Конкурс Feel-Good Fiction видавництва Vivat починався з ідеї про те, що українській літературі потрібно ще більше талановитих авторів та авторок у різних жанрах.
DIVOCHE.MEDIA поговорило з переможницями конкурсу, кожна з яких розповіла про свій новий роман. Людмила Баран — про соковиту, як апельсиновий фреш, романтичну історію, що стала її дебютом, Тетяна Бондарчук — про емоційну, але світлу розповідь про стосунки людей і міст, красу Японії та України, а Тіна Перон — про історію кохання і відваги, що дарує надію в найтемніші часи.
Людмила Баран: «Моя книжка — з атмосферою літньої відпустки»
Людмила Баран — з Івано-Франківська, закінчила інститут архітектури НУ «Львівська політехніка» та факультет журналістики ЛНУ імені Івана Франка. Після закінчення університету працювала як журналістка, зараз — у сфері аналітики соцмереж. Авторка книжки «Апельсин у калюжі».
«У мене було пораховано, скільки слів на день треба писати»
Первинна ідея роману виникла дуже давно, задовго до конкурсу. Я побачила апельсин у калюжі й почала фантазувати щодо того, як він міг там опинитися. Вигадувала щось про те, як цей фрукт, наче Колобок, мандрує з рук до рук різних людей із теплої країни, де його виростили, до холодної української калабані.
Коли побачила оголошення про конкурс від Vivat, то не мала, що на нього відправити. Згадала про цей старий задум з апельсином і вирішила втілити ідею так, щоб це відповідало форматові конкурсу. Насправді досі не віриться, що мені вдалося зібратися та встигнути. Але якщо витрачати на роботу над текстом увесь вільний час — не читати книжок, не зустрічатися з друзями, не залипати в соцмережах, не дивитися фільмів/серіалів — це реально. Я написала роман за півтора місяця.
У мене було пораховано, скільки слів на день треба писати, щоб набрати необхідний обсяг до дедлайну. Напочатку сильно відставала від графіка, але згодом надолужувала. На старті я розписала план з основними поворотами сюжету. Потім заповнювала прогалини у своїх знаннях про місця дії в Іспанії за допомогою різних статей та відеоблогів. Окремі розділи не були заплановані, а з’явилися вже тоді, коли я дізналась щось цікаве про містечко Коїн поруч із Малагою, яке обрала для подій роману. Наприклад, фестиваль помаранчів і художній конкурс, в якому бере участь героїня, і справді проводять там щороку.
«Мрії важливо втілювати хоча б для того, щоб вони тобі не муляли»
Час від часу в мене виникає бажання добре провести час із книжкою, що має оптимістичний, світлий вайб та сюжет, за яким легко стежити. Там є добродушний гумор, група симпатичних персонажів, які розвивають теплі взаємини між собою, і затишна атмосфера. Історія, можливо, здаватиметься передбачуваною, але в ній почуватимешся безпечно, знатимеш, що всі драми й проблеми будуть вирішені до останніх сторінок, тебе не залишать із неоднозначним відкритим фіналом, і ти закриєш книжку з відчуттям сатисфакції, втіхи.
Саме на прочитані раніше тексти з такими рисами я орієнтувалася, коли створювала свій рукопис на конкурс. Також додавала в роман ті речі, які дарують мені приємність поза літературою: перебування в красивих місцях, безтурботні туристичні прогулянки новими містами, творчість, дружнє спілкування.
З головною героїнею я себе не асоціюю, але для її образу, як і для інших персонажів, дійсно використала деякі свої досвіди. Від мене у неї зацікавлення малюванням і любов до блукання всякими галереями-музеями.
Настя — дівчина, якій поталанило із зовнішністю та фотогенічністю, тож їй легко вдається займатися моделінгом і приваблювати численних фоловерів в інстаграмі. Водночас вона часто переймається через свій вигляд в очах інших, шукає чужого схвалення. В певні моменти їй властива імпульсивність, навіть агресія.
У романі описано, як вона долає сумніви у собі, наважується на зміни в житті та, хоч це й веде до зменшення популярності, повертається до того, що для неї по-справжньому важливе і робить її щасливою. Думаю, якщо йдеться про заповітні бажання, які під силу здійснити, але які ти ігноруєш через страх чи зневіру, то вони здатні нагадувати про себе. І це може проявлятися у не надто приємній формі — як жаль до себе чи як заздрість. Тому свої мрії важливо втілювати хоча б для того, щоб вони тобі не муляли.
