З 29 січня в український прокат виходить документальний фільм «Королеви радості» — відверта й емоційна історія про дрег-культуру в Україні. Це не лише фільм про сцену, костюми й перформанс. Це розповідь про пошук себе, право на свободу та силу спільноти, що народжується у найтемніші часи. На тлі повномасштабної війни герої та героїні об’єднуються, щоб створити благодійне дрег-шоу на підтримку України та її захисників, перетворюючи мистецтво на форму спротиву, солідарності й виживання.
У центрі фільму — три знакові постаті української квір- та дрег-сцени: квір-ікона, трансгендерна жінка, блогерка та громадська діячка Монро; дрег-артист і військовий Артур Озеров (Aura); а також легенда української дрег-культури Олександр Данілін (Marlen Scandal), який нещодавно пішов із життя через хворобу.
«Королеви радості» показують, як мистецтво й культура можуть стати потужним інструментом підтримки та солідарності навіть у найважчі часи.
Прем’єра відбулася в межах конкурсної програми Newcomers на Міжнародному фестивалі документального кіно в Салоніках (Thessaloniki International Documentary Festival, TIDF) — одному з найпрестижніших світових кінофорумів для документалістів. Відтоді фільм об’їздив численні кінофестивалі, серед яких — провідний європейський DOK Leipzig. Українська прем’єра відбулася у квітні 2025 року на фестивалі квір-кіно SUNNY BUNNY, де стрічка отримала схвальні відгуки за чесність і силу історії.
Спеціально для DIVOCHE.MEDIA кінокритикиня Наталія Серебрякова поговорила з режисеркою фільму Ольгою Гібеліндою та продюсеркою Іванною Хіцінською.
Як виникла ідея цього фільму? Чому ви вирішили знімати про українську квір-спільноту?
Ольга: Насправді є кілька версій — офіційна та неофіційна. Якщо жартома, я зазвичай кажу, що це був легальний спосіб ходити на дискотеки. Якщо серйозно, то я давно спостерігаю за Монро, давно її знаю. І загалом тема прав людини — моя тема, не лише ЛГБТ, а прав людини в цілому.
Для мене, як для жінки, важливі права, адже якщо утиски починаються з ЛГБТ-спільноти, то наступними завжди стають жінки. Усе це взаємопов’язано.
Я знала, що Монро залишилася в Україні. У мене багато друзів із квір-спільноти. Я бачила, що почали відкриватися клуби, і це мене дуже зачепило, тому що виник сильний контраст із повномасштабним вторгненням. Клуби стали своєрідним шелтером для спільноти, а під час війни — буквально, адже вони здебільшого розташовані у підвальних приміщеннях.
Я побачила, як люди гуртуються, як збирають кошти для армії. У цьому було щось нове. Паралельно з’явився законопроєкт про цивільні партнерства та петиція на його підтримку. Цей законопроєкт надзвичайно важливий не лише для квір-спільноти, а для всіх під час війни, адже партнери набувають статусу близьких родичів. Петиція дуже швидко набрала голоси, зокрема тому, що багато квір-людей пішли служити в армію і говорили про це відкрито. Стало зрозуміло, що ця спільнота стикається з тими самими проблемами, що й усе суспільство, проходить ті самі випробування.
Для мене було важливо зробити фільм для всіх. Я не дуже люблю нішове кіно. Мені здається, що кінематограф має розширювати кордони й об’єднувати людей. Цей фільм дає змогу зануритися в інший світ і водночас побачити, що квір-люди живуть тими самими турботами: донатять, виживають, намагаються жити і плекати надію.
У фільмі три головні персонажі. Як ви їх обирали??
Ольга: З Монро все було зрозуміло одразу. З Аурою познайомилися у клубі. Про Сашу знали раніше. Вибір героїв — це завжди результат контакту всієї команди, адже в документальному кіно ми з героями не на один день. Ми інвестуємо час, довіру, життя у ці стосунки. Так усе й відбулося — інтуїтивно, через спілкування, через натхнення.
Загалом це фільм про самоідентифікацію. Ми маємо трьох персонажів, які по-різному проходять цей шлях.
Іванно, з якими найбільшими викликами ви зіткнулися як продюсерка?
Іванна: Найбільший виклик полягав у фінансуванні. Коли ми запускали цей фільм, можливості національного фінансування не було. Нам потрібно було знайти копродюсерів, готових працювати в Україні без гарантій, розуміючи, що таймінги можуть змінюватися через війну.
Це був кінець 2022-го — початок 2023 року. Також ми постійно стикалися з необхідністю пояснювати базові речі: хто є агресором, чому ми не можемо бути на одній сцені з російськими командами. Нам доводилося буквально пітчити реальність війни.
Ольго, у фільмі є епізод, де Артур говорить, що колись голосував за Януковича. Чому ви вирішили включити це у фільм?
