Як здолати шлях від кар’єри лікарки до сценаристки й письменниці, створювати світи у снах, поєднувати історії тоталітарного світу з фентезійними істотами, що вміють літати, отримувати відмови від видавців і не зневіритись, дочекатись розквіту книжкового ринку і видати довгоочікуваний роман, DIVOCHE.MEDIA розпитало в авторки фантастичного роману «Пісня бризів» Катерини Пекур, що виходить у видавництві «Жорж».
«Я наважилася повністю змінити професію»
Я народилась у Черкасах, закінчила там школу, художку і медколедж, а з 1999 року живу в Києві. Мої батьки — архітектори, і Київський національний університет будівництва та архітектури я жартома зву своєю «альма-бабусею», бо довгі роки мріяла вчитися там, піти стопами батьків. Але сталося так, що 20 років життя присвятила медицині. Я була патологоанатомкою — точніше, патогістологинею, працювала в одній із провідних онкологічних клінік, займалася діагностикою пухлин. Писала дисертацію, їздила на міжнародні конференції, трохи викладала, навіть є співавторкою підручника з онкології для студентів медичних вишів. Але працювати ставало дедалі важче, наростали проблеми зі здоров’ям, фінансові питання. Творити я геть не могла, я психологічно вигоріла.
Для мене було важливо писати, я не хотіла пожертвувати цим навіть заради стабільного життя і наукової кар’єри, яку вже почала. Тож наважилася повністю змінити професію, хоча це було дуже важко, у перехідний період іноді доводилося працювати по 20 годин на добу. Вже майже дев’ять років я працюю в кіновиробництві як сценаристка та редакторка і регулярно пишу прозу. Сродна праця — найкраще, що може статися з людиною. Я щаслива, що змогла повернутися до своєї сродної праці.
У мене не було усвідомленого рішення стати письменницею: я завжди вигадувала карколомні історії та філософські роздуми. Років із семи почала їх записувати. Але системно — років з одинадцяти: так почала писати науково-фантастичний роман «Політ синіх птахів», який згодом вилився у цикл «Талліорі» з шести романів. Писала його в паперових зошитах від руки. Я працювала над «Талліорі» аж до вступу в університет і планую колись перестворити цю історію, бо вона дорога для мене. Вона ніколи не публікувалася. Після цього писала дуже мало, бо мусила зануритися у навчання. Щоправда, саме тоді сталася моя перша публікація — фантастичне оповідання «Чорний ліхтар», яке вийшло у журналі «Смолоскипи» у 2000 році. Проте медицина забрала всю мою кров, і наступного разу я побачила свої твори надрукованими аж у 2020 році — це були оповідання в жанрі історичного фентезі у співавторстві з Інною Ковалишиною.
«Світ, в якому відбуваються події роману, колись мені наснився»
Цикл «Пісня бризів» я почала вибудовувати давно, ще під час роботи в лікарні. Але цей текст довго шукав свій «голос» і пережив разом зі мною багато трансформацій. Поки він торував шлях до читачів, я встигла видати ще пару книжок, причому у геть іншому піджанрі фантастики: «Діти вогненного часу» (спільно з Мією Марченко) — міське фентезі, «Корчма на перехресті світів» — роман в оповіданнях від 11 українських авторок та авторів із моєю історією у цій книжці, що належить до несподіваного для мене напряму творів про кінець світу.
Крім того, маю збірку оповідань «Ключ від всіх дверей», де вміщені твори в піджанрах міського, історичного та навіть класичного фентезі. Проте я вважаю, що саме «Пісня бризів» — мій справдешній дебют.
Світ, в якому відбуваються події роману, колись мені наснився — із разючими деталями й основними конфліктами. Я була приголомшена і зачарована. Але кілька років носила ці образи в собі — бо не дуже розуміла, яку історію маю розповісти про цей світ. Яку ідею підсвітити? Паралельно змінювалася і я сама. А ще шукала оповідача чи оповідачку із такими характеристиками, щоб це стало основою для справді цікавої розповіді. Врешті, історія стала розгортатися — і кожен крок приносив мені нові відкриття: і в собі, й у розумінні моїх героїв.
