Іноді одна трагічна випадковість руйнує все — звичний ритм життя, плани на майбутнє та самоприйняття. Часто цей момент про вибір — прийняти й змиритися із новою реальністю або змінювати її.
Громадська активістка з Прилук Анна Дроговоз-Гуржій почала користуватись кріслом колісним після аварії. Це стало початком боротьби за право бути видимою. В її рідному місті зовнішній світ для сотень людей з інвалідністю залишається недоступним через численні бар’єри. Фізичні можна здолати будівельними роботами чи прилаштуванням пандуса. Важче долати невидимі бар’єри — ті, що пов’язані зі стереотипами та суспільними уявленнями, або ті, що виникають через брак розуміння та досвіду взаємодії.
Зрозумівши це, Анна створила громадську організацію «Безбар’єрні Прилуки», проводить просвітницькі заходи, де пояснює, що інвалідність не визначає силу людської особистості, і цим самим долає стереотипи й посилює голос і лідерство жінок та дівчат з інвалідністю.
Історією особистої трансформації вона поділилася із DIVOCHE.MEDIA.
Життя, розділене навпіл
Липень 2014 року. 25-річна митна брокерка Анна Гуржій мешкає в Києві, має успішну кар’єру, стосунки й друзів. У вільні вихідні вирушає в рідні Прилуки до батьків, де чергова прогулянка із сестрою розділить її життя на «до» та «після».
«Ми приїхали із сестрою з Києва — я з роботи, вона з навчання. Уже поверталися з прогулянки на таксі, йшов сильний дощ. Машина їхала з гірки, влетіла у величезну калюжу, водій не впорався з керуванням. Збив стовп, і ми перекинулись», — згадує той день Анна.
Аварія забрала в Анни сестру, а її саму позбавила можливості ходити. Майже два роки дівчина провела в реабілітаційному центрі, далі розпочався довгий шлях відновлення, який триває досі.
«Шийні травми дуже різняться між собою. Я бачила активних людей, які можуть самі пересідати, самостійно доглядати за собою. Проте в мене дуже складна травма: мозок працює, а тіло — ні. Підняти плече зайняло в мене понад рік, щоб запрацювала кисть — півтора року занять. Реабілітація рухається міліметровими кроками», — зазначає Анна.
За словами жінки, перші п’ять років після травми вона не приймала себе в кріслі колісному. На психологічний стан вплинув також набір ваги. Проте Анна одразу сказала собі: «Головне не те, що сталося з нами, а те, що ми з цим робимо». Далі почалася робота над собою: консультації з нутриціологом, зміна харчування — схуднення з 78 до 47 кілограмів. У 2020 році жінку зацікавило, як працює інстаграм і як заробляти через соцмережі, допомогаючи брендам та експертам вести їхні сторінки.
«Вклалася в навчання. Попри технічні труднощі й скепсис оточення, завершила курс і написала в сториз оголошення про пошук перших проєктів. Почала безплатно вести майстриню перманентного макіяжу, на якій тестувала різні інструменти й стратегії. Потім отримала платні пропозиції на ведення сторінок бізнесів», — розповідає Анна.
Зовнішні зміни потягнули й внутрішні: вона стала відкритішою до світу, зареєструвалася на сайті знайомств, де у 2021 році познайомилася із майбутнім чоловіком.
«У той час у моєму житті був період трансформацій: я схудла, вчилася любити себе й дбати про себе, занурилася в навчання та роботу. Реєструвалася на сайті знайомств не з думкою про шлюб, просто хотілося спілкування. Не приховувала нічого: на фото була в кріслі колісному. Коли почали спілкуватися з майбутнім чоловіком, то одразу попередила його: перш ніж продовжувати, добре подумай, чи це потрібно тобі. Через місяць він сказав, що хоче приїхати в гості», — говорить активістка.
«Обійми, якщо за безбар’єрність»
Довгий час Анна бачила бар’єри, проте не думала, що здатна самостійно кинути виклик системі. Усе змінилося після одного новинного сюжету — історії військового, якому мешканці будинку у Львові не дозволили встановити пандус.
«Я вже майже 12 років користуюся кріслом колісним і добре розумію, з якими бар’єрами стикаються люди. Навіть записала відео, де сказала, що не відвідуватиму заклади, які не готові приймати мене. З цього розпочалася моя боротьба за безбар’єрність», — зауважує жінка.
Анна зізнається, що Прилуки складно назвати доступним містом. Буденні речі для людей на кріслі колісному перетворюються на постійне планування кожного руху, щоб вийти з дому.
«Люди на кріслах колісних у місті майже невидимі. Їх понад 300, але їх не видно, бо часто вони просто не можуть вийти з дому, адже не всюди можуть потрапити», — пояснює громадська діячка.
У Прилуках Анна — ледь не єдина активістка з інвалідністю, яка публічно порушує тему безбар’єрності: пише листи до органів влади, звертає увагу на недоступність закладів й веде просвітницьку роботу в соцмережах.
Одним із показових випадків її роботи стала ситуація із салоном краси, де керівництво знаходило різні причини, щоб не встановлювати пандуса. Анна написала про це в соцмережах, і тема швидко привернула увагу медіа. Водночас із підтримкою активістка зіткнулася і з хвилею хейту. У коментарях писали: «Такі, як ти, мають вдома сидіти!». І найболючіше: «Тобі пів міста на реабілітацію збирало, а ти тепер розказуєш тут…»
«Я перестала погоджуватися на недоступність, що стала нормою. Якщо щось некоректно — я це озвучую. Це стосується всього: від фізичних бар’єрів до мови. Часто навіть міським посадовцям треба нагадувати, що я не “інвалід”, не “людина з особливими потребами”. Я — ЛЮДИНА з інвалідністю», — ділиться Анна.
