«А чому б і не зробити самій?». Історія ювелірного бренда ZAZAZU

«А чому б мені самій не створювати ювелірні вироби?» — спитала в себе дизайнерка Христина Олексюк, коли в розпал ковідного карантину переїхала зі Львова в Івано-Франківськ і з’ясувала, що забула спакувати із собою свої прикраси. 

Сьогодні її ювелірний бренд ZAZAZU виготовляє дизайнерські срібні сережки, каблучки, кольє та браслети — мінімалістичні й витончені, елегантні й наповнені сенсом. Про перші замовлення і пошук майстрів-ювелірів, про те, кому потрібні прикраси в часи війни і як аксесуари впливають на емоційний стан тих, хто їх носить, DIVOCHE.MEDIA поспілкувалося із власницею та художницею бренда. 

«Метелики в животі» і прикраси, яких хочеться торкатися

Я починала свій бізнес у часи карантину. Маю художню освіту: закінчила Львівську академію мистецтв і одразу після цього працювала за фахом графічною дизайнеркою. Потім десять років була фотографкою і саме тоді почала думати, чим би ще хотіла займатися. Виникло бажання спробувати щось нове.

Коли під час ковідного карантину все раптом зупинилося, я поїхала зі Львова до батька в Івано-Франківськ. І там усвідомила, що всі свої прикраси залишила вдома. Без них почувалася майже оголеною. Я люблю прикраси та завжди привозила з подорожей щось унікальне, ексклюзивне, зроблене місцевими майстрами.

А тоді подумала: я не маю із собою жодної прикраси і навіть не бачу таких, які хотіла б купити. Чому б не зробити їх самій? Малювати я вмію. Сіла, почала робити ескізи й відчула: так, це мені справді подобається, це мене драйвить. Людям подобається мій смак — тож, мабуть, їм сподобаються і прикраси, які я створю.

Я вже знала, чим хочу займатися, але не розуміла, як це назвати. Точно не хотіла прив’язувати бренд до власного імені та робити прикраси «просто заради прикрас». Мені важливо, щоб людина, яка їх купуватиме, отримувала щось більше, ніж гарний дизайн. Хотілося, щоб ця річ мала для неї сенс, який назва бренда теж мала б віддзеркалювати.

Якось я почула, що слово ZAZAZU в американському сленгу означає ефект «метеликів у животі» — те особливе відчуття, коли людина раптом закохується у щось. І я подумала: саме так я хочу, щоб люди відчували себе, коли беруть до рук мою прикрасу. Щоб думали: «О, я хочу бути з нею щодня. Вона щось для мене означає».

Назва виявилася універсальною: легка у вимові, запам’ятовується з першого разу, не потребує жодних пояснень — як читається, так і звучить.

Весь мій бренд про те, що прикраси можуть проявляти найкраще в жінці. Для мене важливо, щоб вона про це пам’ятала. Бо коли ми носимо прикраси, часто торкаємося їх пальцями, я й сама постійно кручу свої у руках. І я хотіла, щоб цей доторк щоразу нагадував людині: вона тут, вона може, вона рухається вперед. Щоб цей маленький жест давав їй крила у моменти сумнівів, хвилювань чи переживань.

Щодо матеріалу — я одразу знала, що це буде срібло. Для мене воно дуже резонує з філософією бренда про дорогоцінність себе як людини. Срібло — це метал про чистоту, зокрема чистоту думок і простору довкола.

Як художниця, я інколи придумую надто складні ескізи, але матеріал завжди має свої фізичні обмеження. Іноді певні ідеї неможливо втілити технічно, тож доводиться шукати інші рішення, перекомпоновувати форму. У цьому сенсі срібло також про внутрішню гнучкість.

З одного боку, ти вигадуєш щось ідеальне, малюєш прекрасний задум. З іншого, мусиш зробити так, щоб прикраса була зручна у носінні, практична і при цьому не втратила первісної ідеї.

Народження прикрас: від ескізу до ювелірного виробу

Як створюється прикраса? Спочатку в мене з’являється ідея, і я переношу її на папір: від руки малюю ескіз. З готовим ескізом іду до свого головного ювеліра, в якого є команда майстрів. Ми разом обговорюємо задум: майстер одразу бачить, що можна реалізувати технічно, а що — ні, і підказує, які деталі варто змінити, щоб втілити ідею без втрати її суті. Після цього ми все узгоджуємо і передаємо ескіз на 3D-моделювання, спочатку на комп’ютерний етап.

