Мона Авад — канадська письменниця, найбільш відома завдяки своєму роману «Зайчик». У центрі сюжету — Саманта, стипендіатка престижної магістерської програми з літератури у Ворренському університеті. Її однокурсниці — багаті, нудотно-милі дівчата, які називають одна одну «зайчиками». Спершу Саманта тримається осторонь, але після запрошення на їхній загадковий «Салон непристойностей» потрапляє у світ темних ритуалів, де Зайчики оживляють свої химерні, часом жахливі творіння.
У романі Авад досліджує теми фемінності, тілесності та самоідентифікації жінки, особливо питання психологічних кордонів у токсичному середовищі, саркастично розбираючись із мізогінією та мізандрією.
У межах «Свята фантастики» в «Книголенді», яке організували команда «Фантастичні talk(s)» та видавництво «Жорж», відбулось live-інтерв’ю з авторкою. DIVOCHE.MEDIA публікує текстову версію розмови з Моною Авад про досвід навчання письменницької справи, страх втратити свій голос як авторки, реакцію на критику та вплив власного досвіду на персонажів роману.
Як прийшла ідея «Зайчика» і про що для Вас ця книжка?
Коли я навчалась на магістерській програмі з креативного письма, відчула, що здійснилась моя мрія. Тоді подумала: це міг би бути чудовий сюжет для роману-горору, і зберегла цю ідею в памʼяті. Пізніше, коли я вже здобувала докторський ступінь із літератури й шукала ідею для наступної книжки, пам’ятаю, як побачила зайця, що стрибав через мій кампус. Тієї миті зайчик і мій особистий досвід навчання поєдналися в голові — і я сприйняла це як знак, що маю почати писати цю книжку.
Ми бачимо історію елітарної мистецької школи — і, фактично, йдеться про літературу, яку створюють люди, що часто не мали справжнього життєвого досвіду, але намагаються філософськи його осмислити. Який реальний вплив це має на мистецтво? І де проходить межа між творчими експериментами, авторським баченням і щирим бажанням резонувати з читачем?
Я думаю, саме ця елітарність вразила мене під час навчання. І справді, в багатьох коледжах у США та й по всьому світу мова, якою ми послуговуємося, — це не мова реального світу, не та, якою ми говоримо щодня. Мистецтво, яке створюється в таких навчальних закладах, часто не відображає повсякденний досвід. Я помічала певний контраст між мовою, яку чула під час навчання та поза його межами. І тоді я поставила собі питання: що ми робимо? Чи ми чесні у своєму мистецтві, коли говоримо про власний досвід? Чи це просто показуха?
Це питання змусило мене використати багато сатири, аби зобразити академічне життя. Я відчувала, що Саманта, моя головна героїня, є аутсайдеркою, людиною, яка не належить до студентського соціуму. Для мене було важливо зобразити це, бо багато людей, які тільки починають вивчати письменницьку майстерність, не відчувають себе частиною спільноти. Вони часто бояться, що університет вплине на їхню творчість, змінить їхній голос. Це справді про страх: як залишатися собою в середовищі, яке ніби покликане допомогти тобі стати кращим митцем, і як зберегти власний голос.
Роман містить чимало елементів горору, нагнітання тривоги. І в певному сенсі всі героїні-письменниці прагнуть створити щось прекрасне, але натомість створюють жахи. Наприклад, вони хочуть створити ідеального чоловіка, перетворити вигадку на реальність, але результатом стає щось зловісне. Це ніби гра в Бога, у якій зрештою програють усі. Чи траплялося Вам самій боятися власних творінь, і зокрема цього роману?
Мене зацікавила тема створення мистецтва, і в цій книжці я досліджую два різні підходи до творчості. Перший підхід ґрунтується на тривожності й страху. У мистецтві завжди залишається щось загадкове: ми ніколи не знаємо напевно, чи вдасться наш твір. Через це ми боїмося, чи справді здатні щось створити.
Я вважаю, що різні письменники мають свої способи впоратися з цим страхом. Зайчики (група з чотирьох інших студенток у класі творчого письма головної героїні — прим. DIVOCHE.MEDIA), наприклад, долають тривожність через надмірний контроль над матеріалом. Вони намагаються переконатися, що задали чіткі параметри — вони хочуть створити гарного хлопця, і це все, чого вони бажають. Але саме цей надмірний контроль призводить до страшних наслідків, адже в їхніх творіннях майже немає справжнього життя.
