«Для мене це стало особистим завданням». Анна Євгенія Янченко про віднайдену історію українського виноробства

Багато років існував стереотип, що історія українського вина радше новітня та не має глибокого коріння, навіть сомельє повторювали усталену фразу: «В Україні виноробства не існувало». Так було з Анною Євгенією Янченко — винною експерткою, лекторкою та авторкою, яка під час підготовки до чергової статті раптом зупинилася: а чи справді ми не мали власної винної традиції?

Сумнів перетворився на трирічне дослідження архівів та археологічних звітів розкопок, літописів та історичних книжок. Цей шлях був сповнений несподіваних відкриттів, а результатом стала книжка «29 століть. Віднайдена історія вина в Україні», яка вийшла у видавництві Vivat.

Це книжка про винну історію України, а водночас про уявлення, які формують нашу ідентичність. У легкій, але науково обґрунтованій манері Анна Євгенія Янченко розповідає про князівські бенкети й ченців Києво-Печерської лаври, про частівки XVII століття та величезні гетьманські виноградники, про діалог між ханом Батиєм і королем Данилом, а ще малює ілюстрації, щоб ці історії ожили для сучасного читача та читачки.

Для DIVOCHE.MEDIA Анна Євгенія розповідає про свій шлях від сумніву до віднайденої впевненості, про деколонізацію винної історії та про жіночий досвід у сучасному виноробстві.

Фото: Настя Телікова

«29 століть. Віднайдена історія вина в Україні» — не перша твоя книжка, але виглядає так, ніби вона найулюбленіша. Чи я права?

Можлива причина у тому, що це та книжка, над дослідженням для якої я билась три роки. І ця єдина книжка, побудована на такій кількості історичних відкриттів, що буквально кожна її сторінка — це новина, від якої відвалюється щелепа.

Розкажи, як почалася твоя робота над книжкою чи радше дослідженням? 

У 2019 році я була в експедиції на Поділлі, і після неї писала статтю для журналу Goodwine. І мені треба було вставити фразу на кшталт «Попри те, що в Україні виноробства ніколи не існувало, зараз воно розквітає». І я зупинилася: а чи можу я так категорично писати? Почала перевіряти і натрапила на багатотомні праці історика Михайла Баласа про виноградарство російської імперії, де три томи присвячені саме території України. І я зрозуміла: це ж повністю суперечить усталеній версії.

Тому можна сказати, що я почала цю подорож у 2019-му. Але тоді не думала, що це буде книжка. Просто збирала інформацію про історію вина в Україні, щоб розповідати на своїх дегустаціях, навіть не думаючи про книжку. Бо існує безліч радянських і пострадянських видань, де написано, що виноградарства й виноробства в нас не було. 

У 2022 році, після повномасштабного вторгнення, мені було легше занурюватися в минуле, ніж жити теперішнім. Тоді я повністю присвятила себе історії. Шукала в оцифрованих архівах, у національних бібліотеках різних країн. Почала з Національної бібліотеки в Тбілісі, навіть зараз вожу з собою тамтешній читацький квиток — як талісман. 

Оскільки я не історикиня, мені потрібна була допомога. Дуже допомогли археологічні свідчення. Бо якщо одна книга каже, що виноробства не було, а інша — що було, то кому довіряти? Логічно звернутися до артефактів: амфор, насінин, виноробних інструментів. Тому для початку я консультувалася з археологами, читала звіти, переглядала сотні сторінок PDF. І вже потім зверталася до історичних документів та літописів. 

Але коли ти читаєш ці книжки й літописи, шукаєш амфори, артефакти — вони ж не пишуть там просто: «А потім ми пішли пити вино», правда?

Можуть й так сказати (сміється), але то не часто. Тому найбільше мені подобалось працювати з археологічними даними. Це простіше — описані та класифіковані амфори, уламки глечиків, виноградні ножі, насінини. Ти береш дані й записуєш — все! А з текстами набагато складніше, «виноградною лозою» могли звати і виноград, і християнську паству. Загалом у літописах я бачила радше не сам факт «пити вино», а згадки про те, хто і як його використовував. У літописах можна знайти про виноградники й про те, як князі брали вино з собою чи дарували його, або як князів ним труїли. Втім, частіше за все князі пили вино на бенкетах чи перед битвами, а ченці використовували у релігійних обрядах.

