Як тіло реагує на травму? Як через мистецький акт можна пропрацювати суспільні болі? Як зрозуміти людей, які переживають специфічні складні життєві досвіди, та налагодити контакт одне з одним у суспільстві? На ці й інші питання шукають відповіді засновниця та учасники й учасниці міжнаціонального проєкту Moving Kinship («Спорідненість, що рухається»).
Moving Kinship переосмислює травматичний досвід через перформанс, інтерактивність та активізм, об’єднуючи людей попри кордони: упродовж квітня-жовтня 2025 року команда проєкту провела вистави в Італії, Латвії, Нідерландах та Україні.
У листопаді відбулася панельна онлайн-дискусія, на якій підбили підсумки туру проєкту. Якою була зустріч, що презентували та як через перформанс можна осмислювати важливі соціальні питання, для DIVOCHE.MEDIA розповідає журналістка Наталія Колегіна.
Проєкт Moving Kinship
Ініціаторкою та художньою керівницею Moving Kinship є Беатріс Аллеґранті — італійсько-ірландська незалежна феміністична художниця, психотерапевтка та науковиця. Мисткиня переконана, що рухоме тіло несе в собі минулий і теперішній досвід, і ретельно досліджує, як безпека та дія формують те, що виникає в мистецькому процесі. Свою творчу практику Аллеґранті називає репортажною, адже для неї важливо фіксувати й осмислювати складні людські досвіди.
«Передусім для мене важливо проговорити, що як художниця і як психотерапевтка з майже тридцятирічним досвідом я постійно усвідомлюю, як ці ролі та тілесні досвіди взаємно формують одне одного. Я вільно рухаюся між навичками, чутливостями та формами знання, які напрацювала в обох сферах», — говорить мисткиня.
За її словами, безпека і довіра — це не передумови роботи, а радше екзистенційні виклики: «Я не сприймаю їх як умови, що існують до початку процесу. Натомість це втілені реляційні процеси, які співтворяться, плекаються і підтримуються — у специфічному, контекстно чутливому форматі — і до яких ми знову й знову повертаємося протягом усього мистецького процесу».
У Moving Kinship Аллеґранті працює через спільну присутність, а не через екстракцію. Вона використовує інтерв’ю-розмови замість доскіпливих запитань і надає пріоритет співтворчій хореографії, а не репрезентації з дистанції. Як пояснює ініціаторка проєкту, травма-інформована практика формує кожен етап мистецького процесу: темп, згоду, агентивність (здатність діяти й ухвалювати рішення), вибір, а також постійне право призупинити, вийти або змінити формат участі будь-якої миті.
Мисткиня додає, що ніколи не просить учасниць і учасників, а також професійних танцівниць і танцівників, акторок і акторів пояснювати або виправдовувати власний досвід. Натомість вона запрошує до індивідуальних і колективних форм рухового вираження, дозволяючи свідченню з’являтися без примусу до наративної чіткості.
«Довіра зростає, бо вразливість є взаємною. Я не позиціоную себе як нейтральну або зовнішню щодо процесу — я входжу в нього як тіло серед тіл. Розуміння і свідчення стають формами етичної response-ability — здатності відповідати, — а не спостереження чи традиційної режисерської або хореографічної влади. Травма-чутлива турбота для мене не є результатом роботи — це її метод», — наголошує Аллеґранті.
За її словами, особливо гостро це усвідомлення проявилося під час роботи в соціально-політичних і геополітичних контекстах, позначених конфліктом або війною.
«Я розумію відповідальність-як-здатність-до-відповіді (response-ability) як пропозицію фундаментально іншої логіки порівняно з ієрархією. Замість того щоб влада здійснювалася через (насильницький) контроль або авторитет, така відповідальність ґрунтується на уважності, взаємних зобов’язаннях та здатності етично відповідати іншим», — пояснює мисткиня.