Персонажі «Апельсина в калюжі» переживають подібні емоції, тому вирішують щось із цим робити. Їхні стосунки показують, як рух до здійснення власних мрій спроможний привести тебе до людей, які поділяють твої цінності й захоплення, й подарувати тобі нові хороші взаємини. Моя книжка — з атмосферою літньої відпустки, яка легко читається за один вечір.
Уривок із роману Людмили Баран «Апельсин у калюжі»
– Владе, ти знущаєшся? — не витримала Настя. — До чого тут купальник? Це ж не пляж!
Дівчину обурило, що її хочуть іще більше роздягнути. До того ж це намагається зробити її хлопець! Стало соромно перед усіма.
– Насте, ти щось маєш проти моїх ідей? — здивувався Влад. — Нагадаю, що я тут відповідаю за креатив.
– Твій креатив — це примітив і несмак! — вигукнула Настя, утративши гальма. — «Самий сік»? Ти ж просто юзаєш старе кліше! Дівчина в купальнику в рекламі? Як унікально!
Влад на мить розгубився й не знав, що на це сказати.
Настя витерла долонею піт зі свого чола, її серце калатало. Усі довкола спостерігали за їхньою сваркою зі здивованими обличчями. І ніхто не встиг подумати про те, щоб їх заспокоїти. Наталія щось говорила на вухо Аврелії — певно, перекладала почуте іспанською.
– Гадаєш, це так легко? Чого б тобі, Насте, не придумати якоїсь кращої ідеї для промо, якщо ти така розумна? — вигукнув Влад.
– Запросто! — заявила Настя. — «Санні Джус» — це ж «сонячний сік», так? Можна зняти дивовижний світанок чи захід сонця на плантації. Можна показати заняття йогою, «привітання сонцю»… Придумати слоган на кшталт «промінь у вашій склянці» або «ковток сонячної енергії». Та що завгодно! Це те, що мені тільки щойно спало на думку.
– І хто на це зверне увагу? Кому це запам’ятається? Насте, ну ти ж нічого не тямиш у залученні авдиторії…
– Усе… Я знаю, що я більше цього не витримаю! — кинула вона, обернулась і швидко попрямувала геть від свого хлопця, колег і знімального майданчика.
Тетяна Бондарчук: «Міста в моєму романі — теж герої»
Тетяна Бондарчук — киянка, вчилася на кафедрі японської мови та літератури у Київському лінгвістичному університеті, де і залишилася викладати, згодом їздила до Японії на стажування, писала наукові роботи. Авторка книжки «Якби міста вміли говорити».
«Показати красу чужої країни і нагадати, що у нашій, не менш прекрасній, все ще триває війна»
Ідея роману виникла на тлі двох важливих для мене тем у 2020 році. З одного боку, я хотіла описати Японію, країну, в якій довелося провести деякий час і яка залишилася в серці. Це країна, про яку потрібно писати, і не дарма до неї постійний інтерес.
Друга тема, про яку хотілося говорити, — це російсько-українська війна, яка на той момент тривала вже шість років і перейшла в категорію стагнувальної, але в якій постійно гинули наші бійці та бійчині. Тоді склалася якась загальна суспільна тенденція, за винятком невеликих бульбашок, що війна перейшла в тему-табу: про неї більше мовчалося, ніж говорилося. Але паралельно існував ветеранський рух, існували заклади, які працювали з фронтовиками, бізнес тих, хто повернувся з війни.
Тож я хотіла якось донести до суспільства тезу, що війна — не невидимка, не примара.
«Я втілила задум на курсі з письменницької майстерності»
Мені важливо було зізнатися в любові до рідного міста, і мій Київ у романі — не менш буремний, ніж історії життя людей. Тобто, міста в моєму романі — теж герої. Не менш важливі, ніж люди. Чому героїня така? Бо киянка. Чому вона почувається незатишно в Токіо? Бо після Києва їй там дуже гамірно, але в Кіото вона почувалася, як дома. Тобто, вона все пропускає через цю призму: вона — киянка. І взаємодіє з містами майже так само, як із людьми.
Я вперше потрапила в Японію на початку 2000-х за програмою для викладачів-іноземців від Японської фундації, і провела там близько року. Завдяки цій програмі, де ми мали змогу навчатися викладацької майстерності та шліфувати мову, ми також багато подорожували. Неможливо викладати мову і не любити її країну. Тож наші сенсеї зробили все, аби в Японію ми закохалися по-справжньому.
