У 1934 році з-під пера української письменниці Зінаїди Тулуб вийшов перший том «Людоловів». Це масштабна панорама життя України XVII століття з козаками Дикого поля, набігами татар, походами в далекі краї, героїчними звершеннями й драмами людей, про чиї долі ми зараз читаємо в підручниках або дивимось турецький серіал «Величне століття. Роксолана». За три роки світ побачив і другий том.
Твір став романом-розп’яттям і творчою перемогою водночас. Переконана комуністка Зінаїда намагалась написати історичний сюжет, що задовольняв би тодішні ідеологічні вимоги й був гідним мистецьким твором водночас. Не впоралась із першим пунктом. Свою авторку радянська влада «винагородила» арештом у рік виходу другого тому й вироком, який потягнув за собою 19 років неволі, що завершились невдовзі після звернень Тулуб до голови президії верховної ради срср ворошилова й прокуратури.
Зростання в колі російської культури й дід у Кирило-Мефодіївському братстві
Народилась Зінаїда 29 листопада 1890 року в родині юриста й тоді відомого поета Павла Тулуба. Він, як напише згодом донька, боровся зі свавіллям царизму адвокатською й письменницькою справою, а помер, бувши співробітником газети «Пролетарська правда». Дружина, напіфранцуженка Єлизавета Василівна, була жінкою освіченою і друкувала свої оповідання в періодиці. Її мати мала на ті часи нетипову позицію щодо заміжжя й мети жінки в житті. У спогадах, написаних російською, Тулуб згадувала:
«Бабуся нічого не підказувала й не нав’язувала, але часто казала, що кожна людина в житті мусить бути самостійною: одружитися можна й невдало. Тоді краще піти від поганого чоловіка, ніж підкорюватися нелюбу чи поганцю. І після додавала: освіта — це той капітал, що у вогні не горить і у воді не тоне (…). Це — найбільш вірний і надійний шматок хліба в житті й жінки, і чоловіка. Усе це здавалось дуже дивним сусідам-поміщикам, які намагались вигідно й пристойно влаштувати своїм донькам шлюб».
Хоча виховувалась Зіна в імперській культурі — батько приймав у гостях купріна й буніна, спілкувались вдома тільки російською, — але походила з українського, ба більше, козацького роду Тулубів, що був упокорений наданням офіцерського чину за часів петра I. В родині, втім, памʼятали про діда Олександра Даниловича, його членство в Кирило-Мефодіївському братстві, знайомство з Шевченком і навіть ув’язнення за однією справою з поетом.
Частину дитинства Зіна провела в Брацлаві, а згодом — таганрозі. Творчий шлях дівчини було визначено наперед. Батько своїм прикладом і літературними зв’язками плекав талант Зіни й боявся, що закоханість у непримітного парубка перетворить доньку на панночку міщанського родинного побуту. Тато давав настанову: супутницею життя не соромно стати для людини видатної, як-от Шопена чи да Вінчі. В іншому випадку думати про побачення не варто. За підтримки родини Зіна почала перші проби пера з віршів і казок російською у вісім років. З творчим вишколом допомагав бунін.
Освіту хвороблива Зіна отримувала вдома. Мати самотужки створила для доньки цілу домашню гімназію, де була історикинею, біологинею, фізикинею, метеорологинею, астрономкою, викладачкою богослов’я і французької та німецької мов водночас.
У Києві знову: російськомовний дебют у поезії й прозі
У 1904-му сімейство Тулубів повернулося до Києва, й Зіна вступила до жіночої гімназії, з якої через п’ять років випустилася екстерном. То було суворе місце на контрасті з маминою «школою». Більшість викладачів поділяли радикальні монархічні погляди, спідниці учениць міряли лінійкою, а модні дрібниці в одязі карались.
Зіні не полюбився Київ. Хоча місто вражало ландшафтами, але шокувало дівчину брудом, помиями, відсутністю каналізації, вбраною «по-селянськи» прислугою й непривітністю населення. Коли питали, як пройти до потрібної вулиці, то поляк міг проігнорувати з небажання говорити російською, а українець — відповісти своєю незрозумілою мовою. Тоді між дядею Колею, що супроводжував родину, й матір’ю Зіни стався такий діалог:
- А за що їм, власне, любити нас, росіян? Може, за те, що Польщу розірвали на три частини, найбільшу забрали собі, а інші кинули Прусії, Австро-Угорщині, завели там поліцейські порядки? (…) Та й ми самі — які ж ми росіяни? Нащадки запорізьких козаків, українці, а маємо називатись росіянами або ж в крайньому випадку малоросами. Нас за окремий народ не вважають, хоча маємо свою мову, літературу, музику — навіть оперу.
- Так, але росіяни дали світу толстого, достоєвського, пушкіна, (…) чайковського, а у вас один Шевченко на закуску, перше, друге, третє й десерт, — обурилася мама.
