«‎Може, коли повернусь додому, нарешті виплачусь»

Юристки, лікарки, комунальні працівниці, підприємиці, волонтерки й активістки. Жінки різного віку і походження. Різної долі, з різними мріями. Що в них спільного? Краматорськ — місто, де вони виросли й стали такими, якими їх знають сьогодні. Героїні усноісторичного проєкту про досвіди жінок на Донеччині «‎Хранительки пам’яті» розповідають про життя в Краматорську та як змінювалося місто в їхній пам’яті: після розпаду радянського союзу, з приходом революцій, війни.

Як ці події вплинули на їхні родини й на них самих. Хто підтримує цих жінок у момент кризи й кого підтримують вони. Разом із героїнями проєкту ми рухаємося віссю історії країни, адже доля однієї особистості може бути відображенням цілого покоління, на яке вплинули ті чи інші події. Та переконуємося, що жінки — завжди були активною та подекуди рушійною силою для власної сім’ї, міста, регіону та країни.

Наталія Романова у Краматорську, літо 2024 року. Фото: Настя Телікова

Останні десять років я пам’ятаю настільки яскраво і детально, як не пам’ятаю все своє життя. Бо це справді точка неповернення.

Коли у 2014-му ми вийшли на один із перших мітингів у Краматорську, по інший бік нашого Євромайдану я побачила купу людей, які мали вигляд… Не дуже порядний, м’яко кажучи. Лаялись, кричали на нас. Це був антимайдан. Я стояла у шоку, сказала чоловікові: «‎Слухай, невже всі ці люди живуть разом із нами в одному місті? Невже ми ходили одними вулицями? Невже дихали одним повітрям? Не може такого бути».

Вони кричали: «‎Бєндеровци, не смійте говорити вашою українською мовою», «‎Ми одна країна з росією». Мене лякала ця шушваль. Я дивувалася: як же ми їх не бачили? Чи ми просто ходили різними дорогами? Звідки вони взялися?

Від них були просто крики, образи. Це ще більш-менш сприймалося. Тоді ще ніхто нікого не вбивав.

Коли в Києві розпочався Євромайдан, я не одразу зрозуміла весь масштаб. Була зосереджена на своїх справах. Ну, Майдан і Майдан. А от коли студентів побили — з’явилися думки, що не може такого бути в цій країні. В які ми роки живемо? Ні, це неможливо. Відтоді почала уважно стежити за подіями. Згадується лютий, сильні морози, і ми з чоловіком не відриваємося від новин.

Потім почалися перші страшні смерті. В якийсь момент вирішили їхати на Майдан. Нікому нічого не сказали. Знайшли контакти киян, волонтерів. Розпитали їх, чим допомогти. Каски потрібні, теплий одяг. Поїхали спочатку в Донецьк. Хотіла там щось купити, але вже все розібрали. Зібрали по-максимуму корисне, що знайшли, завантажили машину і поїхали на Київ. Доньці на той час було 12 років. Залишили їй повідомлення — на випадок, якщо із нами щось станеться: розказали, що і де лежить, як діяти, де і які гроші, що з бізнесом робити.

Зізналися: «‎Бабусі й дідусю нічого не казали, щоб не хвилювалися. Кажи, до родичів поїхали. Ми тільки тобі кажемо, як є. Все буде добре». А донька відповіла: «‎Окей, зрозуміла».

Уявіть, дитині 12 років. Зараз згадую і думаю: «Боже, це ж ненормально. Краще б батькам сказали щось, а не вішали на дитину таку відповідальність». Але я помічала, що вона завжди була настільки дорослою, що в будь-якому віці ми з нею могли поговорити про будь-що. Ми їй довіряли, а вона — нам із татом. І нині в нас ідеальні стосунки.

