Благодійний фонд «Право на захист» відзняв просвітницьке відео «Бути в горі — це нормально», привертаючи увагу до проблеми проживання горя й промотуючи просвітницькі ресурси та шляхи отримання безоплатної психологічної допомоги українцям.
Відео є частиною ширшої просвітницької кампанії, мета якої — розповісти про основні аспекти й етапи проживання горя, заохочуючи читачів і глядачів не відкладати тему горя на безрік.
Щоб мати можливість допомогти собі й рідним, потрібно бути озброєним інформаційно та знати, куди звертатись. Для DIVOCHE.MEDIA психологиня БФ «Право на захист» Анастасія Ярошенко підготувала матеріал про те, як підтримати людину у горі.
У різних культурах й у всі історичні періоди існували обрядові традиції, пов’язані зі смертю людини й горюванням. Вони могли різнитися до протилежного, але те, що вкладали в них люди, які їх дотримувалися, було дуже схожим і вочевидь важливим, адже ці традиції дійшли до наших днів. Що ж стосується горювання, а це є процесом проживання горя й прийняття втрати, то воно також є дуже індивідуальним для кожної людини, хоча й має спільні обриси.
Горе — це стан невимовного болю, а горювання — процес його проживання, важливий етап у житті людини, яка втратила когось із близьких. Це час прийняти факт смерті й оплакувати, коли відбувається процес адаптування до нових обставин життя вже без важливої людини.
Хочеться одразу зауважити, дійсно, ми маємо навчитись жити без людини, що померла. Проте факт смерті не обриває стосунків. Наприклад, після втрати батьків я все одно лишаюсь донькою. Я звертаюся подумки до них, навіть можу «порадитись», уявити, якою б була їхня реакція чи що б вони мені сказали. Зберігається пам’ять, фотографії, історії, а горе трансформується в печаль. Проте повернемося до цього трохи згодом.
У момент, коли близька нам людина помирає чи ми про це дізнаємось, неможливо із теплим смутком сприймати цю подію. Абсолютно нормальною реакцією будуть різні прояви: від заціпеніння до сильного болю, навіть фізичного, сліз, бажання вдарити стіну, кричати тощо. Відмежуймо тут, що реакція гострого горя є нормальною саме на початку. Її супроводжують симптоми в тілі: пришвидшене серцебиття, відчуття, що важко дихати й не вистачає повітря, запаморочення чи білі плями пам’яті, ніби частина дня «випадає». Людина може багато плакати чи навпаки — бути відстороненою. Можуть бути проблеми зі сном, концентрацією уваги тощо.
Як не нашкодити людині в цей час?
Не потрібно давати нереалістичних обіцянок, казати, що «все буде добре» чи «нічого страшного». Людина відчуває якраз навпаки, що життя зруйноване й втратило сенс взагалі. Не потрібно зупиняти реакції. Якщо хочеться сказати: «Не плач», подумайте, чому ви хочете сказати саме це? Можливо, це вам важко витримувати плач і горювання, так теж може бути, це нормально для вас. Але намагайтеся не заспокоювати через це людину в горюванні, адже їй потрібно проживати своє горе.
Як допомогти людині в гострому горі?
У цей час важлива екологічна людська підтримка, прояв емпатії та найголовніше — бути поруч. Дуже важливо не лишати людину наодинці в цей період. Навіть якщо вона в гострому горі, здається, не хоче нікого бачити, важливо бути поруч із готовністю допомогти, узяти на себе певну частину зобов’язань, як-от приготування їжі. Важливо давати проявляти свої реакції в безпечний спосіб: плакати, скільки може і хоче тощо. Якщо прояви агресивні, допомогти організувати простір. Можна жбурляти з усієї сили каміння у воду, кричати в лісі, рвати папір, бити посуд — усе це є нормальним у процесі горювання.
Після первинної адаптації можемо говорити про інтегроване горе. Це період, коли починає ставати легше. Відновлюється здатність нормального функціонування в різних сферах життя. Згодом ми починаємо знову отримувати задоволення від свого життя, і саме тут вибудовуються нові стосунки з померлою людиною в нашому серці й думках. Горе стає частиною минулого, вбудовується в лінію життя.