Вона переконує, що у Moving Kinship спорідненість (kinship) не означає тотожності чи згоди. Йдеться про культивування response-ability — здатності відповідати, а не лише терпіти або пристосовуватися. Такий зсув феміністичної оптики, зазначає Аллеґранті, переміщує авторитет від майстерності до готовності відчувати й діяти з турботою та взаємною повагою. Цей підхід чинить опір екстрактивним моделям мистецтвотворення, пропонуючи інше питання: не «хто веде?», а «хто відповідальний перед ким?». У цьому сенсі Moving Kinship постає як життєздатна феміністична альтернатива ієрархічним структурам.
Аллеґранті працює з чітко окресленої феміністичної оптики. «Коли фемінізм стає методом, він докорінно змінює спосіб творення роботи. Він перестає бути чимось, на що я концептуально посилаюся, і натомість стає практикою — через слухання в русі, ненасильницьку комунікацію (як вербальну, так і тілесну), травма-інформовану турботу та соціально-політичну й емоційну відповідальність», — каже вона.
Мисткиня також наголошує на феміністичній етиці Moving Kinship, що передбачає відмову від домінантних патріархальних наративів, які розділяють інтелект і почуття, дослідження і мистецтво, творця та учасницю чи учасника.
«Водночас опір цим розділенням потребує вправності. Він вимагає терпіння і свідомого уповільнення творчого процесу, щоб ми могли помітити те, що розгортається і починає формуватися — індивідуально й колективно — у зв’язку з етикою та політикою тіла тих, хто присутній, хто відсутній і чиї тіла просять нести ризик або вразливість», — додає Аллеґранті.
Moving Kinship вона описує як динамічну методологію. Мисткиня постійно працює над створенням «утримувальної» структури, у якій рішення виникають реляційно, а не ієрархічно, — у співпраці з мистецькою командою. Фемінізм як метод, на думку Аллеґранті, полягає в тому, що етичним є сам творчий процес, а не лише фінальний результат, представлений аудиторії. Саме тому вона запрошує глядачів і глядачок до діалогу з роботою — особливо в контекстах, де голоси й тіла системно замовчуються, маргіналізуються або знищуються.
«Коли я визначаю себе як феміністичну художницю, то передусім спираюся на власний досвід міжпоколінної травми, втілене знання та практику побудови взаємин», — зауважує Аллеґранті.
Будучи білою європейською феміністкою, вона уважно аналізує власні привілеї та те, як у кожному контексті перетинаються питання гендеру, раси, класу й (не)інвалідності у спільнотах, з якими вона працює.
«Моя практика ґрунтується на травма-інформованій турботі, перспективах чорношкірого фемінізму щодо колективізму, дискурсах інвалідності та доступності, деколоніальних і транснаціональних феміністичних етиках, а також на мистецько-орієнтованих дослідженнях. Ці впливи не є для мене абстрактними — вони активуються через рух, близькість, спільну присутність і обмін знаннями, а також через переконання, що створення видимості там, де її не було, саме по собі є формою активізму», — резюмує художниця-психотерапевтка.
Гастролюючи Латвією, Італією, Нідерландами та Україною, проєкт Moving Kinship об’єднав місцеві мистецькі й низові організації, мисткинь і митців, а також недостатньо представлені спільноти. В Італії партнерами стали Gruppo Danza Oggi, Casa Della Memoria та запрошені митці Палліані й Мігілораті, які працюють із біженцями та мігрантами різних поколінь. У Латвії — Фундація Initium та митець Айгарс Ларіонавс, що працюють із людьми з порушеннями слуху. В Україні — Асоціація танцювальних терапевтів і Платформа сучасного танцю, які працюють з бійчинями, психологинями, танцівницями та ветеранками. У Нідерландах — Bewogen Werken, Йоб Корніліссен і Dutch Dance Days, що працюють із людьми з рідкісною формою деменції молодого віку.
