Мінливість тіла лякає. Перехідні стани змушують жінок балансувати на межі прийняття та відчуження від себе. Намагаючись повернути втрачене, часто під тиском суспільства, жінки захоплюються сумнівними косметичними та медичними процедурами. Тілесні зміни стають травматичними досвідами. Саме тому останнім часом набирає популярності феміністичний бодигорор, фемгор, що концентрує в собі всі тілесні страхи: від вікових змін та чарівних субстанцій б’юті-індустрії до хвороб і мутацій. Це посилює увагу до проблем, із якими стикаються жінки, та дає змогу переосмислити власні досвіди.
DIVOCHE.MEDIA досліджує трансформацію уявлень про жіноче тіло, розповідає, як авторки створюють фемгор, намагаючись ословити пережите, та про книжки, переклади яких з’явилися або були анонсовані на українському книжковому ринку.
Мовчання жіночого тіла
Історія жіночого тіла — це історія контролю та таврування. Довгий час ця тема перебувала на маргінесах усіх сфер життя. Жінок споглядали через чоловічу оптику, тому багато жіночих досвідів залишалися поза увагою дослідників. «Жінка, як і чоловік, є тіло. Та її тіло — це щось інше, ніж вона сама», — писала Симона де Бовуар у «Другій статі». Чоловіки створювали наративи (міфи й казки), що мали притлумити жіночі силу й голос та втілювали їхні власні страхи. Ці уявлення формували моделі жіночої поведінки та містили в собі пересторогу про покарання. Такі собі повчальні історії про цінність мовчання та послуху, відгомін яких впливає на сьогодення.
Непокірні жінки набували монструозної подоби. Цирцея, яка перетворювала чоловіків на свиней, Ламія, яка викрадала дітей та спокушала чоловіків, Скілла та Харібда, які пожирали моряків, сирени, які їх причаровували, а потім з’їдали, — усі вони мали жіночі риси. Міфічні уявлення трансформувалися залежно від запитів влади. Зрештою, важить те, хто оповідає історію. Так, у Давній Греції сирени, жіночі істоти з пташиними крилами, становили небезпеку для чоловіків своїм голосом, що співав про славу. А вже в середньовічні часи вони змінили пташині тіла на риб’ячі хвости та стали символами спокуси, способом говорити про чари світських насолод і згубний вплив гріха. Вони були привабливими, проте огидними.
Жінки володіли силою, яку треба було приборкати. Якщо ж вони не були бридкими, як-от красуні-німфи, то ставали жертвами, яким для того, щоб убезпечитися, варто було перевтілитися.
Тілесні зміни жінок пов’язувалися із потворним. Менструальний цикл, пологи, неплідність, менопауза табуювалися чоловіками, оскільки викликали в них відразу. Жіноче тіло перебувало в ореолі міфів, а жіноча природа маркувалась як розпусна, гріховна й нечиста. Чоловіче тіло було взірцем, нормою, жіноче — прикрим відхиленням. Арістотель вважав жінку неповноцінним чоловіком, а Пліній Старший, римський державний діяч та історик, залишив свідчення, що «роздягнена жінка під час менструального циклу може викликати штормовий дощ, вітряну бурю, блискавку. Якщо жінка з розпущеним волоссям ходить полем, тоді гусениці, черв’яки та жуки одразу випадають із колосся» (цитується за Мінеке Схіппер «Голі чи покриті. Світова історія одягання та оголення» — прим. DIVOCHE.MEDIA). За описом нагадує відьму, яку змальовували оголеною та з довгим розпущеним волоссям. Це могли бути як молоді та вродливі жінки, що символізували гріх, бо були жаданими, так і літні жінки, які своїм виглядом мали втілювати відразу. До сьогодні можна простежити вживання в публічній сфері слова «відьма» з негативною конотацією щодо активних та успішних жінок.
Утрата краси та фертильності викликала жах, оскільки вони були головними жіночими цінностями. Важливо було якомога довше не старіти. Адже жінка не могла бути творчинею. Усе її життя зводилося до біологічної функції народження дітей та звуження простору до побутового. Освічені жінки, за словами британського психіатра Генрі Модслі, могли пошкодити свої репродуктивні органи, перетворивши їх на монстрів, що загрожувало б виживанню людської раси.
