Новий роман Євгенії Кужавської «Боги мого краю дуже люблять кров», що вийшов у видавництві Vivat, працює на межі історичного детективу, трилеру і темної академії. Події розгортаються у Києві 1917 року, в Другій українській гімназії імені Кирило-Мефодіївського товариства, одному з експериментальних освітніх проєктів.
У книжці реальні історичні постаті й події переплітаються з вигаданою історією розслідування, яке ведуть гімназисти на тлі революційного Києва. А головною героїнею роману стала Вероніка Черняхівська — донька письменниці та громадської діячки Людмили Старицької-Черняхівської.
Для DIVOCHE.MEDIA Оксана Павленко говорить з Євгенією Кужавською про роботу з архівами, поєднання історичних фактів і художньої вигадки, про український контекст темної академії та про те, чому історія Києва початку ХХ століття сьогодні звучить особливо близько.
Давай для початку окреслимо жанр твого нового роману, бо вже бачила, що частина читачів спершу сприйняла цей текст як фентезі, зокрема через слово «боги» в назві. Ти жартувала з цього, а як сама жанрово для себе його позиціюєш?
Я вважаю текст темною академією або трилером на історичній основі. Тут багато навчання, літературних ігор і загадок. Є дивні смерті, які все ближче підступають до головної героїні, тож їй і доводиться вести основне розслідування.
Ти починала з детективів, писала в горор-жанрі, зараз маємо темну академію. Чому тобі було важливо зайти саме в цю нішу?
Я не можу сказати, що ця ніша — щось кардинально нове для мене. Темну академію не можна назвати повноцінним жанром, поки її вважають або естетикою чи субкультурою, або неофіційною назвою текстів, сюжет яких пов’язаний з тією чи іншою академією і містить у собі темряву — таємницю, трагедію тощо. А де є таємниця, там дуже легко розбудовується детективно-трилерний сюжет. Темна академія — формат історії, в який дуже органічно може перетекти детектив.
Якось на події в межах фестивалю «Книжкова країна» мене запитали, чи реально написати справжню темну академію в українському сетингу. Аудиторія сумнівалась, адже справжні академії — десь далеко, на Заході, там, де історія пишеться в стінах університетів Ліги Плюща. Але я вже тоді мріяла про київську темну академію. Тим паче у нас є, де розміщувати темні сюжети таких текстів — від балетної школи при театрі Леся Курбаса, до «Школи руху» Броніслави Ніжинської, рисувальної майстерні Олександра Мурашка чи студії Олександри Екстер. Будь-яке навчальне середовище може стати тлом вашої історії. І це я назвала тільки ті заклади, пишучи про які, доведеться зануритись в історію. Можна пошукати сучасніші академії або вигадати власні.
Я обрала Другу українську гімназію імені Кирило-Мефодіївського товариства, яку відкрили у 1917 році і яка проіснувала зовсім недовго, але об’єднала у своїх стінах блискучий викладацький склад — наприклад, літературознавець і критик Микола Зеров (який став прототипом для критика Світозарова у «Місті» Підмогильного) викладав тут латину. Темна академія добре поєднується і з горором, і з трилерним саспенсом. Я не могла не спробувати.
Якщо ти одразу відкриваєш карти, то розкажи більше, що це за гімназія, в якій відбуваються події роману, і чому саме вона стала ключовим простором?
Це експериментальний навчальний заклад, який було відкрито на хвилях українського національного відродження. Війна і революція хитнули імперію, в Україні відчули цей поштовх, на площах залунали автономістські гасла. Це одна з перших шкіл у Києві, де навчання велося українською мовою.
Ми маємо сумні спогади матері Вероніки Черняхівської (письменниці та громадської діячки Людмили Старицької-Черняхівської — прим. DIVOCHE.MEDIA) про власне дитинство і насмішки з їхньої україномовності. Але Київ юності її доньки — зовсім інший. І хоч україномовна гімназія — дивовижа, а підручників у цій гімназії немає, бо просто не існує підручників українською мовою, а все ж з україномовності її доньки вже не насміхаються так відверто. Та й коло спілкування у Вероніки — широке, прогресивне й україномовне. А в гімназії неймовірний викладацький склад. Наприклад, українську літературу викладав дослідник біографії Шевченка Петро Зайцев, саме він подарував нам дослідження про Оксану, перше кохання Шевченка. Деякі викладачі поєднують викладання в гімназії з роботою у секретаріаті Центральної Ради. Тобто це тогочасна культурна еліта.
