У час, коли світ не справляється з випробуваннями, підлітки змушені дорослішати швидше — іноді болісно, іноді всупереч усьому. Саме про таких героїв — чесних, розгублених, сильних — пишуть українські авторки, чиї книжки виходять у видавництві Vivat.
DIVOCHE.MEDIA поспілкувалося з Валерією Савотіною, Тетяною Рубан та Оленою Скуловатовою — письменницями, які через історії про підлітків говорять про війну, втрату дому, пошук себе й силу триматися за світло. Їхні книжки — «Тимчасово переселені», «Щоденник моєї ма» та «Незалежність: перезавантаження» — це не просто художні історії, а своєрідні навігатори.
Валерія Савотіна: «Прагнула показати, що у кожної дії є наслідки, тому додала у книжку-квест “геймовери”»
Валерія Савотіна родом із села Світильня Київської області. За освітою — видавчиня та контент-продюсерка, закінчила Київський столичний університет імені Бориса Грінченка. У 2020 році стала переможницею конкурсу «Молода Коронація». Авторка книжки-квесту «Незалежність: Перезавантаження» та інших видань у жанрі фантастики.
Щоб «знешкодити» батьків, використовували один і той самий сценарій
Я починала писати з фанфіків за «Хроніками Нарнії» років у 12. Потім перейшла на оповідання й активно відправляла їх на конкурси. Це стало хорошим тренуванням, бо вони одразу дають рамки: тему, обсяг і форму. Перша значуща перемога прийшла в 16 років — виграла конкурс Херсонської бібліотеки імені Дніпрової Чайки. На нагородження запросили до Херсону, і саме там вперше я відчула себе письменницею. Нині маю три видані книжки: «Ти все зміниш учора», «Незалежність: Перезавантаження», «Чаклунка і Культ». Скоро вийде четверта — «Вандалізм».
Я юна авторка, і мої герої близькі до мого віку. Персонажів із себе чи реальних людей не списую, але так складається, що всі головні героїні — худенькі брюнетки, як я.
Писати дорослих героїнь легше, аніж підлітків. У створенні підліткових історій є одна вічна і складна проблема — куди подіти батьків? Інакше важко пояснити, звідки у дітей така свобода дій. Дуже смішне рішення було свого часу у фанфіках з One Direction — хоча їхню музику я не слухала, історії, пов’язані з ними, стали спільним досвідом мого покоління. Щоб «знешкодити» батьків, у них використовували один і той самий сценарій: дівчина-підліток знаходить записку з інформацією, що її продали музичному гурту, а на вторговані гроші купили яхту і вирушають на рік у навколосвітню подорож. Так героїня залишається жити з п’ятьма чужими хлопцями. Коли почалась популярність BTS, цей і схожі сюжети збереглись.
Прописати одну і ту саму підлітку, але десятьма різними способами було важко
«Незалежність: Перезавантаження» — розважальна книжка у своєму форматі, проте зі складною темою. Ідея писати книжку-квест початково була не моя, спробувати свої сили запропонувала редакторка Катерина Перконос, яка тоді працювала у видавництві Vivat. Ми знайомі відтоді, коли вона у мене вела диплом, у рамках якого я працювала над підлітковим коміксом. Писала для нього сценарій — і пані Катерина побачила, що я вмію працювати з текстами.
Рамка була така: формат квесту, тобто кожен розділ мав завершуватись вибором для читача, включення в сюжет історичних подій в Україні після 1991 року й альтернативні варіанти майбутнього. На той час я мала одну видану книжку і дуже здивувалась, що це була пропозиція від видавництва мені, а не навпаки. Спочатку боялась, що не витягну формат, бо ніколи не займалася сценаристикою для ігор чи візуальних новел, але майже за п’ять місяців я написала всю книжку.
За сюжетом вторгнення росії змінило життя 16-річної Христі та її мами Анни. Дівчина звинувачує маму в байдужості до життя країни до 2022 року і цим привертає увагу древніх божеств — Долі та Недолі. Вони дають Христі шанс змінити своє життя і майбутнє. Гра має чотири рівні, пов’язані з важливими історичними подіями: ухвалення Декларації про державний суверенітет України, Помаранчева революція, Революція гідності, повномасштабне вторгнення і два рівні у фантастичному майбутньому — близькому та далекому. Життя Христі багато в чому залежить від виборів матері, але майбутнє — в її руках.
Зазвичай я пишу без планування, тут так зробити не можна було через саму форму твору. Тож свій елемент свободи я знайшла у написанні варіантів майбутнього. Вийшов різноманітний мікс того, що може відбутись, як-от: продовження війни, перемога та відбудова, посуха чи повінь. Є опція, де Україна — суперрозвинена технологічна держава, а в Житомирі будують ракети. Серед варіантів майбутнього є ядерний постапокаліпсис, зомбі-апокаліпсис, подорожі в космос — так багато варіацій наукової фантастики, скільки я тільки змогла згадати.
