Протягом найближчого року у трьох різних українських видавництвах виходять книжки Олівії Ленґ. Це багатогранні сучасні тексти, які роками залишаються актуальними у світі. Але чим вони особливі й чи відгукнуться українським читачам і читачкам?
Олівія Ленґ — британська критикиня, активістка та мисткиня. Вона написала сім книжок, що вже перекладені 17 мовами. У своєму літературному доробку авторка започаткувала особливий стиль нонфікшну, який досліджує психосоціальні та літературні аспекти певних явищ, часто через особисту оптику.
Ленґ є небінарною особистістю та відкрито говорить про власну ідентичність, зокрема досліджує свій квірний досвід через мистецтво. Використовує займенники «вона» і «вони».
DIVOCHE.MEDIA розповідає, хто така Олівія Ленґ і чим цікаві її тексти для українських читачів.
Як Олівія Ленґ перетворює досвід на мистецтво
«Письменниця активно взаємодіє з власним досвідом, підходячи до нього не тільки як до матеріалу для книжок, але і як до можливості переосмислення глибоких особистих переживань через призму культури та мистецтва. Наприклад, у книжці “Місто самоти” вона надає можливість побачити не лише багатогранний вплив мистецтва на переживання людини, а й навпаки — як ті самі знайомі нам переживання втілювалися у мистецтві», — розповідає DIVOCHE.MEDIA співзасновник видавництва «Крапки», що у березні 2025 року видає українською «Місто самоти», військовослужбовець, письменник Артем Сова.
Сама ж Ленґ називає свої тексти філософськими дослідженнями різних аспектів людського досвіду — алкоголізму, самотності, тіла. І ці питання для неї не абстрактні, а глибоко особисті.
«Я почала писати про алкоголізм, тому що в дитинстві стикалася з ним — партнерка моєї матері мала проблеми з алкоголем. Я почала писати про самотність, тому що відчувала її дуже гостро. Але мені зовсім не цікаво писати мемуари у форматі “ось мій досвід”. Я шукаю персонажів, зазвичай це художники, мислителі та науковці, які пережили схожі страждання, розлади чи травми. Я хочу створювати красиві карти дивних і складних місць, які, на мою думку, залишаються поза увагою», — говорить Олівія в інтерв’ю The Irish Times.
Мистецтво як протест
Я відкрила для себе Олівію Ленґ разом із виходом першої її книжки українською «Тіло кожного». Найперше, що мене вразило, — це концентрована квір-репрезентація, якої я до того не зустрічала у жодному виданні, що потрапляло мені до рук. Але що далі я заглиблювалася у книжку, то не могла дібрати правильних слів, щоб пояснити хоча б собі, «що це я таке читаю». Але якщо в Ленґ і є спільна тема, що обʼєднує увесь її доробок, то це — дослідження досвіду людини як мистецтва спротиву.
Мистецтво часто вважають інструментом гуманізації людини, наче це чарівна паличка, що автоматично покращує наші моральні навички. Але емпатія — це не пасивний процес. Вона не виникає сама собою, коли ми читаємо книжки чи відвідуємо музеї. Це праця. Що ж тоді робить мистецтво? На думку Олівії Ленґ, воно дає нам матеріал для роздумів, створює простір для змін, відкриває нові шляхи. А що ми з цим зробимо — залежить уже від нас.
«Я не вважаю, що мистецтво повинно бути лише прекрасним чи піднесеним. Мене часто приваблюють роботи, які взагалі не прагнуть до краси. Для мене мистецтво — це насамперед опір і відновлення», — зазначила Ленґ у розмові на Единбурзькому міжнародному книжковому фестивалі у 2020 році.
Олівія Ленґ зростала у квір-родині, її мати перебувала у стосунках із жінкою тоді, коли у Великій Британії діяла Section 28 — законодавча норма, ухвалена урядом Маргарет Тетчер у 1988 році, яка забороняла «пропаганду гомосексуальності» в школах і публічних установах. Тому Ленґ рано усвідомила, що суспільство має невидимі межі, які визначають, хто може почуватися повноправним, а хто — ні. Це розуміння сформувало її чутливість до механізмів маргіналізації та виключення, які діють не лише щодо квір-людей, а й у ширшому контексті — стосовно расизму, мізогінії, класової нерівності.