Ольга: Для мене було важливо показати трансформацію людини, здатність визнавати помилки, змінювати погляди. Через його історію ми показуємо момент біфуркації, коли Україна остаточно розійшлася з росією у цінностях. Багато людей впізнають у цьому себе.
Як ви обирали сцени для фільму, беручи до уваги всю різноманітність життя ваших героїв і героїнь?
Ольга: Це тривалий процес. Ми довго спостерігали, багато знімали без операторів на етапі ресерчу. Довіра — ключова. А вже на монтажі, з дистанції, ми вирішували, які сцени працюють, що вони говорять про героя, який сенс несуть. Ми багато обговорювали це з продюсерами, з іноземними партнерами, адже було важливо, щоб фільм був зрозумілим і в Україні, і за кордоном.
Іванна: І тут варто віддати належне Ользі: вона була відкритою до діалогу, до різних думок. Ми відмовилися від деяких сцен, які їй подобалися, додали інші. Це була справжня спільна робота з єдиною метою зробити чесний, зрозумілий і живий фільм.
Ольга: Так, я хочу сказати, що для всіх нас цей фільм є більшим, ніж просто фільм, адже це велика відповідальність перед ЛГБТ-спільнотою. Саме тому для нас надзвичайно важливою була етика. Справді дуже важливою: що ми показуємо, як ми це показуємо і де проходять певні межі. Ми намагалися працювати максимально етично — настільки, наскільки це було можливо.
Мені здається, що фільм має дуже влучну і позитивну назву — «Королеви радості». Чи могли б ви прокоментувати, чому обрали саме її?
Ольга: Ця назва дійсно працює, адже кожен із героїв і героїнь намагається плекати радість. У нас навіть з’явився своєрідний слоган: «Радість як акт спротиву». У ньому закладена важлива думка про те, що ніхто не може відібрати у людини базові потреби й можливості — радіти, любити та бути собою. Тому, на мою думку, це дуже влучна й дієва назва.
Якщо уявити фільм про квір-спільноту і війну, така назва не спадає на думку одразу. Це нестандартно, і мені це подобається. Ми з Іванкою майже одразу зійшлися на цій назві. Я навіть не пам’ятаю, як саме це сталося в розмові: зазвичай ти просто озвучуєш ідею, і вона раптом виявляється тією самою.
Мені здається, що це була і перша, і остання назва фільму. Тобто «Королеви радості» і крапка.
Це справді дуже влучно, адже тут поєднуються і драг-культура, і радість, і життя. Після фільму, попри складні теми, все ж залишаються приємні відчуття.
Іванна: Для мене ця назва є водночас і прямим відображенням того, що наші королеви — це свято, вечірки та яскравість, і водночас певною мірою самоіронічною. Адже якщо подивитися на життя кожного з героїв, воно зовсім не безхмарне. Артур під час знімань втрачає маму, а вже через півтора місяця після завершення роботи над фільмом помирає його дідусь, якого ми також бачимо в кадрі. Він фактично залишається сам. Навіть під час знімань було видно, як важко він працює, доглядає за рідними, але водночас знаходить у собі сили жити далі, радіти й не замикатись у собі.
Монро також пройшла довгий і складний шлях до прийняття себе і до прийняття суспільством. І цей шлях вона продовжує й зараз, адже нападок у бік ЛГБТ-спільноти досі дуже багато. Те саме, можливо, найяскравіше демонструє історія Марлена. У кадрі ми ніколи не бачимо його хвороби, він не ділиться з нами проблемами зі здоров’ям, але вони існують. Це люди з потужним внутрішнім стрижнем, які багато чого переживають всередині, самі борються з труднощами, але зовні постають як королеви радості, що попри все продовжують жити і радіти.
Ми разом із Сашею Марленом їздили до Харкова і бачили його зруйнований будинок. Для нього великою трагедією стало те, що він так і не зміг потрапити на кладовище до могили матері. Але зрештою все одно доходиш висновку, що потрібно жити, триматися і не опускати рук. Саме тому «Королеви радості».
Як ви пережили смерть Олександра? Він був військовим психологом і громадським активістом, який зробив великий внесок у розвиток ЛГБТ-спільноти.
Ольга: Саша був надзвичайною людиною. Цікаво, що у 2022 році його запрошували до Варшави на прайд. У цьому є певна іронія, адже у Польщі тиск на ЛГБТ-спільноту значно сильніший, ніж в Україні. І він, приїхавши з країни, що воює, підтримував активістів у мирній державі. Уже після завершення знімань і прем’єри фільму Саша повідомив, що має серйозні проблеми зі здоров’ям і стає в чергу на трансплантацію печінки. На жаль, він не дожив до цієї операції.