Для мене ця книжка — про відновлення власної ідентичності. Історія дуже глобального і масштабного пошуку себе, яку я вела одночасно з написанням. Знайти можна щось не дуже приємне — приміром, те, що ти перебував у владі чужої культури й зневажав тих, хто зберігав твою власну. Так, із вини імперії, але тепер ти маєш потрудитися над формуванням власної ідентичності. Поки не буде відновлена пам’ять про минуле, неможливо набути своєї справжньої сили. Для мого покоління (а я народилася в кінці 70-х) це надважливе питання. Тож, хоча описаний у романі світ не пов’язаний із нашим, він працює саме з нашим досвідом: говорить про тоталітаризм, про фальсифікацію історії, про віднайдення свого коріння і своєї сили. Цей шлях для нас все ще триває, а для моїх героїв він взагалі тільки починається.
Також я люблю цей роман за атмосферу класичного кіно і «битви розвідок», за невпинні пригоди й розслідування, за стосунки між персонажами (ця лінія для мене дуже важлива) і, звісно, за людей, що літають. Коротше, у ньому все, що я ціную в історіях. Сподіваюся, читачам це теж сподобається.
«У книжці я об’єднала все, що люблю: розгадування таємниць із фантастикою, яка досліджує людину та суспільство»
«Пісня бризів. Діти Книги» — перша частина циклу в жанрі соціальної фантастики. Також у романі є шпигунський детектив і елементи антиутопії. Книжка запрошує читачів поспостерігати за пригодами героїв, які народилися у ненайліпшому зі світів та ще й у часи змін. Зміни от-от настануть, тільки неясно, куди вони ведуть і хто за ними стоїть. Партій, включених у процес, багато: це й дві ворожі держави зі своїми розвідками, й окремі течії всередині спецслужб і в суспільстві, й місцеві багатії, і релігійні фанатики, і представники світської влади, і прості громадяни зі своїми конфліктами. Буде багато таємниць та інтриг. Не обійдеться й без стосунків між головною героїнею та її напарником — і розвиток цієї лінії буде геть не шаблонним.
У фантастичній частині я моделюю вигаданий світ, населений людьми. Це планета, схожа на Землю, але з певними особливостями: приміром, океан займає набагато більшу площу, рік триває 400 днів, супутників немає, а обертається ця планета в бік, протилежний звичному для нас. Правда, місцеві не цікавляться вивченням неба і тим паче космосу, і на це є причина. Для оживлення цього світу я втілила багато своїх знань із географії, біології, кліматології, історії, написала уривки священних текстів, розробила дві системи місцевого календаря. Є особливості тутешніх мов: це залежить від способу й умов життя. Сподіваюся, це зробить світ максимально правдивим для читача.
Рівень тутешнього розвитку умовно відповідає середині 20-го століття в Європі, але не без нюансів: приміром, через брак нафти тут поширені електромобілі, і це не єдині відмінності. Свіже повітря, охайні міста, порядок, храми богів, які схвалюють примноження наукових знань. Супер! Проте чи буде вам тут комфортно? Не думаю: адже ваша доля залежала б від кольору вашої шкіри та волосся і від математичних тестів. Та й вам довелося б забути про творчі заняття — тут навіть немає слів, які описують музику, малювання тощо. Кожен ваш крок контролювали б: спеціальна каральна служба, сусіди, світська влада та ще й Правдодержці — секта релігійних фанатиків. А якби ви народилися тутешнім темношкірим, то прав і можливостей ви мали б взагалі дещицю — ви були б майном (приватним чи комунальним); але вам принаймні було б дозволено малювати й танцювати. У своїх закритих районах чи кімнатах, бо це — непристойні заняття. У цьому світі панують дуже неприємна ідеологія і ще неприємніше релігійне вчення. Проте кажуть, що такий порядок речей виправданий — бо істоти, що звуть себе бризи (а люди іменують їх «морочниками»), прагнуть знищити умови світу, які прийнятні для людей, а самі продовжать жити у світі. Людство вимре, і єдиний шанс запобігти такому розвитку подій — коритись правилам влади. У цій картині світу є щілини, і герої все життя прекрасно їх бачать, але що саме з тих щілин виповзе — нехай за мене розповість книжка.
І от у цій моделі, у дечому викрученій на максимум, я аналізую, як працює тоталітарне суспільство. При цьому користуюся як теоретичними знаннями, так і моїм особистим досвідом життя в союзі. Як у тоталітарному середовищі люди почуваються перед лицем представників влади? Як вони поводяться одне з одним — в той час, коли геть усі перебувають ще й під тиском пропаганди, взаємного стеження й упереджень. Що тамтешня ідеологія робить з історією, зі своїми слугами, зі своїми ворогами? Чи є у такого соціуму вигодонабувачі?