Важливо знати, що нормальними лишаються емоційні прояви. Може періодами «накривати», тоді також важливо проживати свої реакції, як на початку. Помічним тут є створення ритуалів горювання і традицій. Можна вмикати собі фільми, мультики чи музику, під яку хочеться плакати, розглядати світлини, писати померлій людині лист, розказувати про неї історії, вести щоденник, малювати, запалювати свічку, віднаходити цінні для себе ритуали пам’яті.
Особливо це важливо на річниці, роковини, пам’ятні дати чи сімейні свята. Після цього важливо повертатись у «тут і зараз», своє життя, роботу, займатися тим, що вам приносить задоволення, поєднувати й вбудовувати горювання у своє життя. Здається, саме тому важливим і траурним є саме перший рік після смерті, адже за цей час ми проживаємо всі свята, важливі дати, які раніше поділяли з померлою людиною. І нормально на кожну з них мати більш розчулений стан. Нам важливо адаптуватися, перерозподілити ролі й обов’язки, навчитися жити без фізичної присутності померлого. До прикладу, на Різдво подарунки дітям завжди купував тато, після його смерті це буде робити хрещений, мама, бабуся.
На правду, у нашій культурі ще можна розвивати й створювати традиції пам’яті. На жаль, за останні 10 років у дуже багатьох українців є загиблі в родині, ми маємо переоцінювати наші ритуали й створювати нові. Це важливо як для нас, так і для наших дітей.
Декілька тез щодо горювання дітлахів
Дитяча психіка більш гнучка, адже ще на стадії формування. Діти можуть сприймати травмувальні події та горе дещо інакше. Звичайно, вони сумують і горюють також, але для дитини дуже важливим є присутність стабільного дорослого для безпечного проживання горя.
Дітям допомагає уява, тому гра, книжки, історії, фільми є дуже помічними. Під час гострого горювання важливо бути поруч, але найперше — говорити дитині правду, дати можливість попрощатися, не обманювати, що померлий «поїхав далеко». Це не підтримує, адже діти дуже вдало зчитують емоції дорослих. Тож, якщо мама говорить, що «тато просто поїхав», а сама витирає сльози чи плаче вночі в подушку, дитина розуміє невідповідність і може фантазувати про щось ще гірше чи звинувачувати себе. Усе це є більш травматичним, ніж розмова й спільне проживання горя, створення ритуалів і пам’яті. Також навіть якщо дитина не дізнається зараз, то вона виросте і зрозуміє, що її обманули. Тут зародиться недовіра і з’явиться тріщина у взаєминах, що також негативно може вплинути на дитину.
Говоріть із дітьми мовою віку дитини. Нормально сказати тодлеру: «Бабуся померла й тепер живе на небі. Її вже немає, на жаль, це назавжди, мені також дуже сумно без неї». Діти дошкільного віку можуть ставити більше запитань — достатньо вичерпно, але без зайвих деталей відповісти. Вони можуть відчувати гнів, і потрібно допомогти його проживати. Починаючи із підліткового віку (11–12 років), діти розуміють концепцію смерті, що це станеться і з ними. Їхні реакції можуть бути різними, як у дорослих. Але із дитиною будь-якого віку важливо говорити й не відштовхувати, коли вони мають запитання. Не бійтесь розказати про свої почуття своїй дитині. Через таку розмову дитина вчиться розуміти свої почуття, а така глибока, щира, співчутлива розмова зблизить вас.
Коли людині в горюванні може бути потрібна професійна підтримка психолога чи психотерапевта
Це стається, якщо втрата й горе не інтегруються в стале життя. У такому разі йдеться про ускладнене горювання. Виділяють такі його симптоми орієнтовно через рік після смерті:
- ігнорування горя;
- заперечення або «переписування» того, що сталося;
- інтенсивний емоційний біль;
- заціпеніння;
- неадаптивні думки;
- тривожний і депресивний стан.
У таких ситуаціях найкраще звернутися по психологічну підтримку.
