«‎Найбільше сумую за довгими прогулянками з собаками в лісі. Зараз ліси навколо заміновані»

Юристки, лікарки, комунальні працівниці, підприємиці, волонтерки й активістки. Жінки різного віку і походження. Різної долі, з різними мріями. Що в них спільного? Краматорськ — місто, де вони виросли й стали такими, якими їх знають сьогодні. Героїні усноісторичного проєкту про досвіди жінок на Донеччині «‎Хранительки пам’яті» розповідають про життя в Краматорську та як змінювалося місто в їхній пам’яті: після розпаду радянського союзу, з приходом революцій, війни.

Як ці події вплинули на їхні родини й на них самих. Хто підтримує цих жінок у момент кризи й кого підтримують вони. Разом із героїнями проєкту ми рухаємося віссю історії країни, адже доля однієї особистості може бути відображенням цілого покоління, на яке вплинули ті чи інші події. Та переконуємося, що жінки — завжди були активною та подекуди рушійною силою для власної сім’ї, міста, регіону та країни.

Мені дуже пощастило з сім’єю, мої батьки неймовірно добрі та мудрі, любили мене та мою сестру. Коли я ходила до школи, у нас щоранку був маленький ритуал: мамусенька мене будила, а я просила: «‎Будь ласка, ще хоча б десять секунд…» Для мене ранні підйоми завжди були катастрофою. Але навіть батько, маючи в сім’ї роль дисциплінатора, з розумінням ставився до цього і завжди дозволяв мені доспати ті десять секунд (насправді хвилин).

Обоє батьків приїхали в Сіверськодонецьк із зовсім різних місць: татусь — із Криму, мамусенька — з підмосков’я. Познайомились вони у мами на батьківщині та одружилися, ще коли були студентами, певний час там жили. Згодом тата, як молодого спеціаліста, запросили на підприємство у Сіверськодонецьк, який на той час стрімко будувався, вони переїхали, і там вже народилася я. Батька запросили працювати на «Азоті» («Сіверськодонецьке об’єднання “Азот”» — прим. DIVOCHE.MEDIA), де він пропрацював до останнього дня свого життя. Це досі один із найбільших виробників аміаку в Україні, одне з найпотужніших у Європі підприємств хімічної промисловості. Тато був головним енергетиком на виробництві поліетилену. В ті часи воно вважалося найсучаснішим, виробничу лінію з нуля побудували німці. Мій тато будував разом із ними, заслуживши величезну повагу своїм твердим характером, відповідальністю, компетенціями та неймовірною працездатністю. Добре пам’ятаю, як багато років у моєму дитинстві на Новий рік нам приходили дивовижні листівки з Німеччини, в яких мого тата вітали зовсім незнайомою мені мовою. Ті листівки в радянські часи були як з іншої планети, там все було інше: папір, зображення, вони навіть пахли зовсім по-іншому, ніж радянські.

Сіверськодонецьк — місто, що виросло «‎на пісках». Його історія починається з 1930-х років. Місто формувалося навколо цього заводу і з розвитком промисловості швидко розросталося.

Мамусенька теж працювала на «Азоті». Не пам’ятаю, як точно називалась її посада, щось пов’язане з веденням документації. Мама зі мною тільки два місяці побула в декреті та вимушена була вийти на роботу, такі на той час були умови. Тому я пройшла ясла, садочки і, пізніше, піонерські табори, і для мене вони були жах якими дискомфортними. Я була дуже домашньою та, як кажуть, маминою дитиною. Найочікуванішим та найщасливішим моментом для мене було, коли мене забирали додому. А так — від самого рання і до вечора залишали на вихователів дитсадка, а потім і вчителів, які з нами не дуже панькалися, бо в радянські часи так було скрізь.

Пам’ятаю «‎тихі години». Лежу, спати не хочеться, а треба лежати, і тільки відчуття тужливої тиші навколо. Чую кроки виховательок, і, не дай боже, вони побачать, що в мене розплющені очі. Якось хлопчикам у нашій групі пригрозили: якщо не слухатимуться і не будуть спати, їх поставлять без трусів перед усіма на підвіконня, і це реально працювало — всі боялися. На щастя, нікого так жодного разу не ставили, але звучало як найстрашніша погроза.

Спочатку батьки жили у маленькій двокімнатній квартирі, згодом татусеві дали трикімнатну в новому великому дев’ятиповерховому будинку, і вона вже стала мені батьківською домівкою, в якої минули мої дитинство та юність. Там було все життя — найвідданіші друзі, найцікавіші ігри, найзахопливіші книжки, найзагадковіші історії, найяскравіша любов та школа за три хвилини від дому. Зараз стан квартири критичний. Бачила фото в чаті мешканців Сіверськодонецька. Наш під’їзд, мабуть, відновленню не підлягає, він повністю згорів — чорний, страшний.