Наприклад, у Києво-Печерському Патерику (рукописна збірка оповідань про ченців та заснування Києво-Печерського монастиря, — прим. DIVOCHE.MEDIA) дуже багато написано про вино: воно було необхідним для причастя. Якщо в церкві не було вина, то вона вважалася «неповноцінною». У літописах є згадки, як парафіяни привозили й дарували цілі вози вина.

Я спілкувалася з археологами, які досліджували Києву-Печерську лавру. Вони надсилали мені свої звіти у PDF. І от я сиділа й переглядала по 120 файлів, перевіряючи, згадані у звітах амфори чи ні. Амфори були. А от довести, що вино за Княжої доби виготовляли на території Лаври мені не вдалось. Проблема в тому, що таких розкопок на території Україні загалом мало, і мало (або зовсім ні) досліджують виноградні насінини. А саме вони є ключовим доказом: за їхньою формою видно, чи це був виноград столовий, чи спеціально вирощений для вина.

Розкажи більше про роботу над рукописом. Ти спочатку зібрала весь матеріал, а вже потім почала писати? Чи одразу текст був у твоєму стилі — легко, з жартами?

Спочатку я просто збирала інформацію за століттями: знаходила щось про XIII століття — копіювала з посиланням на джерело, знаходила щось корисне з XIX століття — так само. І я намагалася це класифікувати, але все було хаотично. Проблема полягала в тому, що перед очима не було цілісної картини.

Я навіть пробувала працювати візуально — розкладала папірці, класифіковані за століттями, щоб розібратись, яка згадка з якою найбільше пов’язана. Але це не спрацювало, бо мій кіт допомагав додати хаосу (сміється). Він усе розносив, ми сварилися, я закривала його в туалеті — він нявкав, і я не могла думати.

Зрештою все систематизувала в Excel. Там були стовпчики: рік, джерело, люди, виноградники, сорти винограду, технологія. Можна було фільтрами працювати. І вже на основі цієї структури почала писати текст.

Я переписувала цю книжку десять разів. Дев’ять — щоб вона добре читалася, бо дуже хотіла, щоб було не нудно й щоб книжка була доступною для широкої аудиторії, й ще раз — щоб за обсягом збігалася з англійською версією.

Вперше маленький тираж вийшов англійською, розкажи цю історію. 

Це просто диво було! Ось як це сталось — у листопаді 2023 року я читала лекцію про історію вина в Україні на шоу BEWINE (Be Wine International Wine Show). Це була моя перша велика лекція, людей зібралося близько 60, я страшенно нервувала. І після виступу до мене підходить Наталя з виноробні Big Wines і каже: «А давай подамо твою книжку на OIV (International Organisation of Vine and Wine)». Я спершу не повірила: «Та ви жартуєте? Де я — і де OIV?» Але вони наполягли: «Спробуємо». OIV — це міжнародна організація виноградарства та виноробства, яка щороку присуджує премії найкращим книжкам у цій темі. Це серйозна історія: премію щороку отримують найкращі видання у 12 конкурсних категоріях, а крім основних нагород, журі може також відзначити інші роботи, присудивши їм спеціальну відзнаку.

На той момент книжка в мене була перекладена, але без редактури, верстки й ілюстрацій. А дедлайн — лютий. І BEWINE погодилися оплатити друк мінінакладу, щоб ми могли податись на премію. Це була величезна підтримка. Бо насправді книжка була перекладена завдяки донатам людей, які мені повірили і вклали свої гроші в переклад. Я відчувала велику відповідальність, дуже довго шукала перекладача: надсилала уривки різним людям, отримувала варіанти й давала їх читати п’ятьом нейтів-спікерам. Вони обирали, який варіант звучить найкраще. Так я знайшла перекладачку, з якою ми чудово спрацювалися.

Був кінець листопада, коли ми домовились, а я ще саме їхала працювати на виноградники в Chateau Latour в Бордо, тож мені довелось працювати 24/7 та всі вихідні, щоб додати до книжки пояснення. Бо не всі англомовні читачі знають, що таке літописи, гетьмани, Запорізька Січ, хто такий Король Данило, тож довелось ще це дописувати. Ну й оформлення малюнків, верстка, нескінченні вичитки, розробка обкладинки. Я залучила всі ресурси, працювала без зупину. Після виноградників приходила у свою кімнату і вичитувала тексти.