До проєкту долучилися також психотерапевти й психотерапевтки, арттерапевти й арттерапевтки, дослідники й дослідниці, педагоги й педагогині, активісти й активістки та медичні працівники й працівниці. Разом вони створили окремі осередки Центру феміністичного перформансу в Європі, покликані реагувати на суспільні травми через поєднання мистецьких жанрів.
Творчі напрацювання та готові мистецькі продукти зафіксували в чотирьох документальних фільмах-перформансах, що поєднують танець, слово, музику та кіно. Кожен із них порушує окреме гостре соціальне питання: глухоту, психічне здоров’я й деменцію, міграцію та війну.
До зустрічі також приєдналися учасники й учасниці проєкту, а також глядачі й глядачки з різних країн — Литви, Італії, Нідерландів, України, Великої Британії, Польщі, Шрі-Ланки та інших.
«Політика слухання»: глухота й альтернативні способи порозуміння
«Тіло розкривається. Відчуваю, нібито вітерець проходить крізь ребра.
Мова жестів і танець так чудово поєднуються». Глядач
«Все тіло пульсує». Глядачка
Люди в чорно-червоному одязі на лоні природи. Видно, це галявина у житловій зоні. Вони стоять міцно на ногах і виконують певні рухи, жести руками. Це жестова мова. З’являється пара головних акторів — чоловік і жінка у бежево-червоному легкому вбранні. Вони виконують власний танець, торкаються дерев, одне одного, рухи то плавні й широкі, то рвучкі й несподівані. Тут багато тілесного контакту, доторків, хореографічних підтримок. Це танець й розмова жестами водночас.
Головна пара танцює то на галявині, то серед руїн замку — артист і артистка торкаються стін, взаємодіють із ними та між собою. За кадром лунає жіночий голос. У ньому — історія про слухання, про взаємодію зі світом, контакт. «Я почуваюсь малою. Малою частинкою Всесвіту», — каже голос.
«Політика слухання» (The Politics of Listening) — це фільм латвійської команди проєкту Moving Kinship. Він розкриває проблему ізольованості людей із порушеннями слуху. Перформанс нагадує про те, що слухання — це не пасивна дія, а радикальний акт тілесної присутності. Крім професійних артистів, до нього залучили представників Центру танцювальної групи Rītausma для людей із порушеннями слуху.
Акторка Йоланта Знотіна, яка у перформансі поєднувала пластику жестів із закадровим озвученням, ділиться власним враженням: «Цей проєкт довів: ми справді можемо чути одне одного без слів». Під час своєї розповіді вона також дублювала слова жестовою мовою, адже прагне популяризувати її, щоб люди з порушеннями слуху ставали більш помітними в суспільстві.
Керівниця фундації Initium Ієва Недре зауважує: «Щоразу, коли ми працюємо із різними спільнотами, нам важливо розуміти їхні потреби, а також дати цим людям голос. Досвід роботи у проєкті став таким, що відкриває очі на речі, адже я перевідкрила дещо абсолютне. Зокрема, те, як спілкуються люди з порушенням слуху, використовуючи жестову мову, — для мене це приголомшлива абсолютна смислова структура, спосіб мислення та пізнання світу».
Танцювальна артистка Лаура Ґоротко зізнається, що відчуває привілей репрезентувати спільноту людей із порушеннями слуху.
«Я ношу ці моменти у своєму тілі»: помітити людей, яких вважають відсутніми
«Оригінальний спосіб поділитися історією. Через цей фільм
я змогла відчути присутність людей з деменцією у моєму житті». Глядачка
«Дякую, це була неймовірна практика й робота». Глядач
Діють двоє людей — чоловік і жінка. Вони багато рухаються, наближаються одне до одного та відштовхуються, і так знову й знову. В їхніх рухах та тілесній взаємодії впізнається бажання бути зрозумілими, порозумітися, розповісти власну історію та отримати прийняття.
