Видавництво «Видавництво» представило передмову до українського видання книжки «Наші тіла — їхнє поле бою» від співавторки бестселера «Я — Малала» та відомої військової кореспондентки Крістіни Лемб.
Це важливе дослідження про те, як жінки переживають війну. Понад тридцять років Крістіна Лемб працювала в зонах бойових та воєнних дій, а нині вона дає голос жінкам та показує, що в сучасній війні армії, терористи й воєнізовані угруповання використовують зґвалтування як зброю приниження, гноблення та етнічних чисток.
Безпосередньо спілкуючись із уцілілими, Лемб пізнає страждання й хоробрість жінок на війні і зустрічається з тими, хто бореться за справедливість. Від Південно-Східної Азії, де під час Другої світової війни японці поневолили «жінок для втіхи», через геноцид у Руанді, де, за оцінками, було зґвалтовано чверть мільйона жінок, і до сучасних єзидських жінок і дітей, які стали свідками масового вбивства своїх родин, перш ніж потрапити в полон до ІДІЛ. Також Лемб розкриває неймовірні історії героїзму та опору: боснійські жінки, які вистежили понад сотню військових злочинців, бджоляр з Алеппо, що рятує єзидів, та конґолезький лікар — ризикуючи власним життям, він лікував більше жертв зґвалтувань, ніж будь-хто інший.
Публікуємо передмову.
Берестянка, Київщина
Російські солдати були юні — такого ж віку, як її сини. У них на підборідді хіба ледь виднілося волоссячко, але слова командира жахали.
— Мої хлопці випили горілки, — сказав він. — Зараз вони хочуть розважитися.
Віка затремтіла. Попередньої ночі їй уві сні явилася покійна матір. Тепер вона зрозуміла, чому, коли солдати прийшли до будинку конфісковувати телефони, то попросили її зав’язати на паркані біле простирадло — наче мітили будинок.
Той, якого вони називали Олегом, вже почав гладити їй стегна. Вона відчувала запах спирту в його подиху.
— Забери руки! — огризнулася вона.
— Мовчи! — гаркнув він і потягнув її на вулицю, звернувшись на «ти», хоча у сорок два вона була вдвічі старшою за нього.
Тоді з будинку пролунав постріл.
— Ви нас вб’єте? — запитала вона.
— Я не могла повірити в те, що відбувалося, — сказала Віка, коли ми зустрілися через шість тижнів. Вона затягнулася сигаретою, притримуючи її тремтливими руками. Сиво-біляве волосся було зав’язане у хвіст, а в блакитних очах стояв біль.
Був початок травня 2022 року, і минуло трохи більше як місяць, відколи росіян прогнали з її невеличкого села за сорок кілометрів на північний захід від Києва.
Ми сиділи в неї саду. Усюди лежало повно брухту, зібраного на продаж її чоловіком Віталієм: це було головне джерело доходу родини, відколи Віка відмовилася від низькооплачуваної роботи на місцевій фабриці, де по дванадцять годин на день виготовляла брикети. Нявкаючи, їй об ноги потерся невеличкий пухнастий рудий кіт, а на електричному стовпі за парканом мовчазним вартовим стояв лелека.
Віка й Віталій жили на вулиці Джерельній 13 років. В оточеному полями селі рідко щось відбувалося. Пори року приходили та йшли: люди садили та збирали картоплю й кукурудзу, заготовляли овочі на суворі зимові. Сніги цупким білим покровом огортали землю, а тоді танули, і прилітали ластівки, ширяючи вгору-вниз, щоб сповістити про наближення літа.
Однак, як і багато людей по всій країні, Віка й Віталій прокинулися рано-вранці 24 лютого 2022 року від звуків вибухів і ракетних ударів.
— Я тремтіла в ліжку, — згадувала жінка.
Увесь світ був приголомшений. Хоча російський президент Владімір Путін зібрав біля кордону понад 150 тисяч військових у «найбільшій боєготовності з часів Другої світової війни», як попередили Сполучені Штати, майже ніхто не вірив, що вторгнення справді відбудеться.
