Що робити, коли всередині накопичилася купа емоцій та відчуттів? Як їх прожити й випустити з тіла так, щоб не нашкодити собі та іншим? З цим розбирається експериментальна театральна група ROFL Monkey Lalala у новій виставі «Всередині мене скаче світ». Прем’єра відбудеться 2 березня у просторі ЦСМ ДАХ (вул. Велика Васильківська, 136).
Після повномасштабного російського вторгнення в Україну в театрі ROFL Monkey Lalala створили документальний проєкт «Україна. Частини одного світу. Частини одного тіла», щоб зафіксувати тілесні відчуття українців/ок на початку та в процесі тривалої війни. З проєкту виросли інші мистецькі речі: анімаційний фільм, перформанси та виставки, а також нова вистава команди театру «Всередині мене скаче світ» (перформативна частина вистави: Поліна Коробейник, Анна Бахмут, Олександр Булюк).
ROFL Monkey Lalala досліджує людські емоції, стани та відчуття, саме тому учасники та учасниці команди працюють із власними тілами, глибоко занурюються у природу переживань, уникаючи при цьому психологізму класичного театру. А ще сміливо експериментують із формами та мистецькими жанрами. Актори й акторки на сцені часто одягнені у маски мавп, і головна персонажка театру — мавпа. Сценічним реквізитом стають досить химерні речі, як-от драбина чи дерев’яна рамка з вуаллю, а звуки видобувають з усіляких інструментів: від контрабаса до ключів. Глядачі та глядачки говорять, що вистави від ROFL Monkey Lalala справляють на них терапевтичний ефект.
Напередодні прем’єри DIVOCHE.MEDIA відвідало репетицію вистави й поговорило з частиною команди. Режисерка та артистка вистави Поліна Коробейник розповіла про концепцію. Артистка Анна Бахмут поділилася власним досвідом роботи над виставою, а автор музики та виконавець Олександр Булюк розповів про музичне полотно.
Як з’явилася ідея вистави
Поліна: В основі вистави — тексти людей з проєкту «Україна. Частини одного світу. Частини одного тіла». Ми задумували проєкт ще наприкінці 2021-го як осмислення фізичного проживання певного досвіду. На початку повномасштабного вторгнення росії в Україну це були щоденники людей, які описували свої тілесні реакції на гострі події. Це був формат своєрідної арттерапії, щоб через текст вивільнити емоції, поділитися чимось таким, чим не поділишся ні з ким. За нашим задумом, навколо щоденників тілесності мало вирости безліч інших мистецьких рефлексій — так і вийшло. За проєктом створено багато різних вистав, читань, перформансів, виставок в інших театрах. Із Сашком у 2022-му ми зробили анімаційний фільм «Комочок», а з Анею працювали над виставою «Тіло. Щоденник» в «Театрі на Соло». Інші митці теж працювали над темою — так з’явилася серія лендартробіт художниці Олени Штепури на симпозіумі «Простір Покордоння» (Відень, 2024), виставка театру для людей з інвалідністю «Ми є» на основі фотоколажів Сергія Тихенка від режисерки Тетяни Нянькіної (Суми, 2022) та інші речі.
Тепер проєкт діє у такому форматі: дехто й досі продовжує вести онлайн-щоденник, а хтось пропонує поділитися власною історією. Більшість історій у проєкті анонімні. Збираємо їх на подіях театру у спеціальну скриньку, до якої часом вишиковуються черги з охочих поділитися своїм досвідом. Коли дістаю історію зі скриньки, згадую людей, які були на заході, — вони були веселі, а в текстах описані зовсім інші емоції й почуття, як-от біль, тиша, розгубленість. Новіші історії — це більш побутові речі. Наприклад, у виставі є історія про те, як мене дратують чужі радість чи сміх. Іноді це художні історії, одна з авторок — візуальна філософка elisELIS — осмислює власний досвід у мистецькій формі.
У вистави «Всередині мене скаче світ» довга історія. Вона виникла на основі документального проєкту та текстів людей. Найпершим стало перформативно-музичне читання «Тілесна лірика» на 20 хвилин. Воно було живим нервом, спробою полікувати свіжу ранку. Згодом до нас долучалися інші артисти. З квітня 2024-го вирішили робити виставу, й ось працюємо над нею вже 10 місяців, а це досить довго.
Опрацьовувати документальний матеріал
Поліна: Складно те, що нам треба зіткнутися з реальними відчуттями, які закладені в історіях, прожити їх та відрефлексувати. Ми стикаємося з текстом, емоційно реагуємо на нього, а далі граємося, накладаємо на нього свої досвіди — по суті, спілкуємося з текстом. Ми не прагнемо донести текст у первісному вигляді, перетворюємо його. Історії у виставі часто описують фізичні відчуття, а ми з Анею теж переживали щось подібне, але по-своєму, у своїх життєвих ситуаціях. Ми конектимось з автором чи авторкою історії саме завдяки подібним відчуттям у тілі, на інстинктивному рівні внутрішньої мавпи в людині, тобто на рівні емоцій та відчуттів. Взаємодіємо як живі люди. У чомусь можемо вистьобувати власні відчуття, іншим разом — максималізувати чи романтизувати їх.