«Деяким людям дуже важко усвідомити такі явища, як расизм або мізогінія, тому що вони щиро не бачать, що це існує. Але якщо ти сам переживаєш досвід перебування по той бік цих ліній, вони стають для тебе надзвичайно очевидними, майже насильницьки присутніми», — розповіла письменниця в інтервʼю The Irish Times.
У 19 років Ленґ покинула університет, розчарувавшись у формальній освіті, і долучилася до екологічного протестного руху. Це був період масових акцій проти забудови природних територій у Великій Британії наприкінці 1990-х та на початку 2000-х років. Вона приєдналася до груп, які захищали ліси, окуповуючи їх і буквально живучи на деревах, намагаючись фізично завадити їхньому знищенню.
«Думаю, це почуття справжнього гніву, з яким я виросла, стало паливом для всього, що відбулося після. Тому я кинула університет у 19 років і почала брати участь у протестах проти забудов», — додала Ленґ в інтервʼю The Irish Times.
Влітку 1997 року вона провела кілька місяців на дереві, протестуючи проти вирубування лісу для будівництва дороги. Активісти жили на деревах у саморобних будиночках, пересувалися між гілками вузькими доріжками зі шнурів. Щоденний побут складався з нескінченної праці: збір дров та води, приготування їжі, укріплення табору. Вечорами всі збиралися біля вогнища, ділилися веганськими стравами й обговорювали стратегію боротьби.
«Ми, напевно, виглядали як божевільні: одягнені в розкішні лахміття, наче “Загублені хлопчики”, що бігали нашим красивим, позиченим Неверлендом. Моє улюблене вбрання тоді складалося з циліндра, різноколірних гетрів і червоних атласних штанів, які я грубо зшила зі старої сукні… Найбільше я зараз пам’ятаю неймовірну близькість до природи. Уночі, востаннє виходячи до живоплоту, я бачила лиса, який вирушав у свої нічні прогулянки під зорями. Часто я натикалася на оленів. Білки робили набіги на вівсяні коржики в моєму будиночку на дереві. З такими сусідами не дивно, що я теж стала дикішою. Я ходила босоніж по лісі, не спотикаючись; я могла бачити в темряві», — розповіла вона у своєму есе для The Guardian.
Цей протест став не лише політичним актом, а й своєрідною художньою інсталяцією. Тіло було інструментом для вираження ідеї, елементом мистецтва, проявом свободи. І боротьба не була марною — будівництво дороги скасували, а ліс Тедді Бер вдалося врятувати.
Зрештою, ідея тіла як інструменту переслідуватиме Олівію протягом десятиліть. Доки вона не візьметься досліджувати зв’язок тіла зі свободою.
Тілесна цілісність
Олівія Ленґ почала шукати відповіді на питання про сили, які обмежують цю тілесну свободу через кризу біженців, яка сколихнула світ, та активну діяльність руху Black Lives Matter. Результатом цих досліджень стала книжка «Тіло кожного».
На перших же сторінках вона ставить під сумнів ідею, що прогрес може бути лінійним, нагадуючи, як швидко визвольні ідеї можуть бути витіснені репресивними структурами влади (йдеться про прогрес визвольних рухів XX століття, який зазнав стрімкого краху після Другої світової війни — прим. DIVOCHE.MEDIA).
Олівія Ленг також підкреслює складність людської природи та суспільних процесів, критикуючи спрощені й радикальні підходи до розв’язання проблем.
«Ми всі складні люди. І мене справді непокоїть культура скасування та заклики до виключення. Я не думаю, що це зараз допомагає. Ліві одержимі ідеєю чистоти, бажанням, щоб усе було ідеальним, і через це ми витрачаємо енергію на те, щоб роздирати себе зсередини, тоді як праві просто рухаються далі», — зауважила письменниця в інтервʼю The Irish Times.