Я хотіла передати владу над своїм життям героїні, щоб наголосити — ти завжди можеш спробувати змінити те, що з тобою відбувається. Водночас прагнула показати, що у кожної дії є наслідки, тому додала кілька кінцівок «геймоверів», які повертають гру на початок.
Коли я писала цю книжку, мені виповнився 21 рік, спогади про підліткові роки були ще свіжими. Матеріалами для дослідження стали мої товстелезні щоденники з усіма підлітковими переживаннями. Вони дали змогу спиратись на власний досвід і тодішнє сприйняття світу. І я добре пам’ятала власні шкільні роки. Наприклад, у мої часи був дуже популярний мем про Петлюрченків, тобто про любовну лінію між Петлюрою і Винниченком. Цей маленький мем теж потрапив на сторінки моєї книжки. Зараз вже я старша, тож, щоб звіритися з реальністю, дивлюсь на молодших братів і сестер моїх друзів.
Я люблю історії дорослішання — це дуже яскравий та емоційний період у житті. У цій книжці у мене їх аж десять, відповідно до кількості сюжетних ліній. І у кожній героїня дорослішає по-іншому, має інший характер і поведінку. Прописати одну і ту саму підлітку, але десятьма різними способами було важко. Бо десь вона більш відкрита, десь більш емоційна, а десь зовсім байдужа і пливе за течією. Багато залежить від попередніх подій.
В тік-тоці діти гаряче дискутували, чи треба читати Семенка
До підлітків завжди було дуже важко пробитися, бо вони рідко читають підліткову літературу — хочуть читати дорослу. У підлітковій зацікавлені молодші читачі 11–12 років. Проте є важливий плюс — якщо діти полюблять автора, це надовго. У мене є читачка-підлітка Юлія, вона знає мене з першої книжки. Коли «Незалежність: Перезавантаження» тільки вийшла, найпершою зняла рилз із розпаковкою, уважно стежить за всіма-всіма моїми анонсами, все читає та поширює. Підліткова довіра для мене завжди дуже щемка.
Зараз підлітки сумують за відсутністю пригод у старшій школі, про які всі розповідали їм раніше. Сталися ковід і повномасштабне вторгнення — і ніби роки з життя випали.
Стежити за дітьми в соцмережах дуже цікаво. Цього року популярні літератори початку 20-го століття. Всі захоплені Хвильовим, виставою від «МУРа», фільмом «Будинок “Слово”».
Мені сподобалась палка дискусія школярів щодо Семенка. Бо, мовляв, шалена популярність спаплюжила його образ, він мав бути андеграундом, а не мейнстримом.
На фестивалях популярної культури добре видно, як змінюються українські підлітки. У 2023-му на Kyiv Book Weekend діти говорили російською, співали російські пісні, я бачила навіть косплей Достоєвського з аніме Bungou Stray Dogs. Відчувалося, що вони ще в російському культурному полі. А вже цьогоріч на Fancon були чудові косплеї на тематику української міфології, майже завжди чула від відвідувачів фестивалю українську мову — що наживо, що потім, коли переглядала опитування косплеєрів чи учасників у тік-тоці.
Захоплення фантастикою для підлітків — не лише про бажання ескапізму, а й про спільноту. Малюнки, фанфіки, косплеї стають способом самовираження, а фан-простори — місцем, де можна бути почутим. Добре, що цей простір стає все більш україномовним.
Навіть якщо зараз здається, що якісь переживання нескінченні, вони не назавжди
Коли я була підліткою, сісти за навчання було нелегко, особливо в 10-му класі — всі казали, що це остання можливість розслабитись. До того це був час пошуків себе. Пам’ятаю, років у 12 вдягала яскраво-рожеву футболку, наверх фіолетову сорочку з рюшами й вважала себе найбільшою модницею. Хотілося виділятися. Найбільші переживання тоді — не бути останньою дівчиною в класі, яка поцілується. Зараз трохи смішно про це згадувати.
Тому хотілося б сказати людині в цьому віці, що далі все може бути трохи легше. Речі, про які я тоді мріяла, дуже швидко здійснилися: самостійна поїздка з села до Києва, подорожі з друзями, перші побачення і стосунки. Тож навіть якщо зараз здається, що ці переживання нескінченні, вони не назавжди.
Я намагаюсь писати так, щоб молодь відчувала себе почутою і побаченою. Наприклад, у моїй новій книжці дівчина-десятикласниця боїться називати себе художницею, переживає кризу ідентичності. Я теж боялася назвати себе письменницею, навіть коли вже друга моя книжка вийшла друком. Тож намагаюся говорити до свого читача через свої історії й бути йому близькою.
