Перший повнометражний фільм режисера Роберта Еґґерса «Відьма» називали прикладом «готичного фемінізму» в кіно. А якою вийшла героїня його нового творіння — римейку класичної вампірської стрічки «Носферату»?
DIVOCHE.MEDIA розбирається в історії головної героїні «Носферату», а також чому прагнення жінки до самовираження в класичних історіях кінематографа вважається гріховним.
Кармен і Жанна — рекордсменки за кількістю римейків
«Всяка жінка — зло. Але двічі буває хорошою: або на ложі любові, або на смертному одрі». Ця цитата давньогрецького поета Паллада стала епіграфом до новели Проспера Меріме «Кармен». Циганка Кармен, прагнучи вигоди і чуттєвого задоволення, стає коханкою єфрейтора Хосе, який заплющує очі на її злочини й жертвує заради неї своєю кар’єрою, перетворившись на контрабандиста і розбійника. Очевидно, вона — «зло»; її вплив розбестив пристойного чоловіка. Але коли Кармен знаходить нового коханця, це не спонукає Хосе, позбувшись її аморального впливу, стати знову «хорошим» — він обирає зробити «хорошою» її: Хосе вбиває невірну жінку.
Кінознавиця Анат Занґер звернула увагу на те, що ця історія стала однією з найпопулярніших для екранізації: за сюжетом новели «Кармен» знято понад 50 художніх фільмів, а про безліч спектаклів однойменної опери Бізе годі й говорити. У своїй книжці «Film Remakes as Ritual and Disguise: From Carmen to Ripley» («Кіноримейки як ритуал і маскування: від Кармен до Ріплі») Занґер зазначає, що «Кармен» екранізували частіше, ніж «Фауста», «Дона Кіхота» чи будь-яку з п’єс Шекспіра.
Є ще одна історія, яка майже дотягує до «Кармен» за кількістю кіноадаптацій: біографія Жанни д’Арк. На момент виходу книжки у 2006 році їх налічувалося близько 40; відтоді до переліку додалися щонайменше «Мовчання Жанни» Філіппа Рамоса та два фільми Брюно Дюмона — «Жаннетт: Дитинство Жанни д’Арк» і його сиквел. Чому саме ці жінки — Кармен і Жанна — спонукають кінематографістів до такої фіксації?
Ці дві несхожі історії — про розпусницю і святу — насправді можна стиснути до однієї формули: жінка виставляє напоказ свою сексуальну й моральну відмінність і буде за це покарана — страчена. Кармен не тільки існує по той бік закону, але й проявляє сексуальну ненаситність. Але ж Орлеанська діва нібито була незайманою? Так, але вона все одно порушила сексуальні норми свого часу, відмовившись від жіночого вбрання (не кажучи вже про образ діви з піднятим догори мечем, що є фалічним символом).
«Я трактую цю надзвичайну кількість повторень як свідчення того, що західне суспільство нездатне примиритися з жінками, які не підкорюються», — пише Занґер. Вона також стверджує, що, крім прямих екранізацій, існують негласні кіноверсії цих двох історій — одним із таких прихованих життєписів Жанни д’Арк вона називає «Чужого 3». Його героїня Ріплі, як і Жанна, після пережитого «контакту третього роду» (тільки не з янголом, а з прибульцем) намагається переконати істеблішмент у своїй правоті — і це вже не кучерява Ріплі в обтислій маєчці з перших частин франшизи, а брутальна Ріплі з поголеною головою. І, як Жанна, ця Ріплі має принести себе в жертву, перш ніж світ визнає її рацію.
Складається парадоксальна ситуація. З одного боку, Кармен, Жанна та їхні сестри постійно гинуть на екрані — за словами Занґер, це «ритуальний екзорцизм» незручних жінок. З іншого боку, нескінченне відтворення цих образів дає їм своєрідне безсмертя.
«Кіно як соціальна інституція знає те, що знала Шахерезада: розповідати — значить тріумфувати над смертю», — пише вона. Численні римейки знову і знову вбивають своїх героїнь, закріплюючи в соціальній уяві образи нормативності й непокори; але водночас фільми змушені знову і знову воскрешати цих бунтівних жінок. І, судячи з успіху нового римейку «Носферату», в їхній когорті з’явилося ще одне ім’я — Еллен.