Мене назвали на честь бабусі за татовою лінією — Наталії Андріївни, з родини Моїсеєнків. У родині її називали «залізною жінкою», і вона справді такою була. Навіть на фотографіях помітні її твердість та майже чоловічий характер. Бабуся пережила  війну, окупацію, голод. Разом із родиною своїх батьків виросла та жила в Криму — у Феодосії та Джанкої.

До всього у житті бабуся ставилася суворо та дуже багато працювала, не боячись навіть чоловічої роботи. Всі люди в її оточенні мали використовувати ресурси економно, починаючи з їжі, почуття та емоції великої ролі ніколи не відігравали. Татусь згадував, що під час війни та після неї їжа вважалася великою цінністю. Наприклад, один красномовний епізод: Наталії Андріївні дивом вдалося влаштувати його в дитсадок — тоді це було майже нереально — тільки для того, щоб він міг там їсти. Але приймали дітлахів із певною умовою: якщо дізнавалися, що мати на заробітках, то малих відправляли додому. А маленький татусь не зорієнтувався і сказав правду, що мама поїхала на заробітки. Після цього його, забравши ложку з рота, відправили додому. Коли моя мамуся згодом розповідала цю історію, яку знала від татка, навіть у неї виступали сльози на очах.

У нашій родині їжа не була культом, але все завжди було смачне, свіже та різноманітне завдяки моїй матусі. Багато традицій, пов’язаних із кухнею, додала саме вона. Коли мене чимось пригощали в гостях, мені нічого так не смакувало, як вдома. І досі її борщ, аджика, наполеон та багато іншого є для мене еталонними стравами, вершиною смаку, до якої ми прагнемо.

Ще тато додавав кримські рецепти, про які мамуся не мала уявлення. Де там ті баклажани в підмосков’ї? Татусь навчив її готувати баклажанну ікру. З димком, з перчинкою — його фірмовий рецепт із Криму. Досі роблю ікру в такий спосіб.

Був період у дитинстві, коли хотіла стати науковицею. Подобався процес досліджень: над чимось довго сидиш, вивчаєш, дивишся: вийде чи не вийде? Намагаєшся підійти з різних сторін, експериментуєш і от — бінго, вийшло! Цей момент просто дивовижний!

Ми з друзями регулярно обстежували всі доступні нам магазини іграшок і одного разу побачили набір із хімічними реактивами «Набір юного хіміка». Так хотілося за його допомогою ставити всякі досліди! Але в наборі не було обладнання, лише реактиви, та і коштував він на той час якісь нереальні гроші, рублів десять. Я просила батьків, щоб купили мені той набір та мікроскоп, але де його взяти у радянські часи, в часи дефіциту? Ніде. Згодом мрії про досліди минули.

Щодо науки згадується ще одна з багатьох історій. Мій татусь за освітою фізик. Він не просто знав фізику, він її любив. У дитинстві пояснював мені, що таке важіль, потім ми разом вимірювали, яка повинна бути довжина важеля, щоб здвинути Місяць. Тато показував формулу, там щось було про залежність від маси, від довжини важеля, і ми це все рахували разом. Такі ази фізики він мені закладав. Але сказати, що після цього я нею захопилася, — ні, надто мало ми проводили з батьком часу разом, щоби він зміг мені передати повністю свої знання, а вчителі в школі ставилися до своєї справи досить рутинно.

Мої батьки в молодості хоча б розуміли, яка з робіт перспективна: така-то зарплата, такі-то бонуси можуть бути. В 90-х усе настільки похитнулося, що взагалі ніхто не знав, чим зайнятися, щоб нормально влаштувати собі життя, тим паче я.

Щойно мої батьки дізналися, що у Слов’янську з’явився перший приватний університет із дуже прогресивною освітою (Міжнародний інститут управління бізнесу і права — прим. DIVOCHE.MEDIA), сказали мені: «‎Давай, треба вступати саме туди». Тоді набирав популярність маркетинг, менеджмент. Ніхто не розумів, що це, але назва надихала. Навчання було на той час дуже передовим та перспективним, але коштувало шалених грошей. Цей інститут зібрав людей з усього ближнього союзу: і викладачів, і студентів. Особливо заклад приваблював фінансово забезпечених людей, які могли собі дозволити вчити там своїх дітей. Наша родина точно такою не була, та мої батьки не відступали: «‎У нас є на книжці заощадження, ми готові вкластися в тебе, в якісну освіту», і відправили мене в той інститут. Коли розібралася, що ж таке цей маркетинг, зрозуміла: «Так, це реально цікаво, я хочу стати маркетологинею».

Коли почалась дика інфляція, батьків тішило, що вони встигли розрахуватися за мій інститут. Оплатили навчання на три роки вперед, близько десяти тисяч рублів. За радянськими мірками, величезна сума. Для порівняння: нова автівка коштувала сім тисяч рублів. Добре, що батьки швидко зорієнтувалися, як зробити краще, бо знаю від друзів історії, що їхні рідні так не зметикували вчасно і до останнього не знімали гроші з рахунків. Потім вже знімати було нічого.