Я втілила задум роману на курсі з письменницької майстерності від Litosvita. Мала план і тому змогла за рік написати рукопис. Це дуже важливо для процесів, як на мене, — мати таймінг, підпорядковуватися системній звітності.
«Яка країна, такий і feel good fiction»
Це рішення видавництва Vivat — віднести роман до цього жанру. Оголосили конкурс, я надіслала рукопис, сподіваючись, що видавництво зверне на нього увагу. І він почав крутитися серед інших 184 рукописів. Здається, саме таке сито відбору він пройшов. І я дуже вдячна тим, хто оцінював роман, хто його читав у складі журі. Бо визнання роману переможцем стало для мене неймовірно цінним здобутком.
Я сама люблю feel good fiction, але якось дозовано, бо це все ж відпочинкова література, як на мене. Тому, здається, саме цей роман не на 100 відсотків відповідає критеріям жанру. Але, як сказала головна редакторка Vivat Олена Рибка, вітаючи мене з перемогою, «яка країна, такий і feel good fiction». Ми ще пожартували з того. Бо «Міста» — атмосферний роман, але він, радше, дасть добру поживу для роздумів, ніж добрий настрій. Та все ж у романі розгортається романтичне кохання в неймовірно красивій країні.
«Обидві мої жінки, з історії пологів яких починається роман, свідчили про свій досвід»
Ще кілька років чи десятиліть тому жінки залишалися сам на сам із таїнством народження. Вони навіть не мали права вибору ані лікаря, який міг би розділити з жінкою цей досвід в її житті, ані медичного закладу. І обидві мої жінки, з історії пологів яких починається роман, свідчать про свій досвід. Це одна з важливих тем роману. Принаймні жіноцтво, яке вже прочитало цю книжку і має досвід народження дітей, давало мені дуже добрі відгуки саме на завʼязку. Бо кожна пригадувала/проживала своє разом із моїми героїнями.
Я дуже хотіла показати шлях європейської жінки, який вона пройшла за останні 50 років. Коли ролі чоловік/жінка були чітко розподілені, й за жінкою був закріплений саме побут. Наразі в Європі більшість жінок тримають фокус на собі, своїх досягненнях, і побут розділений між подружжям. Українки ще на шляху до цього, особливо в невеличких містах. Часто вони, як і моя європейська героїня, потерпають від абʼюзу.
«Не було методичок для тих, хто чекає»
Ще одна непроста тема, про яку широко не говорилося до повномасштабного вторгнення, — це стосунки в родинах, де чоловік воює. Це зараз багато груп підтримки для жінок і подруг військових, але до 2022 року в переважній більшості жіноцтво залишалося із проблемами довготривалої розлуки на самоті. І кожен у парі ніби проходив свій шлях у війні: чоловік на фронті, а жінка — чекаючи на нього. І кожна зустріч могла стати викликом для подружжя на предмет взаємної відкритості, прийняття, розуміння. Тоді не було підтримки та методичок для тих, хто чекає, і часто подружжя опинялося перед викликами тривалого небуття разом. І добре, якщо жінка мала і можливість, і усвідомлення просити про допомогу у фахівців із сімейної психології, які, до речі, зараз також працюють інакше. Але це було хоча б щось, однак за відсутності культури у нашого жіноцтва звертатися по фахову допомогу питання стосунків у родинах фронтовиків не дуже досліджувалося, відповідно, і на якісну допомогу було важко розраховувати.
Після початку повномасштабного вторгнення був момент, коли я засумнівалася в актуальності книжки. Подумала: ну от, зараз будуть зовсім інші проблеми. Але ні, проблеми всі ті ж самі, тільки от, на жаль, набули ширшого масштабу, на рівні всієї країни. Але тепер я бачу цю варіативність у підтримках різного штибу, і це, як на мене, надзвичайно важливо для нашого суспільства, яке проходить крізь війну на всіх можливих, а краще сказати, неможливих рівнях.
Уривок із роману Тетяни Бондарчук «Якби міста вміли говорити»
– Пане Классенс, — лікар Борис Мартенс втомлено подивився на статечного відвідувача і зняв окуляри із запалених очей, — я вкотре пропоную вам розглянути можливість допомогти пані Классенс. Пологи тривають уже другу добу. Сьогодні загроза для життя матері значно більша, ніж учора, коли ми з вами розмовляли. Не кажучи вже про плід.
