«Кожна людина була для неї предметом глибокого зацікавлення», — так пише про Софію Яблонську українська поетеса, перекладачка, мистецтвознавиця Марта Калитовська в передмові до збірки «Дві ваги — дві міри». Завдяки її зусиллям книжка вийшла друком у 1972 році — вже після смерті Софії Яблонської.
«Чи це завтра Різдво?» — одне з останніх оповідань, написаних Софією на замовлення Марти для українських журналів.
Цей текст, як і інші, що увійшли до цієї книжки, — видобуті з пам’яті правдиві історії про давні роки: «Вугільний порох» і «Безжальна капуста» — коли була дитиною, далеко від рідної Галичини, і пізнала, що таке голод, нестачі й нерівність; «Балева сукня» — коли молодою вперше вийшла в люди, в справжній балевій сукні; «Знову на Монпарнасі» — коли дівчиною приїхала підкоряти Париж, а виявилось — підкорила цілий світ.
«“Кожна людина була для неї предметом глибокого зацікавлення”… І тут уже підхоплю я — як сучасна дослідниця Яблонської, — і в кожної людини вона чогось вчилася. Ця історія — про передріздвяний вечір, магічний час, у який Софія нагадує, що Різдво — це час, коли ми ділимося світлом, добром і вірою, даруємо комусь, хто потребує, можливість мати Різдво.
Ця історія нагадала мені, як сама Яблонська заглядала у вікна і змушувала всілякими вигадками зацікавлених китайців заглядати у шиби, щоб мати змогу їх сфотографувати. Це вона описала в книзі “З країни рижу та опію”.
Отже, можливо, у тому малому Жанові вона впізнала малу себе — малу з великими мріями, — малу, яка колись теж у передріздвяний вечір, готуючи з мамою пляцки на кухні, подумала: “Мене то трохи розчарувало, що ванілія подібна до нашої фасолі, але, роздумавши, я сказала: — Яка мусить бути чудова та країна, де проста фасоля видає такі пахощі і так за нею шукають, так її потребують і так цінують. А собі я сказала: ніколи її не побачу, ту далеку країну, яка існує, як і ми, тільки по другому боці земної кулі. А може, колись я впаду в дуже глибоке провалля, може, проб’ю землю і таки дістанусь до країни, де є ванілія”».
Вероніка Гоменюк, голова Фундації Софії Яблонської
Чи це завтра Різдво?
Був передріздвяний вечір. Усюди поспіх, метушня, світла, ялинки, гамір, радість. Хтось десь тріснув дверима. Деінде грала музика. Тільки в моєму мешканні панувала тишина і відсутність. Того вечора я була в Парижі та для нікого було мені ні пекти, ні варити. Все таки треба було зійти до крамниці, бо забракло хліба й цукру. Годинник показував шосту. Тільки пів години мені залишилося перед замовленою розмовою з Лондоном.
Я збігла спершу до пекарні, а звідти, щоб якнайшвидше — перейшла на протилежний бік вулиці, до тандитної, темної та непривітної крамниці, куди я ще ніколи не заходила. Тут було майже порожньо, коли зважити присутність тільки трьох осіб, які чекали передо мною, — жінка та двоє дітей. Дивним дивом усі присутні були зодягнені в бронзовий кольор. Навіть крамарка, хоч вона напевно не належала до тої самої родини, носила теж бронзовий светр, мала карі очі, руде волосся і смагляві руки.
Мати дітей немов те калатало, безупинно торохкотіла крамарці про свої клопоти.
— Білля тільки плісніє, а не сушиться, бо немає місця. Наскладано його у три верстви… А чоловік… Нічого його не цікавить в хаті, як тільки політика та журнали. Є інші, які, може, щось допоможуть, але не він. Ось учора рішив, що треба гасити світло о десятій, хоч я мала кінчити вишивати собі блюзку. А що дітям сталось би? Як сонні, то й так заснуть. Навіть через них між нами вічні суперечки.
Жінка на хвилину вмовкла. Вона тримала за руку молодшу дівчинку, яка слухняно стояла побіч, не зводила з матері очей та так уважно слухала розмову, немов би кормилася її словами. Зате хлопчина, може, восьмилітній, що стояв за плечима матері, покрадьки віддалювався щораз то ближче та ближче до дверей, аж притиснув свого носа до заплаканої шиби. У нього напевно поширилися від зацікавлення зіниці. Напроти, на виставі в пекарні, стояла прикрашена електричними лямпочками та лискучими ґірляндами розкішна ялинка. А перед вітриною, на мокрому хіднику, стояло кілька захоплених дітей.
На тротуарах незвичайний рух, — повно дітей з батьками та всі наче б у якомусь піднесеному настрої, і всі кудись поспішають, несучи у руках іноді навіть великі таємні коробки.
На переході вулиці юнак, що ніс на плечах велику зелену ялинку, в поспіху посовгнувся та упав разом з деревцем у болото.
Хлопчина оживився. Забув про те, що він тільки потаємний глядач, не видержав та вигукнув:
— Та уважай-бо! — його голос був повен обурення, немов би казав: як можна бути таким необережним, коли несеться на плечах справжній скарб.
Інший хлопець у його віці був би зареготався, але не він. Хлопчина мене зацікавив.
І саме в цей момент двері крамниці відчинила якась товста енергійна жінка і вдарила дверима хлопчину в чоло. Його мати, немов попарена, на мить замовкла та, як на пружині, метнулась до дверей і шарпнула хлопʼятко за руку до середини крамниці, вдарила його в лице під акомпаніямент власного крику.
— Він мало не стовк вашої шиби. Ось яке! Дивіться тільки на нього! Чи хоч перепросить, або пожалує того, що зробив?