Наступного ранку селяни вже побачили в полях російську військову техніку, а через день Віка пішла в крамницю віддати борг за сигарети з грошей, що надіслали сини з Німеччини, і помітила, як лісами неподалік їдуть танки й закріплюються на позиціях, а від великої пожежі здіймається дим.
— Після цього ми просто сиділи вдома, — сказала вона. — Нам було дуже страшно.
На початку березня в них на вулиці з’явилися російські солдати. Вони заїхали в найкращий будинок в околиці — жовтий із сонячними панелями — власники якого жили в Києві.
Вранці 9 березня солдати ходили по домівках і вимагали телефони.
— У мене старий телефон, тільки з музикою, — заперечувала Віка.
— Не треба мені твоя музика, — засміявся один солдат. Він роззирнувся по трикімнатній халупі, де в усіх кутках лежали запаси картоплі, а туалет був на вулиці. — Чому б вам не переїхати далі по вулиці? — зневажливо запитав він. — Там є значно сучасніший порожній будинок.
Тієї ночі вони прийшли по Віку. Їх було троє — командир, 21-річний Олег і 19-річний Даня — того ж віку, що і її сини, які обидва працювали на броварні в Німеччині.
Олег затягнув її до будинку сусіда Ігоря, де теж було зав’язане біле простирадло, і сказав, щоб Віка постукала, бо солдати хотіли забрати і його дружину. Коли Ігор відчинив двері, у нього задзвонив телефон.
— Ви мали забрати в них телефони! — крикнув командир Олегу.
Олег пішов стрельнути в Ігоря, але куля чомусь зачепила ногу командира.
— Ідіот! — закричав той, стискаючи ногу від болю.
Даня взявся розмахувати автоматом, а потім витягнув Ігоря на вулицю, приставив до голови автомат і побив чоловіка.
— Треба йти, нас кудись забирають, — сказала Віка дружині Ігоря Ані.
Командир оглянув її з ніг до голови й кинув:
— Ні, хай лишається, огрядна.
Даня покинув Ігоря, який скиглив на землі, й потягнув Віку за капюшон кофти. Жінка запротестувала:
— Ти робиш мені боляче.
— Він мене вже торкався й намагався поцілувати. Було бридко, — згадувала в нашій розмові Віка.
Тоді вони повели її ще за кілька будинків — до 25-го, де жила вдова Валентина зі своєю 41-річною донькою Наташею, 43-річним зятем Сашею й 15-річним онуком.
До дверей підійшов Саша.
— Візьміть мене, а не її, — благав він. Олег витягнув автомат. — Я росіянин, ви ж у мене не будете стріляти, — попросив Саша. Коли він повернувся, щоб спробувати зачинити двері, йому вистрелили в шию ззаду. Він впав.
Нажахана Віка дивилася, як вони ногами відкидали тіло. Вибігла Наташа.
— Де Саша? — закричала вона. — Де мій Саша?
Олег виволік її надвір, і двох жінок потягли через дорогу та ще кілька дверей вниз до Голубенків — того самого двоповерхового жовтого будинку, з якого росіяни зробили штаб-квартиру.
— Вгадайте, кого ми сьогодні трахнемо? — засміявся Даня. — Одній сорок один, а іншій сорок два!
— Я б могла бути твоєю матір’ю, — сказала Віка. — Хіба в тебе нема дівчини?
— Є, їй сімнадцять, і я її тільки в щоку цілував, — відповів він. — Але тебе я тут залишу, поки не закінчу все.
Він стягнув з неї легінси та трусики і зґвалтував у вітальні, поки нагорі Олег та інші ґвалтували Наташу.
— Він наказував мені робити багато дурниць, — згадувала Віка, хитаючи головою. — Тоді пішов по Олега, а я швидко вдяглася й побігла по вулиці додому.