Нам потрібні складні книжки, які допомагають проживати певний досвід. Я стараюся знаходити теми, на які говорять дуже мало або ховають їх. Наприклад, в мене є задум написати підліткову історію, в якій я опишу умовно-українську версію серіалу «Ейфорія». Поговорити про інтернет-культуру знайомств та спілкування, бо наразі мені бракує цього дискурсу в українській літературі та інфопросторі. Найчастіше це або розмови про кібербезпеку, або про шкоду постійного «зависання» в телефоні. А це насправді окремий прихований світ із безліччю ситуацій. Маю подругу, яка підліткою розважалася тим, що відверто знущалася з педофілів, які їй писали в приватні повідомлення. Це складне питання, але чим це не тема для історії? Я намагаюсь не оминати таке у своїй творчості, говорити про те, що мені болить, але без «темних» історій. Радше, роблю це з гумором та іронією.
Уривок із книжки Валерії Савотіної «Незалежність: Перезавантаження»:
— Йо-о-о, — протягнула Христя, притискаючи ляльку-мотанку до грудей. За мить та розчинилась у повітрі, не залишивши й сліду. Навколо було щось схоже на напівзруйнований супермаркет.
— Здуріти, — штовхнула ногою пожовклу пляшку води, і та закотилася кудись під шафу. Магазин було розграбовано: під ногами валялися продукти, розсипані крупи й бозна-що ще. А ще — тут їй дуже закортіло відвернутися — усюди була кров. Засохла, розмазана по стінах, підлозі й стелажах, темно-багряна.
— Що тут у біса коїться? — Хри ковтнула слину, ледь стримуючи блювотний рефлекс. Спробувала зібратися.
«Газети!» — промайнула думка. У кожному великому магазині десь та є відділ із пресою. А значить, мають бути хоч кілька номерів останніх газет чи журналів. Треба ж бодай спробувати дізнатися, що тут сталось і який узагалі нині рік.
Христя скрадалася поміж стелажами, сама не знаючи, чого боїться. Світло мерехтіло, поодинокі лампи згасли, але освітлення вистачало, щоб більш-менш орієнтуватись у просторі.
За пів години кружлянь дівчина знайшла самотній стелаж.
— Ох йо, мене перекинули на дев’ять років уперед, — побачила рік на першій шпальті. — Цікаве майбутнє.
Прогорнула сторінку. Присіла поруч зі стелажем, намагаючись учитатися в рядки й збагнути їхній зміст.
«Небезпека «Синього голуба»»… «Дивний вірус, що шириться планетою останні кілька місяців»… «Зомбі-апокаліпсис поруч»… «Чи визнає міжнародна правозахисна організація свою провину в поширенні зомбі-вірусу, який уже вразив кожного п’ятдесятого на Землі?»
— Ага… ага… — Христі здалося, що десь звіддалік вона почула хихотіння. У принципі вона й сама реготала б із себе — пощастило ж обрати майбутнє, у якому міжнародна організація має вплив світового масштабу.
— І чому я так і не подивилася «Живих мерців» далі за першу серію, — Хри пішла назад до стелажів, подумки дякуючи Долі, яка закинула її туди, де можна було б набрати провізію. — Ну, зате після «Я — зомбі» я знаю сто способів приготувати людський мозок… Окей, що тут у нас — консерви… М-м-м, крупи? Вода? А що з водою взагалі? І мені… Мені треба якась зброя? — вона із сумнівом подивилася на закривавлену сокиру, що валялася на підлозі. Видно, хтось не встиг відбитися.
— Підіймеш? — долинуло з-за плеча. Христя різко підскочила, намагаючись не відходити далеко від сокири.
Хлопчина років десяти, що стояв за її спиною, насмішкувато пхикнув, мов якесь лоша, і поманив її рукою.
— Ходи, покажу кілька справді вартісних речей. Ти з Марсу звалилася, чи що? Навіщо тобі дві пачки гречки?
— Ну… Запаси.
— Ага, і додаткова вага, як тікатимеш від зомбаків. А варити її де зібралася? Зайдемо у відділ техніки, обереш собі плиту газову? — він відверто знущався. — Ходімо вже.
— Ти хто взагалі?
— Я — Дімка, — він жартівливо вклонився, — а ти зомбак, як не будеш мене слухати.
Олена Скуловатова: «Підліток має знати: я не сам»
Олена Скуловатова народилася в Чернігові. Кандидатка психологічних наук, доцентка, понад 15 років викладає психологію. Здобула фах у Ніжинському державному університеті, а дисертацію захистила в Інституті психології імені Г. С. Костюка. Літературний шлях почала з дитячих журналів і збірок; нині має понад 60 опублікованих творів, серед них підліткова повість «Щоденник моєї ма».
«Це нагадує сільське господарство. Спершу сієш, потім чекаєш сходів»
Мені було більш як 30, коли відчула, що потребую нового шляху. На той момент я вже захистилася, мала здобутки в науковій сфері, але академічна кар’єра втратила ту романтичну привабливість, яку я бачила в ній колись. Виникло бажання чогось іншого, але чого саме — я погано усвідомлювала. Народилася одна, а за два роки друга донька. Проблема самореалізації відтермінувалася.
