На освітній платформі «Культурний Проект» 29 травня стартує курс «Історія українського мистецтва без чоловіків». Кураторка курсу про українських художниць — авторка популярного акаунту Ukrainian Art History, дослідниця Українського музею в Нью-Йорку, авторка програми «Українське мистецтво в іменах» на «Радіо Культура», історикиня мистецтва Оксана Семенік.
DIVOCHE.MEDIA поговорило з експерткою про власний інтерес до жіночого мистецтва, про шкідливість міфів та роботу над їх розвінчанням, про повернення у поле української культурної спадщини імен художниць-емігранток і художниць радянських часів, які були недооцінені та забуті.
Оксано, коли ви зацікавилися історією мистецтва?
Я почала працювати культурною журналісткою на першому курсі університету, коли вивчала спеціальність «Переклад з іспанської мови». Мене дуже зацікавило сучасне мистецтво. Одним із переломних моментів була поїздка в Лисичанськ на відкриття виставки «Світлоград» у 2017 році. Виставка була частиною проєкту «Музей відкрито на ремонт» під кураторством Леоніда Марущака, Ольги Гончар та Жені Моляр, які осучаснювали колекції музеїв на Донеччині й Луганщині. B межах проєкту сучасні художники інтегрували свої роботи в постійну експозицію класичних краєзнавчих музеїв. Їхні роботи говорили про особистий контекст минулого. Мене це вразило. Раніше я не замислювалася, що музеї можуть бути настільки важливими для роботи із сучасними травматичними подіями. Після цього я почала читати різні теоретичні праці про кураторство. Не скажу, що мене до того мистецтво взагалі не цікавило. Але тоді я зрозуміла, що хочу займатись сферою мистецтва професійно.
У 2016 році в Києві дослідники віднайшли невідомі раніше архівні документи про Казимира Малевича та його роботу в Київському художньому інституті. Доти я не знала, що він народився у Києві, викладав тут. Зрозуміла, що авангард, який я знала як російський, насправді не російський.
Коли ви звернули увагу на замалу кількість жіночих імен у мистецтві?
Приблизно у 2016–2017 роках, коли прочитала есей американської історикині мистецтва Лінди Нохлін «Чому не було великих художниць?». І тоді ж почала ставити собі запитання, які підсвічувала Нохлін: «Скільки я можу назвати імен художниць?», «Який у них був доступ до освіти?». Я почала думати про те, чому ми на уроках історії України в школі майже весь час говоримо тільки про чоловіків і ніколи про жінок.
Як прийшла ідея створити курс «Історія українського мистецтва без чоловіків»?
Я вже досить давно думаю написати книжку, присвячену українським художницям. Таких книжок має бути багато — в різних жанрах, про різних художниць, про різні періоди, від різних дослідників, для різних аудиторій. Бо, наприклад, Марія Примаченко — одна з найвідоміших українських художниць в Україні й за кордоном. Але при цьому, якщо зайти зараз у книгарню, то знайдемо небагато книжок про неї: є ілюстрована біографія для дітей, збірка текстів про її мистецтво різних років «Марія Примаченко 100» (Родовід, 2009), каталоги виставок. Але мають бути й академічні дослідження, і біографія, і нонфікшн про мистецтво і життя, та навіть комікси. І таких недорепрезентованих постатей в українському мистецтві багато — і жінок, і чоловіків — але жінок найбільше.
Ще один маркер, який свідчить, що ці постаті недостатньо досліджені, — публікації медіа, які виходять без фактчекінгу та поширюють фейки. Якщо говорити про більш серйозні дослідження іноземними мовами, то якщо ми подаємо міф як факт, довіра до професіоналізму українських дослідників зменшується. Як-от поширені твердження про Пабло Пікассо, який нібито хвалив і Білокур, і Примаченко. А Анрі Руссо хвалив Ганну Собачко-Шостак. А Марк Шагал почав малювати звірів після того, як побачив роботи Примаченко тощо. До речі, сучасна українська художниця Алевтина Кахідзе, яка багато працює з гендерною тематикою, створила роботу про визнання, яке чомусь повсякчас необхідно отримувати від білих західних художників-чоловіків, щоб визнати талант художниць.
Чи говорив Пікассо про це насправді?