Утім, на її думку, це не означає, що суспільство не повинне говорити про реальні наслідки дисбалансу влади. Навпаки, Ленґ наполягає на тому, що минуле і теперішнє потрібно осмислювати з усією його складністю, навіть якщо це викликає дискомфорт.
У своїй іншій книжці «Сад супроти часу» вона досліджує приховану історію британських маєтків і розкішних садів. Наприклад, історію маєтку Ратленд, що був збудований на гроші, отримані сім’єю Міддлтон із работоргівлі. Ленґ проводить паралель із сучасним «відмиванням репутації», коли заможні родини фінансують музеї та мистецькі установи грошима, отриманими від фармацевтичних компаній, що спричинили опіоїдну кризу.
Ленґ розуміє, що лише викриваючи парадокси, можна змусити суспільство ставити незручні запитання. В цьому контексті письменниці також подобається переосмислювати неправильно сприйнятих особистостей. Зокрема, у книжці «Місто самоти» вона проводить дослідження радикального квір-активізму художника Девіда Войнаровича; у «Тіло кожного» — ідей сексуального та соціального визволення психоаналітика Вільгельма Райха; у «Сад супроти часу» — утопічних прагнень соціалістичного дизайнера Вільяма Морріса.
Деякі з героїв, яких досліджує у книжках Ленґ, були контроверсійними особистостями. Райх, наприклад, у пізніші роки захопився псевдонаукою, створивши сумнівний пристрій під назвою «оргонна коробка», яка, за його твердженнями, мала відновлювати енергію.
«Якщо ти намагаєшся протистояти репресивним системам, це тебе руйнує, і мені хотілося показати це у деталях. Ми часто хочемо виключити людину зі спільноти, коли вона робить щось неправильно, але це не веде нас до прогресу», — сказала Олівія в інтервʼю The Irish Times.
Ленґ демонструє, що тіло завжди було і залишається місцем спротиву. Це знаходить відображення в її аналізі мистецтва як простору боротьби та відновлення. Вона пояснює, що культурні й політичні сили завжди впливали на те, як ми сприймаємо тіло. Від систематичного контролю над сексуальністю у вікторіанську епоху до регулювання тілесної автономії в сучасному світі — всі ці процеси формували уявлення про те, кому належить наше тіло.
Безпечний притулок
У часи кризи люди прагнуть знайти відповіді, які дадуть відчуття контролю над ситуацією. Під час епідемії СНІДу квір-теоретикиня Ів Косовскі Седжвік розробила концепцію параноїдального читання, пояснюючи, що безперервний пошук загроз створює ілюзію захищеності. Людина, намагаючись дізнатися більше про небезпеку, лише занурюється у стан тривоги та безпорадності.
Олівія Ленґ проводить паралель між цим явищем та сучасним doomscrolling — звичкою нескінченно прокручувати новини, намагаючись знайти відповідь, яка ніколи не приходить. Doomscrolling створює враження, що ще трохи інформації — і ви будете готові до загроз. Але насправді це лише посилює почуття страху.
Альтернативою, на думку Ленґ, є репаративне читання — пошук змісту, що може підтримати, дати силу та сенс. Вона порівнює це з мистецтвом, яке, на відміну від нескінченного занурення у страх, відкриває нові способи мислення та шляхи до змін.
«Олівія говорить про мистецтво не лише як спосіб вираження, а і як про важливий інструмент для осмислення та переосмислення складних соціальних, психологічних і культурних проблем», — додає Артем Сова у коментарі для DIVOCHE.MEDIA.
У книжці «Місто самоти» Ленґ досліджує, як мистецтво допомагає людині встановлювати зв’язок зі світом навіть у моменти найбільшої ізоляції. Вона пише про художників, які перетворювали самотність на мистецтво: Едварда Гоппера, який через свої картини показував пустку сучасних міст; Девіда Войнаровича, для якого мистецтво стало способом говорити про епідемію СНІДу; Енді Воргола, чий попарт досліджував відчуження в капіталістичному суспільстві.