Після народження третьої дитини я захопилась блогінгом. Так виникла сторінка «У мандрах». Ми з чоловіком багато подорожували, і я про це писала. Так поступово сформувалась звичка до системного письма. Я відчула, що нарешті знайшла нішу, де можу самореалізовуватися. Та стався ковід, який всіх закрив вдома. Тема подорожей перестала відгукуватись авдиторії, а звичка писати лишалася.
Коли друзі та колеги казали, що з моїм талантом треба писати книжки, я жартувала: писатиму їх на пенсії. І ковідний карантин став такою собі «пенсією». Як більшість початківців, почала писати з роману. Бо навіщо ж розмінюватись на дрібниці, треба одразу замахуватися на велике. Все, що писала, публікувала на своїй сторінці у фейсбуці. Людям подобалося, вони підтримували й надихали продовжувати.
Так поступово я почала розбиратися з нюансами художнього письма, співпраці з видавництвами й вчитися. За три роки видала першу дитячу книжку. Це була збірка з іншими авторами. У 2024-му за рік з’явилось шість авторських книжок. А ще були збірки. Це не дива, а результат накопичувального ефекту й щоденної системної праці.
Від задуму до готової книжки може минати дуже багато часу. Це нагадує сільське господарство. Спершу сієш, потім чекаєш сходів, потім обробляєш, потім знов чекаєш — справа для терплячих. Три перших моїх романи назавжди залишились у шухляді. Думаю про них, як про тренажери.
Починала я писати для дорослих. Та, маючи трьох дітей, важко не складати казок. Тож якось логічно і впевнено я перейшла в дитячу літературу. Мої твори тепер «ростуть разом із дітьми». Мені подобається писати для читачів 11–13 років. У такому віці зараз моя найстарша донька. Вона активна читачка, орієнтована на класику. На її полиці — Ліна Костенко, Оксана Забужко та Жюль Верн. А молодші доньки — мої бета-рідерки. Їм вісім і десять років. Я активно експлуатую їхню увагу, коли вголос читаю новий рукопис, вони слухають, коментують, роблять зауваження.
Для мене це спроба зрозуміти світ моєї доньки-підлітки
Зазвичай у творах я намагаюсь не використовувати образи своїх дітей чи знайомих, тим паче не пишу про себе. Але «Щоденник моєї ма» вийшов дуже особистою книжкою.
Якось я приїхала в батьківський дім у Чернігові, перебирала речі й знайшла свій дитячий щоденник. Було так соромно його читати. Написано дуже наївно і смішно. Але він видався чудовим містком між поколіннями. Ця ідея і лягла в основу книжки. Героїня-підлітка знаходить старий мамин щоденник і намагається її зрозуміти. Аврора схожа на мою старшу доньку характером, теж захоплюється Роблоксом (ігрова онлайн-платформа для творчості — прим. DIVOCHE.MEDIA) і свідомо ігнорує зовнішній світ. Тим більше, що зараз війна, від якої хочеться сховатися.
У цій книжці цікаво простежується контраст між дитинством тоді й зараз. Головну героїню з братом мати привозить у село, бо їй потрібно розв’язати особисті проблеми й немає з ким залишити дітей. Дівчина знайомиться з Сашком — активним, відкритим хлопцем, який знімає відео й легко заводить друзів. Він одразу розуміє, що справжніх друзів у Аврори нема. Бо на питання, як їх звати, вона називає ніки з мережі на кшталт «Ліка 128», «Ан 345». Спілкування ніби є, але воно не має жодного стосунку до реальності. Зараз це поширена проблема — багато підлітків не мають активних соціальних контактів. Нова подруга замкнута, трохи бундючна. Спочатку її цікавить лише інтернет Сашка, бо в будинку дідуся його немає. Згодом між підлітками зав’язується дружба: хлопець витягує її з віртуального світу, й Аврора починає взаємодіяти з реальністю. Проте їхній вуличний досвід — вже сучасніший, цивілізованіший.
А от у маминому щоденнику все інакше: вона лазить по деревах, по закинутих будівництвах, вступає в бійки з хуліганами, їздить на конях без сідла. Це дике, але правдиве дитинство 1990-х, багато що списано з мого власного досвіду. Зараз батьки б здуріли, якби про щось подібне дізналися. А тоді це було нормально.
До зустрічі у щоденнику мама з донькою живуть у різних світах — реальному і віртуальному. Їм треба зустрітися на уявному містку, щоб нарешті побачити одна одну. Бути не тільки поряд, а і разом.
Ця книжка про те, що кризи були завжди. Війна, ковід, особисті труднощі — кожен етап життя приносить виклики. Але пережити їх можливо, коли є на кого спертися. Важливе розуміння й підтримка близьких. У фіналі історії мама і донька знаходять спільну справу, починають діяти разом, і саме ця взаємність дає їм сили. Підліток має знати: я не сам. Є хтось, хто буде поруч за будь-яких обставин, захистить і підтримає. І це — найважливіше в будь-якій кризі.