У 2025 році вона створила громадську організацію «Безбар’єрні Прилуки», а в липні того ж року ініціювала акцію «Обійми, якщо за безбар’єрність». Ідея була простою: люди з інвалідністю в центрі міста обіймалися з перехожими. За словами Анни, це був спосіб стати видимими. До акції долучилися й представники влади. Зокрема, секретаря міської ради посадили в крісло колісне, щоб він міг на власному досвіді відчути бар’єри міського простору.
«Я була на кріслі колісному, але взяла ще одне із собою. І секретар міського голови запитав у мене: “Які бар’єри ви відчуваєте?” А я кажу: “Давайте ви сядете в крісло, зайдемо в кафе і подивимося, де добре, де ні”. Він погодився сісти в крісло й протестувати. Так нас помітили, й мене включили в Раду безбар’єрності при міській раді», — згадує активістка.
У 2025 році Анна взяла участь у тренінговому таборі «Бути собі ціллю», організованому громадською організацією людей з інвалідністю Fight For Right. Її проєкт потрапив у фінал грантового конкурсу, і вона отримала кошти, щоб реалізувати його. Нині Анна проводить просвітницькі заходи із прилуцькими школярами, поліцейськими, підприємцями, пояснюючи усім, що в центрі безбар’єрної комунікації стоїть людина з її гідністю, правами й потребами. Щоб розповідати доступніше, завдяки гранту від організації Fight For Right Анна створила освітні матеріали, розмальовки-буклети про різність і повагу.
«Люди часто бояться заговорити з людьми з інвалідністю: не тому що вони не хочуть, вони просто не знають як. Їм порада проста — скажіть: “Привіт!” Найлегше працювати з дітьми та з молоддю. Ми в громадській організації пояснюємо їм слово “безбар’єрність”. Показуємо різні ілюстративні матеріали. Діти — як губка, все вбирають», — зазначає Анна.
Для наймолодших «Безбар’єрні Прилуки» розробили розмальовку «Місто для всіх».
На малюнках звірята допомагають іншим тваринкам із інвалідністю пересуватися вулицями: тут котики на кріслах колісних, ведмедики з протезами тощо.
«Безбар’єрність — це про всіх, це не вузька тема. Сьогодні ти не помічаєш бар’єрів, а завтра — травма, крісло колісне, вік чи дитина у візочку. І ти дивишся на місто інакше. Безбар’єрність — це про зручність і нормальність життя кожного з нас, а не про окрему групу людей», — каже громадська діячка.
Інклюзивність — це норма
Анна помітила, що за останні роки тема безбар’єрності в Україні просунулася вперед: з’явилися державні стратегії, рекомендації, зміни в законодавстві, а бізнес все частіше враховує потреби людей з інвалідністю. Однак ситуація в суспільстві змінюється повільно, особливо в маленьких містах.
Громадська активістка щоразу наголошує, що кожен може робити маленькі кроки: замислюватися над доступністю середовища або дотримуватися коректної лексики. Вона нагадує, що з фронту повертається багато захисників і захисниць із інвалідністю, і вони не повинні боротися за доступність у мирному житті.
«Ми маємо гідно прийняти ветеранів у громадах. От повертається військовий із фронту й розуміє, що він не може зайти в кафешку, щоб попити кави з друзями, в жоден заклад не зайти на кріслі колісному. І він подумає: “Навіщо я ризикував своїм життям, втрачав своє здоров’я? Заради чого?” Тому мені це дуже болить. Мені дуже болить, що інколи люди абстрагуються, що їх це не стосується», — додає Анна.
Анна Дроговоз-Гуржій продовжує працювати, будувати життя та вести громадську діяльність. Нині її радують досить прості речі: день без болю, сонце, кава зранку, родина. І звісно, улюблена лабрадорка. Іншим також радить не здаватися.
«У кожного свій шлях, це все індивідуально. Але для мене важливо не здаватися. Коли ти щось робиш — відволікаєшся від болю, відчуваєш себе частиною суспільства. І ще дуже важливо: створити середовище, в якому б люди після травм не боролися з бар’єрами, а могли жити гідно», — говорить активістка.
Проєкт «Лідерство жінок з інвалідністю в громадах» впроваджує Fight For Right за технічної підтримки ООН Жінки в Україні та за фінансування Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН — гнучкого та оперативного інструменту фінансування, що підтримує якісні заходи, щоб підвищити спроможність місцевих жінок у запобіганні конфліктам, реагуванні на кризи та надзвичайні ситуації та використання ключових можливостей миробудівництва.
Публікація підготовлена за фінансової підтримки Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF), але це не означає, що висловлені в ній погляди та вміст є офіційно схваленими або визнаними з боку Організації Об’єднаних Націй.
Довідково:
Жіночий фонд миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF) — це єдиний глобальний механізм, створений виключно на підтримку участі жінок в процесах розбудови миру та безпеки, а також гуманітарної допомоги. WPHF, керований низкою представників громадянського суспільства, урядів та ООН, — це трастовий фонд за участі багатьох партнерів, який мобілізує терміново необхідне фінансування для місцевих організацій, очолюваних жінками, та працює разом із жінками на передовій заради побудови міцного миру. Починаючи з 2016 року, WPHF надав фінансування та підтримав спроможність понад 1000 місцевих жіночих організацій громадянського суспільства, які працюють над питаннями порядку денного «Жінки, мир, безпека» та реалізують гуманітарну діяльність у 41 країні світу, які постраждали від кризи.