Еллен в екстазі
Шлях героїні «Носферату» (2024), як і шлях Жанни д’Арк, починається з голосів у голові. У перших кадрах юна Еллен (Лілі Роуз-Депп) зі сльозами на очах молиться, прохаючи хоч яку могутню силу втамувати її незрозумілу, несамовиту жагу. Але голос, що відповідає їй, належить не янголу-охоронцю: на її поклик приходить тінь проклятого графа Орлока (Білл Скашґорд), вампіра, який оголошує Еллен своєю нареченою.
Подорослішавши, Еллен переосмислює цей досвід як психічну хворобу. Зустрівши свого майбутнього чоловіка Томаса (Ніколас Голт), вона перестає «хворіти» — на радість лікарям: у тогочасній парадигмі подружнє життя, тобто секс, вважалося панацеєю від істерії. Проте, коли Томас вирушає у справах у Трансильванію і залишає дружину під опікою знайомої сімейної пари Гардинґів, видіння і конвульсії Еллен повертаються — а з ними й «ліки». Медики змушують жінку спати в корсеті, накачують ефіром і роблять кровопускання — не стільки щоб зробити здоровішою, скільки щоб скувати й знесилити її, приховавши в такий спосіб приголомшливі, еротизовані прояви її недугу. Тим часом Томас несвідомо відкриває Орлоку шлях із Карпат до Вісборга — до Еллен. Але чоловіки, які допомагають зловісному графу з «переїздом», — лише ситуативні союзники: фільм дає зрозуміти, що не Орлок обрав Еллен, а навпаки. І саме вона кличе його до себе, а її надлишкова, неприборкана сексуальність відкриває йому шлях.
Але чи тільки сексуальність? Прогулюючись зі своєю подругою Анною Гардинґ морським узбережжям, Еллен виголошує свій, мабуть, найважливіший монолог. «У тебе буває відчуття, ніби ти не людина? — запитує вона. — Ніби ти, як лялька, лише підкорюєшся комусь чи чомусь, здатному вдихнути в тебе життя? Це щось занадто могутнє й страхітливе, щоби його пояснити». Анна припускає, що йдеться про Бога, але Еллен відповідає: «Ні — подивись на небо, на море… Хіба воно не тягне тебе — не волає: щось зовсім поруч!» Під час однієї з таких прогулянок, набриднувши Анні та її чоловіку своїми фантазіями, Еллен відстає від них — і вони знаходять її, розпростерту на піску, у конвульсіях, що схожі на оргазм.
Припадки Еллен нагадують оргазм, але те, що вона описує Анні, нагадує дещо інше — екстаз. Хоча це слово часто використовують як синонім сексуальної кульмінації, у вужчому сенсі екстаз — специфічне переживання, під час якого людина відчуває ні з чим незрівнянне піднесення і щасливе відчуття єднання з якоюсь тотальністю — це може бути Бог (як припускає в фільмі Анна), але може бути й будь-яке інше всеохопне поняття: космос, всесвіт, природа, істина, вічність або мистецтво. Одна з небагатьох дослідниць цього феномену, письменниця Марганіта Ласкі вивчила свідчення людей, які мали екстатичні досвіди, і дійшла висновку, що секс насправді рідко буває тригером для автентичного екстазу. Набагато частіше їй зустрічалися описи того, як жінка пережила подібне, вперше потримавши на руках своє дитя. Або свідчення людей, які відчули екстаз, дивлячись на величні краєвиди (як Еллен) чи знамениті картини в музеях.
Марганіта Ласкі також написала повість «Вікторіанський шезлонг», що ілюструє цей феномен. У ньому домогосподарка з 1950-х, яка недавно перенесла важкі пологи, лягає відпочити на антикварному шезлонгу. Її охоплюють екстатичні переживання, і вона на мить здіймається над усіма обмеженнями свого існування. Але, прийшовши до тями, героїня усвідомлює, що перенеслася в тіло свого двійника з минулого — вікторіанської жінки, яка теж недавно народила і прикута до ліжка. Навіть подорожуючи в часі, жінка не може уникнути диктатури «біологічного годинника».
Оригінальний «Носферату: симфонія жаху» Фрідріха Мурнау вийшов на екрани 1922 року — хоча слово «оригінальний» тут навряд доречне, враховуючи, що фільм був бутлегерською версією «Дракули» Брема Стокера. В цьому фільмі Гардинґ був прописаний як брат Анни, а не чоловік. Натомість у римейку Еґґерса Анна з Гардинґом не тільки одружені, але й мають двох доньок і вже чекають на третю дитину, яка, сподіваються вони, буде хлопчиком. Тому розмова Анни з Еллен — це не лише розмова більш прозаїчної жінки з фантазеркою. Це говорять не лише раціональність з ірраціональністю. Це жінка, що стала матір’ю, говорить із жінкою, яку не цікавить материнство, — вона шукає інші сенсуальні досвіди.