Для мене це спроба зрозуміти світ моєї доньки-підлітки. Ця книжка гарно відгукується авдиторії жінок 35–45 років. Бо вона повертає їх у дитинство. Якось знайома написала, що її кума за розмовою порекомендувала мою книжку. Казала, що вона збурила багато особистих спогадів. Купила для дітей, та поки читає сама. У часи трагедій і купи новин людям хочеться читати історії, де все закінчиться добре, а не як завжди.
Писати для підлітків легко, коли вони поряд
Підліткам подобається читати про знайоме, це дозволяє легше асоціювати себе з персонажем. Впізнавати свою лексику на кшталт «пікмі», «слей». Коли на презентаціях дітям кажу про Роблокс, вони дуже тішаться. Щодо цієї гри мене консультувала старша донька.
Писати для підлітків легко, коли вони поряд. Мене нещодавно попросили написати для малюків, а я вже не розумію, що їм треба. Жартую — аби мені дали трирічку «напрокат», то написала б. Коли діти підростуть, мої книжки підростуть разом із ними.
Це покоління підлітків не уявляє світу без інтернету. Життя до його створення у їхній свідомості близьке до часу динозаврів. Часто мають кліпове мислення, яке формують соцмережі, через це їм важко концентрувати увагу.
Діти дуже по-різному реагують на війну — це щось глибоко індивідуальне. Дехто ігнорує, наче нічого не змінилося. Інші навпаки — занурюються в темні думки. Я знаю дівчинку, яка впала у фаталізм: перестала вчитися, щось хотіти, бо, мовляв, усе одно всі загинуть. І для мами це було жахливо — витягти її з депресії, повернути до життя, дати хоч якусь надію.
Інша історія — донька моєї куми. Їй п’ятнадцять, вона живе з бабусею, тато на фронті, мама працює за кордоном. Мама кликала її виїхати з країни, а вона відмовилась. Каже — тут друзі, звикла, навчилась жити з цими тривогами. Для неї друзі — головне, вони стали її новими орієнтирами. Це типовий підлітковий етап, коли батьки відходять на другий план.
Моя донька теж по-своєму пережила вторгнення. Вона перестала співати, хоча займалася вокалом професійно. А тут — тиша. Війна заглушила в ній голос. Нещодавно я помітила, що вона іноді щось наспівує, але повертатися до занять категорично не хоче.
Дорослішати важко у будь-які часи
Мій підлітковий вік був непростим. Багато самотності, відчуття покинутості, нерозуміння себе й пошуків свого місця у світі. Часто — невдалих. У ті часи не було заведено ділитися переживаннями з батьками, хоча мої завжди були добрі та сповнені любові. Культури підтримки та безумовного прийняття не існувало, принаймні я не спостерігала. Натомість часто бачила змагання — чия дитина краща. Часом мами намагалися стати подружками доньок, так було в моєї приятельки. Але ж підлітці не треба ще одна подружка, їй треба дорослий, що скаже: «Я з тобою, я витримаю твої бурі».
Усі родини різні, але приємно чути, як зараз змінився тон спілкування. Йдеш повз школу і чуєш, як мама питає: «А як пройшов твій день?», хвалить, підбадьорює, пропонує допомогу. Не «знову нічого не зробила», а «розберімось разом». Це вже інший рівень — конструктивний діалог, підтримка замість осуду. І я тішуся, що ці зміни стають новою нормою.
Дорослішати важко у будь-які часи. Але сьогодення — таке, яке є. Іншого не буде. Зараз війна, обстріли, але саме в цей момент дітям стільки років — 13, 14, 15 — цей час ніколи не повториться. Варто жити тут і зараз, брати все, що можливо: досвід, враження, закоханість, захоплення, класну музику і все те, що приносить радість і задоволення. Це ніхто не зможе відібрати.
Книжка може бути важливим компонентом допомоги підліткам на шляху дорослішання. Вона показує їм досвід героїв, які стикаються зі схожими проблемами. Демонструє, як можна із цим впоратися. Це дає змогу набувати досвіду і розвивати саморефлексію у безпечному просторі. Книжка повільніша за фільми й ролики, має статичнішу картинку. Змога зупинитися важлива для формування особистості, адже людина не може розвиватися в поспіху чи миготінні.
Обговорюючи важкі теми в підлітковій літературі, варто бути дуже обережними. Не всі питання слід висвітлювати відкрито і без фільтрації — це ще діти, які тільки починають дорослішати. У старшому підлітковому віці теми насильства, наркотиків чи небезпек можна і треба порушувати, але без жорстоких подробиць, делікатно й обережно. Відповідальність автора підліткової книжки дуже висока, бо від його слів і образів залежить, як молоді читачі сприймуть світ і себе в ньому.
Уривок із книжки Олени Скуловатової «Щоденник моєї ма»
— Авроро, ми їдемо в Нагірне.
— Що?! — мені аж дух перехопило. — Я не хочу! З якого переляку? Там тісно, нудно, а головне — нема інтернету.
— У нас він теж із перебоями. Блекаут за блекаутом, можливо, залишимось зовсім без електрики. Готувати їжу на туристичному пальнику — ще те задоволення. Та й холодно у квартирі, ніби ми не в Києві, а на Алясці, — аргументувала мама.