Батьківські гроші на мою освіту — це всі їхні заощадження за все життя. Більше жодної «‎заначки» вони не мали. Тому можна сказати, що під час інфляції нічого не втратили, а вигідно вклали.

На початку перебудови ще не відчували, що радянський союз розвалюється. Усім подобалося слухати Горбачова. Він був першим серед радянських урядовців, який говорив із людьми зрозумілою мовою, а не дерев’яною мовою партфункціонерів. В нашій родині не те щоби любили Горбачова, але слухали з великим інтересом. Батьки стежили за політикою на рівні звичайних жителів і тільки загально знали, що відбувається. Особисто я зараз набагато більше заглиблена в політику, ніж вони в тому ж віці. Часом політичні теми ставали приводом для розмов, але через своє життя батьки їх не пропускали.

Добре пам’ятаю серпневий путч 1991 року. Мені 17 років, я в піонерському таборі, в мене кохання-зітхання, яка політика взагалі? Здавалось, всі ті політичні речі відбуваються десь далеко і мене не стосуються. «‎Путч» просто став новим словом, яке швидко увійшло в лексикон.

Перші відчутні зміни помітила, коли почалась інфляція. Я була студенткою, ще не заробляла, тільки батьки. Настали страшенно непевні часи. Потрібно, скажімо, купити нові осінні чоботи, і це стає колосальною проблемою. Раптом твоя зарплата з чогось вагомого перетворювалася просто в ніщо. За отримані вчора гроші сьогодні вже не купиш того, що хотів, бо на ринку ціни вдвічі вищі. Також добре пам’ятаю систему талонів на масло, цукор, мило, зубну пасту та інше. Ці паперові «простирадла» всі носили з собою, і продавчині ножицями відрізали талончики, коли ти купив відведену тобі кількість товару. Ще й почалися віялові відключення електроенергії.

У цій непевності, невагомості опинилися всі. В суспільстві руйнувалися звичні механізми, а в батьків не було іншої моделі поведінки, крім тієї, в якій вони жили і працювали все життя. До того вони знали, як заробляти, як зробити так, щоб вдома завжди було тепло, комфортно, чисто, затишно, щоб була їжа і все інше. А тут раптом уже в не дуже молодому віці вони опинилися в становищі, коли треба вчитися жити в новому світі — все з нуля, інформації обмаль. Це відчуття нестабільності я добре запам’ятала.

Перед розпадом радянського союзу з’явилося відчуття, що з дранки в перепиранку, але все буде нормально. Я думаю, що це заслуга також батьків. У нашій родині, хоч і визнавали, що буде складно, але в паніку ніхто не впадав, у сумнівах та тотальній невідомості ми не губилися. До того ж для нас дім завжди був нашою фортецею, яка укривала від будь-яких життєвих незлагод. Багато працювали, зокрема на дачі та городі, для нашої родини свої овочі та фрукти завжди були гарною підмогою. Також тато купував багато книжок, які з’явилися на прилавках, вони були сповнені абсолютно закритої для нас у радянські часи інформації, а батько завжди був постачальником передових знань у нашій родині. Тобто, наша родина була налаштована знайти своє місце і продовжувати жити.

У Слов’янську я жила на першому курсі університету разом зі своїм хлопцем Сергієм. Ми на той момент уже були сім’єю. Обидва із Сіверськодонецька, разом вступили в один інститут, разом планували прожити все життя. Орендували приватний будинок, жили з бабусею-власницею, яка майже нічого не бачила. Дім без опалення, без води, але зі світлом і з пічкою. Колодязь був на вулиці. То були дуже складні матеріально, але дуже цікаві часи нашого життя. З часом перебралися у квартиру, але похмуру і сіру. Що довше ми там жили, то сильніше мені хотілося вибратися. Коли закінчили навчання і з’їжджали з квартири, я відчула полегшення — безвідносно до міста, думаю, через ту квартиру. Нам її здавав п’яниця, але за дуже посильні як для студентів гроші, тому ми там і мешкали, аж поки не переїхали в Краматорськ. До Краматорська я потім поверталася кілька разів, і щоразу місто ставало мені ближчим й ріднішим.

Надворі 1993-й чи 1994 рік. Ми з Сергієм після університету поселилися в Краматорську. Весілля так і не грали, просто жили разом вже не один рік та були по-справжньому близькими людьми. Наш спільний ще з часів дитинства друг Діма  запропонував розпочати бізнес із перепродажу труб та інших виробів із металу. Сергій погодився, мій батько дав нам свою машину, світло-зелену «одинадцятку» (жигулі), й Сергій із Дімою стали партнерами. Хлопці бралися за все, що могло принести хоч якісь гроші. Багато часу проводили в поїздках, у знайомствах, у пошуках, де що можна підробити. 