І от ми їдемо на Майдан. Пам’ятаю, як було страшно. Дісталися нормально, зупинилися у друзів під Києвом. Обговорювали, хто чим може бути корисний. Приїхавши на Майдан, знайшли донецький намет, підійшли, стали спілкувалися з людьми. Таке враження було, ніби всі одне одного давно знають, всі такі близькі.

Чоловік ходив на чергування, я теж за ситуацією на місці допомагала. Підвозили речі в наметове містечко, гуманітарку, грошима допомагали, повіддавали, що могли. Якийсь час побули в Києві й вирішили повертатися додому.

Енергетика Майдану була настільки сильною, настільки нереальною, що, здавалося, це не з нами відбувається. Усередині відчувалися, з одного боку, страх, біль, розпач, а з іншого — дух боротьби, дух єдності.

У Краматорську хотілося щось робити далі. Почали збиратися з однодумцями. Пішли шляхом об’єднання, шукали спільні справи, де могли б робити щось корисне: збирали гроші на підтримку Майдану, а згодом — на армію, збирали для мешканців Криму гроші й речі першої потреби. Намагалися залучати депутатів, політиків, розробляли якісь плани, концепції, що робити, чого навчатися, якщо буде війна. Трималися разом. У нас навіть було гасло: «‎Хто не годує свою армію, той буде годувати чужу».

З березня 2014-го в нас була точка зборів біля літака. Це колишній палац піонерів на одній із центральних вулиць Краматорська. Збиралися там щовихідних. Час від часу виходили з мітингами, збирали донати, хто скільки міг, щоб ці демонстрації мали якийсь сенс. Купували хлопцям різні речі, амуніцію. Всі розуміли: якщо зараз у нас щось почнеться, то військові мають бути готові.

На початку квітня вирушили з друзями до Києва у справах. Тоді ж мені зателефонувала подруга: «‎В Краматорську відбувається якась фігня». Того дня захопили відділ поліції, в місті з’явилася вся та шушваль, «‎вєжлівиє люді» (кліше російської пропаганди для позначення окупаційних військ, що спочатку висадилися в Криму, згодом у Донецькій та Луганській областях, — прим. DIVOCHE.MEDIA).

Ми вирішили повертатися. Ще не розуміли, що робити. А коли приїхали, побачили: місто потихеньку почали окупувати. Днем окупації Краматорська вважається 12 квітня 2014 року, а днем звільнення — 5 липня. На той період ми перейшли в підпілля. Але був момент, коли наважилися на проукраїнський мітинг, — 17 квітня. Напередодні по-різному анонсували подію. Переважно особисто розказували знайомим. Дуже багато людей вийшло.

Трохи моторошно почувалися, бо вже тоді містом ходили озброєні люди. Але ми вийшли. Несли величезний прапор України. Стояли з ним біля літака, яскраві, блакитно-жовті. А на протилежному боці — вся та мразота в чорному. Кидали в нас яйця, кричали якусь фігню, тримаючи прапори росії. Для Краматорська це був вирішальний день. Ми заявили й показали, що Краматорськ не хоче в росію. Краматорськ — це Україна. Це було страшно, але відповідально.

Відтоді ми щороку збиралися 17 квітня біля літака і рушали центром міста з прапорами. У Краматорську цю подію стали називати «Хода вільних людей».

Це було непросте життя. Хтось зник безвісти, хтось загинув, хтось виїхав із міста. Ми з чоловіком вивезли дитину до батьків у село. Самі ж зосталися вдома, робили все для того, щоб підтримувати нашу армію.

Найстрашніша думка за час окупації: «‎Не дай боже, мене схоплять і посадять на підвал». Щоразу, коли виходила з квартири, думала, як так зручно вдягтися, як взутися, якщо треба буде кудись бігти, падати, як одягтися, щоб бути непримітною. І це найстрашніше — не знати, що з тобою трапиться, коли виходиш за поріг дому. Раптом схоплять, поранять чи вб’ють. У мене був золотий годинник, завжди його носила, але ховала в рукаві — чи під сорочкою, чи під светром. У разі чого, думала, буде, чим відкупитися.