Франсуа Классенс, імпозантний сорокарічний професор словесності, не розумів, що від нього хоче цей чоловік у халаті. Пологи у Клер розпочалися відповідно до всіх термінів, вона до останнього почувалася добре. Того дня, коли все почалося, дружина зателефонувала йому на кафедру й попросила приїхати. Він не зміг, бо саме проводив термінове засідання із затвердження змін до статуту їхньої Вченої ради. Ці зміни востаннє переглядали років десять тому, у ті буремні часи, коли Католицький університет у Левені стояв на порозі розколу. Він порадив їй замовити таксі й пообіцяв прибути в лікарню так швидко, як тільки зможе. Зміг уже пізно ввечері, тоді ж лікар Мартенс повідомив, що у дружини проблеми й треба розглянути можливість оперативного втручання. Від пана Классенса вимагали кілька підписів для страхової, але він завагався. Із детальної розмови з лікарем професор зрозумів, що наступного разу Клер доведеться народжувати лише через оперативне втручання й не раніше ніж за кілька років, але не це містилося у його планах на батьківство.
– Лікарю, я не розумію, для чого ви знову мене викликали? — він почав дратуватися. — Що я можу вам порадити?
– Мені не потрібні ваші поради, пане Классенс, — лікар говорив дуже тихо, ніби намагався таким чином стримати роздратування свого візаві. — Мені потрібна ваша згода на операцію.
– Послухайте, — Франсуа заговорив іще голосніше, — моя дружина — молода здорова жінка. Власне, саме тому я з нею й одружився. Вона цілком спроможна виносити, народити й виховати. І не одну дитину! Я не готовий вступати з вами в суперечки, але ми, здається, вчора вже обговорили безумовну недоцільність вашої… м-м-м… так званої операції. Ви чітко дали мені зрозуміти, що її ризики стати безплідною після цього втручання доволі високі. Я не готовий на це піти. Для чого вона мені буде потрібна, якщо не зможе більше народжувати?
Лікар Мартенс став мовчки протирати скельця окулярів хустинкою. Клер Классенс привезли до їхнього пологового відділення вчора по обіді. Вона була наляканою та розгубленою, як і будь-яка першороділля. Про пані Классенс було відомо, що вона колишня студентка професора французької філології пана Франсуа Классенса, одного з найхаризматичніших засновників Лувен-ла-Нева — новозбудованого міста студентів та викладачів. На відміну від свого імпульсивного та запального чоловіка, Клер вирізнялася спокійною привітною вдачею та добрим серцем. А ще — природною красою. Під час недільних літургій, що їх подружжя Классенс відвідувало щотижня, лікар Мартенс часом ловив себе на тому, що безсоромно розглядає її.
Тіна Перон: «Історія про те, як кохання і відвага перемагають у найтемніші часи»
Тіна Перон (псевдонім) — українська письменниця, палко закохана в авіацію. У 2001 році отримала прохідний бал для вступу до Національного авіаційного університету на факультет авіації та космонавтики, однак обрала юриспруденцію. Авторка книжки «Любити привида».
«Це символ нашої незламності»
Ідея роману народилася в перші дні повномасштабного вторгнення, коли легенда про «Привида Києва» почала поширюватися в медіа. Це був ніби промінь надії серед навколишньої пітьми. І згодом мені захотілося створити історію, яка б поєднувала цю героїчну постать із глибокими емоціями, такими як кохання, втрата і боротьба за майбутнє. Історію, де злітають у небо не лише літаки, а й серця.
«Привид Києва» — це не просто міф, це символ нашої незламності. Я хотіла показати не стільки легенду, скільки людей, які стоять за нею.
Матеріали збирала звідусіль — інтерв’ю, статті, посібники з льотної експлуатації винищувачів МіГ-29 та Су-27, правила виконання польотів і, звісно, багато інформації було взято зі свідчень реальних військових. Мене цікавила не лише технічна сторона роботи пілотів, а й емоційний вимір. Як вони відчувають небезпеку, як живуть із постійним ризиком і що насправді відбувається в їхніх душах, коли вони підіймаються в небо, щоб боронити нас.
«Чому ромкоми такі популярні? Бо всі люблять флірт»
Для мене відчуття feel-good виникає тільки після прочитання тих книжок, де не все очевидно і просто. Коли поєднання легкого стилю та динамічного сюжету несподівано занурює читача в емоційні нетрі, відкриваючи простір для роздумів. Чому ромкоми такі популярні? Бо всі люблять флірт. Але флірт цікавий лише до крапки. В моєму романі флірт закінчується трьома крапками… і навіть більше.
Сьогодні feel good fiction — це один зі способів сказати про важкі речі через надію та світло. Ми всі щодня повинні пам’ятати, яка ціна війни, — і тому, на мою думку, про це необхідно говорити в усіх жанрах.