— Та краще замерзну на Київській Алясці, ніж засмагатиму на Нагірнянських Гаваях!
Останніх моїх слів мама не почула, бо швидко вийшла з кімнати. Я пожбурила їй услід пухнастий капець, який колихала носаком ноги. Він зробив кілька кульбітів у повітрі й плюхнувся на підлогу. Гола стопа відразу почала мерзнути, що ще більше дратувало.
Цієї зими в Києві було сутужно: росіяни обстрілювати міста, нищили електростанції, часто пропадало світло, і в квартирах бувало надто холодно. Тому багато хто виїжджав з міста туди, де безпечніше.
Я зітхнула, відклала телефон і пішла по капець. На кухні грюкали тарілки, тож варто було перевірити, чи немає чогось смачненького. Мама помітила, що я наближаюся, і голосно повідомила братові, що ми їдемо в Нагірне.
— Ух ти! У нас будуть плигоди! — Марк, який з апетитом уминав вранішні холодні макарони, захоплено витріщив очиська.
Він гарненький, трохи схожий на дівчинку. Жінки, коли його бачать, відразу добрішають й усміхаються. А я не така — не мила і точно не гарненька. У мене пряме волосся, підстрижене під каре, надто худі ноги й затонкі губи. Але я з того не парюся, бо у віртуалі всім байдуже, який у тебе ніс чи вуха. Там можна бути ким завгодно. Сподіваюся, що вже скоро ми всі перемістимося в комп’ютерний світ, а в цей ходитимемо поїсти й трохи поспати.
Мама, яка вже все вирішила, не звернула уваги на мої заперечення і взялася складати валізи. Я всім кажу, що вона — бізнеследі. Після цих слів люди починають дивитися на мене інакше — з якоюсь повагою, чи що.
Насправді бізнес у мами малий, навіть крихітний. Вона консультантка з читання. Але я цього ніколи не уточнюю. По-перше, не знаю, як пояснити, а по-друге, боюся розчарувати співрозмовників. Вони ж уявляють кабінет із гігантськими вікнами й шкіряним кріслом. Але кабінету, як і вікон, немає. Є ютуб-канал «Книжки і бублики», а також інстаграм, фейсбук і безліч ще якихось сторінок. Мама вірить: вигадана нею професія одного дня почне приносити гроші, а поки заробляє, викладаючи історію в університеті.
Тетяна Рубан: «Моє покоління характеризується невиправданою самостійністю»
Тетяна Рубан народилась в містечку Зіньків, що на Полтавщині. За фахом — учителька історії та права. Писала для дитячих видань «Барвінок», «Однокласник», «Велика дитяча газета». У 2024 році вийшла її нова книжка для підлітків «Тимчасово переселені».
Я віддала диплом своїм батькам і пішла писати
Я — приклад того, наскільки важлива роль дорослого у формуванні підлітка як особистості. До нашої школи в 1990-х прийшла молода вчителька зарубіжної літератури. Тоді ще все було дуже радянське, з учителями старої школи. Але вона була іншою — не питала, що хотів сказати автор, а цікавилася, що ми відчуваємо після прочитаного. Зазирала до нас усередину, і я бачила, що їй це справді цікаво. Тому я відкривалася — і в розмовах, і у творах. І з цього моменту все й почалося: я відчула, що розуміюсь на слові. Але головне, що дорослий сказав: «У тебе виходить». Підліткам завжди важливо, аби хтось помітив у них зерно.
На той час у моєму середовищі вибір обмежувався чотирма професіями: лікар, вчитель, юрист і бухгалтер. Неначе інших не існувало. Тому я пішла на вчительку історії. Хоча з перших студентських років зрозуміла, що викладання — не моє. Тому, закінчивши університет, я віддала диплом батькам і пішла писати. Тоді популярні були глянцеві журнали на кшталт «Наталі». В кінці там завжди були маленькі оповідання. Я почала з них — романтизованих, солодких, яких просив ринок. Та для мене це був просто заробіток, не моя мова. Моя — це мова для дітей. Потім мені пощастило: почала співпрацювати як позаштатна авторка з дитячим видавництвом «Мамине сонечко». Це тривало аж до 2016 року — саме тоді вийшла моя перша книжка «Нічийні».
Народилася ця книжка — між березнем і вереснем, з великого болю, надії та любові до свого
«Тимчасово переселені» — це приквел до книжки «Фізик», але водночас і окрема художня історія. «Фізик» розповідає про харасмент у коледжі, де викладач домагається до 15-річної студентки. Ця тема викладена художньо, але серйозно, з акцентом на тому, як має бути, а як ні. Книжка вийшла у 2021 році, коли ще боялися її друкувати, але вона виявилася на часі, бо торкається болючих проблем суспільства — від вуличного домагання до системної відсутності захисту. Це розмова про жіночу солідарність і підтримку, яка має стати силою для наших доньок.