З перших грошей, зароблених Сергієм, купили в орендовану квартиру штори і килим. Ми обидва були в захваті. Почувалися так, ніби ми багатії світу. Це ж килим! Він прикрив нашу страшненьку підлогу. А штори, на той час такий незвичайний тюль, напівпрозорий і з вишивкою, одразу прикрасив помешкання.

Чоловік працював зранку до вечора, я сиділа вдома, виходила лише за продуктами. Друзів у Краматорську в мене на той час не було. Весь час проводила з двома котами, з книжками, на домашньому господарстві. Що там для двох робити: приготувати якусь їжу, поприбирати та й все, я багато читала, тому що для мене це завжди було цікавіше, ніж домашні справи.

Я в той час завжди ходила містом тільки пішки, ніколи не користувалася громадським транспортом. Мені подобалося роздивлятися дома, заглядати в магазини, розглядати людей та краєвиди. Підсвідомо порівнювала Краматорськ із Сєвером. Сєвер — місто на піску, перше, що впадає в око, — чистота, там взагалі немає бруду. Дощ пройшов — усе чисто. А в Краматорську ґрунт більш глиняний. Дуже відрізняється рослинність на вулицях. Якщо в Сєвері в моїй пам’яті залишався переважно простір, світле повітря та нові високі будинки, то в Краматорську я бачила більше зелені та старих невисоких забудов. Вперше тут побачила справжні картини з ялівцю — настільки густо він ріс.

Час ішов, та не покидало відчуття, що життя проходить повз мене. Одного дня я сказала чоловікові: «Сергію, я вже не можу просто сидіти вдома, хочу працювати». Він мене підтримав, сказав обирати, що хочеться. Лише був проти того, щоби я приєдналася до їхнього з партнером бізнесу — тоді вони закуповували з-за кордону алкоголь і продавали у Донецькій області. Сергій розв’язував питання на митниці, контролював перевезення товару фурами.

Так я пішла на свою першу роботу — в банк, у відділ реклами. Крім мене в цьому відділі нікого не було. Пропрацювала там три-чотири місяці та зробила декілька рекламних робіт для банку. Згодом познайомилася з головним редактором газети Андрієм Євченком, і він мене запросив у «‎Східний проєкт» (перший і єдиний на той час щотижневик Краматорська — прим. DIVOCHE.MEDIA) на посаду керівниці відділу реклами. І роботодавцю, і мені здавалося, що в мене великий досвід у рекламі та маркетингу. Ще б пак, я ж рекламний білборд зробила для банку! До речі, перший у місті. 

Робота виявилась дуже цікавою. Відтоді почалося моє справжнє життя в Краматорську — я почала знайомитися з місцевими. Сергій дав мені нашу машину, на той час у нас була синя «Ауді-80», і це неабияк допомагало в роботі. Я була дуже мобільна, і цього потребувала специфіка моєї роботи. Керівництво ставило переді мною амбітні, складні завдання, подекуди здавалося, що вони нереальні для виконання.

«‎Східний проєкт» брав активну участь в усіх місцевих подіях. Моїм завданням було знаходити спонсорів на ці заходи, вести перемовини, як клієнти хочуть себе представити на події, і надалі відповідати за виготовлення рекламної продукції. Вдячна моїм досвідченим колегам: вони розказували, з ким доведеться мати справу. Давали стислу, але дуже цінну інформацію: про людину, що казати, що не варто, в яких стосунках ця людина з іншими. Я готувалась і йшла на перемовини. Також було багато інших завдань, пов’язаних із рекламою в газеті, адже реклама — один із заробітків.

Був у мене знайомий художник Толік Омельченко. Творча особистість, веселий бородач, дуже добрий та талановитий. Працював у Торгово-промисловій палаті, а я перетягла його в «Східний проєкт‎» на посаду дизайнера у свій відділ реклами. Працювали з ним декілька місяців, і якось він розповів про свою мрію — заснувати рекламну агенцію. Ідея звучала чудово, я теж загорілася цим бажанням, прийшла до чоловіка й кажу: «Відкриймо свою рекламну агенцію?» Чоловік і тут підтримав. Назву запропонував Толік — «‎Хамелеон», нам дуже сподобалось. Стартували втрьох у 1998 році: я як комерційна директорка взяла на себе спілкування з клієнтами, Сергій як виконавчий директор стежив за виготовленням реклами та всіма закупками, Толік відповідав за дизайн продукції.

​

У ті часи в Краматорську не було рекламної агенції повного циклу. З одного боку, класно, ми одразу стали затребувані та ексклюзивні, з іншого — складно було пропонувати клієнтам ідеї, коли немає змоги роздивитися приклади. Багато чого доводилося пояснювати «‎на пальцях». Одного разу приїжджаю до рекламодавця, кажу: «‎Ми можемо зробити лайтбокс будь-якого розміру», а він запитує: «‎Що це?» Так ми одними з перших у Краматорську почали встановлювати лайтбокси.