Була вже північ, всі будинки потонули в темряві. Чоловіка Віки й слід пропав, тож вона побігла далі до будинку вчителя музики на пенсії, Віктора Даниловича — доброго 71-річного чоловіка — й постукала у вікно.
— Дядьку Вікторе! — покликала вона. — Вони застрелили Сашу і зґвалтували мене з Наташею. Де мій Віталій?
Віктор сказав, щоб вона швидко ховалась у порожній кімнаті його доньки — та поїхала в інше село до друзів, які мали бункер.
Але Віка хвилювалася за чоловіка, тож побігла назад додому.
— Я схопила рюкзак з документами, і тоді почула, як він шепоче: «Віка». Він був на горищі, де в нас зберігається картопля. Я піднялася по засніженій драбині. Ми там просиділи до ранку, але не могли заснути, тому пішли до будинку дяді Віктора.
Віктор провів їх у кімнату своєї дорослої доньки.
— На них було страшно дивитися, так вони тремтіли, — згадував він.
Подружжя ховалося в його будинку протягом місяця, поки росіяни не пішли.
— Звичайно, це був ризик, — сказав він, знизавши плечима. — Якби росіяни про все дізналися, хтозна, чи мене б убили? Але я такий старий, що нічого насправді не боюся, і я злився через скоєне росіянами. — У нього з очей потекли сльози, і він додав: — Я весь час думав про свою доньку, яка була з подругою в іншому селі, думав, слава Богу, що вона не тут, і молився, щоб вони не робили те саме там, де вона.
Віка боялася, що солдати по неї повернуться, тому коли гавкав пес чи проїжджала машина, бігла в курник.
На вулицю вони наважилися вийти тільки вночі 20 березня, коли спалахнула інтенсивна перестрілка між російською артилерією в лісі поблизу та українськими силами в іншому селі. Прогримів сильний вибух, від якого весь посуд на вулиці задрижав, один будинок знищили, тож вони всі побігли в дім сусідки Віктора, 75-річної Катерини Іллівни — вона мала погріб.
— Ми всі стояли на колінах і молилися її іконам, — згадувала Віка.
Катерина жила сама, не рахуючи трьох котів, двох собак і 25 курей: її дочка й онука виїхали в Німеччину на початку війни, а зять Толя зник після того, як велосипедом поїхав у Бородянку, що неподалік, — перевіряти, як там квартира.
Коли обстріл припинився, вони побігли назад. Росіяни часто заходили в будинок Катерини й вимагали, щоб вона готувала їм оладки.
— Вони сідали на диван отут і казали: «Бабо, дай нам чаю», — згадувала Катерина. — Що я могла зробити? У них між ногами була зброя.
Нарешті в кінці березня вони відступили: вочевидь, облишили спроби взяти столицю й зосередили зусилля на південних і східних регіонах.
Віка з Віталієм ховалися ще тиждень.
— Я їх так ненавиджу, і бажаю смерті всім їм і Путіну, — сказала вона.
Жінка впевнена: росіяни знову повернуться і спробують захопити Київ.
Віра Голубенко, будинок якої зайняли солдати, повернулася й побачила, що там усе розвалили. Росіяни вибили двері та вікна, все перевернули догори дриґом і викинули її одяг у двір.
— Ми все життя економили, щоб у нас був затишний дім, — сказала вона. — А вони з ним таке зробили. Не знаю, що вони шукали — гроші чи золото. Ми прості сільські люди, нічого особливого в нас не було.
Також росіяни забрали з підвалу всю картоплю та банки з квашеними овочами.
Коли місяць по тому я приїхала, годі було й уявити, що такі жахи могли відбуватися на такій, здавалося б, мирній вулиці. Катерина з Віктором сиділи на лавці в неї перед будинком. Сяяло весняне сонце, квітли червоні тюльпани, коти терлися об ноги, довкола щось клювали кури, а сусіди дружньо перемовлялися, як і раніше. Над ними пурхав сонцевик, зі стовпа доброзичливо спостерігав лелека. Сюди долинав тільки пташиний спів.