Мені вдалося це з’ясувати під час роботи над книжкою про Примаченко (видавництво «Віхола» анонсувало на 2025 рік вихід книжки «Марія Примаченко без міфів» Оксани Семенік — прим. DIVOCHE.MEDIA). Я знайшла газетну статтю в «Голосі України» 1994 року, де журналістка Людмила Бараневич переповідає історії, що дізналася від журналіста і мистецтвознавця Григорія Мєстєчкіна. Він багато зробив для визнання кількох народних художників та художниць, зокрема Марії Примаченко. Він взявся допомогти їй відбудувати хату. Примаченко ж не працювала у колгоспі через інвалідність: у сім років вона захворіла на поліомієліт, і нога залишилась паралізованою на все життя. У неї не було жодних засобів для життя, не говорячи вже про те, щоб відбудувати хату. Вона писала листи у Спілку художників — їй не відповідали. Поки про це не взявся писати Мєстєчкін — тоді про Примаченко почали згадувати в пресі, надали їй будматеріали, до неї стали приїжджати художники-шістдесятники, привозили фарби й папір, а потім висунули на Шевченківську премію.
Річ у тім, що потрібні були згадки про неї у пресі та серед радянських функціонерів, щоб Примаченко обрали представницею з українських художників на всесоюзний з’їзд. І на зібранні, де обирали делегатів, художниця Євгенія Дмитрієва власне і вигадала цю історію про слова Пікассо, щоб піднести престиж Примаченко. Бо він був комуністом, його ніби поважали в радянському союзі.
Але ж роботи Примаченко та Білокур дійсно виставлялися у Парижі?
Роботи Примаченко були в Парижі на міжнародній виставці у 1937 році. І вдруге вони виставлялись 1975 року, тоді в Парижі показали близько 50 робіт. А роботи Білокур виставляли у Луврі 1957 року. І потім дві її роботи — «Цар колос» та «Берізка» — зникли, не повернулися назад. Пікассо міг бачити твори цих художниць, але ж немає документального підтвердження, що він так сказав. Так само як і про Руссо, і про Ганну Собачко-Шостак придумали. Чому? Навіщо? Ніби вона стає кращою, тому що отримала визнання від європейського художника-чоловіка. Але цікаво, що ці «твердження» почали дуже часто використовувати вже у 2000-х роках — якщо почитати пресу після того з’їзду, згадок немає.
Повертаючись до ідеї курсу: спочатку ви хотіли написати книжку, де б розвінчувалися подібні міфи?
Спочатку думала про книжку, а потім вирішила, що краще почати з курсу для «Культурного Проекту». Мене дуже надихнула робота Кеті Гессел «Історія мистецтва без чоловіків» (яка є альтернативним поглядом на історію мистецтва та апелює до бестселера з цієї теми «Оповідь про мистецтво», написаного істориком Ернстом Ґомбріхом, — прим. DIVOCHE.MEDIA). Назва курсу — це пряме відсилання до книжки Гессел. До свого сорому, коли я читала «Оповідь про мистецтво» Ернста Ґомбріха, не звернула увагу, що там не згадуються жінки. З іншого боку, це було ще на початку мого зацікавлення мистецтвом, і я не усвідомлювала проблематики. Я була здивована, коли дізналася. Кеті Гессел пише, що у перших виданнях Ґомбріха немає жодної художниці. У шістнадцятому перевиданні було додане єдине жіноче ім’я — Кеті Колльвіц, це німецька художниця-експресіоністка.
А потім я перевірила, чи згадує авторка українських художниць у цій книжці. Я звертаю на таке увагу в книжках з історії мистецтва, бо про українських художниць пишуть ще менше, ніж про художниць загалом. Кеті Гессел розповідає про мисткинь з українським походженням і справедливо зазначає про нього у біографіях усіх, крім Луїзи Невельсон. Гессел її називає американкою.
Ще одна авторка Вітні Чадвік, яка написала Women, Art and Society, розповідає про Олександру Екстер і Соню Делоне, згадуючи поруч Малевича та Татліна як російських художників. Чадвік зауважує, що на них вплинув russian folk art, хоча там очевидно йдеться про українське народне мистецтво.
Таке трапляється і в інших книжках, присвячених жіночому мистецтву: українські художниці згадуються як російські — в контексті російського авангарду, більшовицької революції, наприклад Олександра Екстер. Або ж про них часто пишуть без згадки про те, що вони були народжені в Україні, наприклад, як Соня Делоне або Луїза Невельсон. Я вважаю, що важливо додавати повний контекст походження художників та художниць.
Які історії художниць у курсі вас саму найбільше зворушили чи здивували?