З одного боку, про це вже чимало написано. Але мені здається, що про такі речі ніколи не зайве поговорити ще раз. Та й більшість класичних авторів антиутопій, наскільки я знаю, не жили у них особисто. Тоталітарне суспільство ніколи не буває добрим вибором, хоч би якими загрозами чи потребами його не виправдовували.
Зазвичай книжки на такі теми досить важкі. Я стикалася й із тим, що люди відмовляються згадувати совєцькє минуле або читати про щось подібне, бо це дискомфортно. Тож я пішла іншим шляхом: розповідаю динамічну історію, в якій можна стежити за зникненням вченого, речовими доказами й свідченнями; де не одразу зрозуміло, хто друзі, а хто вороги; проводжу читачів разом із героями крізь карколомні пригоди. Коротше, говорю про серйозні речі у напозір несерйозній формі. Буде показана і протилежність цього суспільства — і ця інша країна дуже незвичайна, з особливою архітектурою, транспортом та устроєм.
Я гадаю, фантастика є ідеальним інструментом для того, щоб екологічно обміркувати болючі речі: «Це сталося не з нами, це вигадка. Але давай завдяки цьому спробуємо осмислити те, що сталося саме з нами». Іноді мені здається, що я все життя пишу одну нескінченну історію боротьби проти імперії, тільки в різних проявах і світах.
«Мені б хотілося бути схожою на свою героїню, але я не настільки смілива»
Санда да Кун — головна, але не єдина оповідачка цієї історії. Жінці 30 років, вона має низькі здібності до точних наук, а ще народилася рудуватою. Тому Санду вважають парією (знедолена, безправна, пригноблювана істота або істота, яку за що-небудь зневажають, — прим. DIVOCHE.MEDIA), і їй не допомагає факт, що вона походить із родини видатних математика й інженерки. Санда працює у медицині, працівників якої тут зневажають, має обмаль грошей і потерпає від булінгу, зокрема «дружнього». Та й сексизму теж. І навіть часто не усвідомлює цього, бо ж іншого ставлення не знає. Проте Санда відкрита до нового, спостережлива й уважна, має гострий розум і навіть намагається відстоювати права тих, кому ще гірше. Виклики, з якими Санда зіткнеться, примусять її залучити свої найкращі якості. Й найгірші, за тутешніми мірками, — теж. Мені б хотілося бути схожою на свою героїню, але я не настільки смілива.
Її вимушеним напарником стане Карун да Ліґарра — людина, яка викликає страх. Він є офіцером Комітету Спасіння Нації — могутньої структури, що бореться проти бризів та інодумців. Карун ніби зійшов із картинки про ідеального спецагента: взірцевої зовнішності, блискуче підготовлений і беземоційний. Він втілює повноту влади. Але в темряві за його спиною ховається багато несподіваного. Його частина оповіді — єдина від третьої особи, і на це є причина. Первинно Карун не мав ставати одним із головних героїв, проте перша ж його поява «на екрані» так заінтригувала мене, що я переглянула плани на сюжет!
Це не всі оповідачі: також ми почуємо голоси одного з лідерів бризів, Лакіро Живостовбура, та лайливого типа на ймення Валлер. Разом вони спробують змалювати для читачів картину світу. Ну і вижити, і врятувати свої країни. Але спочатку зрозуміти, чи на правильному боці вони опинилися? І чи на правильному вони шляху?
Хто такі бризи? Я б лишила цю інтригу для читачів. Проте на початку історії ми дізнаємося, що це — людиноподібні створіння, які мають руде волосся і здатні літати без крил чи механізмів. Їм приписують й інші надприродні здібності — здатність вбивати дотиком, відбирати душу, розколювати землю, але що з цього правда, а що — тільки фольклор, більшість людей не уявляє. Дехто навіть вважає, що «морочники» взагалі безтілесні. Тутешнє святе письмо, «Книга про достойні справи», а також наукові історичні праці твердять, що у минулому бризи замало не знищили світ. Занурили його у руїну, призвели до масових смертей — і не облишили цих намірів. Бо світ людей їм ненависний, вони мають його перекроїти під себе. Коротше, це екзистенційна загроза.
Навіть найменшої рудизни практично не зустрічається ні у кого, крім бризів. Дві людські раси Світу мають або майже чорне, або практично біле волосся. Тож рідкісна поява теплих відтінків волосся — привід вважати особу «міченою Мороком». У минулому таких людей вбивали при народженні, але тепер їм дають шанс існувати. Саме в такому становищі живе моя головна героїня.