Місцевих дівчат, які возили в поля допомогу нашим військовим, переслідували ті виродки й затримали. Дівчата пережили дуже важкі моменти. Слава богу, залишилися живі, але зазнали багато неприємного. Мене, напевно, ангели-охоронці оберігали, тому все було добре.

Коли місто звільнили, ми з чоловіком перебували в Києві. Друзі зателефонували й сказали, що все нормально, «‎вони пішли геть». Розповідали, як усю ніч чули канонаду, шум бронетанкових колон, як окупанти виїжджали. Краматорськ нарешті став вільним.

Через день ми поїхали колоною волонтерів із Києва на Краматорськ. У цій же колоні була Юлія Паєвська — бойова медикиня «‎Тайра». Ми в дорозі розговорилися. Взагалі це людина-легенда, стільки вона людей врятувала ще на Майдані, і от зараз їхала навчати медицини.

Після Краматорська вирушили в Маріуполь, потім у Запоріжжя. Багато чого везли військовим, мешканцям. Коли на блокпостах нас питали: «‎Ви хто?», відповідали: «‎Волонтери». Відтоді для себе усвідомила, що я так само волонтерка. Раніше це слово до себе не приміряла.

Знайомства, які я завела у 2014 році, стали для мене найціннішими і залишаються міцними донині. Я безмежно вдячна людям, які тоді з’явилися в моєму житті. Тоді я познайомилася з генералом Сергієм Григоровичем Кривоносом, під чиїм керівництвом був організований захист Краматорського аеродрому. Після звільнення міста ми почали особисто спілкуватися, і це триває досі.

З багатьма військовими, з якими я познайомилася в той час, ми продовжуємо підтримувати зв’язок — телефоном чи в листуванні, а іноді навіть зустрічаємося. Для мене це найдорожчі люди, сильні й неймовірно важливі. Я вдячна долі, що вони є в моєму житті.

Краматорськ швидко відновився, коли прибрали наслідки окупації, всі ті згарища, смітники. За час окупації постраждало небагато будівель. Ззовні відновлення минуло швидко, а що було в кожного на душі, що було в голові — це вже інше питання. Але ми тоді думали, що пережили найстрашніше. Гіршого не може бути.

Життя в місті вирувало: багато концертів, мітингів, освітніх заходів. Так, це все було недалеко від фронту, але тоді це була не така лінія фронту, як сьогодні.

Починаючи з кінця 2014 року, коли Краматорськ став обласним центром, було відчутно, що в місто вкладають гроші. Робили парки, дороги. Бізнес розвивався: відкривалися кафе, ресторани.

Раніше таким центром був Донецьк. Ми їздили туди і на закупи, і на концерти, а також вирішували бізнесові справи. Але після окупації Донецька все це почало вирувати в Краматорську. Місто швидко перетворилося на потужний економічний та культурний центр. Тут з’явився Центр ветеранів АТО, громадська організація «‎Поруч», яка пізніше заснувала ветеранський бізнес — однойменну кав’ярню. Це стало місцем зустрічі ветеранів та військових.

Суспільство розділилося: одні поїхали в росію чи «‎ДНР», хтось став воювати на їхньому боці, а хтось пішов боронити Україну.

Загальна атмосфера в місті була така: більшість підтримувала Україну і наших військових. Але іноді проявлялися ті, хто залишився вірним окупантам, хоча після звільнення Краматорська вони боялися показуватися відкрито. Часом відбувалися сутички, але вже не такі серйозні, як раніше. Їхні дії стали прихованими, таємними. Однак загалом Краматорськ залишався українським містом, і більшість його мешканців були єдині у своїй підтримці України.

