Книжка «Твоє, моє, нічиє та інше» української письменниці, колумністки й журналістки Ольга Карі — це коротка історія «совкових» травм крізь призму жіночого погляду. Тут ідеться про подолання колективного «совєцького октябрьонка», який навіть через три десятиліття після розпаду срср досі передається у спадок новим генераціям українців. І передається не лише народженим за часів існування совєцького диктату, не лише тим, хто дорослішав і набував життєвого досвіду в часи з викривленою мораллю та етикою, а й тим, хто народився вже у незалежній Україні, проте виховувався в лекалах і наративах совєцьких візій, традицій та взаємин.
«Мене справді часом дивує, коли люди, народжені в Україні й бодай базово знайомі з історією, починають категорично відхрещуватися від травм (національних, поколіннєвих, навіть гендерних), що завдав українцям, і особливо українським жінкам, совок. Мені залежало на тому, щоб розказати й показати, як відлунює совок в нас сьогоднішніх, хоч як ми намагаємося переконати довколишніх людей і самих себе, наче наша травмованість тоталітарною системою була і загула разом із монструозною державою під назвою срср. Бо тільки завдяки чесному погляду на самих себе, на наші травми, рани, набиті гулі ми зможемо по-справжньому “вбити в собі піонера чи піонерку”, — говорить авторка. — Заперечувати чи заплющувати очі на наші очевидні проблематичні, болісні, травматичні стосунки із власним минулим не дуже працює — історія вочевидь має тенденцію повторювати себе, а невивчені уроки сьогодні озиваються різнокаліберними “какая-разніца”, “адін-народ-хатят-пассоріть” та іншого штибу “какую-страну-развалілі”. От власне мені хотілося і показати, яку ж саме “країну-пломбірних-марень” розвалили: країну, де каральна гінекологія змішувала жінок із багном, де кар’єрне зростання жінки вважалося жеребом безталанних лузерок, яким не пощастило вийти заміж, тож вони змушені дертися кар’єрною драбиною, де права дітей декларувалися хіба що на сторінках журналу “Мурзілка”, де речі панували над людьми, а люди життя покладали на те, щоб облаштувати бодай мінімальний побут — побут, який завжди виснажував і виїдав жінок ізсередини».
Книжка есеїв акцентує на тому, що сучасна Україна неможлива без осмислення власного минулого, яке хоч і неможливо змінити, проте до снаги відрефлексувати, осмислити й дійти правильних висновків, які допоможуть подолати давні травми.
«Ця книжка побудована на основі розмов із жінками — різних віків, різних фахів, хтось застав совок малою дитиною, хтось прожив у ньому величеньку частину життя. Хтось присвятив кар’єру дослідженню побуту совка вздовж і поперек (моя величезна подяка науковиці Олені Стяжкіній), хтось докладає зусиль, щоб фахово зафіксувати в часі й просторі побутові та гастрономічні практики совка, що нищив харчову безпеку України протягом всієї історії існування і поза тим (Олена Брайченко, дякую за наші довгі бесіди)», — продовжує письменниця та постійна авторка DIVOCHE.MEDIA Ольга Карі.
«Ця книга про ляльку Барбі, якої у більшості дівчат, народжених у совку, так ніколи і не було. Про отой нещасний пломбір, яким досі марять любителі совка, оплакуючи його і славнозвісні ГОСТи, які чомусь досі вважають каноном здорової і якісної їжі на прилавках магазинів. Про офіційно дозволені аборти у совку і сім кіл пекла, що випадали жінкам, які вирішували позбутися небажаної вагітності. Про канонічні ромкоми совєцького кіно, які висміювали і принижували жінок. Про похід в ресторан як подію цілого життя, про малометражні квартири і конфлікти між батьками і дітьми. Ця книга про всіх нас. Про тих, хто народився у совку. Про тих, кого виховували батьки, бабусі з дідусями, народжені в часи “пломбірного достатку і безплатної медицини”. Про всіх, хто відхрещується від травматичного минулого, і про тих, хто готовий подивитися йому прямо в очі. Про тих, для кого завжди є різниця», — підсумовує вона.
Збірка есеїв «Твоє, моє, нічиє та інше» незабаром вийде друком у «Видавництві Старого Лева», 10 гривень від продажу кожного примірника будуть перераховані на рахунок благодійного фонду ГО «Азов.ONE» — офіційного фонду 12-ї бригади спеціального призначення «Азов» Національної гвардії України.
Публікуємо уривок.
