У липні 2024 року з’явилось нове українське видавництво «Уроборос», яке планує видавати детективи, трилери, горор, фантастику, дарк романтику, а також українську й перекладну класику та сучасну прозу.
Ім’я власниці видавництва не розкривалося, доки тривало узгодження всіх формальностей в документації. Тепер ми знаємо, що створила «Уроборос» Алла Комарова, яка об’єднала в команду букблогерку Сашу Павлову, літературознавицю та редакторку Серафиму Білу, дизайнерку Олександру Цимбал та редактора Олександра Ганчака.
Поговорили з командою «Уробороса» про видавництво, роботу та найближчі плани.
«Навіть у 40 років несмішно жартувала, що досі не знаю, ким стану, коли виросту»
В Умберто Еко було понад 50 тисяч книжок, а в мене ось тільки нещодавно перевалило за 4300, тож у світі ще просто незлічена кількість видань, яких у мене немає.
Шлях від блогерки до видавчині був звивистим. Я точно знаю, що це не було моєю мрією з дитинства. Та я навіть у 40 років несмішно жартувала, що досі не знаю, ким стану, коли виросту. Можливо, в якийсь момент мене перестало задовольняти чисте споживання книжкового контенту, захотілося щось створювати. Але це філософствування. На практиці першим поштовхом до створення власного видавництва стало невдоволення: я терпіти не можу читати електронні книжки чи відскановані сторінки з екрана комп’ютера. А є книжки, які можна читати тільки в такому вигляді. Саме з цього невдоволення зародилася думка про щось своє.
Пам’ятаю, сиділа над випадково знайденим відсканованим романом Скрипника і розуміла, що читати з екрана страшенно незручно, а читати хочеться. Мене вразила експресія його тексту, якась навіть грубість, можливо, але від нього віяло щирістю. І я прекрасно розуміла, що прочитати це на папері — це хіба їхати в якусь «Вернадку» (Національна бібліотека України ім. В.І. Вернадського у Києві, — прим. DIVOCHE.MEDIA), там замовляти сторінки сторічної давнини й сидіти в читальному залі. Звучить як квест для минулого століття. А текст живий і повнокровний для сучасного читача. Поштовх дало розуміння, що це ніхто ніколи не видасть.
Потім випадково побачила текст Євгенії Ярошинської, яку востаннє видавали в 50-х роках минулого століття. Зате «Тигроловів» маємо в усіх позах, тобто, видавництвах. От тоді, мабуть, і зринула перша несміла думка — можливо, я і маю це видати? Думка не покидала кілька днів, і я зрозуміла, що буквально завагітніла цією ідеєю. Тоді сіла і продумала перший план: що хочу видавати, що — точно не хочу, до кого можу звернутися за консультаціями, й, власне, на цьому план завершився. Я почала діяти.
«Моя ідея крутилася навколо позабутої літери Ў»
Створити видавництво виявилося нескладно: для початку вирішуєш, в якій формі будеш вести свою діяльність: як ФОП чи як юрособа типу ТОВ. Після — місяць вигрібаєш телефонний спам від банків, які пропонують відкрити в них рахунок. Потім вже як ФОП чи ТОВ подаєш заяву в Департамент телерадіозв’язку, чекаєш приблизно місяць, поки тобі видадуть свідоцтво і, власне, все: ти — видавець, мої вітання!
Назву «Уроборос» не я придумала. Моя ідея крутилася навколо позабутої літери нашого правопису Шашкевича — Ў (у нескладове), яка зараз лишилася тільки в білоруській мові. Мені подобається, як вона звучить і досі в розмовній мові деяких наших діалектів. Якщо не помиляюся, на Полтавщині можна це почути. Але сьогодні, під час війни, робити якісь речі, що можуть бути референсами на росію чи білорусь, — неприйнятно. Тому під час брейншторму в «Плекай» разом із моїми тепер колегами з видавництва — «Запеклою книгожеркою» Сашею Павловою та літературознавицею, редакторкою горор-спільноти «Бабай» Серафимою Білою — ми пропонували одна одній різні варіанти, де могла б бути літера «у», але без згадок чогось ворожого. Аж поки хтось із них — Саша чи Серафима — не вимовила: «Уроборос». Ми покрутили його так і сяк — ну а що там крутити? Прекрасний символ, нікого не копіюємо на нашому книжковому ринку. Так і народився «Уроборос».
