У видавництві #книголав незабаром вийде провокаційний роман «Хтива Даяна» дуету письменниць Джен Бессер та Шана Фесте.
В його основі — однойменний подкаст, озвучений та продюсований акторкою Демі Мур. Книжка є першою у запланованій трилогії авторок, які також були сценаристками оригінального подкасту, а Шана — ще і його режисеркою.
Даяна Вуд досягла того, про що багато хто мріє: улюблена робота, коханий чоловік Олівер і чудова донька. Її життя здається ідеальним, стабільним, таким, що дарує відчуття безпеки. Але всередині неї щось змінилося. Спогади про минуле, коли вона була художницею і досліджувала жіночу сексуальність, починають поступово руйнувати цю ідилію. З кожним днем вона все більше віддаляється від Олівера — їхня близькість згасла, розмови стали рідкісними, і шлюб опинився на межі розпаду. Поїздка до Санта-Фе, міста її молодості, повертає Даяні відчуття свободи та пристрасті, які колись були частиною її життя. Повернувшись додому, вона вирішує знайти чуттєвість знову, але вже не тільки для себе. Взяти інтерв’ю у жінок, малювати їхні портрети за допомогою їхніх слів, дізнаватися про їхні найпотаємніші бажання — все це допомагає Даяні віднайти себе.
Публікуємо уривок.
Розділ 4
Поки всі в будинку сплять, тихо виїжджаю з кварталу. Після заходу сонця стало якось ніби спекотніше. Навіть з увімкненим кондиціонером моя футболка прилипла до тіла. Витираю очі тильним боком долоні: зрештою сльози полились, гіркі й гарячі, але від них не легше. І зовсім не хочеться повертатися додому. Не знаю, куди їду. Я втомилася й плачу, і все це безглуздо. Я ж не збираюся тікати. Я ніколи не залишила б Еммі. Чому в цьому реченні немає Олівера? А мав би бути. Фари зустрічної машини занадто яскраво світять мені в очі. Це так люди потрапляють в аварії? Щоразу, коли міркую про смерть, я думаю про те, що скажуть люди.
«Чула, що вона тікала від сексу».
«Зі своїм чоловіком?»
Мені слід розвернутись, але я не хочу додому, не зараз. Проїжджаю повз торгові центри просто неба з гігантськими меблевими магазинами. О цій годині вже все зачинено. Минаю кафе «Чизкейк фекторі», «Тако белл», сімейну винну крамницю, а потім виїжджаю в безмежну порожнечу — лише двосмугова дорога, оточена порожніми полями. Їду довго, врешті знаходжу торговий центр із неосвітленим манікюрним салоном, закладом «Справжня італійська піца навинос», кількома порожніми вітринами магазинів і баром без назви, лише із червоною неновою табличкою «Жива музика».
Заїжджаю на парковку й глушу машину. Вимикається кондиціонер, і настає тиша. Думаю про те, щоб відкинутися на сидінні й дати очам відпочити після сліз. Але коли заплющую їх, то думаю про Олівера, про те, як далеко заїхала і яка пізня вже година. Розплющую очі, відчиняю дверцята машини й чую музику, що лунає на всю стоянку.
Крім мерехтливих різнокольорових лампочок, що павутинням звисають зі стелі, у барі темно. Знайомий запах — сморід старого пива, що просочується в килимки й не вивітрюється, хай скільки б ночей ви витрачали на те, щоб витягнути їх на вулицю після зміни, та скільки б прали порошком і поливали водою зі шланга.
Знаходжу порожній стілець і замовляю горілку із содовою. Випиваю її швидше, ніж хотіла, — крижана рідина стікає, наче вода. Спостерігаю, як жінка в жовтій шовковій сукні заправляє музичний автомат, поки решта її компанії вигукує пропозиції. Вона красива, освітлення гарно падає на її світло-каштанове волосся й довгі ноги, коли вона схиляється над музичним автоматом. Помічаю її татуювання — зграю круків на внутрішньому боці обох рук. Музика зупиняється, і жінка вичікувально підводить очі. Спочатку нічого не відбувається, тоді вона штовхає музичний автомат стегном, і раптом Родні Кровелл заповнює повітря своїм ніжним голосом, наспівуючи «Shame on the Moon».
Позаду мене стоять двоє чоловіків, які намагаються привернути увагу бармена. Один з них барабанить довгими пальцями по барній стійці. Замовляє шість «маргарит» і нахиляється наді мною, передаючи їх своєму другові. Барменка підсовує мені ще одну горілку із содовою і нахиляє голову в їхній бік.
— Вони тобі теж купили, — каже вона.
Піднімаю склянку й усміхаюся, намагаючись не дивитися їм в очі. Незабаром до мене підсідає хлопець зі скуйовдженим каштановим волоссям і маленькими білими зубами.
— Сподіваюся, ви не проти, — каже він, і я хитаю головою.
Розмовляємо ні про що. Уся їхня компанія прийшла з весілля.
— Приятелі з коледжу, — каже він.
— І як усе минуло?
— Гарно, дуже гарно, — усміхається він, киваючи.
Але з алкоголю було тільки рожеве шампанське, тож любителі випити зібралися тут. Говоримо про спекотну погоду й місцевий басейн, і я брешу, що приїхала сюди з Каліфорнії. Відчуваю, як мене втомила його увага, тож дякую за напій і виходжу у внутрішній дворик.
Тут уже інший бар, так само переповнений відвідувачами. Є невелика сцена, але немає музикантів — лише самотній мікрофон і гітара, сперта на вініловий стілець. Музика з музичного автомата лунає через великі колонки. Неважко помітити жінку в жовтій сукні, яка танцює зі своїм партнером біля сцени. Вони не зводять очей одне з одного. Він запускає пальці під одну з тонких бретелей сукні, а потім притягує її до себе, притискаючись щокою до щоки, і заплющує очі. Гадаю, між ними щось є, якщо вони так прикипіли одне до одного. Спостерігаючи за ними, відчуваю втіху від того, що вони не мають нічого спільного зі мною. Думаю про те, що було б добре записати цей момент, якось закарбувати цей вечір, забрати із собою, як одну з моїх касет. Що б я хотіла вловити? Шум натовпу, слабкі звуки техаської ночі на тлі. Що, якби я набралася хоробрості й підійшла до жінки в жовтій сукні? Спитати її, як це — бути нею, танцювати з її партнером. Послухати, чого вона щиро бажає. Але я вже не така смілива, як раніше.