І я би хотіла написати щось неймовірно натхненне про те, як змінилися часи і змінилося ставлення жінок до самих себе чи до інших жінок довкола. Як із чоловічого лексикону зникла риторика приниження і «совкова» примовка, що «всє баби дури». Я би дуже хотіла розповідати, як каральна гінекологія відійшла в небуття і жоден лікар чи лікарка не втовкмачують нині жінці, що їй робити з її тілом, як, коли і з ким кохатися, коли, від кого і для кого народжувати дитину. Мені б так хотілося переконувати всіх і кожного, а найперше себе, що мерзенна мізогінія совєцького зразка, коли жінка всім винна, в усьому винна і «сама-дура-вінавата», залишилась хіба що у відцифрованих та залитих на ютуб фільмах радянської доби, які ніхто більше не переглядає, окрім як з історичної перспективи і задля наукової цікавості, а не тому, що «харошеє кіно, такіх уже не снімают!». Але я чітко усвідомлюю, де і в які часи живу. В якій системі зацементованих патріархальних цінностей існую. І прекрасно розумію, що «відкат» до середньовічних настанов про «місце жінки на кухні» і «твайо дєло ражать дєтєй, а нє умнічать», — то не просто теоретично можливий сценарій, а й цілком правдоподібний — надто для країни, в якій сімдесят років «радянської емансипації» виявилися пшиком, унормованим упослідженням і порожніми словами. І в якій на тридцятому році державної незалежності наявність в українській мові фемінітивів завдає комусь мало не фізичного болю.
Бо «совок» триває. Він не скінчився в часі, не обірвався у просторі. Всі канони, святі стовпи віри і переконання класичного «совка» не розчинилися десь у повітрі, а сидять і бджолиним роєм гудуть у головах сили-силенної людей, які народилися там, а живуть у вільній Україні. Ба більше, ці люди уже дбайливо і завчасу поклали в голови власних дітей фантомну ностальгію за неіснуючим пломбіром, сервізом із рибками, кришталевими салатницями для олів’є і обов’язковим сімейним переглядом «Іронії судьби…» в новорічну ніч. Отак навіть дрібні домашні звички «родом із “совка”» непомітно творять зворотний ефект карго: коли порожня форма старих, непотрібних ритуалів швидко заповнюється моторошним змістом, і ностальгія за дитинством і юністю раптом перетворюється на ностальгію за часами, умовами, смаками, патернами поведінки та соціальними конотаціями тодішнього буття. І знову множиться типове совєцьке хамство, цементується типова совєцька безвідповідальність і принцип «якщо це нічиє, то воно “всєобщеє”, а раз “всєобщєє”, то можна забрать собі», — щоразу про це згадую, коли бачу, як рандомні перехожі крадуть квіти з паркових клумб, ламають гілки бузку в чужих садках, бо в їхній свідомості громада не збідніє, якщо обнести тюльпанові зарості, і взагалі, «абайдуцца», і я вже не кажу про процеси куди брутальніші та злостивіші на рівні державного керування. Неможливо ностальгувати за «совком», виокремивши з цього полотна ностальгії лише пломбір, бо ти сумуєш за «совком» як за системою цінностей, а відтак у пакеті із совєцьким пломбіром знаходиш багато цікавинок: байдужість, інертність, знецінення і приниження себе та людей довкола, зневагу і відгавкування як канон громадської комунікації і в лікарні, і в тролейбусі, і в ЦНАПі, і в ЖЕКу. А за ними підводяться і спинаються на ноги невмирущі архетипові наративи про те, що «баба — не людина», «дурні баби», «та кому там твоя кар’єра треба», а коли жінка погоджується, «окей, не треба», вона рано чи пізно почує: «От будеш заробляти гроші, будеш і бажання якісь мати!», «а ражать хто будєт?», «многа волі вашей сестрє дают!».
Тому, хай як болісно долати цей шлях унормованої і розмазаної на всіх рівнях «совкової» мізогінії, але треба іти вперед, крізь темряву і страшний ліс, де з кожного куща полохають: «Ти жінка, отже, нічого не варта», «ти жінка, нічого в тебе не вийде». Не вдасться, якщо не йти. А йти треба. І треба постійно нагадувати собі, що жінка — це не «берегинька, створена прикрашати простір, пекти пироги, народжувати дітей і тішити чоловіче око», не «слабка стать — дурненька, але гарненька», не «сама в усьому винна, бо не була достатньо мудрою, бо не промовчала, не проковтнула образу, бо поводилася “нєженствєнно”, от і заслужила побої, приниження, зневагу, знецінення». Жінки — це сила. І ця сила народжується в посестринстві, а не у відштовхуванні жінок, і формує міцні горизонтальні стосунки маленьких спільнот, з яких виростають сильні громади. Жіноча сила — в підтримці й визнанні цінності кожної людини, особливо жінки, просто за фактом народження, а не після того, як ті «заслужили», коли народили дітей, «упахалися» на роботі чи вдома або тим, що були всуціль догідливими, зручними, комфортними, неконфліктними, непомітними, а краще взагалі невидимими. Сила жінок у здатності усвідомлювати, боронити свої кордони, голосно про них говорити і не поступатися ними, хто б там не тиснув на «ти жінка, будь м’якою, будь слабкою, бо ти мусиш! Інакше яка ти жінка?..». Яка жінка? Сильна! От яка.