«Хочеться наповнювати полиці книгарень якісною прозою»
Для мене головне, аби мені самій було цікаво читати те, що планую видати під лого «Уробороса». Спочатку, звісно, етичний відбір: жодної русні, жодних референсів «вєлікай рускай культурє». Саме тому ми не взяли в роботу роман однієї з українських сучасних авторок, бо там у тексті як не Чайковський, так Булгаков. Але такий відбір, здається, взагалі є дефолтним на сьогодні для всіх видавців. А от вже потім егоїстичний — чи цікаво це мені особисто?
Хочеться видавати унікальні речі, не в сенсі мистецькі чи незвичні, а ті, які ще не видавались українською. Або видавались, але дуже мало. Хочеться наповнювати полиці книгарень якісною прозою, щоб змінилась ситуація, коли пальців однієї чи двох рук вистачає, щоби перерахувати українських авторів, які працюють у певному жанрі.
Це якщо говорити про цінності щодо книжок. А якщо мова про людей, то тут ще простіше — з людиною комфортно? Все, працюємо! Люди, що обдаровані мовою, здатні обговорити та владнати будь-які труднощі чи непорозуміння, на мою думку.
«Зараз у мене в роботі одночасно 10 книжок»
Ми так активно узялися за кілька проєктів одразу, що я тепер хапаюся за голову. Як втримати це все в межах однієї таблички — раз. Де брати на все гроші — два. І що буде далі із таким стартом — три.
Зараз у мене в роботі одночасно 10 книжок. По-перше, два томи серії «Наша класика» — збірки оповідань та повістей Льва Скрипника та Євгенії Ярошинської. Ті самі перші зернятка, які дали «Уроборосу» можливість прорости як ідеї. Скрипник не перевидавався, здається, після перших накладів. Ярошинська видавалася 70 років тому, хоча в неї цікава і різнопланова проза. Але добре, що сьогодні хоча б не треба вже пояснювати, хто вона така: про неї чули щонайменше у переліку «перші українські феміністки» поруч з Ольгою Кобилянською, Наталією Кобринською та Лесею Українкою.
По-друге, перший том збірки готичних містичних горорних оповідань, який вийде в рамках серії «Жасне». В цій серії плануємо видавати жанрові книжки — горор та містику. Перекладів цих творів українською просто не існує. Хоча саме ці тексти стали яскравими віхами свого часу в жанрі. І це не тільки англійська чи англомовна класика, це і переклади з французької, німецької, іспанської. Зараз для збірки створюються ілюстрації, готується мерч. У віддалених планах — другий том збірки.
Також в роботі серія «Трукрайм», її перша ластівка — нонфікшн «Вбивчі письменники» від книжкової блогерки Саші Павлової. Над текстом зараз працює редакторка, а Саша вже думає про другий том. Про перший нехай краще розкаже сама.
Саша Павлова про трукрайм у літературі: «Це тримає в тонусі, бо розумієш, на що здатні реальні, звичайні люди»
В Україні практично нема трукрайм-літератури — ані власної, ані перекладної. Є купа ютуб-каналів на цю тему, а після початку повномасштабного вторгнення стався бум українськомовного контенту в напрямі, що свідчить про великий попит і зацікавлення темою, але книжковий ринок реагує повільніше. Частково можна вважати трукраймом деякі історичні книжки, але це не зовсім те — вони більше фокусуються на історії й менше на власне злочинах і розслідуванні.