Цих героїв мені виявилось замало — хотілося показати, як усе починалося. Нова історія відбувається в Італії, на тлі війни. Там — знайомства, початок кохання, більше чоловічих персонажів, яких хотілося розкрити. За сюжетом Валя, як і брати Давид і Влад, тимчасово живе в Італії, втікаючи від війни. Попри теплий прийом, їм важко звикнути до нового життя — думки постійно повертаються до дому, батьків і знайомих дворів. Разом вони сортують гуманітарку, досліджують світ, дорослішають. Валя навіть знаходить близьку подругу, але туга за домівкою не минає. Герої вигадані, але реальність, у якій вони живуть, — наша. Переселенці, війна, втеча, чужа країна. І попри нову географію — вся емоційна правда звідси, з України.
Писати я почала у березні 2022 року — щойно виїхала з сином до Італії з Полтави. Бої були під Охтиркою, ніхто не знав, як усе складеться. Але справжня робота над текстом почалася після повернення додому, бо натхнення було тільки тут. Усі італійські краєвиди, деталі, атмосфера були прописані вже в Україні. А ще — відчуття єднання, яке ми всі тоді пережили. Це був момент сили, який хотілося зберегти на сторінках. Так і народилася ця книжка — між березнем і вереснем, з великого болю, надії та любові до свого.
Антагоністи просто витріпали з мене душу
«Тимчасово переселені» розрахована на 13–16-річних. Персонажі повинні були говорити їхньою живою, підлітковою мовою, з усіма «крінжами» та «крашами». Я навіть підслуховувала, як мій 14-річний син спілкується зі своїми друзями, щоб вловити їхній сленг. В одній сцені хлопець говорить дівчині, яка капризує: «Ти їй місяць із неба, а вона не хоче жовтий». Цю фразу син приніс із вулиці — те, що вони реально кажуть. Результат — діти на читаннях із захопленням зауважують, що персонажі реальні й говорять, «як ми». Я навіть хотіла додати фразу «путін — хуйло», але редактура не пропустила.
У цій книжці я сформувала психологічний і патріотичний блок. У психологічному думала, чим можу допомогти дітям у час воєнного стану. Прописала доказову методику «5-4-3-2-1» (техніка заземлення для боротьби з панічними атаками та тривогою, яка крок за кроком перемикає увагу на п’ять речей, які ви бачите, чотири — відчуваєте, три — чуєте, дві — нюхаєте і одну — куштуєте, — прим. DIVOCHE.MEDIA), яка допомагає вийти з цього стану — щоб можна було допомогти собі чи тим, хто поряд. Також включила методи саморегулювання, червоні прапорці виявлення передумов до булінгу. Як віднайти в собі внутрішню силу, стрижень, що допоможе в кризовій ситуації чи у складних стосунках із дорослими. Бо дорослі теж бувають різними. Ми забуваємо, що мудрість не завжди приходить із віком.
Мої книжки — це бібліотерапія для підлітків, через них дорослі діти можуть опрацьовувати власні проблеми. У кожній книжці я звертаюся до того, що мені й самій боляче чіпати. Але це не значить, що туди не треба йти. Література — не тільки розвага, це прожектор, який висвітлює проблему, щоб суспільство її побачило і почало розбиратися. У «Тимчасово переселених» мені було боляче писати про токсичні стосунки в родині. Це ключова тема книжки, яка розкривається ближче до кінця, коли стає зрозумілим, чому в сюжеті виникає булінг. А причина завжди в родинах. У тому, яке піклування отримала дитина або не отримала. Щоб розкрити цю тему, довелося працювати з матеріалом, до якого я не була готова. Консультувалася з психологинями, пропускаючи через себе чужий травматичний досвід. Антагоністи просто витріпали з мене душу. Але я знаю: є такі родини, є такі діти — і їм також потрібна допомога.
В патріотичному блоці я хотіла показати дітям тяглість війни. Наголосити, що вона почалася ще у 2014 році. Для реалістичності мені потрібен був герой — справжній, у повному сенсі слова. Тоді згадала разючу історію, яку читала ще у 2017-му, — про вчителя фізкультури з Гадяча Володимира Доноса. Його портрет став муралом на станції метро «Осокорки» в Києві. Він у формі, тримає яблуко, поруч написано: «Знання — це скарб». Працюючи в школі, він захоплювався туристичним орієнтуванням. Вчив дітей, як виживати в лісі. У 2014 році Володимир пішов воювати й потрапив під обстріл противника поблизу Іловайська. Отримав важке поранення ноги й пролежав п’ять днів у лісі. Вижити йому допомогли знання, які він отримав протягом життя. Доноса знайшли місцеві жителі й відвезли до донецької лікарні, де йому ампутували ногу. Потім його утримували в полоні, з якого звільнили. Цей герой став моїм натхненням для автора щоденника, який читає в книжці головна героїня Валя.