Мало хто у нас знає про Луїзу Невельсон. Вона народилась у Переяславі, в єврейській родині. У п’ять років переїхала з батьками до США. Луїза з раннього віку почала малювати, і їй, можна сказати, пощастило, якщо порівнювати з іншою емігранткою єврейського походження з України — Джанет Собель. Джанет емігрувала у 15 років з Дніпра і рано вийшла заміж. Вона не отримала освіти, одразу присвятила себе дітям, домашньому господарству. І малювати почала випадково, коли її син вчився на художника. Виявилось, що в неї дуже круте мистецьке чуття і бачення.
Луїза Невельсон теж рано вийшла заміж, але досить вдало, і навіть мала можливість для самореалізації. Вона відвідувала різні курси. Якось напросилась у помічниці до Дієго Рівери (мексиканський художник — прим. DIVOCHE.MEDIA), поки він малював мурал у Нью-Йорку. Луїза стала скульпторкою: робила величезні дерев’яні скульптури, які покривала лаком та фарбою. Вона також однією з перших почала працювати зі знайденими у місті предметами, грубо кажучи, зі сміттям. Мисткиня виражала себе через непоєднувані речі. Вона це збирала і створювала з цього щось на кшталт інсталяцій, але й скульптур водночас. Бо коли ми дивимось на них, важко зрозуміти, з чого вони зроблені та яким чином поєднані. Луїза була однією з найвідоміших художниць Нью-Йорка та США, почала кар’єру наприкінці 1930-х — на початку 1940-х.
Невельсон брала участь у виставках галеристки та меценатки Пеґґі Ґуґґенгайм, зокрема в одній із перших виставок за участю лише жінок. (The Exhibition by 31 Women 1943 року — прим. DIVOCHE.MEDIA). Ґуґґенгайм показувала, що жінки теж займаються модернізмом, поки повсякчас на виставках в центрі уваги лише чоловіки. Вже пізніше у 1960-х у США з’явився рух за включення до постійних експозицій музеїв жіночих творів, а також мистецтва чорношкірих та латиноамериканських авторів.
Чи існують сьогодні в Україні художні практики, які відповідають на історичну відсутність жінок у каноні?
Як приклад, мені згадується виставка «Пам’яті тої, що пам’ятає» у Jam Factory Art Center у Львові у 2024 році. Вона була присвячена Аліні Ламах, котра насамперед відома як дружина українського художника Анатолія Ламаха, але мало хто знає її як майстриню гобеленів. Вона присвятила життя збереженню пам’яті свого чоловіка, а про себе ніби забула. На тій виставці були роботи інших художників, присвячені взагалі досвіду буття мисткині.
Але, мені здається, зараз трохи інший фокус уваги — більше на досвіді війни, а не на тому, наприклад, що в нас багато музейних колекцій, у яких жінки недостатньо представлені. Менше звертають увагу на те, що варто переглянути погляд на історію українського мистецтва, коли декоративно-прикладне мистецтво тривалий час було поза увагою дослідників як щось незначне, але насправді мало великий вплив, зокрема на авангард.
Оптика академічного сприйняття?
Так, вона була налаштована у радянський час. Велику колекцію Національного художнього музею тоді розділили на декілька колекцій та передали в так званий музей російського мистецтва, який тепер Київська картинна галерея, музей Тараса Шевченка і декоративно-прикладний музей (зараз Національний музей декоративного мистецтва України — прим.DIVOCHE.MEDIA). І тепер у колекції Національного художнього музею немає робіт Марії Примаченко і Катерини Білокур.
Виходить, що твори Катерини Білокур — це декоративно-прикладне мистецтво, що дивно. Я могла б зрозуміти, коли намагаються затиснути у ці рамки Примаченко. Бо ніби її мистецтво пішло від настінного розпису. Хоча Примаченко жила на Поліссі, там не було традиції настінного розпису, бо були дерев’яні хати. Поштовх Примаченко розписати хату був її особистим пошуком. І тому мене трохи смішить, коли говорять, що вона малювала звірів, яких ніколи не бачила, бо не була в зоопарку. Але ж лева вона могла бачити в якійсь книжці, в журналах. Інша справа, що народне традиційне мистецтво навряд чи публікувалося у букварях чи газетах. Тому її ранніх звірів не можна ні з чим порівняти. Це її особисте мистецьке бачення.
Ви не сильно орієнтувалися на академічну традицію, відбираючи постаті для курсу? Чи присутні у програмі курсу, крім художниць, що писали фарбами на полотні, фотографки, керамістки?