Мене трукрайм захоплює зі шкільних років. Це той самий трилер чи детектив, от тільки реальність завжди страшніша і вигадливіша за будь-який художній текст. І це тримає в тонусі, бо розумієш, на що здатні реальні, звичайні люди. А ще цікаво розбиратись, що в голові у того, хто наважується на вбивство, і як до цього дійшло. Це, мабуть, цікавить найбільше.
Ідея книжки виникла не у мене. Але почалось все з того, що в одному з трукрайм-шоу я почула про Кристіана Балу, польського письменника, який вбив людину і якого заарештували завдяки тому, що він описав деталі вбивства у книжці. Я саме починала вести телеграм-канал, коли почула цю історію, й одразу зрозуміла, що це моя тема, бо я пишу переважно про темну літературу, а що може бути темнішим, ніж письменник-вбивця?
Я почала робити дописи про письменників-вбивць, щоразу занурюючись у справи глибше і глибше. Дописів набралось близько п’ятдесяти, деякі з них вийшли досить об’ємними, як статті. Алла тим часом вирішила відкрити власне видавництво, тож якось ми зустрілись у книгарні «Плекай», і вона запропонувала зібрати всі мої матеріали й видати книжку.
До того моменту я про таке і не замислювалась, але тоді подумала: «А чом би й ні? Якщо я хотіла б писати про щось, то це — саме та тема».
Рукопис я написала за пів року. Довелось вивчати справи ретельніше і глибше, ніж для дописів, і це було складно, особливо спочатку, бо я не дуже уявляла, де шукати надійну інформацію та як перевіряти факти. Для блогу було достатньо поверхневого дослідження, яке займало дві-три години на кейс. Якщо якоїсь інформації не вистачало, можна було закрити на це очі. А для книжки потрібно було вивчити все, знайти документи, переконатись, що кожен факт точний і, якщо ні, розібратись, які версії розвитку подій можливі й чому. Це майже справжнє розслідування, дуже затратне за часом, силами, а іноді й фінансово, бо до багатьох архівів доступ платний.
Буквально всі історії, що увійшли до книжки, для мене були цікаві, саме тому я їх і відібрала. І найбільше вони вразили не під час першого ознайомлення, а після «занурення» — коли вдалося відкопати нові факти, які часто відрізнялись від загальновідомих або просто замовчувались.
І все ж маю дві улюблені справи: про серійника Ієна Брейді, бо для мене це — одна з найбільш приголомшливих і найскладніших справ через масштаб злочину. І про «паризького вампіра» Ніко Кло, бо ця історія дуже багатогранна і тісно переплітається з кількома іншими у книжці, а ще має подвійне дно.
В процесі роботи почали виникати думки, що не обовʼязково злочинцями мають бути саме письменники й що мені б хотілося писати про трукрайм і далі. Тож вже маю невеликий план на кілька інших книжок, восени планую почати роботу над новою, але поки не казатиму, над якою саме.
«У нас у роботі — суцільні дебютанти та дебютантки»
Плануємо видати фантастичний роман у двох частинах «Промені Аласі» Аліси Корж. Авторка наполягає, що це не фентезі, а фантастика, але я читала його саме як фентезі. Звісно ж, я поважаю право авторки позиціювати роман так, як вона вважає за потрібне.
Також готуємо нонфікшн, який стосується дослідження горору, — «Анатомія жаху» Серафими Білої. Я неймовірно щаслива, що ця книжка вийде у нас, це було справжнім подарунком богів книговидання, коли Серафима прийшла до мене із рукописом.
В редактурі зараз кілька окремих, не серійних, книг. Це горор «Куб» Євгена Товстонога й один містичний детектив. Підписані контракти на переклади двох романів світової класики, з французької та німецької мов. Ведуться перемовини щодо купівлі прав кількох романів сучасних західних авторів.