Важко, поки налаштовуєш процес, намагаєшся зрозуміти, як правильно зробити, шукаєш щось унікальне. Важко, але дуже цікаво. На початку 2000-х з’явилися інші складнощі, бо з’явилися нові рекламні агенції, особливо великі в більших містах, з якими було досить складно конкурувати.

Тим часом я все більше відкривала для себе Краматорськ. Ми знали всіх керівників місцевих бізнесів, підприємств, тому що реклама потрібна була всім. Агенції, хоч і були, проте з обмеженим переліком послуг. Ми ж пропонували і зовнішню рекламу, і поліграфію. Кожна наша співпраця з рекламодавцями — це натхненна історія, сповнена сміху, гумору та відкриттів. Були і складні моменти, але все ж таки я дуже люблю ті часи.

Тоді ж у нас народився дуже бажаний син Нікіта. Ми з чоловіком придбали квартиру. За тиждень до пологів я пішла в «декрет»: стала більше часу проводити вдома, але робочі питання все одно вирішувала. На роботу повернулася, коли малюку було два тижні. І не тому, що я так сильно хотіла працювати, а тому, що без мене багато процесів у «‎Хамелеоні» призупинилися. Все спілкування з клієнтами залишалося на мені: від приймання замовлень, уточнення деталей і до фінансових моментів. В той час до виховання онука приєдналася моя мама, за що я їй безмежно вдячна, вона докладала максимум своєї любові та сил, допомагаючи виростити маленького Нікіту.

Із Сергієм ми згодом розлучилися, але залишилися по-справжньому близькими людьми до останнього дня його життя. Після розставання я поїхала з Краматорська, згодом повернулася назад і відкрила бізнес у сфері ландшафтного дизайну — автоматичні системи поливу. На Донеччині тоді це було в новинку, тож справа гарно пішла, я досить довго займалася цим.

​

Благодійний фонд «Друг», який я очолюю з 2012 року, створила Аліна Остафійчук (краматорська поетеса, загинула в автокатастрофі 30 серпня 2010 року, її іменем названа одна з вулиць Краматорська, — прим. DIVOCHE.MEDIA). Аліна та її друзі встигли зареєструвати фонд на папері, але діяльності ще не було. Після смерті Аліни з фондом нічого не відбувалося, тому що саме вона більш за всіх горіла цією темою, і, мабуть, її друзі були дуже сильно вражені її загибеллю. Очолити створену нею організацію мені запропонував місцевий громадський активіст Антон Дворжак, він був у складі співзасновників, але продовжувати діяльність на той момент не входило в його плани. Він дізнався з газети про наші з подругами зустрічі зоозахисниць та зателефонував мені, розказавши про фонд Аліни та її сумну історію. 

Вже тоді ми з першими активістками фонду допомагали безпритульним тваринам, збиралися в мене в офісі й обговорювали, що можемо зробити. Після пропозиції Антона ми переоформили документи й згодом офіційно, як фонд, продовжили з колежанками зоозахисну роботу. Передусім це був догляд, лікування, перетримка та пошук домівки для безпритульних собак. Для всього цього потрібен був простір, тож ми домовилися з ветеринарною клінікою про оренду в них приміщення, де розмістили будки. Могли вмістити максимум 30 тварин. Ініціатива існувала винятково з пожертв небайдужих людей та наших особистих коштів.

У Краматорську на той час із безхатніми тваринами вчиняли жахливо — їх труїли, інших способів регуляції чисельності тварин міська влада не знала. Мешканці робили так само — вбивали тварин, і це залишалося безкарним. Ми ж хотіли змінити ставлення людей до покинутих тварин і запропонувати своє рішення — як гуманно регулювати їхню чисельність. Збирали інформацію з усієї країни, як інші міста розв’язують цю проблему. Так вперше в Краматорську представили стратегію і почали співпрацювати з керівництвом міста, а згодом і Донецької області.

У 2018 році нашу ідею — забезпечити міста та райони Донецької області стерилізаційними пунктами для безпритульних тварин — підтримав Сергій Натрус (директор департаменту екології та природних ресурсів Донецької облдержадміністрації — прим. DIVOCHE.MEDIA).

Ми розробили макети стерилізаційних пунктів двох типів, для великих міст та маленьких, і передали йому. Один із пунктів (великий) коштами департаменту екології встигли зробити в Маріуполі. Буквально за місяць до початку повномасштабного вторгнення ми з керівництвом міського комунального підприємства Краматорська приїжджали в Маріуполь подивитися на стерилізаційний пункт та поспілкуватися з директором комунального підприємства, яке працювало з тваринами. Я просто неймовірно раділа, побачивши результат. Мене переповнювала гордість, що наші з дівчатами мрії просто оживали на очах. Колись ми малювали, як би цей простір виглядав: стільки-то карантинних майданчиків, стільки-то кліток, операційних столів; де все краще розташувати, де буде вхід, вихід; скільки тварин щодня орієнтовно надходитимуть до пункту, щоби всім було зручно: і їм, і лікарям, і працівникам. А сьогодні — вже ходимо по цьому приміщенню! Так довго мріяли про це, й ось воно матеріалізується — дивовижні відчуття.