Там, де ми будемо говорити про сучасне і про мистецтво 1990-х років, згадую перформанс, фотографію, інсталяцію, відеоарт і загалом всі медіуми, якими займалися мисткині. У більш ранніх періодах я дуже хочу розказати історію Софії Яблонської — фотографки і тревел-блогерки, як би ми зараз її назвали. Згадати Ірину Пап, яка була фотодокументалісткою в 1960–1980-х роках. І також, якщо говорити про фотографію, згадати Параску Плитку-Горицвіт. Але, окрім фотографії, вона займалася багатьма речами: і книжки власні створювала, і ілюструвала, і витинанки робила. Я не хочу фокусуватись лише на живописі або скульптурі. Багато художниць пробували себе у різних напрямах. Але також потрібно розуміти, що дуже довгий час, десь до 1920–1930-х років, живопис був чи не єдиним медіумом, який вивчали жінки у художніх освітніх закладах.
Мабуть, тому що декоративне мистецтво було маргіналізоване і його не врахували як серйозну практику?
Мені дуже цікавий погляд на декоративно-прикладне мистецтво, яке «анонімне» — в лапках, тому що насправді все має авторство. Просто дуже довгий час ніхто не хотів записувати чи запитувати, хто це зробив, а людина і не підписувалась, бо навіщо. Умовно, якщо вона розмальовує хати в якомусь селі, то всі знають, що це вона робить. А через кілька років хазяї забілять малюнки та знов запросять цю людину розмалювати. Ми бачимо конкретні імена в дослідженнях народного мистецтва на початку XX століття. Потім ці імена знову зникають з інформаційного поля, бо, напевно, знову ніхто не запитує, хто конкретно цим займається в радянський час. Цікаво відстежувати, що зазвичай імена майстринь з’являлись завдяки меценатам або меценаткам. На мою думку, історія меценатства в Україні й розвитку народного мистецтва — дуже феміністична тема. Це про жінок та солідарність.
З якого періоду починається курс?
Починаємо десь із XVIII століття. Для мене важливо показати, що художниці не з’явились тільки у XIX столітті, до того вони здебільшого були анонімними. Жінки завжди займались декоративно-прикладним мистецтвом і мали вплив на «високе» мистецтво. Наприклад, у лаврських іконописних майстернях могли навчатися і заможні, і селяни. І коли художники приїжджали зі своїх сіл, вони додавали різні декоративні елементи в ікони — квіткові мотиви, орнаменти тощо, які бачили в себе вдома. А хто цим займався у селах? Жінки. Але їхніх імен ми не знаємо, тому що жінки були у зовсім іншому становищі, ніж навіть на початку XX століття. Варто враховувати також політичну ситуацію, коли Україна опинилась між двома імперіями, а також постійні війни, знищення мистецтва та загалом ставлення до народних ремесел, як до «фольклору», отже анонімної та спільної праці. Перша художниця, яку ми знаємо на ім’я, — це Анастасія Полуботок (173?–1802). Вона почала малювати, коли стала вдовою українського козацького старшини. Ми знаємо лише дві її роботи — ікону Богоматері та, ймовірно, автопортрет.
B яких періодах історії українські художниці були найбільш видимими?
Це XX століття, коли з’явились художні школи, де можна було навчатися і чоловікам, і жінкам. І суспільство лібералізувалось. І більше було можливостей поїхати в якісь школи в Європі, щоб здобути освіту. Одна з перших офіційно визнаних навіть російською академією мистецтва є харківська художниця Марія Раєвська-Іванова (народжена у 1840 році — прим. DIVOCHE.MEDIA), яка навчалася у Європі. Вона отримала офіційний дозвіл відкрити школу у Харкові, де навчала і жінок, і чоловіків, і бідних, і багатих.
Це була одна з перших можливостей для жінок навчатися живопису на території України?
Я думаю, що так. І тут знову ж потрібно не забувати історію колоніалізму. На території України, що була частиною російської імперії, було заборонено відкривати вищі навчальні заклади. Жінкам не дозволяли навчатись в Імператорській академії мистецтва у Санкт-Петербурзі. Тож деякі з них навчалися за кордоном. Наприклад, Марія Башкирцева — у Парижі в академії Жуліана. На той момент це була одна з небагатьох шкіл, куди приймали жінок.
Я б не сказала, що Алла Горська не була відома раніше, але після виставки в Українському домі у 2024 році про неї стали більше говорити. Як гадаєте, кого з художниць варто повертати в інформаційне поле?