Ми встигли. Для мене було важливо не виграти, на це я навіть не сподівалась, а хоча б податись, тим самим показати, що Україна має свій голос. Бо ще ніколи жодної української книжки на конкурс OIV не подавали. Чому не сподівалась на перемогу? Бо там серед конкурсних робіт були величезні академічні томи про біохімію вина, біологію в контексті винограду. А в мене — невеличка книжка з кольоровими ілюстраціями й гумором. Але це був шанс заявити про Україну, оскільки до цього моменту ніколи книжки українських авторів навіть не подавались на конкурс. Я була неймовірно щаслива, коли дізналась, що книжку допустили до участі в конкурсі. Потім майже рік тривало рецензування, книжку читали шість-десять рецензентів. І я отримала найвищу нагороду!

Я їздила в Португалію на церемонію вручення дипломів, готувала промову. І там зі мною познайомилася пані, яка каже: «Я читала вашу книжку, вона мені дуже сподобалася. Я була однією з рецензенток і поставила їй високу оцінку». А потім додає: «Я, взагалі, медієвістка». Я була шокована. Медієвісти — це ж історики, які спеціалізуються на Середньовіччі. Ще вона виявилась ексстуденткою Тімоті Снайдера.

Мені здається, цю книжку ще до публікації прочитало багато істориків…

О так, кожну главу, присвячену окремому століттю, відправляла історикам, які цим періодом займаються. Щоб перевірили: може, я щось пропустила чи десь помилилася. Кажуть, серйозних помилок немає. Єдине — мене постійно сварили археологи за формулювання «грецька доба». Вони наполягали: треба писати «еллінська доба».

Тут згадаємо, що я хотіла, щоб книжка була максимально доступна всім. Для звичайного читача «еллінська доба» звучить абсолютно незрозуміло. «Грецька» — одразу ясно, про що йдеться.

До речі, ти ж ще й малюнки робила сама? Тобто провела величезне дослідження, написала текст і ще взялася малювати?

Приблизно так. Зараз поясню — в історії вина України дуже багато всього кумедного та іронічного. А веселих книжок з історії ти багато бачила? Я, наприклад, дуже мало. Зазвичай книжки про історію пафосні й складні. А мені хотілося, щоб було легко, з гумором, щоб читач не злякався зайвої серйозності. Я там також роблю і серйозні висновки, але викладаю їх у легкій манері, бодай намагаюсь. З цією метою я купу історичних приколів у книжці залишила — стендап із XVI століття є, частівки з XVIII є. І повір, вони дійсно смішні. 

І тоді я подумала: чому б не намалювати? Ну от уяви: хан Батий і король Данило сидять і п’ють вино. Про це в літописі написано. Класно ж? А давай зробимо з цього комікс. І я намалювала.

Фактично ти цією книжкою відновлюєш історичну справедливість та проводиш певну деколонізаторську роботу в окремій сфері…

Так, це була моя головна мета. Мабуть, ще з дитинства. Бо в дитинстві я була… комуністкою. Маю пояснити цей пасаж. 

Я дуже багато читала — усе, що було під рукою: дитячі книжки, книжки з бабусиних шаф та дачного горища. Там мене і спіткали пропагандистські тексти на кшталт «Діти-герої». Вони були написані дуже майстерно, тож я вірила кожному слову. Я щиро думала, що куркулі — це зло, а комунізм — це найвища правда.

Коли вперше на уроці історії України нам розповіли інше, я принесла свої книжки й казала: «Ви брешете! Ось же, написано зовсім інакше!» І тільки років у 13–14 я зрозуміла, що все зовсім не так, як у тих книжках. І що нас, м’яко кажучи, обманули.

Те саме я відчула, коли зрозуміла, що нам брехали й про вино. Я ж із 2013 року працюю з вином. І п’ять років на дегустаціях повторювала: «В Україні не було виноробства». Скільки людей я ввела в оману! І все тому, що довіряла неправдивим джерелам.

Тому для мене це стало особистим завданням — відкрити правду й донести її. Бо коли ми не віримо, що мали власну традицію, ми й сьогодні ставимося до українського виноробства як до копії французького чи італійського.

Я навіть написала пост, де згадала одну науковицю, і наголосила, що через такі книжки ми втратили віру у власну спадщину. Мене тоді сильно критикували: мовляв, я посягаю на моральних авторитетів. Але я й досі вважаю, що іноді треба посягати. Треба перевіряти навіть класиків, не довіряти сліпо.

Я розумію, що вся книжка буквально вражає своїми відкриттями, але скажи, чи є у тебе улюблена історія? 

Є кілька моментів, які мене справді вразили. Перший — коли я натрапила на опис дегустаційного діалогу між ханом Батиєм і королем Данилом. Я знайшла його в Руському літописі за Іпатіївським списком. Читаю — і не вірю очам. Вирізала цей фрагмент, відправила філософу Вахтангу Кебуладзе й питаю: «Ти теж це бачиш?» А він: «Де ти таке взагалі знайшла?»