Жінки, які не зацікавлені в репродуктивній функції свого організму, в кіно представляються як бунтівні та отримують покарання. Кармен, яку цікавив секс, а не материнство, помирає від удару ножем. Жанна, яку не цікавило ані материнство, ані секс, підіймається на вогнище. Про стереотип, що героїня слешеру вмирає, якщо втрачає цноту, годі й говорити (такі героїні, звісно ж, займаються сексом для розваги або через тиск однолітків — щоб не бути лузерками — і аж ніяк не для того, щоб завагітніти).
Еротичні двійники й одержимість
У 1979 році вийшов римейк «Носферату», знятий Вернером Герцоґом. Роль головної героїні (тут її звуть не Еллен, а Люсі) виконала Ізабель Аджані. Фільм Герцоґа — цікава інтерпретація, але два роки по тому Аджані знялася в іншого європейського режисера в горорі, який виявився не тільки страшнішим фільмом про пристрасть, але й своєрідним «прихованим» римейком «Носферату».
На перший погляд, в «Одержимості» Анджея Жулавського мало спільного з історією про графа Орлока: це стрічка про кризу подружнього життя, яка переростає в кривавий сюрреалістичний кошмар. Героїня Аджані розчаровується у своєму шлюбі й вимагає в чоловіка розлучення. Їхній спільний син залишається з нею, проте коли чоловік навідується до нього, то бачить хлопчика в занедбаному стані. Той не знає, куди поділася мати й коли вона повернеться. Героїня Аджані не тільки байдужа до материнства і демонструє істеричну поведінку, як Еллен: вона, як Еллен, запрошує у своє життя монстра, який стає незрівнянно кращим коханцем, ніж її чоловік. Ба більше, вона сама створює цього монстра: під час одного з припадків вона народжує схоже на восьминога чудовисько, яке згодом набуває людських рис і перетворюється на двійника її чоловіка — але набагато бажанішого за оригінал. Сама героїня теж поступається місцем своїй копії — її, до речі, звуть Хелен.
Сучасні критики часто інтерпретують графа Орлока з оригінального «Носферату» як темного лібідинального двійника Томаса. «Багато хто з глядачів відчуває, що попри конвенційні прояви закоханості юної пари [Еллен і Томаса], їхні обійми видаються помітно асексуальними, а озвучений далі в фільмі натяк на те, що Еллен незаймана, посилює відчуття того, що інтим не відіграє ролі в їхньому шлюбі», — пише дослідник кіно Кевін Джексон у своїй книжці про «Носферату» Мурнау.
«Є спокуса зчитати графа Орлока як уособлення придушеної сексуальності [Томаса] Гаттера — а те, що ці два персонажі мають сприйматися, принаймні підсвідомо, як допельгенгери, є майже беззаперечним», — підсумовує Джексон.
Еллен у римейку 2024 року прямо каже, що Орлок — це той, хто здатен задовольнити її краще за Томаса. «Ти ніколи не міг догодити мені так, як він», — каже одержима жінка Томасу, у відповідь на що той одразу ж кидає дружину на ліжко і намагається переконати її у своїй спроможності. Але в цьому фільмі Орлок — не двійник Томаса, що повстав із його витіснених «нечистих» бажань. Він… двійник самої Еллен: у фільмі Еґґерса навіть чітко проговорюється, що Орлок з’явився в її житті задовго до чоловіка. Проте він не обов’язково є виплодом сексуальних бажань.
Жага до безсмертя і демонічна Тейлор Свіфт
У взаємодії Еллен і Орлока візуально зчитується відомий мистецький мотив «смерть і дівчина» (діва) — сам режисер підтверджував, що надихався ним. Цей мотив цікавий тим, що він — не просте memento mori, не лише нагадування про те, що все молоде й чисте стане тлінним. Діва і смерть зображуються як єдність протилежностей: діва водночас і є смертю. Прикликавши Орлока/Носферату, Еллен приносить в місто смерть — спочатку моряки на кораблі, що везе графа, а потім і містяни починають масово помирати від чуми. В «Носферату» 1922-го корабель, до речі, називався «Емпуза» — на честь створіння з давньогрецької міфології, що полює на чоловіків, постаючи перед ними в образі привабливої дівчини: знову цей мотив жіночої ненаситності!