Але на вулиці біля в’їзду в село хтось намалював білу «V», яка стала символом російського вторгнення, а на стінах уздовж дороги виднілися нашкрябані заклики до милосердя: «Тут живуть люди». «Діти». «Старі».
Нехай росіяни й відступили, однак тут не залишилося людей, життя яких не зачепила б їхня присутність. Відходячи, солдати покрали мотоцикли, мікрохвильовки, велосипеди й інструменти, як-от дрилі. Сусідів, яких не чіпали, інші запідозрили в колабораціонізмі.
За кілька днів Катерині подзвонять і скажуть, що тіло її зятя знайшли в бучанському морзі, куди звезли стільки тіл, що багатьох з них мусили зберігати в охолодженій вантажівці.
Віктор показав мені шрапнель, яку постійно знаходив у садку, і повів знайомитися з Валентиною, що жила за кілька дворів від нього. Вона стояла на кухні в рожевому капелюсі й капцях у тон — помішувала картопляний суп.
— Порція на одного, — сказала вона. — Тепер я сама.
Її донька та онук виїхали з країни, як і мільйони українців.
— У нас не було нормального життя, коли тут стояли росіяни, — додала. — Ми почувалися роботами.
Вона показала пляму крові біля входу.
— Тут вони вбили Сашу. Такий глухий звук, наче клацання. Тоді його потягли сюди, — вона показала місце у дворі. — Коли забрали Наташу, я подумала, ніби щось почула, і пішла до Саші, щоб перев’язати його, раптом він ще живий — але коли взяла його за голову, додолу полилися мізки.
Вона згадувала, що дочка повернулася години за півтори.
— Вона мовчала, мов камінь, і я не знала, що сталося. Я мусила піти до Вікторії, щоб дізнатися. Потім Наташа була в істериці, постійно згадувала про пережите, казала, що її життя зруйнували і краще б вона померла замість нього.
Коли росіяни пішли, жінки перенесли тіло Саші з грунтової могили під березовий саджанець на задньому дворі, щоб поховати його, як слід. Зрештою родина організувала переїзд Наташі та її сина в Австрію.
Тепер Валентина сама з курми, козами й котами.
— Росіяни навіть мого собаку застрелили, — знизала вона плечима.
Віка залишилася, бо не хотіла виїжджати з країни без чоловіка, якому б не дозволили виїзд через призовний вік. Щодня вона проходила повз той самий будинок і намагалася не думати про те, що сталося.
**
Коли Віка й інші селяни розповідали мені свої історії, я жахалася, але не дивувалася. Через кілька тижнів після вторгнення зі мною зв’язалась активістка зі Львова, щоб розповісти, як російські солдати ґвалтують українок і публікують ці відео на порносайтах. Спершу я поставилася до цього скептично, але такі повідомлення надходили ще і ще.
— Ну ось знову, — зітхнула Амаль Клуні, адвокатка з питань прав людини, коли я їй подзвонила з парковки бучанського моргу, поки надворі лив лютий дощ, а відвідувачі купчилися в маленькому білому наметі, чекаючи на новини про рідних.
Звичайно, на війні завжди відбувалися зґвалтування — непросто знайти конфлікт, де такого б не було. Але, як показано в цій книжці, зараз це, схоже, перетворилося на епідемію — за останні вісім років я бачила більше сексуального насильства щодо жінок з боку солдатів і повстанців, ніж за всю свою 35-річну кар’єру. Знов і знов етнічні й конфесійні групи в різних країнах послуговувалися зґвалтуванням як зброєю. Так вони не лише принижували й тероризували населення, а й намагалися стерти людей, яких вважали представниками ворожого етносу чи невірними.
У росіян уже є певна репутація. Слухаючи історії з України, неможливо не думати про зґвалтування німецьких жінок радянськими солдатами під час звільнення Берліна наприкінці Другої світової війни.