Сашко: Думаю, що текст залишається, а все, що поміж рядків і літер, змінюється — і то ледь не на кожній репетиції!
Поліна: Насправді ми деконструюємо текст: спочатку розкладаємо на частини, а потім знову збираємо до купи, як конструктор.
Поділитися своєю історією
Поліна: Дехто з нас пише. У виставі є кілька моїх текстів. У роботі над виставою ми дорослішали, змінювалося наше ставлення до певних речей. «Всередині мене скаче світ» постала з більш дорослої позиції. Ми разом розвивалися емоційно, намагалися залатати свої ранки. Діяли обережно, бо коли працюєш з емоціями, можна нашкодити собі чи іншому.
Відчуваю, що зараз ми спілкуємося з цими текстами, взаємодіємо на рівних із досвідами, описаними у них. Хочемо, щоб люди почули різні історії — це найважливіше. Думаю, що згодом вистава наростить нові сенси, стани та наповниться новими історіями людей, співзвучними сучасним реаліям.
Аня: Вистава виросла з наших власних спостережень, з нашого розвитку. Я б сказала, що вона визріла. Накопичилося так багато всього, що потім народилась вистава.
У ній немає моєї історії. Як акторка я працювала з історіями інших, часто взагалі незнайомих мені людей. Але коли ми з Поліною працювали над текстами, розбиралися насамперед із власними відчуттями. Я з’ясовувала, що в моєму тілі викликають радість, сором чи агресія. А якщо я відчуваю щось, то чи немає за тією емоцією чогось глибшого?
За період роботи над виставою ми відчували себе дуже по-різному. Наші стани та настрої змінювалися з подіями війни, і ми досліджували ці зміни. 2024-й став для мене роком трансформації, тому вистава змінювалася і розвивалася зі мною.
Сашко: Багато текстів із вистави мені відгукуються — про початок вторгнення, тривалу війну. Я не дію на сцені, як Поліна чи Аня, але як музикант можу, реагуючи на текст власними емоціями та переживаннями, перетворювати їх на музику, звуки та мелодії.
Поліна: У виставі я працювала з темою автоцензури. Говорити про власні почуття — це може відчуватись недоречним, особливо під час війни, коли усі ми проживаємо різні досвіди. Емоційний біль, який я відчуваю, може бути нічим для іншої людини, бо вона проживає щось значно болючіше. То чи маю я право говорити про свій біль чи радість? Про це розмірковую в окремих частинах вистави. А ще я намагаюся з’ясувати, де моя межа «проговореного», про що я зможу говорити на сцені публічно, а про що — ні.
Наша вистава — це діалог між людьми, які проживають подібні емоції, маючи різні життєві ситуації. А ще — це запрошення впустити досвід іншого в себе, побачити світ крізь призму іншої людини.
Пізнати природу людських емоцій
Поліна: Чому ми так довго працюємо з текстом? Бо беремо кожну історію, аналізуємо її емоцію і намагаємось зрозуміти, що за нею стоїть, чи це справжня емоція. Копаємо ще глибше: якщо це агресія, то де вона з’являється? Як фізично у тілі народжується це відчуття? Чому воно виникає? Пірнаємо аж до початку емоції та шукаємо її в собі. Може з’ясуватися, що насправді це не агресія, а біль, який під неї маскується, — і текст наче про агресію, а несе біль. Потім напрацьовуємо внутрішні пошуки в етюдах на сцені.
Аня: Наші тексти — не такі складні, як у Шекспіра, але ми копаємо глибоко — не ходимо по поверхні, а занурюємося всередину емоції. Іноді в процесі роботи викопували щось таке, що доводилось повертатися назад.
Вистава як об’єднавча подія
Поліна: Ми живемо у час тотального проживання травми. Ми травмуємося через війну просто зараз. Тому хочеться показати різних людей із різними досвідами, масштабувати їх. Яскраві емоції, які люди переживають під час травмування, можуть стикатися з емоціями інших людей, це породжує конфлікти й агресію, які спостерігаємо у суспільстві. Якщо ми почуємо одне одного, відчуємо нібито зсередини, що відчуває інша людина, то можемо зрозуміти, що перед нами насамперед людина, а не якась соціальна роль. Побачити іншого чи іншу — це те, що ми пропонуємо у виставі.
2022 рік нас накрив однією травматичною подією, на яку кожен реагує по-своєму. Ми проживаємо різний досвід, працюємо на різних роботах, але ми пов’язані війною. Я не маю досвіду участі у бойових діях та досвіду переїзду в іншу країну. Але я можу бути відкритою до нього, знаходити паралелі в емоційних відчуттях власного тіла, тобто через тіло відчути щось таке, що відчувають люди з іншими досвідами.
Чому маска мавпи?
Сашко: У деяких виставах чоловіки незрозуміло чому ходять на підборах — це ж просто красиво, то чому ми не можемо використовувати маску мавпи?