Мої героїні поєднують різні риси: безумовну пристрасть, палкі ревнощі, вразливу тендітність. Я пишу про перше кохання, яке не знає меж. Хто з нас не має цих граней? Персонажки — жінки з різними історіями, але усіх їх об’єднує внутрішня сила. Вони не бояться кохати, діяти, ставити собі незручні запитання і шукати на них відповіді навіть у хаосі війни.
Я намагалася зберегти реалістичність та водночас створити емоційно напружену історію, яка надихає. Думаю, баланс між документалістикою та вигадкою полягає у тому, щоб реальні події стали тлом для особистих історій, але не затьмарили їх. Адже тригери, про які ми говоримо, відображають болючі аспекти нашого життя, і в моєму романі вони слугують дещо гротескним фоном, що підкреслює загадкову любовну лінію. На межі існування, коли кожен крок може стати фатальним, народжуються справжні почуття. Так романтика переплітається з дійсністю, створюючи атмосферу, де мрії залишаються світлом у темряві. Зрештою це і спонукає нас рухатися вперед і не втрачати надію.
Уривок із роману Тіни Перон «Любити привида»
Вона саме переодягалася для йоги, коли їй зателефонував редактор через останній допис, розміщений десь після десятого блоку реклами на вебсторінці The New Day.
– Більше пафосу, пані Перон! — утовкмачував їй нудний голос боса. — Кому хочеться читати копірайти про кількість зруйнованих танків і броньовиків? Цього і так удосталь скрізь.
Крістіна закотила очі, притискаючи телефон до вуха, щоб зібрати волосся у хвіст.
– Цього ніхто не купує, Крістіно. Потрібні цікаві, здатні заінтригувати сюжети, — пояснював їй шеф.
– І що б ви хотіли? — запитала вона.
– Скандальні історії. Сенсації! I need a hero!
– «Хіро»…
– Так. Щось «смачне», що можна продавати, — не полишав меркантильних думок редактор.
– Я у відпустці, до речі. І ми із чоловіком у Ніцці, — повідомила Крістіна багатозначно.
– Чудово! Може, ви надихнетеся Екзюпері. Він же звідти родом?
– З Ліону, здається. «Нічний політ». Літаки й військова романтика.
– Непогано! Подумайте про це, Крістіно! — виголосив редактор, задоволений несподіваною продуктивністю цієї імпровізованої наради та знайденим рішенням.
– Ну, узагалі-то, я маю одного пілота, — сказала Крістіна, яка на кожен випадок життя точно когось мала.
– Прекрасно! Кілька історій про небо, цього примару…
– Привида, — виправила вона.
– Ось! Таки має бути той герой, що першого дня відбивав атаки ворога. Справжній «Привид». Знайдіть його!
– Як? Я журналістка, а не Пуаро.
– Залучіть свої зв’язки. Ви ж знаєте корисних людей. Урешті, спілкування — це ваша професія. Подумайте. Це непоганий шанс для вас! Діти голодними точно не будуть.
– Я не маю дітей, — сказала Крістіна, не вражена таким аргументом.
– А я маю двох дівчат!
– Життя — це альтернатива між седаном і купе.
– До речі, можна зробити серію про нього — американці люблять таке, — правив своє бос, не зважаючи на її репліку. — Комікси, суперсила… Потім можна продати права на екранізацію Marvell чи Netflix. Крістіно, ми можемо нести золоті яйця!
Ця остання неестетична метафора змусила її наморщити носа.
– А може, убезпечення жінок від сексуальної експлуатації на тлі війни в Україні? — запропонувала Крістіна, укотре помітивши зацікавлені погляди двох білявок, які враз відвернулися від неї. Вона впізнала цю парочку: українки, явно вдягнені в речі із Центру допомоги, вінтажні колекції якого згодилися б деінде, але для Франції були надто претензійними.
– Ні, цим і до війни важко було когось здивувати. Європа й без того нажахана навалою знедолених дівчат на шалених підборах, ладних заарканити першого стрічного аборигена, аби в штанях. Людям бракує співчуття. А ось геройський епос — це топ!
– Ага, — погодилася Крістіна.
Вона вже спізнювалася на заняття й однією рукою намагалася натягнути на себе спортивне бра.
– Серйозно, Крістіно, — додав редактор. — Це гаряча тема, і я маю запит від одного видання на окрему колонку для неї. Публікуватимемо щотижня в недільному випуску, а далі побачимо. Оберіть собі цікавий псевдонім.