Але повернімося до мрій Еллен про злиття з чимось більшим за неї й підкорення невідомій силі. Вони не схожі на БДСМ-фантазії про домінантного коханця: це більше нагадує злиття з якоюсь метафізичною тотальністю. Не з Богом, запевняє вона. Тоді з чим?
На початку фільму Томас дарує Еллен букетик квітів — замість подяки вона (як і в оригіналі) звинувачує чоловіка в тому, що він «убив» квіти. На пропозицію поставити їх у воду вона відповідає: «Викинь їх, вони помруть за кілька днів». Схоже, що це і є її головне зізнання: Еллен прагне не уваги чоловіка і не заборонених форм сексу, вона прагне перемоги над смертю: недарма місце, яке знову й знову підштовхує її до роздумів про «небо і море… щось занадто могутнє, щоб це пояснити…», — це не просто пляж, а кладовище на узбережжі. Еллен марить вічністю. Її цікавить не «маленька смерть», а безсмертя.
Патріархальне суспільство наполягає на тому, що жінка може досягнути символічного безсмертя тільки через народження дітей, продовжуючись в історії через свій рід. Інші її особисті досягнення — такі як, наприклад, творчість, — у цій парадигмі не рахуються, а жінка, яка їх прагне, сприймається як єретичка.
Недарма найпопулярнішу жінку планети одночасно лають за бездітність і звинувачують у тому, що вона… продала душу дияволу. В червні 2024-го журналіст Newsweek написав колонку під назвою «Чому Тейлор Свіфт не є хорошою рольовою моделлю», в якій зазначив, що попспівачка, яка у свої 34 роки є незаміжньою і бездітною, подає поганий приклад дівчатам. (Пізніше, коли союзник Дональда Трампа Джей Ді Венс звинуватив представниць Демократичної партії в тому, що вони — «купка бездітних котолюбок», Свіфт виступила на підтримку опонентки Трампа Камали Гарріс, опублікувавши своє фото з підписом «бездітна котолюбка».) А паралельно соцмережами ширилися теорії змови про те, що Свіфт пропагує сатанізм на концертах і приховує диявольські меседжи в текстах пісень.
Суспільство не може пробачити жінці, що вона обрала шлях до вічності через творчість, — і жінка це інтерналізує. У фільмі Брейді Корбета «Vox Lux» Наталі Портман грає суперпопулярну співачку Селесту. В дитинстві вона пережила жахливу травму: її однокласник вчинив масшутінг, убив учительку і серйозно поранив саму Селесту. Коли в лікарні її провідує старша сестра, дівчинка каже їй: «Здається, я зробила щось жахливе». Далі Селеста йде до слави, випускаючи хіт за хітом і перетворюючись на скандальну героїню таблоїдів — вона талановита, але вибаглива і дуже сварлива.
Тільки в кінці фільму ми повертаємося до її лікарняної палати й дізнаємося, що Селеста сказала сестрі. «Щойно її однокласник натиснув на гачок і відправив Селесту в місце між життям і смертю, — каже закадровий голос, — вона зустріла диявола й уклала з ним угоду в обмін на своє життя». Це нібито диявол наспівав їй мелодії, які пізніше зробили жінку популярною. У суперзірки Селести є донька — точна копія її самої в дитинстві, але, попри любов співачки до неї, очевидно, що саме творчість — пік її самовираження, її сенс життя, її тріумф над смертю та її місія. Звісно ж, це диявольська місія — як і будь-яке жіноче заняття, не пов’язане з дітонародженням.
Еллен у «Носферату» знає, виконання якого обов’язку вже скоро вимагатиме від неї суспільство. Коли персонаж Віллема Дефо — професор Альбін Еберхарт фон Франц, що зацікавився її клінічним випадком, — приходить оглянути Еллен, він бачить, як та бавиться з кішкою. «Вона ваша?» — доброзичливо запитує професор. «У неї нема ні пана, ні власника», — відповідає Еллен, і в цій відповіді можна почути тугу, адже самій дівчині не уникнути того, щоб бути власністю чоловіка. Їй не стати бездітною котолюбкою, яка проспіває, чи намалює, чи напише собі шлях у вічність.
У «Носферату» Еґґерса, як і в фільмі Мурнау, часто повторюється слово destiny — доля або призначення. Якщо Еллен відрікається від «жіночої долі», то міняє її на диявольську — стає тією, хто приводить Носферату/Смерть у своє тихе містечко. Для Еллен Орлок уособлював безсмертя — бо, зрештою, вампіри вважаються безсмертними. Але для решти героїв він символізує лібідо, яке не призводить до продовження роду, безплідну енергію, а значить — смерть.