Якщо подумати, то у нас у роботі — суцільні дебютанти та дебютантки. І навіть автор «Кубу» Євген Товстоног, хоча й був переможцем у конкурсах спільноти «Бабай» і його оповідання є у кількох збірках, дебютний роман вийде у нас. З тих, кого вже видали до нас, можу назвати Ірину Пасько. В неї нещодавно вийшла збірка поезії, але для «Уробороса» вона писатиме містичний горор. Я читала один розділ — це просто пожежа!
Якщо говорити про більш відомих письменниць чи письменників, поки не маємо домовленостей, хоча я б із задоволенням узяла в роботу кількох.
Серафима Біла про серію «Жасне»: «Уроборос» шукатиме естетичні, сильні та безстрашні тексти»
Узагальнена «містика» в найрізноманітніших проявах завжди віталася видавництвами; але ставлення до глибшого та жорстокішого жанру мало пройти певний і зрозумілий процес. Відкриття власної спадщини, переклади світової літератури, яка стала взірцем сучасної роботи з ним, епігонство, культурно значущі конкурси жанрової прози, дискусії, експерименти. Наразі ми маємо пул зрілих і активних авторів, які створюватимуть оригінальні та важливі тексти, апелюючи до нашої реальності та наших страхів, а не умовного штату Мен і проблем із невдалою купівлею проклятої нерухомості.
«Уроборос» шукатиме саме такі тексти — естетичні, сильні та безстрашні. Я віддаю перевагу авторам, які цінують мову та образність, а в темах травми, зла та насильства готові йти якнайдалі.
В серію «Жасне» ввійде двотомне видання класичних горорних оповідань. Маловідомих, проте експресивних та незвичних. Твори супроводжуватимуться коментарями: як вони вплинули на жанр, під яким кутом їх можна інтерпретувати та які ідеї можуть надихнути нове покоління горористів.
Також у цій серії вийде роман Євгена Товстонога «Куб» — історія про підлітків у нульових, які знаходять моторошний предмет і намагаються виплисти із бруду власної реальності й венозно переплетеного з нею зла.
В горорі головне — гарний текст. З красою, але без табу. Реалістичний — і в описах смітника з котами, і в описах багатоокого монстра. В горорі має бути й авторське збентеження світом, і вміння заразити цією тривогою читача.
«Я натрапила на альбом, де зібрані фото візерунків українських килимів, яким по сто й більше років»
Першим у команду прийшов редактор, який зараз відповідальний за класику, Олександр Ганчак, якого ви можете знати як Ґео, адміна каналу «Антиквар від Шкурупія». Він порекомендував мені почитати Ярошинську, не знаючи на той момент, до чого це все призведе. На нього я розраховую у питаннях нашої класики.
Потім у нас відбулася хімія із Сашею «Запеклою книгожеркою». Коли я вирішила, що буду видавчинею, то прийшла до неї із пропозицією написати книжку «Вбивчі письменники». Згодом у редакції затвердилися інші ролі — за серію «Жасне» відповідає Серафима Біла. Саме вона укладала збірку «Первісного зла», вона знайшла «Куб» і редагує його, і я із захопленням чекаю нових ідей та знахідок від неї. Але про свою роботу вона теж може розповісти.
А з дизайнеркою Олександрою Цимбал ми давно спілкувалися в книжкових чатах, регулярно обговорювали обкладинки та дизайн книжок. Коли постало питання обкладинок до наших видань, я прийшла до неї із пропозицією. Відгуки на анонси наших книжок стали осаннами дизайну, тож я також радію, як нам із нею пощастило.
Ми маємо робочий чат, де інколи навіть говоримо про роботу. Поки ми дуже маленькі, то вистачає чату, де кожен може запропонувати видати щось їй (йому) цікаве. Бан стоїть тільки на поезію, суто дитячу літературу і всі історії «успішних успіхів» — мотиваційну літературу. Саме так виникли пропозиції видати перекладну класику — це запропонував Ґео. Саме так виникла думка щодо запиту на купівлю прав — запропонувала Саша «Запекла книгожерка». Кілька рукописів надіслали на пошту видавництва одразу після перших анонсів. Я їх прочитала, й окремі ми взяли в роботу.
