Авторка ілюстрацій до творів Лесі Українки, Івана Франка, Павла Грабовського, художниця-графікиня Софія Караффа-Корбут протягом життя проілюструвала близько 60 творів. Мисткиня приділяла кожному тексту особливу увагу, заглиблювалась у зміст, прагнула збагнути загальний настрій твору. Створені нею ілюстрації варіювалися від аскетичних зі строгим дотриманням сюжету до тих, де переважали буяння кольору та творча свобода.
Проте її часто оминали премії та нагороди, свої роботи вона лише дарувала, а останніх видань, над якими працювала роками, Софія Караффа-Корбут так і не побачила. DIVOCHE.MEDIA розповідає про життя і творчість мисткині.
Народжена у дворянській родині та виплекана в колі інтелігенції
Софія-Романа-Роксоляна Караффа-Корбут народилася 23 серпня 1924 року у Львові. Обоє батьків були вихідцями з дворянських родів. Мати — Марія Караффа-Корбут (Береза) — вчителювала, а батько — Петро Караффа-Корбут — був урядовцем. Вони познайомилися у Франції, однак «через декілька місяців ми розійшлись, муж мене покинув і я повернулася додому…» — напише Марія згодом у чернетці заготовленої заяви до Буського бюро ДРАЦСу (з біографії мисткині «Любов і творчість Софії Караффи-Корбут» авторства Богдана Гориня — прим. DIVOCHE.MEDIA).
Софійка зростала в інтелігентному товаристві. Її хрещеним батьком став Іван Тиктор — власник найбільшого українського видавничого концерну Галичини «Українська Преса». Хрещеною була обрана громадська діячка і соратниця Івана Франка Стефанія Мазур, а двоюрідним батьком по матері був етнограф та музеєзнавець Іларіон Свєнціцький.
Перші роки життя майбутньої мисткині минули у селі Куткір (Львівська область), звідки родом її мати. Початкову освіту Софія отримала польською мовою у тамтешній чотирикласній школі. Читати навчилася ще до того: в архівах Караффи-Корбут зберігся своєрідний україномовний буквар — «Перша книжечка» з оформленням та ілюстраціями Олени Кульчицької. Можливо, саме тоді заклалися основи художнього бачення, адже перші ілюстрації Софії дуже подібні до робіт Кульчицької.
Навчання Софії продовжилося вже у Львові. У 1936 році вона вступила до першого класу жіночої гімназії сестер Василіянок. Саме тут школярка отримала вступні уроки професійного мистецтва від своєї вчительки малювання Стефанії Ґебус, тоді випускниці художнього відділення Львівської політехніки (нині — Національний університет «Львівська політехніка», — прим. DIVOCHE.MEDIA), а згодом видатної художниці-графікині. Після приходу Червоної армії гімназія була закрита, а з вересня 1939-го Караффа-Корбут продовжила навчання у місті Стрий, що на Львівщині.
Навчання довжиною в 11 років: малярство, скульптура, графіка та кераміка
У 1941 році Софія вже закінчила дев’ять класів школи, тож був саме час задуматися над фаховою освітою. У 1942-му вона вступила до Державної мистецько-промислової школи, на малярський відділ. Його очолював директор закладу, неовізантист та сподвижник Михайла Бойчука — Михайло Осінчук. За рік навчання старанна учениця отримала підписане художником і викладачем Вітольдом Монастирським свідоцтво про успішне закінчення першого класу.
Окупаційна німецька влада не прагнула вивчити професійних митців, тож Мистецько-промислову школу було закрито. Натомість оголосили про створення нового навчального закладу — Державної технічної фахової школи для будівництва (нині навчальний заклад не існує — прим. DIVOCHE.MEDIA). Софія знову вступила на перший курс, який закінчила у 1944-му.
Цього ж року Караффа-Корбут розпочала навчання й у щойно відкритому Львівському державному художньо-промисловому училищі (нині — Львівський державний коледж декоративного й ужиткового мистецтва імені Івана Труша, — прим. DIVOCHE.MEDIA). Студентка обрала скульптурний відділ, куди її зарахували одразу на третій курс. Однак вже у 1945-му Софію перевели на четвертий курс малярсько-декоративного відділу. Дипломною роботою у 1946 році став вітраж «Старий вівчар». Тоді ж з’явився інтерес до графічного мистецтва. З таких дисциплін, як рисунок та спеціальне проєктування, вона отримала найвищі бали.
Художниця формувалася у період постійних політичних змін: прихід більшовицької влади, окупація німецькими військами, повернення радянського контролю. Завершальний етап навчання вона також пройшла у новоствореному закладі. Ним став Львівський інститут прикладного і декоративного мистецтва (нині — Львівська національна академія мистецтв, — прим. DIVOCHE.MEDIA). Караффа-Корбут була зарахована до живописно-декоративного відділу. З багатьма викладачами вона була знайома ще з часів навчання у Мистецько-промисловій школі та Художньо-промисловому училищі, зокрема це живописці Іван Гуторов та Вітольд Монастирський. Мисткиня розвивалася у колі наставників, які добре знали її таланти.
