Дебютний роман фентезі-письменниці, дизайнерки та ілюстраторки Ярини Каторож «Алхімія свободи» на конкурсі «Коронація слова» у 2015 році отримав спецвідзнаки від письменниць Дари Корній і Тали Владимирової. Майже десять років потому роман перевидало видавництво «Жорж», адже у ньому — історія дівчини, яка бореться за свою країну, історія кохання, що надихає, та історія боротьби добра зі злом, що як ніколи актуальна.
«Я створила не принцесу і не могутню чародійку, а дівчину, єдиною зброєю якої є її знання»
Я збрешу, якщо скажу, що починала писати «Алхімію свободи», маючи в голові якусь велику і благородну ідею чи великий і детальний план. Ні. Я належу до того типу письменників, які спершу заварюють кашу, а потім вже якось намагаються довести її до готовності, додаючи потрібні інгредієнти у процесі. Спочатку в мене сталася пригода — дівчина з родини алхіміків врятувала на березі небезпечної річки молодшого принца і так несподівано змінила своє життя. Отримала небачені доти можливості. І вже коли її історія розвинулась і поглибилася, довкола почали наростати масштабніші події.
Попри фентезійний флер, це оповідь, яка має дві цілком реалістичні площини. Перша — про те, як молода людина всупереч очікуванням сім’ї та суспільства намагається і прокласти власний шлях, і водночас зберегти те, що отримала в спадок. Друга — про те, що і в часи великого лиха та небезпеки історія країни складається з таких маленьких людських життів. Мені подобається читати про звичайних людей у часи масштабних зрушень, про їхні ролі й вчинки. Тому я створила не принцесу і не могутню чародійку, а дівчину, єдина зброя якої — її знання. Алхімія в моїй книжці — не дар, а ремесло, пізнати яке можна тільки наполегливою й обережною працею.
Зараз тема «дів проти бід» досить трендова, але я якось не задумувалась про це, коли вигадувала Медину. В мене головна героїня — дівчина, бо саме дівочі вчинки та характер я найкраще могла прописати на тому етапі свого життя. Мені цікаво писати про звичайних людей, які йдуть до цілей, залишаючись наполегливими й кмітливими, але все ж — звичайними.
«Писати власний підручник з історії світу, який сама ж і вигадала»
Я з дитинства любила історії про магію та героїв, а в підлітковому віці фентезі взагалі складало основу моїх літературних вподобань. Тож абсолютно природно, що й власні твори я почала писати в тому жанрі, який мені було найцікавіше читати. Зрештою, я з тих дітлахів, які виросли, чекаючи виходу кожної нової частини «Гаррі Поттера». Я дорослішала, майже щороку отримуючи нову порцію магії.
Зараз продовжую писати фентезі, бо це жанр, в якому відчуваю найбільше свободи. Тут можна збудувати будь-який світ, не обмежуючись реальними історією, культурою чи географією. Але водночас треба мати достатньо майстерності й знань, щоб зробити цей новий світ витонченим та реалістичним. Аби і я, і читач вірили в те, що відбувається на сторінках книжки. Це схоже на роботу режисера, це захопливо. Тримає в тонусі й змушує весь час навчатись.
Кохання, як і будь-яке інше почуття, є цілком природною частиною життя людини, а отже, і персонажа книжки. Мені було б дивно будувати довгу сюжетну лінію без нього. Для кохання є місце майже в усіх моїх історіях, навіть найтемніших. Утім, за те, що в «Алхімії свободи» його досить багато, я хочу подякувати своєму періоду життя з вісімнадцяти до двадцяти років, коли моє молоденьке серденько переживало подібні почуття з якоюсь страшною силою. А як переживала, так і писала. Вплести почуття в жанр епічного фентезі виявилось не складно, бо ж люди відчувають кохання і під час наймасштабніших історичних зрушень.
Епічне фентезі люблю, бо зі школи захоплювалась історією. Не лише локальною, а й світовою. Це чудово — писати власний підручник з історії світу, який сама ж і вигадала.
«Звертаючись до видавництва “Жорж”, я так і написала: “Хотіла б перевидати роман”»
Між першим і другим виданням «Алхімії свободи» я встигла написати й видати ще три книжки, трохи подорослішати, трохи відточити майстерність. Читаючи рукопис свого першого творіння, я мала змішані почуття. З одного боку, не перестала любити цей текст і пишатися ним, бо розуміла, що він хороший. Вартий, аби його прочитало якомога більше людей. З іншого — мені хотілося його «розчесати». Згладити стилістичні кострубатості, дрібні неточності, прибрати зайві слова чи надто наївні думки. Але й не переборщити. Бо досвід і набута майстерність — це добре, але в надмірній кількості могли б затерти щирість, з якою фантазувала вісімнадцятирічна я.
Звертаючись до видавництва «Жорж», я так і написала: «Хотіла б перевидати роман». Підправити, підшліфувати, але не зіпсувати. Не переписати наново. І я звернулась туди, куди треба. Бо те, як м’яко і з неймовірним чуттям було поредаговано текст «Алхімії», — ось це я й називаю магією. Правок та коментарів було багато, але всі вони обговорювались та погоджувались.
«Намагаюсь не романтизувати “сіру мораль”, не даю забути, що зло — це зло»
Ворог приходить, не чекаючи, коли ти будеш готовий. Не питаючи, чи хотів би ти битись із ним за своє життя. Ворог у моїй історії — це Крея, котра веде армію і сили, яким дуже важко протистояти. Або й неможливо, як іноді здається. Це зло зі своєю філософією, амбіціями, вродою і невситимою жагою. Думаю, попри всі втрати, її найбільшою трагедією є власна одержимість.
Я хотіла, щоб від цієї жінки виникало відчуття страху. І сумніви у тому, чи зможуть загоряни її здолати, бо ж у них для цього так мало інструментів.
Я б хотіла, щоб моїм єдиним референсом у зображенні війни так і залишалися підручники з історії та любов до епічних кінострічок. Так було на початку. Я писала «Алхімію свободи» протягом 2012–2014 років, і вже тільки фінальні розділи були дописані в час, коли почалася російсько-українська війна.
Зараз, коли перечитую, мене тригерить чимало моментів. Починаючи від емоцій персонажів у ті чи інші кризові моменти і закінчуючи вогненними кулями, що завалюють цілі квартали.
У своїй творчості я намагаюсь робити і героїв, і антагоністів максимально живими та глибокими. Щоб люди знали їхні звички, розуміли вчинки тощо. Але водночас намагаюсь не романтизувати «сіру мораль», не даю забути, що зло — це зло. У вигаданих історіях ми все одно описуємо реальні цінності. І герої, і антагоністи в моїх текстах готові йти до кінця у своєму виборі. Різниця хіба в тому, що хтось може піти на самопожертву тому, що вже не може здатися і відступити. А хтось — бо захищає певні цінності.
Зараз працюю над новим романом у жанрі міського фентезі. Маю велике бажання створити темну казку, тягучу, як важкий сон. Чи вдасться? Почитаєте, коли допишу. А презентації «Алхімії свободи» почнемо от-от! Чекайте анонсів на сторінках соцмереж у мене та у видавництва «Жорж»!