Хлопчина далі стояв безвиразно, непорушно. Тільки одні його затиснені кулачки були аж надто вимовні. Крамарка згідливо, по-купецьки, притакувала головою та суворими очима дивилася на хлопця. Ця згідливість у догані хлопчині ще краще підтягнула пружину калатала.
— Я ж бо тобі казала не рухатися та тихо стояти поруч. Ні? Дивися на твою сестру. Кажу стояти стовпом — стоїть, не ворушиться. А ти завжди під дверима. Вчора батько, відкриваючи двері, мало носа не розбив. Зате задачі в рахунковому зошиті лежать незакінчені. А коли зараз не перепросиш дами, то другу порцію дома дістанеш… — завершила пані-матка.
— Пардон, мадам, — мов би з нутра землі почувся здушений голос.
— Нічого. Нікому кривди немає, — відізвалася товста дама та стала добувати з кишені портмонетку досить вимовним жестом.
Склепарка бистрим поглядом підхопила жест та дивно солодким комерційним голосом (вона могла б його на октави продавати) спитала:
— Чи вам чого потрібно, пані?
— Так, звичайно, заждіть, десь тут у мене є записка. Чоловік завжди радить записувати. Це правда, дисципліна і порядок мусять бути, — докинула вона і підійшла до каси шукати записки у своїй грубій торбині.
Хлопчина, його епізод, здавалось, вже закінчився, все ще стояв непорушно посеред крамниці. Перш усього, я вказала товстій дамі, що вона може взяти мою чергу, з чого вона швиденько та дуже дискретно скористала. Потім я наблизилася з усмішкою до хлопчини і, пригадавши, що у мене в торбі була кольорова збірка вітрильних кораблів, яку я мала вислати одному американському аматорові, витягнула її та засунула в обвислу кишеню його плаща. Замість засунути швиденько руку в кишеню та переконатися, що я туди поклала, хлопець стояв непорушно і дивився на мене, немов би не вірив, або наче б хотів збагнути якусь нерозв’язану проблему. З його погляду я зрозуміла, що він не звик стикатися з людьми, яких він не знав. На мою повторну привітну усмішку він відповів майже непривітною гримасою. Його уста та ніс зарисували спершу лінію плачу, яка поволі змінилася на покалічений усміх. Хвилини були дорогі, тому я нахилилася ближче до нього та побачивши на чолі зачервонілий шрам, а на його лівій щоці бліді плями трьох материнських пальців, поклала на його чоло мою холодну руку. Тоді в його очах заблимав вираз довір’я та засяяв променистий вогник радости, величніший за ілюмінації всіх ялинок світу. Він схопив мою руку у свої посинілі жмені, тиснув її та тримав, так немов би назавжди хотів її задержати. Я знову нахилилася до нього. Тим разом до самого вуха та тихо спитала:
— Як ти називаєшся, де живеш?
Як у телефонну трубку він відповів мені теж до вуха:
— Жан. Дім міського забезпечення, номер дванадцятий.
При касі крамарка далі виводила свій рахунок. Нас добре ховала обширна постать товстої дами, до якої я відчула своєрідну вдячність за її благодатні, широкі плечі, які нам служили за захисний параван.
— Я тебе зустріну, як будеш повертатися зі школи, шепнула я знову, хочеш?
Зовсім несподівано для мене, хлопчина поволі сумно і відмовно похитав головою, з чого я зрозуміла, що, видно, він ніколи не повертався сам… «Добре бережений», — подумала я, звідки й випливає його нестримне зацікавлення до вікон і дверей — бажання вирватись на свободу, хоч на тих кораблях він зможе самітно їздити досхочу по своєму світі уяви. Нараз якась незвичайна, неймовірна думка блискавицею пролетіла крізь його знову загострений та такий виразистий погляд очей, що я побоялась, щоб він знову чогось не вигукнув та не зрадив нашої таємниці. Але, видно, він звик до обережности, бо тільки випустив мою руку та потягнув мене за ковнір, щоб бути ближче до мого вуха:
— Скажіть мені, пані, чи це завтра Різдво?
В тій хвилині мені здавалось, що моє серце немов слимак, доторкнений шпилькою, втекло від виду людського світу. Але нічого не змогла йому відповісти, бо його мати покінчила свої розрахунки з крамаркою, але не зі своїм сумлінням. Жінка схопила повний кошик, закрила торбу та зі своєю нерозлучною донечкою підійшла до дверей, а хлопчина як тінь поволікся за ними услід. На дворі знову став падати дощ. Нагло на самій середині їздні хлопчина на мить зупинився, обернувся до мене і махнув рукою; в той же час я показувала йому авто, яке їхало прямо на нього, але на щастя зупинилося вчас. Він, видно, забув про обережність. Швидко побіг на другий бік вулиці, дігнав байдужі плечі своєї матері, яка все ще тримала за руку свою улюбленицю, що вміла на приказ стояти стовпом.
Нова хвиля авт та вантажників розірвала нитку нашої таємниці. Тепер товста дама підійшла до дверей. Я кивнула їй на прощання головою, але вона напевно ніколи не зрозуміла моєї подвійної ввічливости. Тепер прийшла моя черга.
— Що маєте з різдв’яних ласощів?
Я попросила приготовити дві коробки солодощів і передати дітям незнайомої жінки. Навіть забула за чим прийшла до крамниці. Я усміхнулася на думку, що «калатало», розглядаючи коробки, буде переконана, що це заслуга малої донечки за її слухняність.
Тільки один Жан буде знати правду таємничих дарунків та цього вечора він не тільки дізнається, але й повірить, що це завтра Різдво.
Ілюстраторка Марта Походжай