Все це свідчить про постійну загроженість, у якій перебували жінки через мізогінію, відсутність належної медичної допомоги та високу смертність під час пологів. Жіноче тіло й досі залишається недостатньо вивченим у медичних дослідженнях, що ускладнює діагностування та лікування хвороб.
У той час Мері Шеллі створила свого безіменного монстра. «Франкенштайн, або Сучасний Прометей» (1818) — готичний роман, опублікований спочатку анонімно, є відлунням її особистих досвідів. Мати письменниці — перша британська феміністка Мері Волстонкрафт, відома засадничою працею «На захист прав жінок» (1792), у якій обстоювала доволі прогресивні на той час ідеї рівності прав жінок та чоловіків. Вона померла невдовзі після народження доньки через пологові ускладнення.
Американська літературознавиця та феміністична критикиня Еллен Мерс у дослідженні «Literary women» (1976) розглянула цей твір крізь оптику материнства авторки. Оскільки на той час мало письменниць народжували дітей, Шеллі була чи не єдиною письменницею-матір’ю. Вона була вагітною, коли писала історію у 18 років, при цьому переживаючи втрату попередньої дитини. Її письмо могло бути і рефлексією на сон, у якому вона оживила свою первістку, і рефлексією на відчужені стосунки із батьком (через її втечу з англійським поетом Персі Шеллі, на той момент одруженим, — прим. DIVOCHE.MEDIA). Так чи інак її роман не лише започаткував новий жанр, а й став однією зі спроб переглянути роль жінки як мисткині.
Цей твір згодом назвуть першим літературним бодигорором, піджанром жахів у мистецтві, зосередженому на зображенні руйнації та деформації людського тіла. Бодигорор фокусується зблизька на тілесному потворному: крові, ранах, нутрощах тощо, створюючи дискомфорт, що змушує читачів/ глядачів зазирнути всередину себе. Його живлять сильні емоції тривожності, відрази й шоку.
Стереотипні уявлення про жінок перескочили і в кінематограф, який був чоловічою цариною, тож транслював об’єктивовані та сексуалізовані жіночі образи. Жінки у горор-фільмах зазвичай зображувалися монстрами або пасивними жертвами.
Дослідниця американського кіно Керол Дж. Кловер, аналізуючи слешери у статті «Her Body, Himself: Gender in the Slasher Film», говорить про те, що головні ролі відводяться молодим і сексуальним жінкам, які постають жертвами. І навіть образ Останньої дівчини, яка врешті перемагає та залишається живою, на її думку, лише виражає чоловічі фантазії.
Літні жінки натомість не можуть розраховувати на головні ролі й вимушені грати жахливих відьом, навіть якщо їхні партнери-чоловіки старші за них. Нездатні більше народжувати, вони своїми тілами мають втілювати на екрані процеси зав’ядання та розпаду. Якщо головний герой може дозволити собі старішати з гідністю, то головна героїня повинна завжди залишатися молодою.
Проте бодигорор і сам зазнає змін. Сьогодні він знову популярний через переосмислення, в основі якого лежать проблеми ідентичності та самоприйняття. Реагуючи на соціальні зміни та рухи, він стає можливістю дослідити страхи, трансформувавши їх у катарсис та примирення із власним тілом. А також відрефлексувати набуті тілесні досвіди: хвороби, інвалідність тощо, звільнивши свою агресію на несправедливі сексизм та стигматизацію. Так виникає фемгор як ще один спосіб говорити про жіноче тіло.
Про що говорить фемгор
Фемгор — це новий піджанр бодигорору, написаний жінками, що артикулює їхню лють. Хвиля його популярності пов’язана із жіночими активістськими рухами, переосмисленням тілесності, пережитою пандемією, власними жіночими досвідами.
Сучасні авторки прописують у фемгорі травматичні досвіди, трансформуючи власний біль, підсвічують проблеми влади та насильства, обурюються суспільними стандартами краси, намагаючись у такий спосіб повернути собі хоча б ілюзію контролю над власними тілами. Жінки відмовляються бути жертвами. Вони порушують правила, стають активними, поновлюючи суб’єктність.
Мисткині створюють простір для вільного дослідження надсильних табуйованих почуттів (якими б надмірними вони комусь не здавалися) та шукають відповідь на питання: як власне співіснувати з ними. Фемгор відкидає суспільну заборону на агресію. Він оприявлює кожний потаємний жіночий тілесний страх і змушує роздивлятися його при світлі. Водночас дозволяє звільнитися від страхів не відповідати суспільним очікуванням, бути незручною чи занадто гучною.
