У лютому українська поетка й військова Ярина Чорногуз відвідала з адвокаційно-поетичним туром п’ять ірландських міст: Дублін, Енніс, Ґолвей, Лімерик і Тралі. За п’ять днів вона виступила на майже десятку публічних подій та офіційних зустрічей, де розповідала ірландцям про свій досвід військовослужбовиці та письменниці під час війни.
Тур, організований Українським культурним центром в Ірландії за підтримки місцевих інституцій та організацій, був приурочений до четвертої річниці повномасштабного вторгнення росії в Україну, а також публікації англомовного перекладу Ярининої збірки [dasein: defence of presence] видавництвом Jantar Publishing.
Рефлексіями про поїздку Ярини ділиться директорка Українського культурного центру, журналістка Наталя Корнієнко, яка вже п’ятий рік проживає в Ірландії.
***
Я прокидаюся о 5-й, похапцем закидаю речі в багажник, сідаю в авто та їду на протилежний бік Ірландії, в аеропорт Дубліну, де маю зустріти українську поетку й військову Ярину Чорногуз.
Ми домовилися зустрітися з Яриною на виході з першого терміналу дублінського аеропорту. Саме сюди чотири роки тому після трьох виснажливих днів дороги ми з дітьми прибули, рятуючись від війни.
За ці чотири роки ми пройшли непростий шлях — горювання, адаптації, прийняття. Для мене цей процес триває й досі і, можливо, ніколи й не закінчиться. Але на цьому етапі я принаймні знайшла свою «ідеальну формулу» життя в еміграції: перебуваючи далеко від України, знайти спосіб бути корисною й робити те, що мені близьке: промотувати українську культуру і через неї підсилювати підтримку ірландцями нашої боротьби.
Ми ніколи досі з Яриною не бачилися, тому, чекаючи, я подумки перебираю фрази, якими її зустріну («Як ти?», «З приїздом», «Welcome to Ireland»). Але коли вона нарешті виходить із зони Arrivals, перше, що в мене вихоплюється: «Боже, яка ти красива!».
Ярина з розплетеним волоссям, у довгому сірому пальті з розстебнутими ґудзиками. У неї струнка постава й плавні та виважені рухи. На мій комплімент вона злегка усміхається й дає себе обійняти. Здається, образ воїнки Ярина залишила на війні. Я бачу перед собою тонку аристократичну натуру, поетку, чутливу до зовнішнього світу й заглиблену у власний світ, внутрішній.
Наступні п’ять днів вона не відійде від цього образу: навіть про найбільш болісний і травматичний воєнний досвід розповідатиме тихим, спокійним голосом. Лише чіткість формулювань, стійкість і подекуди прямолінійність видаватимуть її силу й непохитність воїнки.
«Що ви відчуваєте, коли виконуєте свою роботу?» — спитає її під час першої зустрічі у Трініті-коледжі в Дубліні модераторка, ірландська письменниця Мартіна Девлін, маючи на увазі знищення ворога.
«Нічого. Іноді навіть гордість», — не вагаючись, відповість Ярина.
***
Події Ярининого туру побудовані так, щоб охопити якомога ширше коло тем і донести ірландській аудиторії найважливіше — розуміння суті російсько-української війни.
Вечірня подія у Трініті-коледжі відбувається за модерації українсько-ірландської музикантки й перформерки Олесі Здоровецької. У залі присутні дипломати, політики, активісти: посолка України в Ірландії Лариса Герасько, посолка Нідерландів в Ірландії Маайке ван Колдам, посол Польщі в Ірландії Артур Міхальський, депутат нижньої палати парламенту Ірландії Баррі Ворд та інші.
Перед приїздом в Ірландію Ярина провела три дні на Мюнхенській безпековій конференції, де щодня мала по десять зустрічей з європейськими лідерами, американськими конгресменами та дипломатами інших країн. Основний меседж, який вона намагалася донести політичним лідерам, — забуття втрат, яких Україна зазнає у цій війні серед військових та цивільних, і перетворення великих російських злочинів на буденність є основним інструментом путінської диктатури. І що під час будь-яких розмов про мир варто пам’ятати тих, хто заплатив найвищу ціну за демократію та мир у Європі, — хто віддав за них свої життя.
Тому всі заходи Ярининого туру ми починаємо із хвилини мовчання — щоб віддати шану тим українським військовим та цивільним, життя яких відібрала росія.
Під час розмови Ярина ділиться, як воно — бути на війні фронтовою поеткою та військовою на передовій. Її розповіді — чесні й неприкриті. Вона не загортає правду в обгортку і не лукавить. Часом довіряє найпотаємніше і найболючіше, аж клубок підступає до горла… А потім читає тексти зі своєї [dasein: defence of presence]. І вони часом кричать ще голосніше і відчайдушніше:
…і на конвеєрі смерті, в який загрузила нас уже мертва росія
ми не відпускаємо один одного навіть у небутті
«і хай небуття не розлучить вас», так…
кожен раз ти хочеш помилитися
у ясноті цих очей
очі тих що вирішили одного дня
загинути у бою
завжди ясніші ніж в інших
Після зустрічі присутні розкуповують більшу частину Ярининих книжок, які були розраховані на весь тур. До неї виструнчується черга — щоб подякувати, потиснути руку, підписати книжку, висловити свою підтримку й повагу.