Спершу все діється на морському узбережжі, де панує легкість, є лише виднокіл, небо і пісок. А потім — на території давньої архітектурної споруди з сірими стінами, нібито церкви. Тут з’являється геометрія експозиції, кутастість, взаємодія з чіткими формами будівлі, напруга наростає. Голос за кадром розповідає фрагменти історій кількох людей, які відчувають щось руйнівне всередині, через що відірвані від решти світу. «Спогад живе в моєму серці, напруга в грудях, дихання поверхневе, але я можу доторкнутися до нього», — каже він.
«Я ношу ці моменти у своєму тілі» (I Carry These Moments in My Body) — фільм-перформанс із Нідерландів. Перформанс та імерсивна інсталяція рефлексують життєвий досвід людей у молодому віці, які мають рідкісну деменцію, та їхніх родичів, а також ширше проговорюють досвід людей із психічними розладами та їхніх близьких. Проєкт розробили на основі інтерв’ю та розмов у будинку для літніх людей Warm Thuis. У ньому танець, слово, оригінальна музика та анімована ілюстрація поєднуються у колективний акт пам’яті, опору та оновлення. Вистава додає деменцію у суспільний дискурс як живий досвід, сформований статтю, культурою та діаспорою.
Артисти, залучені до проєкту, мають близьких із психічними розладами. Так, у хореографки Ґрейс Беллел батько живе з хворобою Паркінсона, а сестра стала однією із шести людей, які поділилися в інтерв’ю власною історією проживання деменції.
«Після роботи в проєкті щось змінилося у моєму тілі. Тепер я проживаю своє життя якось більше, ширше, ніж раніше», — впевнена артистка.
Терапевт із танцю й руху Йоб Корнеліссен, який діяв у виставі разом із Ґрейс, розповів, що участь у проєкті для нього теж стала актом пізнання себе та світу, зокрема можливістю бодай трохи осягнути досвід його матері, яка має хворобу Альцгеймера.
«Людей, які живуть із деменцією, дуже часто сприймають як зниклих, відсутніх. Це стається через мову, яка для них більше не доступна. Тому ці люди, здається, втрачають можливість мати таку саму людську присутність, що й інші. Так відбувалася певна дегуманізація людей із деменцією. Тішить, що ситуація змінюється», — зауважує художня керівниця проєкту Беатріс Аллеґранті.
«Підійди ближче, послухай»: пізнати Іншого, як самого себе
«Фраза “Я ношу вагу спогадів” глибоко торкнулася мого серця». Глядачка
«Яке потужне свідчення опору. Я відчула щось глибоко в кишківнику,
дихання пришвидшилось». Глядачка
У фільмі діють безліч людей — натовп. У центрі — дві жінки й чоловік, які взаємодіють між собою тілесно. Кадри змінюються, а з ними й дія — акторки й актор то разом, то окремо. Змінюються і локації — дійство відбувається то у чималій широкій залі, яка вміщає сонмище протестувальників і протестувальниць, то в архівній кімнаті, де стоять нібито нескінченні ряди шаф із паперами, що бережуть пам’ять.
Музичний супровід часом нагадує політичний марш, який кличе на демонстрацію. Тут лунає не один голос, а безліч голосів, купа історій мігрантів, які шукають новий дім і нове місце у світі. Тут звучить: «Якщо я працюю з пам’яттю, я росту».
«Підійди ближче, послухай» (Come Closer, Listen, Італія) — перформанс з Італії. Вистава об’єднала різноманітні мистецькі жанри та акти: протест, інсталяцію та живий виступ, який поєднав танець, слово та спів хору. До італійської команди проєкту долучилися молоді мігранти, біженці та місцеві жителі. Простором для дійства став музей Casa Della Memoria у Сервільяно — своєрідний острівець пам’яті, а також взаємодії між поколіннями, етносами й представниками різних соціальних прошарків. У роботі над виставою взяла участь місцева громада. Перформанс став мистецьким і певною мірою політичним актом, який працює з пам’яттю та враховує міжнаціональний травматичний досвід міграції.