Професор переконує Еллен, що вона мусить принести себе в жертву, щоб зупинити Носферату і врятувати містян. Погодившись зрештою на це, Еллен впускає Орлока у свою кімнату і дозволяє йому пити свою кров до самого світанку — а з першим променем світла вампір гине. Еллен теж гине — через втрату крові. Погана, грішна Еллен виправдовує себе в очах суспільства, знищивши свої неприйнятні прагнення разом із самою собою. У порожньої матки є лише один спосіб виправдатися — перетворитися на символічний (фалічний!) кілок, що вбиває вампіра.
Деякі римейки вирішують помилувати бунтівну героїню. Іноді для сміху: після того, як у фільмі Чарлі Чапліна «Кармен: бурлеск» (1915) Хосе вбиває Кармен і себе самого, обидва схоплюються на ноги й показують, що ніж іграшковий. Деякі римейки вбивають героїню, але принаймні проливають на неї світло — навіть якщо вона по-вампірськи в ньому згоряє, глядач починає по-новому розуміти її демонізм і співчувати йому. Один із прикладів — фільм Джордже Кадієвича «Святе місце» (1990), екранізація «Вія», що випередила сучасні феміністські ретелінги про жінок-поганок на кшталт «Малефісенти». У «Святому місці» з’ясовується, що панночка заїздила численних чоловіків не через своє вроджене (чи притаманне всім жінкам) поганство, а через те, що її розбещує батько. Це він робить її поганою.
«Носферату» ж іде далі й питає: а чи погано взагалі бути поганою? І що це значить — «бути поганою»? Можливо, жінка, в якій ми шукаємо демонізм, завинила лише тим, що хотіла самовираження.
«Носферату» отримав схвальні відгуки критиків, став трендом у соцмережах, де глядачі показували тематичні вбрання, які вони вдягали на покази, і зібрав у прокаті понад $100 мільйонів — не «Барбенгеймер», звісно, але це неабияка популярність. А що трапляється з популярними історіями? Їх перезнімають. Звісно, студії змушені будуть витримати ввічливу паузу перед тим, як знову припасти до «Носферату», але зрештою вони піддадуться типовому вампірському бажанню кінематографу — висмоктати з історії все до останньої краплі. У «Носферату» зразка 2024 року є потенціал для приквела: історії про те, яким було дитинство Еллен, як Орлок вперше прийшов до неї, як вона почала шокувати батьків своїми витівками, як сусіди стали вважати її відмінчам — дитиною, яку нечисть підкинула замість викраденої. Здається, це занадто схоже на «Відьму» Еґґерса! Тому, можливо, потрібен ще один римейк — у якому Еллен знаходить по-справжньому своє призначення. Знаходить свою долю в самовираженні, а не в самопожертві.
Кінокритик Деніел Варнделл у книжці Hollywood Remakes, Deleuze and the Grandfather Paradox («Голлівудські римейки, Делез і парадокс дідуся») порівнює логіку римейків з гіпотетичною ситуацією, в якій мандрівник у часі вбиває свого предка — а значить, скасовує передумови для свого майбутнього народження. Римейки прагнуть не тільки адаптувати стару історію для нової аудиторії, але й символічно «вбити» оригінал — замінити його, щоб у глядачів не було потреби до нього звертатися. Уявіть римейк «Носферату», в якому Еллен стає письменницею (їй не обов’язково навіть іти від Томаса, забравши кішку!) і пише книжку, яку називає… ну, скажімо, «Дракула», виплеснувши в неї всі свої страхи й бажання. Можливо, книжка стає мегапопулярною, а Еллен отримує своє безсмертя як мисткиня. Можливо, у книжці знаходять порнографію і зі скандалом її забороняють. А можливо, вона виявляється нікому не цікавою. Головне, щоб це було рішення самої Еллен: не гасити в собі цю диявольську — чи божу — іскру. Не відмовлятися від претензії на вічність.
Звісно ж, через «парадокс дідуся» ця книжка скасує появу «Дракули» Брема Стокера, а з ним і «Носферату» Мурнау, і решти створеного чоловіками канону. Або, можливо, замість них у кінотеатрах будуть крутити Nosferatu Babygirl. Хай там як, цей світ навряд чи буде гіршим за реальність.