Саманта ж уособлює зовсім інший тип тривожності — вона має страх втратити себе в мистецтві, втратити контроль. Вона настільки заглиблена у світ своєї уяви, що навіть не усвідомлює, що щось створює. Вона не може відрізнити, що реальне, а що — вигадане. Але саме в цьому підході, на мою думку, більше життя. Вона дозволяє мистецтву контролювати її. Хоч це теж може привести в небезпечне, навіть жахливе місце, бо ти справді не знаєш, куди це тебе заведе.
Особисто я балансую між цими двома підходами, хоча, зрештою, мені ближчий шлях Саманти. Взагалі творчість — це завжди про страх і про загадку. Сам процес творення фундаментально загадковий. І кожен письменник має свій спосіб взаємодії з цією таємницею.
Читачі часто характеризують Ваш текст як злий і депресивний або ж навпаки — як талановитий твір, що порушує соціальні питання. У романі ми бачимо, як зміна ставлення Зайчиків до творчості Саманти змінює і ставлення до неї викладачки, хоча сама творчість залишається незмінною. Виходить, що критик може як піднести, так і знецінити. Як Ви ставитеся до критики та різних інтерпретацій свого твору?
Це справді дуже цікаво. Саманта досить критично ставиться до Зайчиків, і для мене це кумедно — як віддзеркалення людської природи. Я постійно з цим стикаюся. Я викладаю креативне письмо. Колись і сама була студенткою цього напряму протягом кількох років. Брала участь у багатьох воркшопах разом з іншими авторами і завжди помічала одне й те саме: коли ти читаєш чиїсь тексти та коментуєш їх, насправді ти рідко говориш про саму роботу.
Натомість твоя критика — це відображення тебе самого. Це ніби дзеркало твоїх тривог, страхів, особистих переживань. Усе, що відбувається у твоєму житті, впливає на твою критику.
Ось чому, коли Зайчики починають обговорювати тексти Саманти, вони налаштовані дуже критично. Кажуть, що це огидно, жорстоко, надто темно. Саме так вони її сприймають. Вони наче читають Саманту, а не її тексти. Та згодом, коли починають її любити й розуміти, що вона може бути для них корисною, їхня критика змінюється.
Мені подобається, що мої тексти завжди викликають полярні реакції. Я сприймаю це як ознаку того, що вони щось значать. Це добре — мати різні думки. Я намагаюся залишати свої тексти відкритими для інтерпретації. Мені здається, я пишу так, аби читач мав простір для власного розуміння.
Щодо критики — я завжди пам’ятаю: вона говорить не лише про твір, а й про людину, її сприйняття світу, ставлення до мистецтва. Це формує її досвід прочитання книжки. І цей досвід може змінюватися щодня. Тому я не сприймаю критику надто серйозно і просто приймаю, що це лише наслідок виходу роботи у світ.
Чи має загалом сенс мистецтво, якщо для його створення письменник змушений постійно ятрити власну рану? Адже після цього можна залишитися спустошеним і не отримати того, на що сподівався — визнання, популярності чи навіть відгуку від читачів. Іноді твір можуть не помітити або жорстко розкритикувати. Або ж автор сам не зможе повністю донести свої ідеї через брак досвіду чи навичок. То чи є сенс узагалі намагатися створити щось велике?
Я часто про це думаю. Для мене зв’язок із письмом завжди був особливим. У дитинстві я була надзвичайно сором’язливою, мені було страшно висловлювати свої думки. Я боялася, що мене не почують. Боялася, що не знатиму, як правильно сказати те, що відчуваю. І саме письмо дало мені змогу з раннього віку називати речі своїми іменами — говорити про них безпечно. А згодом — говорити по-справжньому. Бути відвертою до межі. І це стало справжнім звільненням.
Усі мої книжки — від першої до нової, яка от-от вийде, народжувалися з почуття безсилля. Я проживала моменти глибокої безпорадності. Запамʼятовувала їх, тримала в собі. А потім, коли сідала писати, саме процес творення, перетворення пережитого на історію, давав мені полегшення. Він дозволяв мені не просто озвучити свій біль, а зробити це так, щоб, можливо, хтось інший, хто також пережив ізоляцію чи безсилля, відчув спорідненість.