Наступний етап — друк зразка на 3D-принтері у воску. Це потрібно, щоб створити пробну майстер-модель і зрозуміти, як прикраса виглядатиме в об’ємі, побачити її «в матеріалі». 

Потім відбувається формування опоки, в яку заливають розплавлене срібло. Після лиття ювеліри вручну доводять прикрасу до ладу: полірують, чистять, знімають зайві елементи, вирівнюють поверхні. Це дуже клопітка, багатокрокова робота.

Після всіх етапів ми отримуємо готовий виріб. Але якщо щось нас не влаштовує, доводиться повертатися на початок і проходити весь процес заново. Тому виробництво настільки трудомістке, енерго- й фінансово затратне — жоден етап неможливо пропустити, інакше ми просто не зрозуміємо, який результат отримаємо.

Залежно від того, наскільки точно одразу влучаємо в потрібний об’єм, форму та масивність виробу, процес може тривати кілька місяців — інколи два, інколи й більше. До цього додається й те, що ювеліри паралельно працюють над поточними колекціями, тож кожен етап нашого виробництва потрапляє у свою чергу. Через це процес також розтягується.

Ми виготовляємо прикраси в обмеженій кількості. У нас немає перевиробництва, ми не штампуємо той самий виріб тисячами. Нам важливо уникати залишків, працювати раціонально й підтримувати екологічність бренда. Це наша філософія: ексклюзивно, доречно, небагато. І ми дотримуємося цих принципів у всіх процесах.

Наші прикраси — не поодинокі унікальні екземпляри, але й не масовий тираж. Ми можемо створити колекцію, а згодом перевипустити її, якщо бачимо інтерес. А деякі моделі навпаки робимо один раз і знімаємо з виробництва.

Так трапилося, наприклад, з однією моделлю сережок. На її виготовлення майстер витрачав два повних робочих дні — вони були надзвичайно складні технічно. Через це модель або мала б коштувати дуже дорого, або ми працювали б собі у збиток. Я вирішила, що так робити не можемо, і цю модель зняли з виробництва. У результаті сережок вийшло дуже мало. Тож ті, хто їх має, фактично володіють справді лімітованою та ексклюзивною прикрасою.

Мені, я вважаю, дуже пощастило з людьми. Я зустріла справді класного фахівця — хоча, звісно, не з першого разу, — але зараз маю чудового майстра-ювеліра. Завдяки цьому мені не доводиться повністю занурюватися у технологічні деталі чи вивчати всі хімічні процеси.

Звісно, я все ж мала розібратися в поетапності роботи, щоб розуміти, як саме створюється прикраса. І досі продовжую вчитися — там дуже багато складних моментів і безліч нюансів.

Я дуже б хотіла спробувати зробити прикрасу власноруч, щоб мати повне розуміння всіх етапів роботи. У спілкуванні з майстрами це надзвичайно важливо: одразу бачити, де може виникнути затримка, що вийде технічно, а що — ні. Такий досвід дозволив би зекономити час, точніше формулювати завдання і краще розуміти, що саме потрібно виправити чи змінити.

Зараз українським майстрам часто дорікають високими цінами. Як виробниця, я розумію, що для людей деякі речі справді можуть здаватися дорогими. Але причина не в тому, що хтось хоче «нагребти більше». Це продиктовано реальними умовами, в яких ми працюємо.

Впливає абсолютно все: і те, як ми дістаємо матеріали та деталі, і їхня ціна, і логістика. Ми залежні від вартості срібла й золота, а вона за останній рік зросла шалено. Це наш робочий метал. Ми фізично не можемо залишати стару ціну, бо тоді працюватимемо у збиток. А збиток — це вже не бізнес.

Ціни зумовлені нашими реаліями, але ж люди хочуть ще й якісно та дешево, а так не буває. Тим, хто цього не розуміє, доводиться пояснювати, що за кожною цифрою стоїть конкретна причина й конкретна витрата.

Мені подобається думка про те, що іноді річ просто «поки недоступна» для людини у цьому моменті, тут і зараз. Але з часом вона зможе собі це дозволити й носитиме прикрасу із задоволенням. І тоді відчує, що ця річ справді варта уваги й інвестиції, що вона несе емоцію — і ця емоція буде ціннішою за будь-яку вартість.