Ми повинні плекати це покоління в таких непростих умовах
Сьогодні я бачу розкутих, вільних підлітків, особливо порівнюючи з моїм поколінням, — це небо і земля. Вони по-людськи мудрі. Мабуть, тому що батьки формували в них особистості. І вже у 16–17 років розуміють, хто вони є. Це покоління мене захоплює.
Війна впливає на всіх. А на дітей, підлітків, особистість яких формується саме зараз, — особливо. Звідси — тривожні стани, депресії, замкненість, страх за майбутнє, обмеження в живому спілкуванні з однолітками. Ресурси обмежені. Тому ми, дорослі, повинні допомагати, підтримувати це покоління в таких непростих умовах. Кожен на своєму місці. Держава на своєму, батьки на своєму, психологи, вчителі на своєму, а ми, автори, — на своєму, підтримуючи психічне здоров’я нації.
Моє покоління характеризувалося невиправданою самостійністю, яку ми не обирали, до якої не були готові. Це були 1990-ті, люди намагались матеріально забезпечити свої родини. Про емоційні потреби тоді не йшлося, тож ми дорослішали окремо. Свої проблеми розв’язували самостійно або з однолітками, в яких досвіду було не більше. До батьків звертались рідко. Але так не повинно бути, і звичайно, це було досить травматично.
Додаткову травматизацію давала школа, де було надто багато випадкових людей, які працювали не за покликанням. Замість того щоб бути прикладом для учнів, вони програвали якісь свої комплекси, самостверджувалися через дітей. Булінг іноді йшов від вчителів — зокрема й неоднозначні, образливі прізвиська. І хоча особисто мене це не торкнулося, але як емпатична людина я бачила надто багато — і це боліло.
Через вимушену самостійність ми в підлітковому віці стикалися з викликами, до яких не були готові, зокрема із забороненими речовинами. І багато моїх однолітків так і не впоралися з цими викликами, так і залишилися назавжди в 90-х. Нове покоління інше, бо їхні батьки вже зробили висновки.
Свій досвід підлітки я у твори не переношу — надто різні ці всесвіти. Для мене початок нової книжки — це чиста сторінка, нова реальність. У новому романі — матеріал, що його я зібрала для історії: молодіжний сленг, спостереження за сучасними підлітками, знання з вікової психології, консультації з фахівцями.
Уривок із книжки Тетяни Рубан «Тимчасово переселені»:
Автобус ось-ось повинен був рушити, він нетерпляче вібрував на вогкій, скутій туманом зупинці. Проводжаті розсипані довкола нього — розгублені, заплакані, чужі, незнайомі обличчя. Валині батьки. І ще ці двоє — молодий воїн у військовому однострої і дівчина.
Вони не розмовляли. Просто стояли обійнявшись, втиснувшись руками одне в одного. Вояка із світлим скандинавським ірокезом вікінга, стягнутим на потилиці в косу. Велика козацька сережка у вусі. Дівчина стояла спиною до автобуса, ніби хотіла від нього відгородитися, тому її Валя роздивитися не могла.
Автобус рикнув голосніше, хитнув своїм довгим білим тілом. Зараз рушить.
— Ма! — Зойкнула Валя і притиснула долоню до холодного скла. Мама зробила те саме зі свого боку.
«Люблю», — прочитала дівчина по її губах.
Валя часто-часто закивала. Несвідомо пробіглася пальцями тоненькою кіскою. Довга расточка з кілечками-прикрасами по всій довжині змійкою плуталася у волоссі. Це мама заплела їй зранку, перед дорогою.
Валин погляд ковзнув убік. Воїн і його супутниця заходили в автобус. Очі молодої жінки полохливо блукали по обличчях пасажирів. Розгублена. Бліда. Із заплаканими очима. Розстібнута бежева парка не сходилася в поясі: жінка була вагітна. Військовий — зібраний, спокійний. Руки в тактичних рукавицях із прорізами для пальців. І зброя. Величезна рушниця. Колись, в мирний час, її вигляд, напевне, налякав би Валю. Але не зараз. Тепер, вона, скоріше, нагадувала їй заспокоєне, втішене дитя, що спочивало безпечно на руках воїна. До наступного разу спочивало.
Валя відвернулася до вікна, відчуваючи, як сльози все рясніше заливають щоки. Мамине обличчя також у сльозах.
— Тримай, мала, — раптом почула вона чужий чоловічий голос.
Воїн уже виходив із автобуса, та на мить зупинився біля неї. Підморгнув і висипав їй у жменю цукерок в шурхітливих обгортках.
— Дитячі долоні створені для цукерок, а не щоб сльози зі щік витирати…
Валя сьорбнула носом, кивнула.
— Ну що ти. Ми ж сильніші. Що українцям той бруд на взутті? Ми його назад в землю втопчемо. І ти скоро повернешся, — сказав чоловік і вийшов із автобуса.
І не треба було пояснювати, про кого йшлося. Ні Валі, ні будь-кому, хто почув його слова. Ясно, про кого. Вбивці. Вороги. Потворні нелюди. Ненависна русня.