Фемгор охоплює теми дорослішання, вагітності, материнства, хвороби, старіння тощо. Змушує говорити про невимовне, про болісний перехід з одного стану в інший та врешті ословити свій біль. Якщо бодигорор викликає жах великими планами зруйнованого тіла, то фемгор фокусується на жіночих відчуттях себе в конкретному неідеальному тілі, що переживає трансформацію, і показує: як це, коли твоє тіло тобі не належить.
Мисткині створюють роботи, в яких осмислюють незавуальовані жіночі досвіди, а жінки не бояться проявити свою сутність. Їхні образи у фемгорі гротескні, афективні, одержимі, зовнішність не відповідає унормованим поглядам.
Французька режисерка Коралі Фаржа, яка виросла на фільмах, знятих чоловіками, вважає фантастичним, що молоде покоління може розуміти світогляд кінематографісток: жіночі страхи, жіночі фантазії, як жінки сприймають світ, борються з ним. Її «Субстанція» відгукнулася багатьом жінкам, які переживають вікові зміни та стикаються з ейджизмом. Цей провокативний феміністичний бодигорор, що отримав номінацію на премію «Оскар» у 2024 році, транслює погляд на тіло жінки, яка старіє та втрачає популярність у патріархальному світі. Не в змозі змиритися з цим, вона замовляє речовину, завдяки якій повертає молодшу версію себе. Та ціна за здійснене перетворення виявляється надто високою.
Режисерка написала цю історію в 40 років, хвилюючись, що її викреслять із публічного простору, оскільки вона вже не буде молодою та сексуальною. Фаржа вказує на той факт, що жінки, на відміну від чоловіків, мусять щохвилинно перейматися тим, як оцінюватимуть їхні тіла, а режисерка хоче, щоби вони отримали справжню свободу.
Власна кімната
Сенсацією буктоку став «Зайчик» (2019) канадської письменниці Мони Авад — роман, що шокує і спантеличує, змушує пробиратися крізь запаморочливу суміш жанрів, але точно не залишає байдужим. Кров, нутрощі, тривожна атмосфера, гротеск — тут є все, що так любить бодигорор. Балансуючи на межі реальності та снів, авторка зображує процес жіночої творчості, яка може бути бунтарською, руйнівною та підважувати патріархальні наративи.
Головна героїня роману, Саманта, навчається на програмі із творчого письма у Ворренському університеті. Там вона перетинається із групою дівчат, bunnies, «зайчиками», які настільки схожі у своїй солодкавості, що наче зливаються в єдине ціле. Одного дня вона отримує запрошення до їхнього Салону непристойностей, де вони займаються створенням гібридів. А згодом і сама бере участь у цьому процесі.
Авад вдалося створити тілесне письмо, що досліджує теми самотності, сестринства, творчості. Натхнений перетвореннями Аліси та кроликом Льюїса Керрола, «Франкенштайном, або Сучасним Прометеєм» Мері Шеллі, роман просякнутий тілесними метафорами. «Тіло вісцеральне», — стверджує одна із «зайчиків», запрошуючи Саманту пережити разом із ними новий досвід. Темна Печера, в якій вони навчаються, нагадує жіночу утробу, звідки мають «вийти» їхні твори.
Письменниця осмислює жіночу ідентичність як можливість самій стати суб’єктом, творчинею, створити чоловіка, так і можливість будувати своє життя і бути в ньому головною героїнею.
Як і Саманта, Авад свого часу переживала творчу кризу. У коледжі вона написала поезію про образ тіла і, попри те, що професор похвалив її, кинула навчання. Авад настільки боялася зазнати невдачі, що доволі довгий час не поверталася до письма. І лише протягом навчання в Університеті Брауна, (який став прототипом Ворренського університету в «Зайчику» — прим. DIVOCHE.MEDIA), а потім під час аспірантури в Денверському університеті знайшла спосіб перетворити свою ранню поезію на роман (ідеться про книжку «13 способів поглянути на товсту дівчину», яка увійшла до короткого списку премії Гіллера та отримала премію Amazon.ca за перший роман, — прим. DIVOCHE.MEDIA).