Продовжували з друзями допомагати бійцям, волонтерили. В мене на той час було багато прання для військових. Машинка працювала безупинно. Випрала одну партію речей — на балкон сушити, іншу партію завантажила. Дивлюсь, сонечко вийшло, потеплішало, речі підсохли — перевісила в хату. І так цілими днями туди-сюди. Подружка моя, вона пізніше загинула, готувала багато їжі: курячі крильця, випічку, багато різного. Десь перетнемося з військовими, на вулиці чи на базарі, контактами обміняємося і потім знаємо, куди їм їжу та одяг підвезти. Навіть дитина моя, хоч і мала була, але теж готувала. Так намагалися хлопців підтримувати. Коли вони їхали містом, ми їх завжди вітали, повітряні поцілуночки надсилали, кричали: «‎Дякуємо!» Хотілося кожного обійняти, обігріти, нагодувати.

У мене є легендарний термос із кавою, і ось чому він такий особливий. Якось ми зустрілися з військовими, передавали їм їжу — вони саме вирушали на передову. Я підбігла до них із термосом і сказала: «Хлопці, я вам ще каву привезла, візьміть». Вони трохи зніяковіли, переглянулися між собою, але взяли. Пізніше, коли ми вже стали друзями, вони пояснили, що їх насторожило. Виявляється, були випадки, коли місцеві труїли військових. І вони, п’ючи ту каву, думали: все наче нормально, але раптом що… «Ну ви й дурники, — казала їм. — Я ж від щирого серця!» Звісно, на той момент для них це був реальний ризик. Згодом ми зблизилися, почали відверто ділитися всім і сміялися з цього випадку. Відтоді під час чергової передачі хлопці завжди запитували: «А термос із кавою буде?» Звісно, буде. Тепер це наш талісман.

В асоціацію «ПАНІ» я прийшла у 2016 році. На той час організація вже мала великий досвід, добре ім’я та свої традиції. Спочатку ми позиціювали себе як жіноча спільнота, прагнучи робити щось корисне для жінок, адже через свої дії та стан жінка поширює в суспільство все хороше. Основною ідеєю нашої діяльності було: «Щаслива жінка — щаслива родина».

На початку це був своєрідний клуб за інтересами: ми збиралися, обговорювали особисті, сімейні та професійні питання, організовували події для дітей. Але з часом постало питання: що ми, як громадська організація, можемо зробити корисного для міста? Так з’явилися нові напрями діяльності — допомога військовим, цивільним, проведення освітніх заходів та обговорення гуманітарних питань.

Сьогодні наші учасниці роз’їхалися по всьому світу, і кожна робить щось корисне там, де вона перебуває. Проте ми досі підтримуємо зв’язок і залишаємося єдиною спільнотою.

У 2016 році Наталію нагородили відзнакою президента України «За гуманітарну участь в антитерористичній операції».

На початку 2022-го багато військових, з якими я товаришувала, казали: «‎Ви просто підготуйтеся. Закупіть якісь харчі хоча б». Мій чоловік весь час наполягав: треба документи мати напоготові. І я ніби підготувалася, але все одно до кінця не могла збагнути: невже щось гірше буде, куди ж далі? Хотілося вірити в краще, але готувалися до гіршого.

23 лютого містяни зібралися на центральній площі. Усі розуміли, що може статися, але ніхто не наважувався озвучити ці страшні думки. Мовляв, на що можемо вплинути — вплинемо, а якщо ні, то ні. Того вечора я поїхала до сестри на роботу і сказала їй: «‎Слухай, закупись найнеобхіднішим, щоб на перший час вистачило. А ми тобі потім ще підвеземо». Сестра живе за містом, не в самому Краматорську, тому я вирішила попередити її заздалегідь. Ми потроху готувалися, але ще сподівалися, що, можливо, минеться.