— В Україні ми зараз бачимо жахливе відлуння масових зґвалтувань, які здійснювала Червона армія у 1945 році, — каже британський воєнний історик Ентоні Бівор. У своїй широко визнаній книзі про падіння Берліна він підрахував, що тоді зґвалтували близько двох мільйонів жінок — не лише німкень, а й польок, угорок, сербок, українок та навіть самих росіянок.
Бівора та його співдослідницю Любу так шокували результати досліджень, що в обох розвинувся посттравматичний стресовий розлад.
— Незалежно від того, чи можна простежити зв’язок зґвалтувань і грабежів російських солдатів аж із монгольськими навалами XIII століття, зрозуміло одне, — сказав він мені. — Це навмисна зброя терору, і хоч накази на її використання необов’язково віддають старші офіцери, але зґвалтування сприймають як допустиме порушення дисципліни та спосіб виплеснути злість і розчарування.
**
Історія Віки далеко не єдина. Розповіді про подібні жахи надходили і з інших регіонів — у такій кількості, що спеціальна гаряча лінія, організована уповноваженою з прав людини Людмилою Денісовою, за перші шість тижнів прийняла півтори тисячі дзвінків і мусила працювати цілодобово. Невдовзі довелося подвоїти кількість психологів, які консультували на лінії.
Серед цих психологів — і її власна донька. У кабінеті в Києві Людмила вражено розповідала історії, які не давали їй спати вночі. Одна така розповідь — про матір і двох доньок віком 15 і 17 років в Ірпені:
— Вони ґвалтували матір три дні, а тоді — 15-річну дівчину. Старшій сказали, що її не чіпатимуть, бо вона потворна. Зрештою матір і молодша донька померли від травм, а старшу доньку зачинили в погребі на три дні з їхніми тілами. Коли росіяни відступили, вона побігла до бабусі, яка нам і подзвонила.
Ґвалтували не лише жінок.
— Одна з найжахливіших історій, які я чула, — про 11-річного хлопчика, якого росіяни ґвалтували протягом десяти годин на очах його матері, яку прив’язали до стільця, — сказала Людмила. — Він місяць не розмовляв.
Багато зґвалтувань були груповими, і після них деякі жінки вагітніли, зокрема підлітки. Серед них і 14-річна дівчинка, яку троє росіян теж зґвалтували на очах у її матері. Лікар порадив не робити аборт, щоб це не вплинуло на можливість мати дітей у майбутньому.
— Я не сумніваюся, що вони використовували зґвалтування як зброю, — сказала Людмила. — То були переважно молоді солдати, віком 20–25 років, вони коїли злочини публічно, на очах в інших членів родини, й кричали: «Ми хочемо зробити це з кожною нацистською сучкою в Україні».
З її думкою погоджується Лариса Денисенко, юристка з Києва, яка спеціалізується на справах, пов’язаних із сексуальним насильством. До неї зверталися деякі постраждалі, свідчення яких вона записувала на відео.
Ми двічі зустрічалися на обід в італійському ресторані біля Дніпра, але обидва рази вона відмовлялася їсти — лише пила еспресо. Вона згадувала, як дізнавшись такі жахливі історії, твердо вирішила:
— Ми маємо діяти, бо інакше жодна жінка ніколи не довірятиме системі й натомість мовчатиме.
Серед постраждалих була 32-річна вчителька української мови та літератури, яку утримував у сексуальному рабстві російський офіцер на півдні в Херсоні — першому великому місті, що окупували росіяни під час повномасштабного вторгнення.
Через три дні після початку окупації росіяни прийшли до неї в дім і сказали, що вона у них у списку і вони шукатимуть будь-яку «нацистську літературу». Її забрали на допит і утримували 24 години, питаючи, чи в неї хтось у родині нацист, вимагали зізнання, що її викладання шкодить дітям.