У 1949 році Караффа-Корбут вирішила перейти з малярського відділу до відділу прикладної графіки. Головною причиною був страх переслідування, адже радянська влада визначила певні обмеження для мистецтва, називаючи будь-які відхилення від строгого академізму формалізмом. Прохання задовольнили у 1950-му, однак уже наступного року студентка знову попросила про переведення, цього разу на керамічний відділ. Графіка була до вподоби мисткині, однак факультет закрили, і з двох варіантів — переїхати до Києва і завершити навчання там або ж перейти на інший факультет — Софія обрала другий. У 1953-му, після 11 років вивчення художнього ремесла, мисткиня нарешті отримала диплом. Її фінальною кваліфікаційною роботою став порцеляновий таріль «Богдан Хмельницький». Завершивши навчання, Софія могла розпочати працювати за фахом.
Робота з примусу і довгоочікувана творча свобода
Караффа-Корбут влаштувалася на Львівську кераміко-скульптурну фабрику 6 жовтня 1953 року, а вже 27-го написала заяву про звільнення. Це був етап розчарування: мисткиня стільки років навчалася, а, отримавши роботу, збагнула, що це не приносить їй радості.
Попри внутрішні поневіряння Софія продовжувала незалежно працювати на фабриці, де мала свій куточок, й активно брала участь у республіканських виставках зі своїм керамічним доробком. Створила кілька композицій для порцелянових тарелів на історичну тематику: з Богданом Хмельницьким та Данилом Галицьким. Були й роботи, що пасували тодішній ідеології «праці як обов’язку кожного». Усе для того, аби нарешті вступити до Спілки художників, що дозволило б стати вільною мисткинею.
У 1958 році Софію Караффу-Корбут прийняли кандидаткою у члени Спілки. Відтепер вона могла робити те, що їй до душі. До кераміки вона більше не повернеться.
Сродна праця: гуашеві ілюстрації та ліногравюра
У 1960-му мисткиня взяла участь у виставці книжкової графіки. В експозиції були представлені її ілюстрації до українських народних казок — «Хата в лісі» і «Лісова школа», що були створені у 1958 році. У цей період мисткиня малювала гуашшю, тож її роботи мали більше живописних, ніж графічних рис.
Повною мірою Караффа-Корбут реалізувалася у техніці кольорової ліногравюри. В українському мистецтві основоположницею цієї техніки вважають Олену Кульчицьку, за книжками з ілюстраціями якої Софійка навчалася читати. Саме в цій техніці, у 1960-му, мисткиня створила перші роботи, присвячені творчості Шевченка.
Згодом художниця створила цілу серію «шевченкіани» і 34 ілюстрації до «Кобзаря» 1967 року. Видання отримало гран-прі на виставці в Канаді й допомогло ненадовго об’єднатися Софії з батьком.
Петро Караффа-Корбут (а тоді вже Петро Корбетт) побачив знайоме прізвище і зв’язався з донькою через Товариство Червоного Хреста. Вони листувалися два роки, однак так і не зустрілися через раптову смерть батька.
Наступним великим проєктом і вершиною творчості Караффи-Корбут стали ілюстрації до поеми Івана Франка «Іван Вишенський». Робота тривала 13 років, впродовж яких мисткиня створила 64 великоформатних рисунки. Побачити друковане видання за життя Софії не судилося, так само, як і свою останню працю, зображення до якої вона створювала чотири роки, — драму-феєрію Лесі Українки «Лісова пісня». Підхід мисткині вирізнявся нестандартним та глибоким осмисленням текстів, тож замовлень було чимало.
Кар’єра ілюстраторки тривала понад 30 років. Упродовж цього часу вона працювала над творами Михайла Старицького, Гната Хоткевича, Івана Вишенського, Остапа Вишні, а також своїх сучасників та сучасниць — Михайла Петренка, Андрія Волощака, Марії Пригари, Андрія Малика, Оксани Іваненко. З 1961-го до 2001 року у світ вийшло 60 проілюстрованих Караффою-Корбут книжок загальним накладом майже сім мільйонів примірників.
Відхід у забуття: «Пам’ять по тобі, що теж живе не довго»
Останні роки свого життя мисткиня провела усамітнено, у своїй майстерні та квартирі у Львові. Хворіла, але продовжувала працювати. 23 серпня 1994 року Караффа-Корбут відзначала своє 70-річчя, з цієї нагоди у Львівському музеї Івана Франка відбулася виставка її робіт. Софія особисто не завітала, однак попросила зачитати її слова: «Господь Всевишній, нехай діється воля Твоя. Я вдячна Тобі за все, але благаю Тебе великої ласки! Додай мені ще трохи сили та здоров’я, щоб я змогла виконати усі свої задуми та ще, щоб я держалась до кінця, не втратила ні працездатності, ні пам’яті, щоби нікому не була тягарем…»
Так і сталося, завершивши роботу над «Лісовою піснею», 29 листопада 1996 року художниця відійшла у засвіти. Місцем поховання обрали рідне село Куткір, а на могилі встановили пам’ятник скульптора Івана Микитюка зі словами, які стали пророчими: «Я цінності ті марні давно переоцінила і знаю: головне в житті є тільки віра, праця, честь та добра пам’ять по тобі, що теж живе недовго…».