Якби кожне місто Донецької області в рамках цієї програми одночасно встановило стерилізаційні пункти і почало масово стерилізувати безхатніх тварин, за рік ми б побачили позитивний результат. Наприклад, Львів за перший рік роботи системної стерилізації на 70% знизив чисельність безпритульних тварин. Це колосальні цифри, але вони можливі за умови системного підходу. На жаль, через війну нашому проєкту не судилося запуститися.

З приходом повномасштабної війни одним із найбільших моїх страхів було те, що нічим буде годувати наших тварин на домашніх перетримках, а на той час у нас було близько 200 собак та дуже багато котів. Вдома у мене — 40 котів і дев’ять собак. Кормів ніде не купиш, навіть якщо гроші є. Я била на сполох у фейсбуці, надсилала листи до величезної кількості міжнародних організацій, витратила на цей процес колосальну кількість часу та енергії. Спочатку була абсолютна тиша, і це було реально моторошно. Але, на щастя, хоч і не одразу, мої запити почули українські та міжнародні громадські організації. Ми налагодили співпрацю, і в Краматорськ почали доставляли корм. Допомагати тваринам приїжджали навіть волонтери з-за кордону. Після загострення бойових дій деяких тварин вдалося евакуювати на Захід України та за кордон. Найбільша моя мрія — щоб кожен із них потрапив у гарну родину.

Зараз я опікуюсь понад 40 котами, вони живуть зі мною в приватному будинку в Краматорську. Більшість на вулицю калачем не заманиш — удома мов медом намазано. Надвір вийдуть, погуляють і мерщій просяться назад. Собак у нас нині п’ятеро. До повномасштабної війни було більше, та двох прилаштувала в сім’ї, ще двоє, на жаль, померли.

Я дуже люблю тварин, усіх. А до котів у мене особливе ставлення, я їх відчуваю. У мене вони всі підібрані з вулиць, з підвалів. Одні — після хвороби, інші — після аварій. Щодо догляду — з собаками ще не так складно, а от котів багато. Стоїть 14 лотків, 30 мисок, і ти щодня, щовечора їх годуєш, чистиш туалети. Але найскладніше, коли вони хворіють або їм приходить час залишати нас.

Процес годування — це окрема історія. У когось ранок починається з кави, а в мене — з того, що я годую всіх котів. Тільки виходжу зі спальні, і вже важко дійти до кухні — бігають між ногами, обвивають хвостами, намагаються зробити все, щоби ти через них перечепилася, так вимагають їжі. Нічого не зробиш, поки не нагодуєш. А найскладніше — те, що вони не всі їдять одне й те саме. Одна кішечка без зубів, їй потрібен м’який корм, в іншої — онкозахворювання, в неї свій раціон. Третій кіт принципово не їсть ані сухий корм, ані консерви, тільки куряче філе. Йому потрібно зварити м’ясо, порізати, окремо поставити миску. Треба швидко орієнтуватися, кому й що дати, бо на секунду запізнишся, і все — щось смачніше у твоїх особливих котів вже з’їли інші.

Коли на початку війни у 2014-му ми з дітьми тимчасово виїздили з міста, за котами приходив доглядати та годувати сусід, який залишився в місті. Тоді корм можна було купити спокійно, тож його було достатньо. Я боялась залишати котів, але ми змогли взяти з собою не всіх, і, дякувати Богові, всі пережили ті часи. 

Відносини з представниками влади та бізнесу Краматорська стосовно теми безпритульних тварин складалися доволі важко. Ми з колежанками помітили з перших перемовин із можновладцями, що вони, в кращому разі, ніби робили нам пів кроку назустріч, але насправді нічого не відбувалося. Наприклад, для притулку завжди пропонували місця поблизу сміттєзвалищ. У свідомості багатьох людей нашого регіону безпритульні тварини — це непотріб. Вони не бачать за ними живих істот, не бачать, що тварини страждають, що мають емоції, можуть бути друзями, що насправді — це джерела любові. Натомість вважають, що допомагати їм — не те що не модно, це якось «‎фу».

Найкраще, що нам відповідали в часи, коли ми шукали спонсорів серед великих підприємств, — це докори: «‎Хто ви взагалі такі? Чи маєте ви право існувати? На яких засадах існує ваш фонд і чи законно? Надайте всі документи». Вони навіть не бачили проблеми за моїми зверненнями, не чули, мовляв, давайте разом це вирішимо на користь міста, людей і тварин.

Пройшло багато років. Відтоді ситуація трохи поліпшилась, до нас почали дослухатися. Але досі інколи чую: «Знову ви зі своїми собаками». Сподіваюсь, у майбутньому ми дійдемо того, щоб цивілізовано спілкуватися і спільно допомагати безпритульним тваринам. Тільки так ми швидко здолаємо цю проблему.