— Це було настільки абсурдно, — згадувала вона, — що я навіть не знала, як відповісти. «Я просто вчителька у школі», — заперечувала. А вони відповідали: «Ми все про тебе знаємо. Краще тобі зізнатися, або ще довго тут пробудеш».
Зрештою її відпустили додому, де вона жила разом з хворою матір’ю, а також тіткою та 16-річним двоюрідним братом. Того вечора до неї додому прийшло троє солдатів, які почали нищити всі її підручники й українську класику.
— Це заборонена література, — сказали вони. — Вона екстремістська й заборонена Російською Федерацією, до якої ви тепер належите. Твоя родина — кубло націоналістичної пропаганди, — додали вони.
Двоє солдатів загнали її маму, тітку й брата в іншу кімнату під дулами автоматів, а вона залишилася з капітаном.
— Ти мені подобаєшся, тож я дам тобі вибір, — сказав він. — Якщо не хочеш, щоб тебе повели до в’язниці з усією родиною, можеш залишитися зі мною.
Вона з жахом на нього подивилася, коли зрозуміла, що він мав на увазі, й відповіла:
— Нізащо.
— Ну, це й не запитання, — посміхнувся він, а тоді раз за разом її ґвалтував, поки рідних тримали в сусідній кімнаті. — Не знаю, в чому твоя проблема, — сказав він потім. — Я ж не страшний. Могла б полегшити собі ситуацію.
Капітан пішов зі своїми людьми. Вони забрали решту книжок, а будинок залишили під вартою.
Сім’я не спала всю ніч, намагаючись зрозуміти, що робити. Наступного разу, коли капітан з двома чоловіками повернулися, вони не відчинили двері. Солдати їх вибили.
— Ти просто не розумієш угоди, — сказав капітан. — Ти моя, коли я захочу, і тоді решту родини я не чіпатиму. Інакше заберу цього хлопця, — він показав на її двоюрідного брата.
Потім він затягнув її в ту саму кімнату і знову зґвалтував.
— Я знаю, що ти робиш, — сміявся він потім. — Драматизуєш. Але тобі, мабуть, так подобається. Будемо так робити й далі — і у твоєї родини буде їжа, ліки й захист. Тут є інші підрозділи, як-от кадировці, і я можу організувати, щоб вони вас не чіпали, — сказав він і додав, виходячи: — Побачимося завтра.
Зустрічі тривали близько десяти днів, і вчителька вже не могла їх витримати. Рідні вирішили, що їй варто спробувати втекти, і коли почули, що друзі планують рятуватися, домовилися, щоб ті погодилися сховати жінку в багажник.
Це була жахлива подорож через блокпости та обстріли, а коли вчителька дісталася до безпечного місця на заході України, то впала в розпач, не знаючи, що сталося з її родиною. Телефони людей в окупації конфісковували або ж блокували сигнал, і вона не могла з ними зв’язатися.
— Жінка виїхала у тваринній паніці, переконана, що близьких вбили з помсти, — сказала Денисенко.
Такі свідчення також переконали її, що росіяни використовували зґвалтування як зброю:
— По всій країні ми бачимо повторювані моделі поведінки, з яких видно, що це не випадковість, а частина навмисної стратегії. Чимало зґвалтувань були груповими, їх коїли вдома у жертви, у присутності інших членів родини, зокрема дітей.
На її думку, метою було «залякати й поширити страх, щоб контролювати окуповані території, але також зашкодити фертильності молодих жінок, щоб вони в майбутньому уникали сексуальних контактів, а отже — народжували менше українських дітей».
Вона зазначила, що солдати з російського підрозділу, який стояв у Бучі, Ірпені й Бородянці, де відбулися чи не найгірші звірства, зокрема і зґвалтування Віки й Наташі, отримали медалі від Путіна після повернення додому.
Перехоплені українцями телефонні розмови показують, що дружини цих солдатів навіть їх заохочували — одна сказала чоловікові «йди ґвалтуй українських жінок, тільки мені нічого не розказуй», додавши «лише використовуй захист».