Письменницю цікавить таємниця творчого процесу, яку вона продовжує досліджувати в романі «Ми любимо тебе, Зайчику» (2025), приквелі та сиквелі «Зайчика». Це казковий слешер, у якому звучать голоси «зайчиків» та їхнього творіння.
Б’юті-індустрія як джерело жаху
Фемгор сатирично відтворює жіноче прагнення вроди, що стає одержимістю. Примарна можливість бути знову юною затьмарює розум. Героїні переймаються власною зовнішністю, захоплюються б’юті-процедурами та косметичними засобами. Ці досвіди, близькі багатьом жінкам, змушують відчувати страх і водночас залучають до чуйного співпереживання. Проте чи ставали б жінки одержимими, якби образ власного тіла не формували суспільні стандарти? Якби їхнє тіло належало лише їм?
Мона Авад розповіла про те, як одного разу відвідала готельний спа-центр найвищого класу задля процедури для обличчя, яка, здавалося, тривала годинами. Вона лежала на спині в халаті, поки косметолог масажував їй обличчя та намагався продати регенерувальну сироватку для шкіри, як раптом відчула себе в пастці. Щойно сеанс завершився, письменниця не могла знайти вихід і блукала лабіринтом із готельних коридорів. Коли вона нарешті вийшла, сонце вже сідало і небо було дуже червоним. Тоді Авад збагнула, що забула свій браслет, і їй доведеться піти по нього. Ця думка налякала авторку, але вона все ж повернулася й вирішила, що, можливо, використає цей страх у наступній книжці.
Цю ідею Авад втілила у «Rouge» (2023), український переклад якої вийшов нещодавно. Письменниця загорнула історію в готичну казку, в якій дослідила тіньовий бік індустрії краси та порушила проблеми травми, тілесної дисморфії та дискримінації.
Головна героїня книжки, Мірабель, зациклена на зовнішності й переглядах відео про догляд за шкірою, потрапляє до розкішного спа-центру. Намагаючись знайти відповіді про матір, вона все більше заглиблюється у світ небезпечної краси. Занурюючи читачів у непевний жахливий світ, авторка залишається відданою своєму сюрреалістичному стилю, започаткованому «Зайчиком».
«Секрет вічної молодості в тому, щоб остерігатись почуттів, які нівечать вроду» (Оскар Вайльд «Портрет Доріана Грея», переклад Р. Доценка). Такий епіграф відкриває «youthjuice» — дебютний приголомшливий роман американки Е. K. Сатуе (псевдонім Ерін Маєр — прим. DIVOCHE.MEDIA) із промовистою обкладинкою, переклад якого анонсували українською. Його описують як суміш «Зайчика» Мони Авад, «Дівчат» Лени Данем та «Goop» (бренд та компанія, засновані акторкою Гвінет Пелтроу, що поєднують красу, стиль, здоровий спосіб життя, — прим. DIVOCHE.MEDIA).
Сама ж письменниця, колишня авторка та редакторка відділу краси онлайн-видань, зізналася, що до того, як вона почала працювати, її догляд за шкірою полягав у щоденному використанні сонцезахисного крему та очищувальної емульсії для обличчя за необхідністю. Згодом Е. K. Сатуе поприносила додому купи сироваток, зволожувальних засобів та ексфоліантів із вигадливими назвами, такими як «Water Drench» та «Overnight Renewal». Вона не знала, який у неї тип шкіри, й одного незабутнього разу зняла макіяж кокосовою олією, використавши «щітку для вмивання», та прокинулася з обличчям, усіяним ніжними червоними цятками. Цей досвід надихнув її на написання «youthjuice» — роману, який досліджує концепцію краси як жаху.
Елітний косметичний бренд HEBE, що спеціалізується на догляді за шкірою, розробляє новий крем, який поверне жінкам втрачену красу. Названий на честь грецької богині молодості, доньки Гери та Зевса, HEBE має культову атмосферу, що обертається навколо його засновниці, яка нагадує персонажку Меріл Стріп із «Диявол носить Prada».
Головна героїня — 29-річна Софія, яка працює в цій компанії, — погоджується стати тестувальницею продукту, прагнучи віднайти ліки проти компульсивної звички гризти нігті, але потроху потрапляє в залежність від заспокійливого та жирного крему. Авторка, як і Авад, змушує задуматися: наскільки далеко жінки готові зайти у своєму прагненні вічної краси.