«Ти жива, у тебе є місія, ти все ще тут і маєш силу рухатися далі»

У мене, мабуть, був настільки сильний азарт почати власну ювелірну справу, що я просто не бачила жодних перепон. Це було схоже на закоханість: коли на початку стосунків людина не помічає недоліків у коханому. Так само і я не бачила жодних бар’єрів. Хоча добре розуміла, що в ювелірній справі я поки нічого не тямлю й умію лише намалювати задум.

Я щодня казала собі: сьогодні займаюся цим, завтра — іншим, і так крок за кроком. Було важко, бо, коли заходиш у сферу, в якій нічого не знаєш, але яка тебе страшенно захоплює, результат рано чи пізно з’явиться, та доведеться докласти багато зусиль.

Я розуміла, що сама технічно не впораюся. Водночас чітко знала, що хочу робити якісно від самого початку. Мене не цікавили «аби які» варіанти чи студенти, які ще самі вчаться. Мені потрібен був справді якісний виріб, адже я вже мала уявлення про своє позиціювання і те, як бренд звучатиме на ринку.

Тому справжнім викликом стало знайти майстрів певного рівня без залучення великих коштів. У мене на початку взагалі не було грошей, усе виглядало як класичний стартап. Придумала дизайн каблучки й навіть ще не мала фізичного виробу в металі, лише 3D-ескіз. І раптом кілька друзів одразу захотіли її купити. Я виготовила три екземпляри, продала і за ці гроші замовила наступні чотири. Це було дуже поступове, поетапне інвестування.

Війна зупинила все. Мої майстри мали ще закордонні замовлення, і, думаю, це втримало їх на плаву. Я ж призупинила все, тому що розуміла: прикраси — це не річ першої потреби. Гадки не мала, коли люди знову захочуть їх купувати. 

А вже за два-три місяці я почала отримувати повідомлення від перших постійних клієнтів. Вони писали: «Ми хочемо щось у вас купити. Чому ви нічого не постите? Коли буде нове?» І ці запити стали для мене справжнім рятівним колом, який не дозволяв опустити руки.

Багато людей тоді виїжджали за кордон, вони надсилали мені фотографії, писали: «Дивіться, ми у ваших прикрасах — це нас підтримує!» Казали, що хочуть подарувати мої прикраси друзям за кордоном.

Прикраси дуже впливають на емоційний стан того, хто їх носить. Навіть коли здається, що зараз носити прикраси недоречно, варто лише вдягнути їх і одразу відчуваєш, як це оживляє. Ти починаєш діяти в тих умовах, які маєш; не тікаєш від реальності, але чіткіше розумієш, що залежить саме від тебе. Торкаєшся прикраси й відчуваєш: ти жива, у тебе є місія, ти все ще тут і маєш силу рухатися далі.

Завдяки цим повідомленням я сама почала оживати, працювати заради своїх жінок, які оцінили мою роботу. Хоча роботи все одно було небагато, війна принесла нові виклики: пошук інших шляхів постачання матеріалів, поява нових матеріалів на ринку, до яких треба було адаптуватися, труднощі з логістикою та подорожчання сировини.

Важливо себе підтримувати моментами маленьких радощів

Останнім часом з’явилося дуже багато патріотичних прикрас. Але, на мою думку, існують складніші, тонші ідеї, які можуть привертати увагу до наших цінностей — не лише дизайном «в лоб», коли просто додають герб на браслет. Ми в цей бік не пішли, хоча я теж про це думала. Але мені хотілося залишатися вірною тому, з чого все починалося, — не зраджувати ідеї символічного мінімалізму. Ми просто говоримо, що це непростий час, але важливо себе підтримувати моментами маленьких радощів і почуватися більш впевнено в складні часи. 

Я мінімалістка. Але інколи в голові виникає так багато ідей, що хочеться і це, і те, і ще щось — і все «наліпити» на один виріб. А потім дивишся й розумієш: ні, це зовсім не про мінімалізм. Тоді я вирішую рознести деталі на різні колекції чи окремі вироби і сідаю думати, що саме хочу сказати цією прикрасою, що важливо залишити, а що варто забрати. 