Початок Євромайдану‎ у 2013-му я застала за кордоном. Їздила на стажування в Німеччину за програмою GIZ (Deutsche Gesellschaft für Internationale Zusammenarbeit GmbH — Німецьке товариство міжнародного співробітництва). Щоранку ми всією українською групою переглядали новини, прилипали до телевізора. Неможливо було повірити, що це відбувається насправді. Дуже трагічні відчуття і постійна тривога за близьких, за майбутнє України.

Після стажування приїхала в Краматорськ, одразу після першого мітингу на початку квітня.

Пам’ятаю прибічників «Антимайдану», така агресія від них доносилась, відчуття вседозволеності, немов тепер вони будуть усім говорити, що тут робити. Хто був ніким, той раптом став усім. Під час окупації якось їхала містом, і люди на блокпосту мене зупинили, попросили показати документи. Я собі подумала: «‎З якого це дива я повинна тобі щось показувати? Тільки тому, що ти маєш зброю? Стоїш із голим спітнілим пузом та брудними ногами в гумових капцях навпроти мене, аж огидно‎. Для мене це не привід давати тобі документи». Розуміла, що то була небезпечна ситуація, той чолов’яга був з автоматом, а я нічого не могла з собою вдіяти, моє обличчя просто випромінювало огиду та зневагу, і невідомо, чим все могло б закінчитися. Після цього я намагалась об’їжджати блокпости, щоб не наражати себе та близьких на небезпеку.

Сину було 14 років, і я не вважала правильним залишатися з ним у місті. На той час я була в стосунках із моїм теперішнім чоловіком, він теж мав сина, на три роки старшого за мого. Ми взяли своїх дітей, декількох їхніх друзів і виїхали. Тимчасово оселилися в Печенігах, на Харківщині. Мої друзі безплатно дали два будиночки на території своєї туристичної бази поруч із Печенізьким водосховищем. Сказали: «‎Живіть там, скільки хочете». Так ми з батьками, з дітьми, з котами прожили там до початку липня і повернулися додому тільки після деокупації Краматорська — 5 липня.

У 2014 році національна ідентичність стала для мене по-справжньому важлива. Як би соромно не було в цьому зізнаватись, але так і є. Раніше це не було пріоритетом. Та після 2014-го, коли я зрозуміла: «Краматорськ, Україна — мій дім, моя земля і я вас, російських окупантів, ненавиджу всіма фібрами душі й виганятиму звідси всіма силами». Це усвідомлення постало після деокупації міста. Добре пам’ятаю цей день. Ми з чоловіком інколи приїздили до Краматорська з Печенігів, щоби все перевірити. У квартирі на вулиці Дружби, де ми жили, не було води, тому поїхали у свій дім, що будували на Біленькій, покупатися. Ввечері поверталися назад, а дорогою назустріч їхали машини: фари вимкнені, з вікон щось стирчить, не видно нічого, ніби всередині якісь прибульці сиділи. І тільки коли автівки зрівнялися, стало зрозуміло: це люди в касках, озброєні до зубів, без сумніву, рашисти.

Щойно дісталися додому, почався бій, і всю ніч чулася дуже гучна стрілянина. Це вперше, коли так близько біля нас. Стріляли з чогось важкого так, що мало не зносило з ліжка. Ми з чоловіком лягли на підлогу в куточку коридора і так пролежали до ранку. Здавалося, мов у дев’ятиповерхівки стіни картонні, і нічого не можеш вдіяти, боятися вже безглуздо. Ти повністю в моменті, тут і зараз. Наступного дня дізналися, що рашисти покинули місто. Цей день наша родина ніколи не забуде. Додому всією родиною ми повернулися за тиждень.

Одне з перших відчуттів із повернення — їдеш абсолютно безлюдними вулицями. Ні дитячого сміху у дворах, нічого, лише темрява… Мене дуже неприємно вражало, коли в усьому нашому кварталі світилися лише два вікна. Подекуди було чути, як голосно «‎співає» під колесами дорога — де йшли танки, на асфальті залишилися сліди від гусениць. Але добре пам’ятаю, що всю дорогу ми з дітворою голосно співали пісні, просто у весь голос, тому що їхали додому, у вільний від мразот Краматорськ.

Усі, хто тоді повертався додому, не могли стримати емоцій і обіймалися з військовими, дякували, зустрічаючи їх на своєму шляху. Я теж не стрималася. Захотіла чимось пригостити хлопців, а в мене з собою була лише шоколадка, і та надламана. Дала їм цю надламану шоколадку, а вони так тепло це сприйняли, так щиро зраділи… Цей спогад надовго врізався мені в пам’ять.

​

Коли окупували Донецьк, Краматорськ став «‎столицею» Донецької області. Візуально місто сильно змінилося. Наприклад, мене як водійку дуже тішило, що зробили гарні дороги.