Тож у романі «Боги мого краю дуже люблять кров» багато реальних українських історичних постатей, є історичний Київ і конкретні історичні події. Як ти працювала з усім цим матеріалом?
В далекому 2017 році я працювала у видавництві, моя робота була повʼязана, окрім усього іншого, з роботою в архівах. Автори готували серію про митців «Розстріляного відродження», справи тоді ще не були оцифровані, щобільше — ми не завжди були певні, в якому саме архіві знайдемо потрібну нам справу. Наприклад, я фотографувала справу Миколи Зерова, але спочатку ми натрапили на справу його брата Михайла в Державному архіві громадських звернень. Справа ж лідера неокласиків була в архіві СБУ і налічувала вісім томів.
Про Миколу Зерова я написала і художню книжку, і коротенький нонфік, але найкращий нонфік про нього написав нині покійний Володимир Панченко — і це «Повість про Миколу Зерова». Автор, якому на той час я допомагала фотографувати архів, — нині покійний Сергій Іванович Білокінь, який мав прекрасні матеріали про життя і творчість Миколи Зерова. Його матеріали я теж використовувала в роботі, зокрема і над «Богами мого краю». Так я закохалась у Київ початку ХХ століття, в мене є ціла детективна серія про цей період, написана у співавторстві, але у місті кожен камінь дихає історією. Можна написати не одну темну академію, та й не тільки темну академію.
Для роботи над «Богами» я вивчала щоденник Вероніки Черняхівської, але мене цікавив тільки 1917 рік, її ж записи охоплюють довший період, протоколи засідань педагогічної ради Другої української гімназії (Микола Зеров був секретарем), спогади героїв-крутянців, зокрема Ігоря Лоського. Окремо вивчала, наприклад, історію роботи «Бог річки Шельди, Кібела та богиня Антверпена» Рубенса, я абсолютно випадково знайшла цей ескіз в реєстрі Національного музею мистецтв імені Богдана і Варвари Ханенків, ця картина відіграє важливу роль в сюжеті, врешті Кібела — одна з богинь, які люблять кров.
Попри таку міцну архівну основу, це все ж вигадана історія. Що для тебе було найважливішим у збереженні балансу між історичною правдою та художнім текстом?
Я не замислююсь про баланс, коли пишу, але завжди намагаюсь вплести вигадані події поміж історичних так, щоб не можна було не повірити в їхню реальність. Наприклад, те, що Лоський був закоханий у Вероніку Черняхівську, ми знаємо з її щоденників. А от чи була сама Вероніка закохана в когось, поки навчалась у гімназії, — це можна додати. З листів Вероніки ми знаємо, що у неї був офіційний наречений — Костянтин Велігорський, але це були стосунки на відстані, Велігорський був на фронті.
Олександра Екстер справді працювала над ескізами костюмів для вистави «Саломея» Таїрова, але епізод, коли художниця веде пленер для гімназистів, я вигадую. Та від того він не стає менш реальним, адже ми не знаємо, вела чи ні Олександра Екстер пленери для різних слухачів, врешті вона мала свою студію у Києві.
Вечір відкриття Академії мистецтв у Києві я описую зі спогадів сучасників тих подій, але додаю важливі епізоди розслідування гімназистів до фону реальних подій. Прощання біля ешелону — це вже спогад одного з учасників битви під Крутами.
Ім’я Мілі Ліпецької я беру зі спогадів одного з друзів Миколи Зерова, який згадував її як красуню-ученицю лідера неокласиків. Так твориться полотно історії.
Це не перший твій текст з історичною основою. Як ти зазвичай працюєш з архівами, бібліотеками, документами? Чи є в тебе власний алгоритм роботи?
У подіях початку 20-го століття я поверхово орієнтуюсь, тож використовую власні знання для створення основної історії. А потім починаю писати. Я не продумую сюжет дуже детально, він твориться в процесі, може трансформуватись, частково змінюватись. І от коли я починаю деталізувати, то звертаюсь до історичних джерел. Наприклад, Вероніка одягається на демонстрацію на Софійській площі: як вона має бути одягнена, який силует сукні, які деталі — усе це доводиться шукати. Або вчитель рисунку і чистописання веде гімназистів у Художній музей — яку картину вони там побачать? Яка історія цієї картини? Вероніка з другом потрапляють у Педагогічний музей — які плакати на стінах? Тобто я шукаю те, що важливе саме для моєї історії. Те, що справді хочу вписати, хоч іноді щось цікаве знаходжу зовсім несподівано.