Суть така: Данило приїхав до Батия за ярликом, щоб керувати Галицькою Руссю. Батий спитав: «Чи пив ти наше питво — кумис?» Данило відповів: «Ні, але можу спробувати». Він пробує. А за кілька днів Батий надсилає йому… вина зі словами: «Не звикли ви до нашого пиття? Повідай, до чого звикли». Тобто ми маємо пряму згадку про вино в діалозі XIII століття. Це мене просто приголомшило.

Авторка: Пане Літописцю, будь ласка, розкажіть нам, що сталося, коли король Данило та хан Батий зустрілись віч-на-віч?

Літописець: Поклонився Данило за обичаєм татар. Батий сказав: «Данило! Чому ти єси давно не прийшов? Але якщо нині ти прийшов єси, — то й се добре. Чи п’єш ти чорне молоко, наше пиття, кобилячий кумиз?»

Авторка: Розкажіть, будь ласка, що було далі.

Літописець: Данило сказав: «Досі я не пив. А нині ти велиш — я п’ю». Батий сказав: «Ти вже наш-таки, татарин. Пий наше пиття!» І він, Данило, випивши, поклонився за обичаєм їхнім, промовивши свої слова подяки.

Авторка: Тобто він таки пригубив кумис, наче піддався Батию, але кажуть, так просто все не скінчилось. Тож розкажіть, будь ласка, як на це відреагував Батий?

Літописець: Потім вони розпрощалися, і сталося таке. Згодом прислав Батий вина дзбан Данилі та сказав: «Не звикли ви пити молока, пий вино!»

Другий момент — місто Володимир, XVI століття. Є запис уставу ринку, де воєвода розповідає, які вина є, яких нема. І він каже приблизно так: «А мальвазії й старих вин у нас нема, бо немає у Володимирі людей, які б розумілися на дорогих винах. Якщо такі з’являться — повідомте мене, воєводу». Тобто вже тоді була концепція: є дешеві вина, є дорогі, і треба розбиратися.

І третій факт — Кирило Розумовський, останній гетьман. У XVIII столітті він замовив у Батурин 30 тисяч чубуків (саджанців) винограду. Це за мірками виноградарства XIX століття десь 20 гектарів виноградників! Є документ: митниця зафіксувала цей вантаж. Це просто колосальні масштаби.

А чи було взагалі місце для жінок в українській винній історії?

Якщо дивитися на давніші часи, то ситуація складна, а от у сучасності жіноча роль у виноробстві значно сильніша. Наприклад, є дві професорки Оксана Борисівна Ткаченко й Наталя Валеріївна Каменєва. Вони консультують, мабуть, половину всіх виноробень в Україні. Є виноробки Маша Скорченко та Аліна Тенетка, які у 2010-х влаштовували курси для виноробів-початківців, що породило хвилю крафтового виноробства! Вони і зараз консультують деякі виноробні та проводять курси онлайн. Отак, винні пані в нас рулять!

Розкажеш, як саме консультують?

Я ж точно не знаю, які в кожної виноробні потреби. Але уяви: ти хочеш відкрити виноробню на Київщині, маєш вісім гектарів землі. Тобі треба знати, які сорти винограду садити, як правильно розподілити навантаження на гектар, які аналізи ґрунту робити, які зміни погоди врахувати. Бо від цього залежить, чи зможеш ти робити червоні вина, білі, ігристі тощо.

Виноробство — дуже дорогий і складний процес. Кожен крок коштує чималих грошей, тому краще проконсультуватись, аби не наробити дорогих помилок. А консультантки підказують: як садити, як доглядати, яке обладнання купити. І важливо, що вони розуміють саме наш клімат. 

Про що ти найбільше задумувалася, коли писала? 

Певно про те, що вино завжди було ознакою цивілізації. Ще в «Епосі про Гільгамеша» є згадка про вино. І греки, і римляни вважали: там, де є хліб, олія і вино — там цивілізований світ.

І коли в нас забирали знання про те, що ми все це мали, — у нас забирали сам цивілізаційний вимір. Нас представляли варварами. 

Коли я робила дослідження, то відкрила для себе й історію міської культури в Україні. Я побачила, скільки міст у XV–XVII століттях мали магдебурзьке право. 