Вперше після 2014 року змінився внутрішній устрій міста. Яскравий тому приклад — у фейсбуці люди почали активно писати, тегати місцеву владу і цікавитися, як щось влаштоване в місті. Сама поява суспільних дискусій — це було новим. До того участь громадян у житті міста нагадувала таку картину: стоїш і просто стукаєш лобом у стіну, і це максимум, що ти в змозі зробити, а після 2014-го у цій стіні з’явилися двері. Нехай вони ще не були достатньо відкриті, але люди принаймні бачили ті двері та можливість їх відчинити. У мешканців з’явився шанс впливати хоча б на якісь процеси в місті.

​

Наприкінці 2020 року я балотувалася до міської ради від партії «Наш Краматорськ». Мене обрали, і я досі працюю на цій посаді.

За два тижні до повномасштабного вторгнення росії в мене було стійке відчуття, що війна неминуча. Час від часу я запитувала в людей, яких вважала набагато освіченішими за себе, щодо ймовірного нападу. Вони казали, війни не буде, але щось всередині підказувало мені протилежне.

Увечері 23 лютого 2022 року в центрі міста відбувся мітинг «Краматорськ — це Україна», де зібралися прості жителі та представники місцевих органів влади. Саме в той вечір у нас був дуже позитивний настрій. Це іноді трапляється, коли поруч багато людей, які думають так само, як і ти. Коли ти бачиш навколо ці світлі обличчя, велику кількість українських прапорів.

Проте в ніч проти 24-го я прокинулася від гучних вибухів і взагалі не здивувалася. Зателефонувала синові в Київ, сестрі в Харків, зайшла у фейсбук і зрозуміла, що почалося щось страшне не тільки у нас, а у всієї країни. Увесь наступний день кожної миті стежила за новинами та зв’язувалася з близькими, а 25 лютого вже долучилася до волонтерської діяльності.

Гарно пам’ятаю першу зустріч під виконкомом вранці 25 лютого 2024 року. Багато напружених людей, жінки, чоловіки, але чоловіків більше, я шукала серед натовпу знайомі обличчя. Знайшла, підійшла та, почувши фронт робіт на сьогодні — укріплення блокпостів мішками з піском, одразу запропонувала своїй невеликій компанії їхати зі мною на машині, не чекати автобусів, бо так швидше. Цей перший день був неймовірним. Ми були настільки різними: юристи, громадські діячі, викладачі, спортсмени, знайомі та зовсім незнайомі люди, — але працювали як одна злагоджена команда, як шалені, не зупинялися ні на секунду. Потім почались тижні волонтерської роботи та розростання нашої волонтерської спільноти. Серед наших завдань було повне різномаїття — від мішків із піском у лікарнях до розвантаження гуманітарної допомоги на залізничному вокзалі Слов’янська. Робили все, на що надходив запит. Ми швидко здружилися з тими, з ким волонтерили від перших днів, — не передати словами цей запал. Розуміли одне одного з півслова. Мішок, лопата, віднести, поставити — як єдиний організм виконували всю необхідну роботу.

Палива в місті бракувало, десь залишалося в дуже обмеженій кількості, і треба було вистояти довжелезну багатогодинну чергу на заправці. Хтось продавав тільки з рук і дуже дорого. Ті, хто мали машину, тільки так пересувалися містом, однак паливо економили. Щоразу їдеш десь і за одну поїздку намагаєшся зробити все.

Місто довго стояло спустіле, більш-менш оживати почало восени 2023-го.

Переїхати кудись із Краматорська зараз, коли іде повномасштабна війна? Таке питання в нашій родині ніколи не стояло. Якби ще син малий був, звісно, я продумувала б якийсь план. Зараз Нікіта дорослий, самостійний, і в мене нема потреби виїжджати. Матуся сказала — буде зі мною, що б не трапилося. До того ж у нас багато тварин. Тому ми всі вдома.

Психологічно вибухи сприймаються не так негативно, як раніше. Навіть якщо чую приліт уві сні, перевертаюсь на інший бік і сплю далі. Інколи взагалі забуваєш, що десь бабахнуло вночі. Це і за собою помічаю, і серед інших знаю про такі відчуття.

З мирного життя найбільше сумую за довгими прогулянками зі своїми собаками в лісі. Зараз це нереально — в радіусі кількох десятків, а мабуть, і сотень кілометрів навколо ліси заміновані. Навіть не уявляю, коли знову ці прогулянки стануть можливими.

Плани після перемоги? Хороше запитання. Насправді не так давно прийшло розуміння, що хочеться простих, але найважливіших речей: щоби залишилася Україна, залишився мій дім в Україні, залишилася я і всі мої рідні, щоби ми були поруч, всі наші домашні тварини з нами, світило сонце, і ми могли б працювати, готувати разом смачну їжу та проводити час за столом в найцікавішому спілкуванні до ночі, сперечатися з різних великих та маленьких приводів, сміятися та плакати, мандрувати, мріяти та полоти грядки в саду. Такого простого щастя хочеться.

Текст: DIVOCHE.MEDIA, Альона Холодова