її помітили тільки напередодні війни, коли Катерині було близько сорока років. Потім війна. Майже всі довоєнні картини згоріли у Полтавському музеї. Під час війни мало писала — дай Бог вижити. І тільки після війни до 61-го року працювала — тобто півтора десятка літ повноцінної творчої праці.
У неї була щаслива творча доля? Чи трагічна, Раїсо Степанівно?
НЕДАШКІВСЬКА: Звичайно, трагічна, яка там щаслива. Дуже хвора людина. Заради малювання відмовилася від усього: від особистого жіночого щастя, від дітей, від всього того, що мусить пережити людина. Але ота старість, я маю на увазі сірість побуту, сірий одяг, сіре безрадісне життя, перейшло в тріумф життєстверджуючої краси, кольору.
Але, переживши 33-й голодний рік, Катерина збирається топитися в 34-му. І все це заради того, щоб вибороти своє право на малювання. Так могла вчинити лише людина, яка пізнала істинне щастя від своєї творчості.
ВАСИЛЕНКО: Хіба можна взагалі про якусь людину сказати: вона щаслива чи нещаслива? А Шевченко був щасливий у своєму житті? Ми читаємо про Шевченка і, на наш погляд, він був дуже нещасною людиною: і кріпацтво, і заслання і т.ін. Чого тут радіти? А Шевченко, можливо, так і не вважав. Я скажу більше. Ісус Христос був щасливий чи нещасливий?.. Так само і Катерина Білокур. Так у неї склалася доля. От і вся відповідь.
Але вона свідомо прийняла цей хрест і несла його на свою Голгофу?
НЕДАШКІВСЬКА: Безперечно. Останні роки життя — це такий жах. Вона не може ходити по хаті. Ноги хворі. Примерзають до чобіт. Немає сил розтопити піч. Але вона продовжує малювати, тримати пензля і лікувати себе красою.
Катерину Білокур знають в основному як художницю, котра малювала квіти. Хоча відомі її ранні портрети і особливо автопортрети надзвичайної психологічної сили. На схилі творчого життя вона пробувала себе в пейзажах, міняла колорит. В Яготині виставлені її чудові акварелі. Але в історію вона все ж увійшла як майстер, що малював квіти. В цих дивовижних, бездоганних за гармонією кольору і композицією полотнах відбився цілий світ емоційного життя художниці: в них радість і скорбота, і глибокі роздуми, і філософські узагальнення. Але, при всьому багатстві барв, домінуючим у Білокур є темно-синій тон.
ВАСИЛЕНКО: У мене є своя версія, чому вона вибирала такі темні тони. Можливо, ця версія дещо наївна. Мені здається, якщо у звичайної людини спитати, якого кольору небо, вона відповість: блакитного. Це тому, що ми всі ординарні. А якщо спитати, якого кольору небо вночі, тоді скажуть: чорне. Мені здається, Катерина справді відчувала космос, як ніхто. І всі її квіти нагадують мені спіральні галактики на чорному тлі. Я вірю в ноосферу. Мабуть, існує певна інформація, яка доходить до людини в якийсь спосіб, нам, простим людям, невідомий. Адже справді, з погляду композиції, колористики її картини довершені абсолютно. Так, наче вона закінчувала академію мистецтв. Хоча це була жінка, яка не мала не лише художньої, а й середньої освіти. Та вона пильно дивилася на квіти, а в кожній квітці закладена інформація про всесвіт. Є така легенда: коли у небі гасне зірка, то на землі з’являється квітка. Це і є проникнення космосу в душу.
НЕДАШКІВСЬКА: Коли у людини перекриті всі канали, то залишається один канал — це зв’язок з космосом. З землею її нічого не єднало, тільки квіти, які вона малювала. Квіти — справді космічна велич. Але сама квітка, її простота несе в собі ще й інший величезний зміст. Національний. Все-таки коріння у Катерини було національне.
ВАСИЛЕНКО: Так, вона художниця національна, але вона ще й художниця світового значення. Тому належить не тільки українському народові, а й усьому світу. Мені іноді здається, якщо б зараз влаштувати виставку Катерини Білокур у далекому Парижі чи в Нью-Йорку, то вона б мала такий розголос, якого тут немає, на превеликий жаль.
НЕДАШКІВСЬКА: Адже відомий факт, що її картина «Цар-колос» була украдена на всесвітній виставці в Парижі.
ВАСИЛЕНКО: В Україні мистецтвознавці віддавали їй належне, але шукали в її мистецтві риси голландського живопису або примітивізму тощо. Вони намагалися втиснути її в якісь певні рамки.
І не хотіли чи не могли усвідомити, що вона має своє власне місце у світовій культурі.
ВАСИЛЕНКО: В цьому була її трагедія. Вона, як ніхто, усвідомлювала, що її не розуміють.
Вона була самотня й невлаштована. І тікала від цього страшного, а часом і абсурдного життя в свої картини. Чи не так? В свою кімнату, де вона малювала, нікого ніколи не пускала. А якщо писала на натурі, то, за свідченням дослідників її творчості, розставляла навколо сусідських хлопців, що нікого не підпускали до неї.
НЕДАШКІВСЬКА: Звичайно, вона рятувала себе своїм малюванням, залишаючись наодинці з ним. Рятувалась, щоб не збожеволіти.
Вікторе, у виборі на роль Катерини що зумовило запрошення Раїси Недашківської? Її зовнішня схожість на художницю чи внутрішні дані цієї актриси?
ВАСИЛЕНКО: Звичайно, коли вибирали акторів, ми йшли спочатку від зовнішніх даних. Дивно було б, якби ми взяли на головну роль актрису, принципово не схожу на Білокур. Можна і так, але навіщо! Складність цієї ролі полягає в тому, що Катерина в нашому фільмі мусить бути і молода, і дуже стара. Потрібна була актриса з таким діапазоном можливостей. Коли ми зробили перші проби Недашківської, стало зрозуміло, що це ще й надзвичайно поетична людина. Людина, яка може зіграти і королеву, і сільську жінку. А Катерина — це якраз поєднання високої голубої крові й селянки.
Раїсо Степанівно, ви прожили в цій картині довге життя Катерини Білокур. Фактично — від юності до смерті. Це було складно?
НЕДАШКІВСЬКА: Можливо, моє пройдене складне життя підготувало мене до цієї ролі. Тому що жодного разу не відчула, що мені було важко. Починала зніматися — і наче щось мене вело. Може, тому, що я весь час зверталась до Катерини, спілкувалася з нею, відчувала її.
Ми багато говорили про те, що Катерина була нещасна від того, що її не розуміли, не знали. А от нині, після тридцяти років, як її не стало, фільм про Катерину Білокур буде потрібний для її народу? Чи матиме він свого глядача?
НЕДАШКІВСЬКА: Безумовно. Адже Білокур належала до тих людей, котрі берегли національну культуру. Берегли коріння. І сьогодні вона як ніколи потрібна. В час, коли відбувається відродження нації, національного духу. А вона — дух України. Вона, як і Шевченко, до якого зверталася в своїх молитвах, — сіль землі української. Вона — це зоряне небо України.