Акторка та співачка Валерія Саккі описує свої враження від участі у проєкті Moving Kinship: «Фантастично, як поєдналися у виставі музика, слова й рухи. Це були наче три гравці комунікації: я спілкувалася через тіло, музику та слова. Тепер, коли дивлюся фільм, відчуваю себе частиною спільного загальнолюдського голосу, який прозвучав у проєкті».
Карла Джунта Ла Спада долучилася до проєкту як героїня інтерв’ю і поділилася власним досвідом: «Під час перегляду фільму мене зачепили ті питання, які завжди були важливими для мене, — вразливість зокрема. Я й зараз її відчуваю — у скутості у плечах і спині. Вразливість — це щось таке, що часто стає великим викликом для багатьох людей, вона розриває зсередини. Ми часто стикаємось із вразливістю, але рідко буваємо відвертими. Я вдячна, що можу пережити такий чуттєвий і тілесний досвід знову».
«Неозброєним оком»: досвід війни та вразливості
«Давно так не плакала. Дякую». Глядачка
«З фільмом я згадала перші дні війни та найбільш вразливі періоди,
які довелося пережити. Так хочеться коли-небудь їх відпустити з мого тіла назовні». Глядачка
Чотири жінки рухаються у різних локаціях. Рухи часом плавні, подібні на танець, іноді рвучкі, показують спротив тіла обставинам. Жінка біля розбитої військової техніки. Зруйновані будинки в осерді міста. Звичні для нас локації війни набувають нових сенсів, коли там з’являється людина, що рухається, танцює, відчуває усім єством і транслює досвід тілом. Мішанина тіл, кінцівок, пасем волосся створює ефект хаосу і відчуття безпорадності.
Голос за кадром рече: «Побачте нас. Пам’ятайте нас. Станьте поруч із нами». Нас кличуть збагнути й стати співучасниками. Зрештою, ми уже ними є.
Перформанс «Неозброєним оком: Серед квітів я знаходжу себе знов» (UNARMED) від української команди проєкту був створений на основі глибинних інтерв’ю з українськими ветеранами, бійчинями та цивільними танцівницями, які проживають війну по-різному. Перформанс поєднав танець, тексти та оригінальну музику. Рухи, історії та голоси переплітаються, щоб витворити чуйний, людяний погляд на виживання, стійкість і справедливість у ситуації екзистенційної загрози суспільству.
«Коли згадую, як ми зі студентами спілкувалися з військовими та ветеранами, то я відчуваю щось дивне у тілі: всередині гаряче, а зовні холодно», — коментує участь у проєкті фахівчиня з танцювально-рухової терапії Оксана Бєлова.
Терапевтка зазначає, що серед сотні людей, з якими вона вела розмови про досвід війни, лише 30 заповнили гугл-форму для проєкту й поділилися власним досвідом. Дехто хотів бути видимим, відкрито розповідав про свої переживання, а інші люди виявилися не готові ділитися сокровенним назагал.
Продюсер перформансу Олександр Маншилін зізнається, що під час роботи над проєктом усвідомив, як ми, українці, звикли нормалізувати жахливий досвід життя під час війни. Цю думку поділяє і танцівниця Вікторія Хорошилова: «Завдяки роботі у проєкті я побачила війну значно більшою, ніж вона була в моєму житті. Зрештою, війна — це не нормальний досвід у будь-якому людському житті».
«Для мене проєкт “Неозброєним оком” — це робота із травмою такого масштабу, який ми зараз не можемо осягнути. Вона об’єднала талановитих людей та надала підтримку. Я вдячна за це», — додає танцівниця Юлія Скиба
Проєкт Moving Kinship підтримали Perform Europe та Комісія Європейського Союзу