Чи було відчуття, що ризикуєш, коли ти заходила в цю історію? Маю на увазі, приписуючи реальним персонажам, можливо, те, чого не було?
Звісно. Але моя більш ризикована книжка — це «Зеров. Поховальний промовець», дебютна. Зараз я б навряд вже її написала — не ризикнула б. Вона вийшла така хаотично-хуліганська, ще й фентезійна, бо там діють фентезійні персонажі. «Боги мого краю» — не фентезійний роман, більш наближений до історії, більш деталізований, охоплює менший проміжок часу. Окрім того — це така герметична історія, всі події відбуваються у Києві, більшість подій — в гімназії або поруч.
Чому головною героїнею ти обрала саме Вероніку Черняхівську? Хто вона для тебе?
Вероніка — представниця часів «Розстріляного відродження». Донька Людмили Старицької-Черняхівської, єдина дитина. Вероніка — яскрава представниця 1920-х. У Ярини Цимбал є чудова стаття про «золоту молодь» тих років, от про Вероніку, доньку професора, пані Ярина теж пише в тій статті. Вона мені дуже імпонує і як людина, і як головна персонажка. Вона неідеальна.
Вероніка, звісно ж, красива і розумна, і знає про це. Вона звикла до того, що всі захоплюються і її красою, і розумом. І саме це робить її неідеальною. У неї може бути доволі нестерпний характер, токсичні стосунки з подругами, зверхність стосовно залицяльників. Уявіть сімнадцятирічну підлітку, родичі якої — впливові діячі Центральної Ради. У неї вже є наречений, і він на фронті, тобто на фоні своїх подружок вона така впевнена, яскрава, трохи самозакохана, вперта і амбітна. А водночас — вона зачитується любовними драмами, мріє про високе кохання, надихається Бодлером і Верленом, збирається долучитись до якогось госпіталю, як тільки закінчить гімназію, якщо на той час ще не завершиться війна. У Вероніки дуже трагічна доля, але про це можна прочитати вже поза межами моєї історії.
В який момент свого життя Вероніка з’являється в романі, і чому тобі було важливо показати саме цей період?
Історія починається зі знайомства з Веронікою. Ми дізнаємося, що відкрилась нова гімназія, і мати Вероніки планує перевести туди доньку з жіночої гімназії Аделаїди Жекуліної. У новій гімназії дівчата і хлопці мають навчатися разом — це було доволі сміливо для тих часів. Я навіть знайшла довідку про переведення в гімназію одного з учнів. Директор його попередньої школи писав «Друга українська чоловіча гімназія», думаючи, що учень переводиться у звичайний навчальний заклад для хлопців. Мені хотілося пофантазувати про подруг Вероніки, як вона з ними прощалась, чому погодилась на переведення, чи легко погодилась. Сподіваюсь, у мене вийшло зробити це цікаво і правдоподібно.
А як та коли загалом з’явилася ідея цього роману? Я знаю, що ти приходила у видавництво вже з готовою концепцією.
Мені написала редакторка Vivat Олена Рибка, запитала, чи не хочу я написати роман для видавництва. Я тоді дописувала п’яту книжку з серії про Тараса Адамовича і мала кілька нових задумів на рівні анотації чи навіть логлайну. Навіть знайшла лист, у якому написала відповідь пані Олені:
«У мене є задум на два романи, які можна об’єднувати в серію, можна не об’єднувати. Їх можна пов’язати спільним героєм, можна не пов’язувати.
Один роман — про Другу українську гімназію ім. Кирило-Мефодіївського товариства в Києві в 1917 році. З тієї гімназії багато учнів пішло під Крути взимку 1918 року, там викладав латину Микола Зеров і взагалі був дуже зірковий викладацький склад. У 8-му класі гімназії, якраз у 1917, разом з майбутніми крутянами, навчалась Вероніка Черняхівська, яка пізніше стане жертвою репресій. Вона і є головною героїнею, її перевели в нову демократичну гімназію із жіночої гімназії Аделаїди Жекуліної, і от в новій гімназії починається навчальний процес, у місті — революційне піднесення, комуністи намагаються узяти владу в свої руки, відбуваються таємничі події — вбивства біля найвідоміших київських левів, а загадковий викладач-художник, учень Олександри Екстер, розповідає гімназистам про особливу містичну п’єсу Оскара Вайльда “Саломея”, для прем’єри якої робить декорації Олександра Екстер».