Поліна: Якщо серйозно, то ROFL Monkey — це театр, який звільняє внутрішню мавпу, тобто наші емоції, пориви, стани та відчуття. Ми створюємо простір для того, щоб їх переживати. Існує поняття «мозок мавпи» (згідно з триєдиною моделлю мозку МакЛіна, людський мозок можна умовно розділити на три частини: рептильний мозок відповідає за базові потреби — їжу, боротьбу за виживання, порятунок втечею й розмноження, лімбічна система — емоції, відчуття, страхи та неокортекс — вищі когнітивні функції; тут мозком мавпи зветься лімбічна система, — DIVOCHE.MEDIA), тобто емоційний мозок у людини. Коли людина перебуває в емоції, у неї може вимкнутися раціо. Ми у театрі випускаємо своїх внутрішніх мавп погуляти, даємо їм простір для дії.
Мавпячу маску використовуємо не в усіх виставах. Тут вона знадобилася.
Що означає назва «Всередині мене скаче світ»
Аня: Назва вистави дуже влучно описує мій стан під час великої війни. Всередині мене, в моїх голові та серці крутиться так багато думок і почуттів, вони штовхаються між собою, — і я не знаю, що з ними робити, їх так багато! Чи можна їх зараз проявляти? А якщо не проявляти, то куди їх подіти? Таке відчуття, ніби думки й емоції скачуть в мені, ніби всередині скаче мій внутрішній світ.
Поліна: Для мене це ще й скупчення всього, яке я ношу потім у собі, — людей, тварин, історій. Військовий, який загубив свою довідку, а Сашко побіг віддати той папірець. Чоловік під вікнами нашої майстерні, який дбає про сімох собак. Тітка, яка викричалася на мене.
Кому дивитися виставу
Поліна: Людям, які цікавляться психологією, некласичним театром, перформансом, саморозвитком, собою. Але насправді усім. Перформативне читання за документальними текстами ми показували на музичному фестивалі підліткам і молоді, іншим разом — працівницям ЖЕКу. Реакції були різні: від захоплення до нерозуміння та обурення. Пригадую, що серед працівниць ЖЕКу були такі реакції: третина залу плакала, третина закочувала очі від нерозуміння, а третина сміялася. А була жінка, яка кілька разів вигукувала з кінця залу: «Ви хотіли нас зачепити, але не зачепили!» Це був перформанс для команди.
Наші глядачі — це люди, які цікавляться своїм внутрішнім світом. Але, думаю, що перегляд вистави був би кориснішим для людей, які ніколи не задумувались про те, де у їхньому тілі розміщені любов, ніжність чи страх.
Терапевтичний ефект, про який кажуть наші глядачі, — це не наша мета, а «побічний» ефект. Створюючи виставу, ми створюємо також простір для відчування людини, де вона почувається безпечно. Але ми не позиціюємо себе як щось дотичне до зцілення чи психології.
Театр як простір для експерименту
Поліна: За жанром наша вистава — це кабаре-драма, тобто тут є окремі номери з музикою, піснями й танцями, як у кабаре, та драматичний елемент в історіях. А ще ми беремо окремі деталі з клоунади та пантоміми, граємося стилями і жанрами.
Сашко: Музика у виставі — це саундтрек до емоцій. Оскільки ми опрацьовуємо щоденники, історії, спостереження, фрагментарні думки людей, то музика допомагає зберегти цю скетчевість текстів. Музичне полотно до вистави залишаю дещо незавершеним за допомогою імпровізації, тобто композиції в моменті. А ще намагаюсь передати емоцію через різні звуки: крик, мелодію, стукіт, — і це все тільки з одним контрабасом — не сольним інструментом, а акомпанувальнимм.
Мені подобається працювати від обмеження. Я не професійний контрабасист, але музична освіта дозволяє мені як музиканту підходити до інструменту експериментально. У сценографії вистави повно різних матеріалів і предметів, які так само можна використовувати, щоб створити звук, — так у дію йдуть ключі та інші предмети. Звучати може все, що завгодно, а я в такий спосіб досліджую музичність звуку.
Поліна: У театрі ми винайшли власний стиль гри, який називаємо monkey-drama або мавподрама. Ми ще напрацьовуємо його, але він набуває уже певних рис. При театральній майстерні діє лабораторія, де ми зібрали різних митців різноманітних напрямів, з якими досліджуємо, як можна діяти, розвиваємо власний стиль. Спочатку ми діяли інстинктивно, а тепер набуваємо власної техніки.
Я інтегрую у театр свої різноманітні досвіди та навчання, зокрема філологічну, музичну, управлінську та театральну освіти. У театральному світі існує авторитарний підхід психологічної школи, однак ми розробляємо власний, у якому співіснують різні мистецькі дисципліни, жанри, стилі та підходи до творення театру.
Аня: Ми можемо міксувати різноманітні техніки, стилі, жанри. Це дає більше фарб і простору для творення. Ми можемо робити все, що завгодно. Зараз живемо на певному зламі світів, де у мистецтві можна дозволити собі все. То чому б ні? Ми можемо гратися жанрами, текстами, деконструювати їх і збирати знову. І хто нам заборонить?