Лариса Денисенко припустила, що, можливо, поширеність зґвалтувань серед російських військових пов’язана з високим рівнем насильства над жінками вдома.
— Домашнє насильство в Росії не криміналізовано, тому є частиною суспільної норми, — пояснила вона. — У них навіть є приказка — бий своїх, щоб чужі боялися. Тому діти ростуть з уявленням, ніби насильство — норма, а в армії стає ще гірше.
Вона зазначила, що зґвалтування також були поширеними в попередніх конфліктах, як-от у Чечні, але нікого з росіян не притягнули до відповідальності — як і тих, хто брав участь у війні на Донбасі, на сході України, яка триває з 2014 року.
У моїй книзі чітко показано — і це головна причина, з якої я почала досліджувати тему — що зґвалтування залишається найменш розслідуваним воєнним злочином, відповідальність за який — виняток, а не правило. Єзидки, страждання яких від рук бойовиків ІДІЛ спонукали мене почати розслідування, поки що бачили вирок лише щодо однієї людини за вісім років — і сталося це в німецькому суді.
Якщо в подіях в Україні шукати щось позитивне, то лише одне: цього разу про злочин багато повідомляли і, здається, люди рішуче налаштовані діяти.
Володимир Зеленський, у минулому комедійний актор, а тепер — президент України, якого підтримали в усьому світі за натхненне керівництво країною в час війни, говорив про зґвалтування так само, як про катування та вбивства — на відміну від багатьох лідерів-чоловіків, що часто сприймали зґвалтування як побічну проблему. Як батько підлітки він ледь стримував сльози, відвідавши деокуповані території Київської області у квітні, а пізніше сказав:
— Зафіксовані сотні випадків зґвалтувань, зокрема неповнолітніх дівчат, зовсім маленьких дітей… І навіть немовляти!
Здійнялося масштабне міжнародне обурення. Карім Хан, головний прокурор Міжнародного кримінального суду, регулярно їздив в Україну, як і Праміла Паттен, спеціальна представниця ООН з питань сексуального насильства під час конфлікту, та Естер Дінгеманс, голова Global Survivors Fund, заснованого доктором Денісом Муквеґе — конголезьким лікарем і лауреатом Нобелівської премії, який, мабуть, лікував найбільше постраждалих від зґвалтувань у світі.
Багато країн запропонували допомогу в зборі доказів і документації. Але довести такі злочини непросто. Віка зберігала зірвані з неї легінси в пластиковому пакеті, сподіваючись, що на них залишилася ДНК нападника. Однак жінка змогла пройти медичне обстеження тільки через місяць, коли росіяни відступили з регіону, а синці до того часу загоїлися.
Хоча багато жінок і дівчат звернулися на гарячі лінії, на рівні культури заявити про зґвалтування все одно було непросто. Віка спілкувалася з генпрокуроркою і була налаштована добитися справедливості, тому й розповіла свою історію.
— Вони мають померти чи постати перед трибуналом, — сказала вона. — Але я сумніваюся, що так буде…
Проте через місяць після нашої зустрічі український уряд почав судові процеси щодо воєнних злочинів, хоча бойові дії досі тривали — це безпрецедентний крок. У червні прокурори відкрили перше провадження про зґвалтування як воєнний злочин. Жінку в Богданівці, селі на схід від Києва, зґвалтували двоє російських військових, які застрелили собаку родини, увірвалися до будинку та застрелили чоловіка. Її раз за разом ґвалтували, поки чотирирічний син ридав у котельні. Це сталося через день після нападу на Віку й Наташу.
Одного з росіян постраждала та слідчі ідентифікували за допомогою соцмереж — це 32-річний Міхаіл Романов.
Йому висунули обвинувачення на закритому засіданні суду в Києві. Хоча злочинця судили заочно, ця справа все одно стала важливим сигналом. Можливо — хотілося б вірити — цього разу все буде інакше.
Липень 2022 року