Ми всі сподівалися, що все буде добре, разом із багатьма людьми поступово збирали кошти і допомагали йому з ліками. Але все сталося раптово. Ми більше переживали за те, як він перенесе трансплантацію, а не очікували такого фіналу. На жаль, якби суспільство було іншим і він мав більше можливостей для творчого розвитку, його життя могло б скластися зовсім інакше. Йому було дуже важко емоційно. Це справді велика втрата.
У мене запитання до вас обох. Як ви вважаєте, яка сьогодні основна проблема існує для квір-спільноти в Україні? Це зростання правого дискурсу, питання цивільних партнерств чи щось інше?
Ольга: На мою думку, основна проблема полягає у низькому рівні обізнаності про те, що таке квір-спільнота. Ми досі маємо справу з наслідками пропаганди, яка тривалий час поширювалася з боку росії та російського патріархату. Вона нав’язувала уявлення, що все, пов’язане з квір-спільнотою, є певним «відхиленням». Це не відповідає дійсності. Це звичайні люди, такі самі, як усі ми, частина українського і світового суспільства.
Іванна: Я переконана, що такі упередження можна подолати саме через освіту і пояснення, що таке квір-спільнота, і що приналежність до неї не має жодного стосунку до психічних розладів чи інших міфів, які раніше нав’язувалися. Якщо ця робота буде системно виконуватися, то, відповідно, зменшиться і кількість проявів праворадикального дискурсу. Адже немає жодної гарантії, що серед людей із правими поглядами немає представників квір-спільноти.
Ольга: Як я вже казала, якщо ми говоримо про законопроєкт щодо цивільних партнерств, то йдеться не про шлюб, а про іншу правову форму. Вона важлива не лише для квір-спільноти, а й для гетеросексуальних людей, оскільки врегульовує багато питань, які особливо загострюються під час війни: право власності, ухвалення рішень щодо здоров’я, доступ до інформації та багато іншого. Насправді це корисно для всіх.
Іванка абсолютно має рацію щодо важливості інформування, адже стереотипи, страхи і фобії виникають саме через брак інформації. Якщо у суспільстві немає адекватних квір-спікерів, то формуються викривлені уявлення про спільноту. Тому видимість, присутність у медіа і контентному просторі, обізнаність і ті цінності, яких ми очікуємо від демократичного суспільства, є надзвичайно важливими. Насамперед ідеться про взаємну повагу.
З якими відгуками ви стикалися на європейських фестивалях? Що вас приємно вразило, а що, можливо, не сподобалося?
Ольга: Якщо чесно, мені сподобалося все. У нас зазвичай дуже тривалі сесії запитань і відповідей після показів. Людям справді цікаво — не лише квір-спільноті, а й гетеросексуальним глядачам, не лише активістам, а й широкій аудиторії. Виникає багато запитань щодо цивільних партнерств, щодо квір-людей в армії. Є багато щирої зацікавленості.
Мені здається, що ми обрали дуже влучну тему, яка дозволяє вести діалог з активістами за межами України і водночас працювати з міжнародною аудиторією над тим, щоб про Україну більше говорили.
Іванна: Зі свого досвіду можу сказати, що, попри те, що протягом останніх чотирьох років інформація про війну в Україні постійно звучить у медіа, дуже багато людей досі майже нічого не знають про Україну та українців. Вони щиро дивуються, дізнаючись, що в Україні існує ЛГБТ-спільнота і що тут відбуваються демократичні процеси. Багатьом складно усвідомити, що Україна як держава існує вже понад 30 років і що розділення між Україною та росією має понад 300-річну історію.
Люди часто не знають про нашу культурну й історичну спадщину. І коли вони дізнаються, що українське законодавство у багатьох аспектах є навіть демократичнішим і лояльнішим, ніж у деяких європейських країнах, у них з’являється справжній інтерес до всього, що пов’язано з Україною. Це ще раз доводить, що нам потрібно більше українських фільмів на різні теми, щоб по-різному розповідати про українців. Нам дуже бракує культурної дипломатії на різних рівнях, яка системно працювала б із різними аудиторіями.
Іванно, здається, одним із ваших фінансових партнерів є телеканал Arte. Чи буде фільм показаний на цьому каналі в європейських країнах?
Ольга: Так, показ відбувся 23 січня у Франції та Німеччині. Для нас з Іванкою одним із найбільших досягнень і предметом гордості є копродукція із суспільним мовником.
Іванна: Я вважаю це нашою найважливішою нагородою, адже фільм буде показаний на національному телебаченні, й український глядач зможе долучитися, побачити це кіно і дізнатися щось нове. Ми дуже вдячні команді «Суспільного» — Сергію Недзельському, Наташі Мовшович та Альоні Голяковій — за те, що вони не побоялися взяти фільм у копродукцію як представники національного мовника. Для нас це справді велика радість і важливий крок.