Коли вже є рішення, що книжку беремо в роботу, Саша-дизайнерка починає сердечну розмову з автором або авторкою: що бачиться на обкладинці, чи є референси? І починає працювати. Від першої ідеї до остаточного дизайну інколи проходить кілька тижнів кривавих суперечок. А от обкладинки до класики ми з нею обирали разом у бібліотеці. Пішли туди й передивлялися купу мистецьких видань. Хотілося чогось автентичного. Щоправда, там нічого ми так і не знайшли, але саме цього вечора я натрапила на альбом, де зібрані фото візерунків українських килимів, яким по сто й більше років. Я показала посилання Саші, і ми зрозуміли, що знайшли те, що шукали.
Після вибору обкладинки триває етап редактури й коректури, а потім — вичитування зверстаного файлу. І все одно це не дасть 100% гарантії, що не буде помилок, я свідома цього. Тому процеси підготовки книжок до друку тривають місяцями. Я щиро вірила, що видам першу книжку ще на початку літа, згадую ту наївну себе — так приємно, якою молодою та недосвідченою була.
Олександра Цимбал про дизайн книжок: «Для обкладинок серії української класики хотілось осучаснити національні орнаменти»
За освітою я дизайнерка інтер’єру, а читання — моє найбільше хобі, тому дуже зраділа, коли з’явилась можливість поєднати ці дві сфери в одну. Усе починалось із книжкового чату, де ми постійно обговорювали обкладинки новинок. Одного дня Алла запропонувала мені спробувати сили в розробці обкладинок для української класики. Я провела дослідження: аналіз закордонних та українських серійних видань, дібрала референси, опрацювала успішні та не дуже кейси. Вийшла презентація сторінок на тридцять. Це допомогло визначити оптимальний вектор роботи в дизайні, який сподобався б не лише нам, а й українському читачеві. Для обкладинок серії української класики хотілось осучаснити національні орнаменти, не скотившись в банальщину та «шароварщину». Для відбору патернів ми відвідали декілька бібліотек, зробили запити в архіви, але інтернет виявився більш помічним.
Щодо самого процесу створення обкладинки, то зазвичай пропоную близько пʼяти різних варіантів дизайнів, колективно обираємо один і потім допрацьовуємо його. Було й таке, що колеги також висували свої версії. Для книжки «Вбивчі письменники» ми обрали пропозицію авторки Саші Павлової.
«Бачити власні книжки на полицях фізичних книгарень — невимовна насолода»
Колись, на світанку своєї книгоблогерської кар’єри, завдяки випадково-щасливому збігові обставин я стала фактично піарницею першої книжки Павла «Паштета» Белянського «Я працюю на цвинтарі». І займалася її промоцією, зокрема спробами представити в книгарнях. Наївна дівчинка. Скрізь я отримувала відмови. Тепер же, буквально наступного дня після анонсів (ми ще нічого не видали фізично!) до нас прийшли із пропозиціями співпраці всі книгарні-флагмани: і Readeat, і «Книгарня Є», і Yakaboo, і BookUA, і навіть окремі точкові книгарні. Це так приємно — відчути, як змінився за п’ять-шість років ринок. Ми плануємо налагодити співпрацю із ними усіма, бо інтернет, звісно, — прекрасно, але бачити власні книжки на полицях фізичних книгарень — невимовна насолода. Принаймні, поки я так думаю. Ще не знаю, але вже в очікуванні.
Вже кілька книжок буквально на останніх етапах — верстання, вичитування зверстаних файлів. Тому очікую, що вже 10 вересня оголосимо кілька передзамовлень, бо все поїде до друкарні, а там хай нам допомагають усі друкарські боги, аби витримати терміни.
Фото: Валентина Комар