У нас багато чудових художниць, складно назвати одну. На мою думку, Олена Кульчицька — недооцінена фігура. Вона починала з імпресіонізму, навчалась у Віденській академії, але потім багато працювала із народним мистецтвом. B Перемишлі відкрила музей, де збирала саме українське народне мистецтво. Кульчицька була дуже активною в соціально-політичному плані, під час Першої світової війни працювала у шпиталях разом із сестрою і потім допомагала у Відні біженцям. Вона працювала у різних медіумах: живопис, графіка, декоративно-прикладне мистецтво, книжкова ілюстрація тощо. Кульчицька була активною учасницею феміністичного руху.
Мені також цікаво підсвітити бойчукісток. І не тільки більш відомі імена, як Софія Налепинська-Бойчук або Оксана Павленко, але й Антоніну Іванову, Ярославу Музику. Музика — ще один неймовірний приклад. Учениця Михайла Бойчука у Львові, вона допомагала йому реставрувати розписи, також вивчала народне мистецтво. Вона була феміністкою, дописувала до жіночих журналів, організовувала виставки українського народного мистецтва. Намагалась не втрачати зв’язок із підрадянською Україною. Після Другої світової війни її увʼязнили за надуманими звинуваченнями. Музика продовжувала створювати мистецтво навіть у таборах. А коли її звільнили, не зважаючи на стан здоровʼя, продовжила працювати і бути активною у русі шістдесятників. Приклад Музики дає розуміння української історії мистецтва, коли цілі покоління знищуються, але тяглість зберігається завдяки окремим людям. Це і сумно, і надихає водночас.
B курсі згадуються не лише художниці, що жили на території України, але й емігрантки?
Так, бо я думаю, що важливо зшивати нашу історію мистецтва. В радянський час ті художники, які емігрували, були повністю викреслені з неї.
У червні 2022 року ви зробили англомовний акаунт у мережі X (тоді — твіттер) про українське мистецтво, який став дуже популярним. Що стало причиною? Чому саме тоді?
Я тоді зрозуміла, що у твіттері немає акаунту про українське мистецтво, ані українською, ані англійською, — але найперше такого, який розказував би англійською мовою на іноземну аудиторію. В нас таке класне мистецтво, усі історії неймовірні, а їх ніхто не розповідає. Важливо говорити про художників, яких у світі вважають російськими, але насправді вони українські. І, звісно, розповідати про війну через мистецтво і пояснювати, що війна почалась не у 2022 році, не у 2014-му, що ця історія набагато довша.
Я була здивована, бо не очікувала, що на мене підпишеться так багато людей одночасно. Що це будуть професори з Оксфорду, з Гарварду, безліч різних журналістів, які пишуть про мистецтво тощо. Тобто їм бракувало цієї інформації, і вони теж були в шоці від того, який цікавий пласт українського мистецтва був невидимим.
І потім ви стажувалися в американському музеї Zimmerli, де знайшли у колекції українських художників, що були підписані як російські. Чи багато серед них було жінок?
Жінок там не дуже багато, але їх загалом у співвідношенні до чоловіків у мистецтві завжди менше. Однак можна згадати дві важливі постаті, які там були вказані як росіянки, — Олександру Екстер та Марію Синякову. Синякова — ще одна цікава художниця, про яку ми не так часто згадуємо в контексті авангарду, але її мистецтво абсолютно прекрасне. На жаль, після вимушеного переїзду до москви у 1920-х роках вона вже не займалась ним і на довгий час просто зникла з інформаційного простору. Але в закордонних музеях мисткиня часто маркована як russian artist.
Певний час ви активно листувалися з іноземними музеями щодо зміни написів під творами наших митців. Завдяки вам в американському музеї Met змінили написи під картинами Іллі Рєпіна, Івана Айвазовського та Едгара Дега. Рєпін був підписаний як росіянин, а тепер вказаний як українець, народжений у російській імперії. А одяг танцівниць на картині Дега нарешті визнано українським, а не російським. Чи продовжуєте ви зараз листування з музеями щодо подібних помилок?
Насправді я вже майже не пишу листів до закордонних музеїв, тому що це забирає багато часу. Вважаю, що ефективніше робити фахові дослідження англійською мовою. Зараз я співпрацюю з Українським музеєм у Нью-Йорку як дослідниця. Минулого року ми організували персональну виставку Олександри Екстер. У своїй статті до каталогу я зробила акцент на її зацікавленості українським народним мистецтвом, розповіла про її співпрацю з артілями сільських вишивальниць із Вербівки та Скопців, про їхні спільні супрематичні виставки з авангардистами.