Власне, цього виявилось достатньо для підписання угоди.
Про другий роман поки не розповідатиму, але він, думаю, не буде пов’язаний із «Богами мого краю».
Скільки часу ти над ним працювала — від першого задуму до фінального тексту?
Лист, у якому я коротко описала редакторці Vivat задум, датується 26 лютого 2024 року, дедлайн узгодили зі мною, це було 1 жовтня 2024 року, але я трохи відтягла всі дати і врешті здала рукопис 2 грудня 2024 року. Тобто на написання роману від сформульованого задуму до здачі рукопису пішло дев’ять місяців.
Як ти працювала з мовою роману, наскільки вона для тебе «сучасна», а наскільки стилізована під епоху?
Мова для мене важлива, загалом мені важливо, щоб текст звучав, як музика. Іноді після редактури звичний мені ритм втрачається або змінюється, але то вже деталі. Я намагалась не використовувати аж надто сучасних слів, ми додатково погодили з редакторкою стилізувати деякі слова, наприклад, вживаємо «кляси», «одноклясники» тощо. Але вона все одно знаходила в тексті сучасні конструкції на кшталт «професійна деформація» — такі словосполучення заміняли більш звичними для того часу. Але аж надто мову я не стилізувала. До того ж у кожному розділі є епіграф із «Саломеї», а переклад 1904 року, тож і мова з тих часів. Окрім того, уривки зі щоденників Вероніки, які я використовую в тексті, теж можуть продемонструвати читачу мову 1920-х і занурити у відповідну атмосферу.
Твої герої знають французьку мову, ба більше — перекладають із французької. Ти володієш нею чи, можливо, з кимось консультувалася?
Це шкільні знання французької, але моя редакторка Серафима Біла познаходила кілька помилок у фразах, тож ми їх виправили. На уроках французької в гімназії ми робили художні переклади поезій, мені було приємно пригадати той досвід. Переклад поезії Бодлера, який нібито зробили гімназисти на чолі з Ігорем Лоським, зробила Серафима, стилізувавши текст під учнівські спроби.
Як ти думаєш, хто є основною аудиторією цього роману? Кому б ти одразу порадила книгу — тим, хто дивиться відео про УНР, чи тим, хто захоплюється «Таємною історією» Донни Тарт?
І тим, хто дивиться відео про УНР, і тим, хто любить «Таємну історію». Загалом я не обмежую авдиторію своїх текстів, але читають детективи переважно жінки, до того ж у ролі головної розслідувачки — дівчина. Тобто основна авдиторія буде молодша, аніж авдиторія моїх детективів про 62-річного слідчого з Подолу, але так само дівчачо-жіноча. З іншого боку, одним з бета-ридерів був письменник Павло Дерев’янко, і, як він запевнив, його персонажі не дратували.
А що з читачами, які майже нічого не знають про цей період, чи ти думала про них, коли писала?
Поріг входу в текст не аж надто високий, всі дані розслідування є у книжці. Читач може знайомитися з цією історією на різних рівнях — можна читати просто як детектив, можна впізнавати історичні реалії та помічати деталі, можна разом із героями перекладати Бодлера, якщо володієте французькою, або розшифровувати натяки Вайлда.
Українська історія дуже драматична, як і життя Вероніки Черняхівської. Чи знайшлося цьому місце у твоєму романі? Ти прагнула показати її життя цілісно чи свідомо обрала лише один його фрагмент?
Драматичних моментів у 1917 році достатньо. Деякі події читачі зустрінуть на сторінках мого роману. Деякі будуть згадані побіжно. В моєму тексті — світлий період життя Вероніки — навчання в гімназії, який затьмарюється хіба наступом червоних загонів на Україну.
Як ти думаєш, чому саме зараз ця історія може особливо відгукуватися читачам?
Багато паралелей із нашим часом. Я, певно, тому так люблю Київ 1920-х, бо цей період добре паралелиться з сучасним Києвом. Пам’ятаю, як раділа, коли дізналась, що десь 100 років тому придумали фільтр-каву, і вона стала модною, зокрема і в Києві. Так і з іншими подіями: зимове місто 1917 року — місто, яке потерпає від холоду, відсутності вугілля і перебоїв з електроенергією, місто, яке знає, що війна — зовсім поруч. Але і місто, в якому проводяться культурні заходи, відкривається Академія мистецтв.
Як тобі здається, чи бракує сьогодні українській літературі жанрових художніх романів із реальними українськими героями й героїнями?