І тоді запитала себе: як я могла раніше думати, що Україна — це тільки сільська країна, де люди п’ють горілку? Це було хибне й дитяче уявлення.

Я думала про те, що всі, хто займається вином, проходили навчання, де нас вчили історії вин Франції, Іспанії, Італії. Але історію вина України — ніхто ніколи не викладав. Бо начебто її не існувало. Це жахливо несправедливо.

Як твоє дослідження й книжка вплинули на твою роботу як сомельє, як винної експертки? Чи змінилося твоє ставлення, підходи, робота з аудиторіями?

Я почала відчувати гордість. Реальну гордість. І впевненість у собі.

Раніше, коли я розповідала про вина Італії чи Франції, це завжди звучало так, ніби ми говоримо про щось, чого в нас ніколи не було. Про чужі скарби. Тепер я певна, що в нас виноробство має не меншу, а часто й довшу історію.

І я дуже сподіваюся, що ті, хто слухав мої лекції або проходив курс з історії українського вина, теж відчули цю впевненість. Бо ми надто довго думали, що українське виноробство — це лише спроба повторити чужий успіх. Насправді ж це повернення до власного коріння й традицій, яким уже сотні років.

Ти вже відчуваєш довіру аудиторії? 

Так, бо моя книжка та курс базуються тільки на фактах, підтверджених двома-трьома джерелами. Є ще речі, які я знаходила, але не можу довести остаточно. Тоді я чесно кажу: «Потрібно ще перевірити, але, ймовірно, це правда». І люди це цінують.

Я бачу, як після цього вони самі починають проводити дегустації. Наприклад, дегустації вин, присвячені українським письменникам — Коцюбинському, Рильському, Сковороді. Або дегустації, прив’язані до певних територій: отут робили вино ще в давнину — давайте спробуємо сучасні вина саме з цих регіонів. Тобто ця історія йде вглиб.

Щодо книжки — перші відгуки були дуже емоційні, і я страшенно цим пишаюся. Люди кажуть: «Ми навіть не могли уявити, що таке відбувалося на території України». І я вірю їм, бо сама не могла уявити, поки не прочитала джерела. Ну і, звісно, всім дуже подобаються малюнки.

А ти не думала видати окрему книжку з малюнками? Щось на кшталт коміксу про вино? 

Я поки не думала, але це дуже цікава ідея. Трохи відпочину — і, можливо, втілю. У мене вже є кілька задумів на майбутнє, і там обов’язково будуть малюнки.

Інтеграція українського вина в європейський дискурс відбувається?

Так, і почалося це ще до повномасштабної. У світі зараз тренд на локальні вина з автохтонних сортів і «нові» винні країни. І коли цей тренд з’явився, на міжнародний ринок саме вийшли українські виробники: «Ми тут! Подивіться: Одеський чорний, Сухолиманський білий…» (сміється) Вимовити непросто, але всім цікаво.

Є велика професійна винна виставка у Дюссельдорфі — ProWein. Спільний стенд України мав бути ще у 2022-му, але зрозуміло, що не склалося. У 2023-му ми приїхали — і відчули просто шквал зацікавленості. Я працювала на стенді: перед тобою люди, за ними — ще троє, а за ними — ще черга. Винні спеціалісти світу в шоці від якості українських вин. Так, тих самих, які можна зустріти в нас на полицях супермаркетів. У 2024-му теж було дуже людно. Українські вина вже є у багатьох країнах — не лише Балтія, а й США, Британія, Норвегія, Данія, навіть Японія.

Твоя книжка англійською — це радше для фахівців на таких подіях?

Насамперед — так. Розповсюдження вина тримається на знанні сомельє та баєрів. Ніхто не поставить у винну карту «невідоме українське», якщо не розуміє контексту. Книжка допомагає: дає історію, впізнаваність, цікавість. Я отримую запити на англомовну версію від людей із винної сфери — поки що небагато, думаю над тим, як ширше її розповсюдити саме серед винних фахівців. Але вона не лише для винної спільноти, вона для всіх, хто шукає власну ідентичність або змушений себе репрезентувати серед нового оточення. Я про діаспору передусім. 

Краще ми самі розкажемо про себе, ніж хтось про нас, так? 

Власне, частково з цією думкою я й робила англійський переклад: за кордоном ти кажеш «я з України» — і важливо мати кілька яскравих штрихів до портрета своєї країни. Ця книжка — ще один такий яскравий штрих. Плюс це класний подарунок для іноземців, бо вони зможуть ознайомитись із нашим минулим крізь призму келиха з вином!