«Вона часто розглядає самотність як соціальну та культурну проблему, що не просто є особистим переживанням, але і політичним, соціальним, урбаністичним явищем», — зазначає Артем Сова.
Чи може мистецтво справді змінити світ?
Олівія Ленґ вважає, що мистецтво створює умови для змін. Воно може бути політичним актом, документом часу, способом переосмислення реальності.
«Я думаю, що мистецтво може зробити три речі. Воно є джерелом ясності, опору та відновлення. Мистецтво не зупинить зміну клімату чи не покладе кінець чумі, але воно може допомогти нам осмислити минуле, пережити теперішнє та переосмислити майбутнє», — відповіла Ленґ Interview Magazine.
Цю ідею Ленґ втілює не лише в есеїстиці, а й у художній прозі. У 2018 році вона публікує «Крудо» — роман-хроніку політичної турбулентності, який був створений лише за сім тижнів і відображає атмосферу літа 2017 року. Обрання Дональда Трампа президентом США, загострення поляризації, безперервний потік новин і соціальних мереж змінили саме поняття сучасної реальності. Це був час, коли світ перетворювався на нескінченний інформаційний потік, а політична нестабільність породжувала нові хвилі страху та розколу.
«Крудо» — це аутофікшн, який поєднує особисті переживання, документальність та літературний експеримент. Ленґ створює своєрідну сучасну версію Кеті Акер, авангардної письменниці, відомої своєю радикальною стилістикою та автобіографічними маніпуляціями. Вибір саме цієї фігури не випадковий: творчість Акер була формою бунту проти культурних ієрархій, а Ленґ адаптує цей підхід до епохи цифрової нестабільності, коли реальність розпадається на фрагменти, а межа між особистим та політичним стирається.
«Я хочу писати про реальність. І хочу продовжувати стверджувати її у всій її складності, двозначності та неоднозначності», — резюмувала Ленґ в інтервʼю The Irish Times.
Книжки Олівії Ленґ, які вийшли або плануються українською
«Тіло кожного. Книжка про свободу» — дослідження тіла та його ролі в русі за визволення XX століття через життя таких постатей, як Сьюзен Зонтаґ, Ніна Сімон, Мартін Лютер Кінг та Малкольм Ікс. Книжка вже у продажу.
«Крудо» — написаний за сім тижнів роман, що став своєрідною хронікою літа 2017 року: брекзит (вихід Британії із ЄС) і президентство Дональда Трампа. Роман частково натхнений творчістю Кеті Акер — радикальної американської письменниці та художниці. Книжка вже у продажу.
«Місто самоти» — книжка про самотність у Нью-Йорку, де Олівія досліджує роботи митців, таких як Енді Воргол і Девід Войнарович, у контексті піка епідемії СНІДу. Вийде у видавництві «Крапки» в першій половині березня.
«Сад супроти часу» — Олівія Ленґ створює сад квітів і роздумів, наповнюючи текст філософськими концепціями й захованими зернами сенсів. Анонсувало видавництво «Ще одну сторінку», вихід книжки запланований у 2025 році.
To the River — пристрасна та лірична подорож авторки вздовж річки Уз. Це суміш біографії, мемуарів, дослідження літератури та міфології [з особливим зосередженням на житті та творчості Вірджинії Вулф], задля пошуку розуміння ролі річок у житті людей і того, як ландшафт зберігає історію. Вийде на початку 2026 року у видавництві «Крапки».
Матеріал створено в межах проєкту Львівського медіафоруму за підтримки ЮНЕСКО та народу Японії. Проєкт є частиною ширших зусиль ЮНЕСКО, спрямованих на підтримку безпеки журналістів та свободи вираження поглядів в Україні. Автори несуть повну відповідальність за підбір і виклад фактів, що містяться в публікації, а також за висловлені в ній думки.