Просто жанрових текстів бракує. Ніша фентезі вже трохи наповнилась, але детективів чи трилерів від українських авторів досі мало. А жанрових текстів з історичними особами — ще менше. Зараз, наприклад, ми з редакцією спільноти «Бабай» та книжковою блогеркою Сашею Павловою (канал «Запекла книгожерка») оцінюємо фінал конкурсу жанрових темних текстів від видавництва Vivat. Радіємо, що є хороші тексти, загалом на конкурс надіслали близько ста рукописів, тож незабаром вийдуть друком ще класні жанрові книжки, але це все одно поки дуже мало.
Чи може художня література бути способом збереження пам’яті або, наприклад, сприяти освіті? Читаючи твою книжку, мені здавалося, що читач чи читачка захочуть більше дізнатися про цей період.
Може, звісно. Наприклад, про романи Куліша ми знаємо завдяки белетризованим біографіям Домонтовича. Дослідники, звісно, вивчають архіви, але дізнатись, що Марко Вовчок (Марія Вілінська — прим. DIVOCHE.MEDIA) колись відшила Куліша, можемо і з такого джерела. Наскільки це сприяє освіті? Наприклад, ми можемо зрозуміти, чому пізніше Куліш дуже різко критикував її творчість і наполягав на своєму редакторському внеску в якість цих текстів. Це свого роду і збереження пам’яті зокрема, але варто зважати, що всі такі тексти пишуться через оптику автора.
Взагалі для збереження пам’яті краще, якщо автор пише про свій час, а не про давноминулі часи, про які він шукає відомості в архівах. У того ж Домонтовича є і «Без ґрунту». Але в нас перервана літературна традиція, тож часто автори пишуть і про часи, про які до них не писали або писали дуже мало.
Це стосується не тільки історій про митців, письменників чи поетів. У моїх детективних історіях, наприклад, згадується Георгій Рудий — легендарний київський слідчий, який відкрив дактилоскопічний кабінет власним коштом тоді, коли в імперії вважали антропометрію єдиним правильним методом каталогізації злочинців. У Франції Ежена Франсуа Відока знають усі, а Рудий — така сама легенда розшуку, тільки про нього ми майже нічого не знаємо. Я писала і про Миколу Красовського — спершу слідчого, пізніше голову розвідки УНР, і про Ганса Гросса — батька криміналістики, який колись викладав у Чернівецькому університеті. Частково — так, з освітньою метою, щоб ми пам’ятали їхні імена і те, що вони зробили в Україні та для України.
В «Богах мого краю» мені хотілось написати про однокласників Вероніки також. Щоб «герої-крутянці» не лишились безликими обелісками, але про більшість із них відомо не так багато.
Якщо дивитися на цей роман із відстані, що для тебе в ньому найважливіше?
Відчуття крихкості світлого і красивого богемного Києва, Києва елегантного і натхненного, Києва, в якому пишуть картини Олександра Екстер і Олександр Мурашко, працюють театри, квітне розарій у Шато-де-Флер, а гімназисти перекладають Бодлера. Можливо, Київ ніколи не був таким. Можливо, Київ завжди такий.
Якої реакції читачів ти очікуєш або, можливо, на яку дуже сподіваєшся?
Абсолютно ні на яку. Я зробила для цього тексту все можливе, далі він має жити своїм життям.
Як виглядає твоя письменницька рутина, коли ти пишеш роман? Як ти знаходиш для цього час у повсякденному житті?
Загалом я знаходжу час, коли знаходжу. Коли писала «Богів», я продовжувала виховувати сина, якому було шість років, у садок він не ходив, тож я писала поміж його заняттями з музики, спорту, англійської чи кінного клубу. Просто скрізь їздила з ноутбуком, тож фонова картинка постійно змінювалась. Це навіть надихало. Потім він пішов у перший клас, і в мене раптом стало дуже багато часу на писання. Тож я завершила роман, а потім влаштувалась працювати комунікаційницею у видавництво «Жорж».
Нещодавно я народила двійню, тож часу на писання знову стало мало, але принаймні вже не працюю в комунікаціях. Мені є кому делегувати і малюків, і хатні справи, тож по дві-три години на писання в день можу викроїти. Працюю над новим романом.
Привідкриєш трохи письменницьку завісу? Про що буде твій новий роман?