Є якісь критерії визначення художниць та художників українськими?
Це складне питання, тому що правильної та єдиної відповіді немає: кожен випадок потрібно розглядати окремо. Наприклад, про Соню Делоне можна говорити, що вона українсько-французька художниця єврейського походження. Деякі музеї вже відмовляються від того, щоб писати національність. Вони використовують лише інформацію, де народилася, працювала і померла. Але мене дивує, чому майже ніколи не пишуть, що людина єврейського походження. Хоча таких художників дуже багато. Марка Ротко чомусь весь час називають лише американцем, хоча він єврей з Латвії. Так само про Луїзу Невельсон, Джанет Собель, яких називають просто американками. А мені здається, що потрібно максимально розкривати походження. Також дивно, коли обмежуються написом «російська імперія», мовляв, тоді Україна була у складі цієї країни. Але ніхто не пише, що художник народився у Третьому рейху під час правління Гітлера у Німеччині. Або ж ви ніколи не побачите, що автор народився в Українській Народній Республіці.
З’являються книжки окремо про жінок в історії мистецтва, курс. На вашу думку, як і коли станеться, що жіноче мистецтво буде повністю інтегроване в історію мистецтва?
Не знаю. Напевно, тому і треба починати з курсів про історію жіночого мистецтва, щоб люди взагалі дізнавались імена художниць, зокрема українських. Але так само важливо, щоб вони розуміли, чому був такий дисбаланс, і звертали на це увагу. Ми ж не говоримо, що книга Ґомбріха — це історія чоловічого мистецтва. Ми називаємо її просто історією мистецтва. Наприклад, коли я готую сезони свого радіоблогу «Українське мистецтво в іменах» для «Радіо Культура», то рахую, щоб чоловіків і жінок було порівну. Для мене важливо, щоб не формувалося враження, ніби чоловіки — кращі художники, ніж жінки.
У XX столітті чоловіків і жінок у мистецтві була плюс-мінус однакова кількість. Але поставала інша проблема: жінки не завжди мали змогу працювати художницями, а не обмежуватися материнством, або переходити у декоративно-прикладне мистецтво, тому що займатися живописом чи скульптурою — це дорожче.
У радянську добу свободу творчості обмежувала держава. Але у декоративно-прикладному мистецтві художники мали деяку незалежність та можливість не працювати лише у соцреалізмі. Щоб проілюструвати обидва приклади, варто згадати шістдесятницю Любов Панченко. Вона перейшла у практичну сферу, щоб заробляти гроші — шила одяг. Панченко потрапила під цензуру за проукраїнську позицію. Щоб не покинути мистецтво, не маючи змоги ним займатись, мисткиня вигадала колажі з клаптиків пальтової тканини. Це були обрізки від речей, які вона шила для інших людей. Ці колажі — неймовірно гарні речі, які зараз є візитівкою Любові Панченко. Але мені завжди цікаво, яким було б її мистецтво, якби в неї були однакові з іншими художниками ресурси? Як би взагалі виглядало українське мистецтво, якби його не цензурували?
Курс «Історія українського мистецтва без чоловіків» стартує 29 травня
Під час навчання ви дізнаєтесь про українських художниць, чиї імена часто залишаються в тіні. У центрі уваги — особистості мисткинь, їхній творчий шлях і внесок у світове й українське мистецтво на тлі історичних, соціальних та економічних умов. Ви відкриєте для себе історії Олександри Екстер, Соні Делоне, Марії Примаченко, Ганни Собачко-Шостак, Алли Горської, Любові Панченко, Ади Рибачук, Валерії Трубіної, Алевтини Кахідзе та багатьох інших — від бароко до сучасності.
Кому буде цікавий курс?
- Тим, хто прагне розширити знання про українське мистецтво.
- Тим, кого цікавлять гендерні аспекти культури й історії.
- Тим, кому складно назвати хоча б десять українських художниць.
Формат навчання:
Онлайн щочетверга о 20.00 у форматі вебінарів з обговоренням. Тривалість лекції — дві години.
Додаткові матеріали:
Презентації з візуальними матеріалами, список літератури та корисних джерел. Спілкування у чаті з викладачкою та іншими учасниками.
Доступ:
Записи вебінарів доступні упродовж року після завершення курсу. Після курсу видається сертифікат.