Для мене створення прикраси — наче вправа на баланс: зберегти те, що хочеш сказати, і водночас не дати забагато, щоб залишився простір для фантазії, щоб людина могла вплести у прикрасу свої сенси.

Усі мої вироби про щось. У кожного є своя назва й свій зміст: колекції каблучок, сережок і браслетів Calm («Спокій»), Twins («Близнюки»), In the Rhythm of Your Heart («У ритмі серця»). 

Буває, приходять клієнтки й кажуть: «Запакуйте мені всю цю колекцію — вона про мене, про важливий момент у моєму житті». І такі історії мене неймовірно надихають.

​​Треба лише підібрати свій ключ

Навчання на «Спроможній» стало моїм особистим відкриттям року! Це був найбільший внесок у розвиток моєї справи. Я починала як стартап без розуміння процесів і без жодних інвестицій, просто тому, що навіть не знала, що і куди потрібно вкладати. З часом зіткнулася з тим, що бізнесові рішення вже потрібно ухвалювати, а я не була впевнена, як це правильно робити.

Настав момент, коли треба було набирати обертів, і для цього були потрібні кошти. Це лякало, бо я ніколи раніше не керувала такими процесами й не брала на себе настільки велику відповідальність.

«Спроможна» з’явилася в моєму житті дуже вчасно. Грант став величезним стимулом і доказом того, що мій бренд бачать — як життєствердний, такий, що має потенціал для зростання. Я дуже вірю у свій ZAZAZU і невимовно вдячна, що інші дали йому можливість проявитися. Грантові кошти будуть спрямовані на вихід на ринок Києва, адже багато клієнтів саме звідти й хочуть мати можливість приміряти прикраси перед купівлею. Цей крок зробить бренд ще більш впізнаваним і, сподіваюся, закохає в себе українок, що вони не захочуть обирати іноземних виробників, а носитимуть і пишатимуться нашим.

Зараз я вже на тому етапі, коли більше не хочу «колекціонувати» навчання. Я хочу втілювати в життя всі ті знання, які отримала на «Спроможній». У мене досі великий обсяг процесів, які я ще не налагодила після проходження програми, але чітко розумію, що саме потрібно зробити. Хоча, звісно, є спокуса піти ще десь повчитися, послухати нові лекції — але я усвідомлюю, що зараз це було б радше втечею від реальної роботи над процесами у своєму бізнесі.

Мені дуже подобається мій шлях. Я вважаю, що всі помилки, яких я припустилася, — це насправді не помилки, а уроки, завдання, які потрібно було прожити, пройти й виконати. Але якби я могла дати собі пораду на самому початку, — мабуть, серйозніше ставилася б до цієї справи. Не як до хобі, а як до бізнесу.

Я б більш структуровано все записувала, рахувала, аналізувала, точно додала б дисципліни на старті, й саме це мені дуже чітко підсвітив проєкт.

За вдачею я оптимістка. Ми проживаємо вже не перший рік війни, у складних умовах, частково вже навіть адаптувалися, я зрозуміла для себе: у нас нема багато часу надто довго думати, ходити, зважувати. Іноді здається: немає натхнення — не буду нічого робити. Але я щоразу кажу собі: «Ні, я все одно працюватиму, бо натхнення приходить у процесі». 

А ще мене надихають ті самі жінки, які на початку війни питали мене: «Де прикраси? Чому ти їх не робиш?» Саме вони — моє джерело натхнення. У дні, коли настрій «нічого не хочу», я нагадую собі, що вони чекають. Вони також, мабуть, часом не мають сили чи бажання щось робити, але роблять. І я хочу працювати заради них, щоб підтримати їх так само, як вони підтримували мене.

Основний індикатор того, що це твоя справа, — знайти те, що справді цікаве. Те, чим ти займалася б навіть тоді, коли б за це не платили гроші. Коли ти розумієш, від чого в тебе горять очі, усі виклики й кризи перестають здаватися фатальними. Вони стають просто завданнями із зірочкою: складними в моменті, але захопливими, бо кожна з них — це перехід на новий рівень у грі.

Не варто боятися діяти, тому що саме в дії народжуються і рішення, і бачення наступних кроків. У певний момент ти обов’язково впираєшся у зачинені двері, але за ними завжди є великий простір, треба лише підібрати свій ключ.