Двадцять четвертого прокинулася рано-вранці. Коти шаруділи. Я пішла прибрати, погодувала їх, а потім вирішила лягти доспати. Чоловік тієї ночі спав в іншій кімнаті — він допізна щось читав чи робив, вже не пам’ятаю. Ми з донькою були в спальні. Я прилягла, навіть не встигла заснути, як раптом гучний вибух. Почалося. Чоловік одразу спробував перевести все на жарт: «‎О, хтось салютик запустив». Але ні, то був зовсім не салют. Далі — не вщухали дзвінки друзів: «Це повномасштабна війна, це вже серйозно». Ще день жили в повному хаосі. Поїхали з родиною до сестри за місто. В неї є підвал, там спокійніше. Наступного дня пішли на роботу.

У нас із партнером була мережа магазинів «Укрвійськторг». Одразу після початку війни ми зв’язалися з усіма продавцями, де орендували магазини. У Сєвєродонецьку наші військові забрали все, що було. У Маріуполі дівчата також роздали, що могли, — щось згоріло, щось пропало, але дещо вдалося передати. У Волновасі також частину встигли роздати. Пізніше ми підрахували: за ті дні передали товару приблизно на чотири мільйони гривень. Вирішили, що це буде наш внесок у перемогу.

У Краматорську також безплатно роздавали речі: одяг, рюкзаки, взуття, амуніцію. Спочатку записували, що і кому віддаємо, а потім просто роздавали всім, хто потребував. Пам’ятаю, зайшли до нас поліцейські, почали щось вибирати, а ми їм кажемо: «‎Хлопці, беріть, усе безплатно». Вони відповідають: «‎Як це безплатно? Ми ж не мародери». Я сказала: «‎Хлопці, беріть. Це наш спосіб допомогти вам». Частина товару згоріла, а те, що залишилося, ми переслали до Львова. Поступово розрахувалися з постачальниками і не залишилися в боргу.

У ті дні ми часто зустрічалися у ветеранській кав’ярні «‎Поруч»‎, де вирішували, що робити далі. Там зібралися люди, які вміли організовувати допомогу. А ми з чоловіком виконували те, що було в наших силах.

У середині березня я чітко зрозуміла, що мене накривають панічні атаки, і нічого не могла з цим вдіяти. Бачила, що стаю непродуктивною, не можу нічого робити. Тому ми вирішили виїхати з міста. Спочатку поїхали до друзів у Стрий, що у Львівській області. Провели там кілька днів, щоб трохи прийти до тями, а потім вирушили до Львова. Донька на той час уже закінчила Український католицький університет, тому ми разом, із родиною та котами, переїхали. У Львові повернулися до роботи, відновили магазини «Укрвійськторг». З бізнес-партнером ми розійшлися, кожен пішов своїм шляхом, і відтоді я працюю з чоловіком. Окрім цього, останні десять років я консультую як сімейна психологиня, хоча й не на повну силу.

Я ще не їздила до Краматорська. З одного боку, не було гострої потреби, а з іншого — відчуваю, як боляче буде побачити рідне місто. Дивлюся на фото й відео з Краматорська, і одразу стає важко дихати, ком у горлі. Сумно, боляче, страшно. Це такий змішаний коктейль емоцій, що важко дібрати слова.

Коли думаю про повернення, чомусь уявляю, як виходжу з потяга на нашому вокзалі. За ці два роки, скільки б болючих подій не було, я жодного разу не плакала. І це дуже важко. Думаю, коли нарешті повернуся додому, тоді, мабуть, і виплачусь.

Друзі кажуть, сьогодні це місто, де багато закладів харчування, багато військових магазинів та і самих військових. Попри те, що постійно гудить повітряна тривога, люди живуть, усміхаються, там є діти. Місто живе, попри коротку відстань до фронту, попри обстріли, незважаючи ні на що. Ті, хто зараз там, — дуже сильні люди.

Звісно, коли я повернуся, це буде інше місто, не те, з якого я виїхала в березні 2022-го. Але воно моє, я його люблю. Сподіваюся, колись війна закінчиться, і я житиму на два міста: Краматорськ — Львів.

Текст: DIVOCHE.MEDIA, Альона Холодова