Про батька криміналістики Ганса Гросса. У мене навіть робоча назва є — «Учениця Ганса Гросса», але не певна, що роман називатиметься саме так. Я відкрила для себе цю постать, коли працювала над своїми детективами: дізналась, що Ганс Гросс викладав у Чернівцях криміналістику — науку, яку сам придумав. Колись він був судовим слідчим і вірив, що найновіші наукові досягнення можна поєднати в окрему дисципліну і взяти на озброєння слідчим розшуку. До нього не прислухались на батьківщині — в Граці, але в Чернівцях на початку 1900-х він викладав купу дивних предметів для студентів, навіть тюрмознавство було в переліку його лекцій. І так, його лекції слухали не тільки студенти, але і кілька студенток. Разом зі своїми слухачами він випускав періодичний журнал «Архів криміналістики». Може вийти ще одна темна академія, бо я знов зосереджуюся навколо процесу навчання, але сподіваюсь, що це буде хороший трилер або детектив. Не обов’язково суто в історичних декораціях, не виключено, в тексті буде кілька часових ліній.
Ти ведеш блог та маєш великий досвід у комунікаціях, зокрема у книжковій сфері, чи це допомагає тобі розвивати свій письменницький бренд?
І так, і ні. З одного боку — отримуєш досвід, вивчаєш різні комунікаційні кейси. З іншого — у тебе може не вистачати часу на власний бренд. Я роблю те, що люблю. І розповідаю про те, що люблю. Поки це найбільш успішна стратегія, на мій смак. Я розповідаю про те, як пишу і що пишу, багато розповідаю про мамські будні, бо це — важлива частина мого життя. З цього і складається особистий бренд — з усіх ролей, які ти намагаєшся поєднувати. В ідеалі для кожної ролі обрати окремий канал комунікації, але в мене все доволі хаотично.
Зараз багато розмов про те, що письменник чи письменниця має вести чи не вести соціальні мережі, реагувати чи не реагувати на погані відгуки, яка твоя позиція?
Бачать боги мого краю, я ненавиджу соціальні мережі. Я люблю офлайнові події, але вони теж забирають багато енергії. Тому суто мій погляд — письменники мають робити рівно стільки, скільки їм подобається. Соціальні мережі — це марафон, а не спринт. Якщо починати активно вести якусь, треба розуміти, що це надовго і контент має бути регулярним. Тобто в ідеалі обрати соцмережу, яка тобі хоч мінімально подобається. Якщо вести акаунти в кількох — а так зараз робить більшість авторів, — то в ідеалі підлаштовуватись під формат соцмережі й намагатись не дублювати контент.
Щодо негативних відгуків, я вірю, що вони можуть зачіпати. На щастя або на біду, я настільки самокритична, що навряд якийсь читацький відгук буде більш знецінювальним, аніж мій власний. Окрім того, я вірю в те, що текст після виходу з друку живе собі своє окреме життя. Автор уже ніяк не може на нього вплинути, тим паче не може вплинути на відгук читача. А ще я маю декількох друзів, чиї відгуки ще на етапі рукопису для мене важливі. На ці відгуки реагую.
Ти підтримуєш дружні стосунки з багатьма письменниками та письменницями, можеш сказати — ця сфера більше про підтримку чи про конкуренцію?
Про підтримку і про конкуренцію — це вже як кому пощастить. Але і підтримка, і конкуренція — це добре, це те, що розвиває ринок. Зараз класно працюють письменницькі спільноти. Наприклад, я задіяна в багатьох активностях горор-спільноти «Бабай» — це зробило мої тексти кращими, але і більш горорними. Я запрошувала авторів спільноти в збірку оповідань, яку укладала (це збірка детективних трукрайм-оповідань «Я бачу зло», яка на передзамовленні у видавництві «Жорж»), і писала оповідання для збірок, які укладала редакція «Бабая», ми разом планували активності в межах книжкових фестивалів, я була в журі конкурсів оповідань спільноти.
Я мала досвід співпраці з учасницями спільноти «Фантастичні talk(s)» — і вони прекрасні, супердрайвові й амбітні. З одного боку, поки немає детективної спільноти, але я щиро тішуся новими книжками Дмитра Безверхнього, запрошувала у проєкт збірки оповідань Алісу Гаврильченко. Спільноту детективістів складно було б уявити без Андрія Кокотюхи, мабуть, тому вона поки і не утворилась. Але пан Андрій писав сценарії до адаптацій наших ретродетективів для «Радіо.Культура». Ми усі конкуруємо, але й усі співпрацюємо. Це доволі цікаво.