Писати — це спосіб відчути власну дієздатність. І водночас спосіб не бути наодинці. Саме звідси я і пишу. І це зовсім не просто. Довгий час це давалося мені важко, адже я постійно навчаюся розповідати історії, знаходити слова.
Це завжди ризик — писати з болю. Але для мене це також джерело правди. І щоразу, коли починаю з болісного моменту, я знову і знову знаходжу в ньому щось інше: легкість, гумор, радість, жах, магію. Це допомагає мені переосмислити біль і перетворити його на щось прекрасне, чим я можу поділитися з іншими.
Чи могла Саманта взагалі відмовитися від уваги Зайчиків, навіть попри те, що їй хотілося їхнього схвалення, хотілося стати частиною цього кола? І наскільки, на Вашу думку, творчість сьогодні залежить від схвалення з боку творчих еліт або ж від фінансового успіху?
Це чудове питання — хто має право створювати мистецтво? Хто такий митець? Чи має він страждати, щоб створювати щось вагоме? Частина мене думає, що на певному рівні — так. Але що таке страждання? У певному сенсі — це спостереження, глибока прив’язаність і здатність відчувати щось по-справжньому, співпереживати. І на цьому рівні це мені дуже близько.
Та водночас я вважаю, що це певний міф. Стабільність, зв’язок із собою, — усе це насправді дуже важливо. Навіть більше — це необхідно для письменництва, бо потрібні базові умови, щоб творити. Гроші тут відіграють роль. Але Зайчикам не потрібно про це турбуватися. Тоді як Саманта жила в машині, її можливості ледь-ледь дозволяли вижити. Згодом вона мешкала в жахливій маленькій квартирці, але її засоби все одно були дуже обмежені.
Чи дозволяло їй це бачити світ інакше? Чи це просто інший вид сліпоти? Ава про це каже: «Не надто прив’язуйся до свого образу бідності — це теж форма сліпоти». Тобто не варто бути як Зайчики, які нічого не бачать через своє багатство.
Тож, як митець, ти маєш відчувати обидві сторони, ніби виходити за межі власних обставин, підійматися над ними. Але також — відчувати красу й біль життя. Йдеться про баланс. Сліпота можлива з обох боків спектра.
Дружба в «Зайчику» дуже важлива, адже люди довкола Саманти були одночасно перешкодою і шляхом до творчості. Наскільки важлива дружба з іншими письменниками для Саманти й для Вас особисто?
У романі дружба має два боки — темний і світлий. Зайчики символізують тіньовий бік: вони дуже близькі між собою, і Саманті складно повністю влитися в їхнє коло. Це багато в чому відображає мої власні тривоги щодо групової належності, зокрема в артшколі. Поруч з іншими митцями є ризик втратити власний голос. І Зайчики уособлюють потенційну небезпеку дружби з іншими митцями, коли починають звучати однаково, мати спільну естетику і стають невідрізненними.
Але є Ава, найкраща подруга Саманти. Зв’язок із нею — приклад глибокої й творчої дружби, в якій обидвоє дають простір одне одному, підтримують, стають домівкою. Це коли знаходиш своє плем’я, і воно не знеособлює тебе, а навпаки дозволяє бути собою. Тому «Зайчик» досліджує як красу, так і небезпеку творчих спільнот.
Для мене неможливо уявити життя без друзів-письменників. Як письменниця ти отримуєш конкретний досвід, який зрозуміє тільки інший письменник, — процес творення, публікації. В такі моменти телефонуєш саме їм. Я глибоко вдячна своїм друзям-письменникам. І, звісно, Маргарет Етвуд, вона дала мені чудові поради. Письмо — це самотня справа, тож можливість бути на зв’язку з іншими надзвичайно цінна.
Як з’явилися Зайчики? Вони одразу були четвіркою чи постали поступово? Що надихнуло на ці образи?
«Зайчик» (в оригіналі назва твору Bunny, що англійською позначає як кролика, так і зайця, — прим. DIVOCHE.MEDIA) — це популярне пестливе звертання в США. Мені здалося смішним, що ці дівчата так звертаються одна до одної. А ще — в університетських кампусах, у яких я навчалася, повно справжніх кроликів, що теж вплинуло. Крім того, кролик — це магічна істота, андрогінна, трикстер. Є також образ playboy bunny, тому кролик — дуже багатозначний символ.