«Як і мої герої, я функціоную на кофеїні»
Для роботи потрібна величезна чашка кави — варю її в джезві зі свіжомеленого зерна (як і мої герої, я функціоную на кофеїні) — чи зеленого чаю сорту «грубо порубаний чайний кущ». А от час роботи дуже залежить від тексту. Є історії, які треба писати вдень. Деякі ж я здатна створювати тільки ввечері або навіть глибоко вночі. Така робота трохи нагадує сон. Це час для текстів, в яких треба знайти несподівані зв’язки між подіями, сплести певну атмосферу.
Іноді фоном ставлю якусь музику (патосну чи ембієнтну, а часом навіть зі словами!), але редагую тільки в тиші. Ритм тексту для мене так само важливий, як і сенси, що в нього закладені. Якщо ритм порушено, я, буває, не можу просунутися, хоча й маю чітке бачення, що писати. Читаю написане вголос і виправляю, допоки текст не поллється, як треба, — звісно, стороння музика такому заважає. Ну і є робота зі збирання матеріалів для поточної та майбутніх книжок — вона ніколи не припиняється.
Працювати поза домівкою я не люблю, там мені бракує відчуття невимушеності. Ніби я прийшла, сіла і зобов’язана щось створити. Те саме з писанням на курортах — нове оточення може позбавити мене здатності зосередитися, хай навіть там буде тихо, а електрику не вимикатимуть. Тому всілякі резиденції та коворкінги — точно не для мене.
«Мені подобається знаходити зв’язки між явищами, речами й спостереженнями»
Люблю щось майструвати, робити руками — навіть споглядання відео про це мене дуже заспокоює. З дитинства я перепробувала купу хобі — випалювала, пиляла ручним лобзиком і лобзиком для пінопласту, ліпила щось із парафіну чи різних мас, багато малювала і закінчила художню школу з відзнакою, робила маски з дроту, пап’є-маше і тканини, розписувала їх, плела з бісеру, гачкувала і плела, і це далеко не повний список; тато тільки встигав шукати свої інструменти у мене в шафі. Як не дивно, при цьому я одного разу мала «незадовільно» у чверті з трудового виховання.
Врешті, лишила тільки ті хобі, які витримує бюджет і умови життя. До деяких захоплень мрію повернутися, якщо матиму власну майстерню, бо наразі її роль виконує стіл у мене на кухні. Приміром, я хочу знову плести з лози, мрію про деякі інструменти для обробки каменю та дерева і, можливо, спробувати працювати з епоксидкою.
Зараз я створюю авторські прикраси «Дивні Штуки», до яких пишу невеликі емоційні історії, часом віршовані. Також захоплююся фотографією, хоча нині на це бракує сил, цікавлюся природничими науками, археологією та історією — це допомагає у створенні світів та сюжетів. Мені подобається знаходити зв’язки між явищами, речами, спостереженнями у тих сферах життя і науки, які зазвичай не розглядаються спільно.
«Я ризикувала повторити долю пані Роулінг»
Роман «Пісня бризів» у його кінцевому вигляді було завершено у 2016 році. Перші чернетки набагато старші, але я їх повністю забракувала і буквально переписала текст заново. Після цього я ризикувала повторити долю пані Роулінг, розсилаючи рукопис і отримуючи численні відмови. Пізніше стало очевидно, що проблема була не в моєму тексті, а в стані нашого ринку, тоді все ще придушеному росією. Наших авторів, тим паче жанрових, не вважали комерційно привабливими. Але у 2018 році, після впровадження перших обмежень, наш книжковий ринок нарешті почав розвиватися, і у 2021-му «Жорж» став одним із видавництв, які звернули увагу на українських авторів фантастики. Тоді мій рукопис до них і потрапив, хоча я вже майже втратила надію.
Відповіді довелося чекати довго, бо почалося повномасштабне вторгнення, я вже й думати забула про цей запит. Харкову точно було не до рукописів. Але несподівано мені написали: це була моя майбутня редакторка і менеджерка Світлана Бондаренко. Ми чудово поспілкувалися. Мене попросили дещо скоригувати в тексті — але загалом роман рецензенти оцінили дуже високо. Я погодилася на додаткову редактуру, і за деякий час ми підписали папери. Це було дуже бентежно, адже на той час це була моя перша угода з видавництвом, це вже нині їх багато. Далі було чимало роботи: правки, вичитки, створення обкладинки й багато інших завдань, які ми, сподіваюся, виконали якнайкраще.