Ярина дає інтерв’ю ірландському суспільному радіо зі 100-літньою історією RTÉ — про жінок на війні та фронтову поезію. А наша з нею розмова в межах події згодом вийде у вигляді подкасту під назвою Ukraine Beyond Borders.
Ми говоримо з Яриною про фемінізм, жіночі досвіди на війні, гендерні стереотипи в армії й балансування між різними ролями: військової, поетки, дружини, мами.
Вона пояснює, наскільки складно жінці-військовій заслужити повагу і сприйняття в чоловічому колективі — їй треба старатися в рази більше й наполегливіше, тоді як чоловікам-військовим нічого доводити в принципі не потрібно.
Також говорить про виснаження, втрати, відчай, а потім — про перевіднайдення себе.
«Що народжується в жінці там, де зруйновано все?» — запитує наприкінці слухачка із залу.
«Дуже сильна жінка», — відповідає Ярина.
***
Графство Ґолвей — серце ірландськомовної Ірландії. Саме тут, на західному узбережжі, розташований регіон Gaeltacht, в якому ірландська мова є основною у щоденному вжитку.
Зустріч з Яриною відбувається у Ґолвейському університеті. З модераторкою, докторкою Касі Сміт-Крісмас вони говорять про мову, культурну ідентичність та деколонізацію.
Ярина розповідає про нашу війну, яка триває століттями, й наголошує, що вона — не лише про території. Вона про збереження нас як нації, нашої держави, ідентичності та культури. Ярина згадує про заборони мови, спалення українських книжок, знищення української інтелігенції.
І все це ірландцям дуже відгукується. Вони так само пройшли через століття колонізації й боротьби за власну незалежність, вони знають, що таке заборони власної мови та її майже повсюдне витіснення.
Касі просить Ярину зачитати вірш [якщо ми з тобою лишимося живі], а потім — цілком несподівано — читає власний переклад цього вірша ірландською. В її голосі — біль, задавлений крик, але й сила, що проривається, — усіх тих поколінь ірландців, які, попри гніт, виплекували свою Gaeilge.
Наступного ранку ми їдемо в Лімерик, де в Ярини аж чотири заходи. Вона виступає перед студентами-парамедиками, має офіційну зустріч із президентом та керівництвом університету, виступає на виставці Unissued Diplomas, присвяченій пам’яті загиблих українських студентів.
А ввечері великий друг України, ірландський письменник Ґреґ Діннер проводить із нею надзвичайно глибоку філософську розмову — про буття, поезію та присутність.
Завершальна подія п’ятого дня відбувається у графстві Керрі, містечку Тралі. Завдяки місцевій українській активістці Наталці Красненковій, українські культурні заходи проводяться тут доволі часто. На зустріч з Яриною приходять представники місцевої влади, керівництво університету, місцеві ірландські активісти, що підтримують Україну.
Модератор — місцевий громадський діяч Роберт Кері — здається, знає про українську історію та європейську геополітику більше, ніж пересічний українець, тому ця розмова порушує безліч важливих тем і спонукає до глибоких роздумів після.
Уже в кулуарах Роберт також зізнається, що в його доньки на руці — татуювання з цитатою із Сильвії Плат, однієї з улюблених Ярининих поеток, яку вона, до речі, перекладала.
Ярину довго не відпускають присутні, і ми розуміємо, що одного п’ятиденного візиту в Ірландію замало: вона мусить приїхати сюди знову, надовше, щоб ще раз зустрітися з людьми, прихильність яких завоювала так легко — завдяки своїй щирості, глибині, непідробності та відданості ідеї.
***
Ми їдемо з Тралі втомлені, виснажені, але й наповнені. Ділимося враженнями, обговорюємо події, будуємо плани. Рефлексуємо про схожість між нашими народами і країнами, які, хоч і розділені трьома тисячами кілометрів, мають багато спільного.
Ми проїжджаємо через річку Шеннон, яка наче ділить Ірландію на захід та схід. Ярина проводить аналогію з українським Дніпром, а я жартую, що колись вона мусить написати поезію й про річку Шеннон.
Вона сміється, а я згадую іншу річку, про яку писала Ярина. І цей текст, наче хвилі об берег, вистукує в моїй голові:
…Сіверський Доне береги твої — сіра зона
тут люди полюють на людей
і я серед них Доне
я хочу свободи нам обом
від російського ворога
не прощай йому тиші куль над водою твоєю
тихий Доне
Ой Доне ой Сіверський Доне
я порушу правила звертання до тебе
бо ти є щит мій
ти не зрадиш навіть коли би схотів
ти завжди допомагатимеш тримати оборону
ти артерія та шкіра моя
чому, річко, в тебе немає голосу
щоб елементарно закричати?
ми зрозуміли б тебе Доне
ми мали б тебе за свого
ми би повчились у тебе
бо маємо бути тихішими за хвилі твої
ми би віддячили тобі за захист
за воду для спраглих
за голоси рідних загиблих
які нам вмикає твоя тиша кожного виходу
я би закричала врешті на ворога
по той бік твого берега
разом із тобою
закричала би Доне
на секунду або назавжди
адже ж понад берегами твоїми Сіверський Доне
між секундою та вічністю —
мінімальна відстань.