Що ж до Ляльки, Капкейка, Герцогині — це різні типи персонажів, яких можна зустріти в мистецькій школі або просто в житті. Вони втілюють гіперфемінність. Багато натхнення я черпала з фільмів Heathers («Смертельний потяг» 1988 року — прим. DIVOCHE.MEDIA) і The Craft («Чаклунство» 1996 року — прим. DIVOCHE.MEDIA) — історії про групи дівчат, які мене водночас захоплювали й лякали. Тому в романі є елемент жаху — бо такі групи мене лякають.
Цікаво, що Саманта опиняється поруч із Зайчиками саме в перший рік, коли на програмі навчаються лише жінки. І це відображає нинішні процеси у світі: у літературі зʼявляється більше жінок. А ще іноді література набуває дуже «зайчикового» фокусу. Як же боротися із «зайчикизацією» літератури?
Тоді ми маємо діяти як Саманта, правда ж? Це непросто, бо Зайчики — це гіпержіночність, доведена до монструозності. Але водночас вони розумні та сильні, і в їхній гіпержіночності немає нічого слабкого. Саме тому я й хотіла писати про таку жіночність — щоб показати її сильною. У книжці вона зловісна, але постає могутньою.
Тож я не певна, що з цим треба боротись. Мені радше не подобається ідея того, що всі мають один і той самий підхід, створюють одне й те саме, й результат завжди однаковий. Ось справжня небезпека, яку уособлюють Зайчики. Але це ширша небезпека, яка стосується не лише жіночості — у це може впасти будь-який митець.
Тож як цьому протистояти? Потрібно викликати в собі енергію Саманти й бути вірною собі. Прислухатись до власного голосу, знаходити своє справжнє джерело для письма. Звертати увагу на свою дивність і не відштовхувати її. Навіть якщо це не смішно, розумієте? Бо «Зайчик» — теж дивна книжка, це правда. Тому головне — знайти свій унікальний голос і триматися його.
Ви вже згадували про нову книжку. Чи могли б розповісти, чого від неї очікувати?
Моя нова книжка має назву «Ми любимо тебе, Зайчику» — і це водночас приквел і сиквел. Але читати «Зайчик» перед цим не обов’язково. І починається вона так: минуло кілька років після випуску з Університету Воррена. Саманта написала книжку під назвою «Зайчик», і самі Зайчики страшенно розлючені. Вони викрадають головну героїню з книгарні, зв’язують її й ховають на горищі.
А тоді починають розповідати, як усе насправді було. Вони діляться історією свого першого року у мистецькій школі ще до появи Саманти. У цей час вони тільки знайомилися одна з одною і відкривали свої сили. І створили своє перше творіння. Кожна з них розповідає свою версію подій, тож читач почує голос кожної персонажки. А потім, і це не дуже великий спойлер, читач почує і голос їхнього творіння — «зайчика-хлопця». Він розповість свою версію подій.
Отже, рамка сюжету — події після «Зайчика», а основна дія — рік до того, як усе почалося. І писати цю книжку було неймовірно весело. Саме тому я й кажу: так, Зайчики — фашистки й антагоністки, але я їх обожнюю. Особливо після написання цієї книжки стала до них набагато ближчою. І я не дочекаюсь, коли зможу поділитися романом з вами.
Письменниця Маргарет Етвуд написала про Ваш роман: «О, “Зайчику”, який же ти геніальний!». Які три книжки Ви б описали так само?
Я обожнюю «Піранезі» Сюзанни Кларк — це справді неймовірна книжка, мені дуже подобається її голос. Ще я в захваті від The Shards («Уламки» — прим. DIVOCHE.MEDIA) Брета Істона Елліса. Це, мабуть, моя найулюбленіша з усього, що він написав. До речі, саме він — автор «Американського психопата», який дуже вплинув на мою творчість. Але The Shards, як на мене, — його найсильніший роман.
І третя книжка — «Привиди будинку на пагорбі» Ширлі Джексон. Вона давніша, але неймовірна. Якщо ще не читали — дуже раджу. Вона моторошна, але водночас смішна і дуже мрійлива, мов гарячковий сон.