Ще одна американська письменниця Кармен Марія Мачадо говорить у своїх творах про культ краси, переосмислюючи казки та використовуючи елементи бодигорору для втілення жіночих тілесних досвідів.
В її дебютній збірці оповідань «Її тіло та інші сторони» (2017), відзначеній премією Ширлі Джексон, жінки мають складні стосунки із власними тілами, переживаючи кризу ідентичності.
Авторка пише про близькість, насильство, розлади харчової поведінки, материнство, тілесну пам’ять. Кожна її історія — спроба жінки привласнити собі своє тіло та відстояти свої бажання.
До прикладу, в оповіданні «У справжніх жінок є тіло» Мачадо зображує торговий центр як зосередження жіночих бажань і страхів у світі, який обмежує жінок. Вони мають дотримуватися правил. Дівчата хочуть бути красивими, проте мусять оглядатися на суспільні норми перед тим, як обрати собі сукню. Дівчатка не повинні їсти випічку, бо можуть погладшати.
Тим часом молоді дівчата заражаються невідомим вірусом та починають поступово зникати, стають безтілесними («усе молодші й молодші»). Вони приходять на фабрику, де буквально вшиваються в сукні. Одяг стає замінником тіла, яке вони прагнуть повернути.
Порушена взаємодія із тілом і у головної героїні оповідання «Вісім кусників», яка не вміє чути себе. Це історія нелюбові до себе, що передається у спадок. Оповідачка намагається наслідувати матір, яка пропагувала лише вісім шматочків для насичення, проте їй це не вдається. Не в змозі прийняти тілесні зміни, піддаючись сестринським прикладам та рекламним обіцянкам, вона наважується на зменшення шлунка без медичних приписів. Проте, прагнучи поновити контроль над тілом, ще більше поринає в болісний процес відчуження від себе, доки не зустрічається із дивною сутністю.
Мачадо стає голосом жінок. Їхні досвіди — історія самотності жіночого тіла у світі.
Материнська лють
У центрі уваги фемгору опиняється материнство та сприйняття жінкою нового тіла.
Дебютний роман американки Рейчел Йодер «Нічна сучка» (2021), вже має екранізацію від режисерки Маріель Геллер з акторкою Рейчел Адамс у головній ролі.
Одного дня безіменна героїня «Нічної сучки» відчуває жагу до сирого м’яса, поступово перевтілюючись на собаку. Вона проживає зовсім не інстаграмне материнство, проте не знаходить підтримки ні в подруги, ні в чоловіка. Жінка почувається розгубленою та одинокою у своєму досвіді. Накопичене роздратування й постійна втома прориваються люттю.
У цій відвертій, моментами автофікційній, історії письменниця підважує уявлення про те, яким має бути материнство, говорячи про проблеми самореалізації, самотності в шлюбі, суспільного тиску на жінку та відсутності неосудливої спільноти матерів.
Сама авторка розповіла, що переживала кризу, повністю втративши себе в материнстві. Йодер була пригнічена й сердита на життя, яке не планувала, хоча водночас почувалася надзвичайно щасливою бути поряд із сином у його перші роки. Вона хотіла цього, проте не так, як це відбувалося. Це був конфліктний та важкий час для неї.
Письменниця відчувала себе диким монстром, «нічною сучкою», як її одного разу охрестив чоловік. Вона мало спала, доглядаючи за дитиною, дратувалася через те, що чоловік рідко прокидався, коли їхній малюк вередував.
Робота над книжкою була для неї важливим дослідженням, як «зберегти цю люту, життєво важливу частину себе, навіть коли переходиш до цих історично патріархальних інститутів шлюбу й материнства». Письменниця вважає, що в найважчі періоди життя її наснажує дух внутрішньої підлітки: бунтівної, трохи наївної, але сміливої. Бунтівна підлітка всередині героїні «Нічної сучки», на її думку, прагне віднайти свій голос, увійти у власну жіночність.
Авторки фемгору доводять, що фемінність може бути різноманітною і звучати різними голосами. Розповідаючи власні історії, вони артикулюють свій біль, обстоюють своє право на тіло та нормалізують табуйовані теми. Це дає можливість жінкам долучитися до колективного досвіду сестринства, краще зрозуміти себе та нарешті почати діалог про свої потреби.