- Так, але трапилось це тому, що за петра першого з Києва забрали й повезли до москви й Феофана Прокоповича, й Стефана Яворського й усіх інших наших вчених, позбавили нас кращих людей.
Такі уривки зі спогадів важливі для розуміння того, як Тулуб прийшла до вивчення української й написання історичного роману про козацьку епоху. Революція і коренізація стали рушійною силою. Та зріло це навернення (чи ж повернення) в українство ще давно: воно виросло з пам’яті про рід.
Перший вірш Тулуб було надруковано 18 квітня 1910 року, а вже з 1911 року її твори друкували в літературних журналах Києва, Одеси, москви й санкт-петербурга. Навчалась тоді Зінаїда на слов’янському відділенні історико-філологічного факультету Вищих жіночих курсів Міністерства народної освіти.
Згодом дівчина захистила дисертацію на тему «Естетика Гоголя» і отримала звання кандидатки філологічних наук із можливістю залишитись при університеті для здобуття професорського звання. У 1916 році Зінаїда дебютувала в прозі з повістю «На перепутті». Над нею працювалось важко, бо збивалась авторка на віршований темп. Та й тема була нова: на зміну романтичним і легким віршам прийшов антивоєнний маніфест.
Революція: Зінаїда виживала, перекладала і писала
Настала революція, яку Зінаїда й батько зустрічали з радістю. Мати ж побоювалась за майбутнє родини — і недарма. Зі спогадів Докії Гуменної дізнаємося, що становище сім’ї Тулубів погіршилось із приходом комуністів. Гуменна занотувала зі слів жінки таке:
«Які ж дорогоцінні меблі були в їх палаці, скільки срібних сервісів, кришталю, картин, килимів… І все те прокляті більшовики розграбували, знищили, забрали. Палац спалили».
У 1923 році помер батько, який до того важко хворів, здоров’я мами також погіршилося. Сім’ю забезпечувала Зінаїда: спочатку працювала у шевському ремеслі, потім керувала лекторською групою Київського військового округу, а згодом очолила літсекцію в Одеському військкоматі. Вечорами Зінаїда читала лекції з літератури в військових частинах. Ставши завідувачкою літературного відділу Всеукраїнського фотокіноуправління, взялася за написання сценаріїв: їх розробила майже десять на різні теми — від Шевченка, Гайдамаччини до Гутенберга й Джордано Бруно. Жоден реалізований не був.
Заробляла перекладами творів українських письменників російською, брала на редакцію їхні тексти, разом із цим опановуючи мову. Багато чинників спонукали Зінаїду написати історичний роман, коли справи з грошима владнаються й можна буде повернутись до літератури. По-перше, під час роботи зі сценаріями часто доводилось звертатись до періоду Гайдамаччини, гетьмана Сагайдачного й життя Шевченка, шанованого Тулуб ще до навернення в українство. По-друге, тривав період коренізації. По-третє, у 1927 році Михайло Грушевський влаштував ювілейний захід, присвячений Києво-Мефодіївському братству, зібравши на читання доповіді про діяльність організації нащадків членів. Там Тулуб дізналась, що її дід, на відміну від, наприклад, Костомарова, на судовому процесі не каявся й тримався гідно.
Гордість за героїчне, українське минуле роду й перебування у вирі національної культури змінили літературний курс авторки — восени 1928 роду Зінаїда Тулуб почала писати історичний роман «Людолови».
Хоча Павло Тичина підтримав ідею Зінаїди й порадив звернутись за фінансовою підтримкою до держави, інше молоде письменництво всерйоз задуму Тулуб не сприймало. Знали її лише як перекладачку. Докія Гуменна писала: «Ніхто ані на товщину волосинки не вірив, що вона написала роман». Та навіть Докія, що насміхалась з іншими, визнавала масштаб роботи над романом: «Писала вона цей роман за консультацією всіх найкращих фахівців і науковців, яких тільки могла знайти: геологів, істориків, біологів, географів, сходознавців, філологів…»
Така праця йшла на користь роману, але аж ніяк не його публікації. Держава змінила ідеологічний курс і вимагала тепер творів про індустріалізацію. Народ пройшов крізь Голодомор. Здавалось, «Людолови» не мали шансу на друк. Тоді Зінаїда Тулуб звернулась по допомогу до старого наставника — максима горького. На зустрічі українських письменників вона передала букет його синові, як виявилось пізніше, з листом-проханням посприяти публікації. Невдовзі після цього, 1934 року, «Людолови» майже одночасно вийшли в Києві й москві. Гуменна писала, що роман «Людолови» мав величезний успіх серед публіки, а в бібліотеках люди записувалися в чергу за ним. Прийшло визнання читачів. У спілці письменників із Зінаїди більше не насміхались.
Вимушено дотримуючись надмірного забарвлення в кольори класової боротьби, Зінаїда Тулуб запропонувала читачам українську духом історію про події, які відбувалися на теренах держави періоду гетьманства Петра Сагайдачного. Письменниця вдумливо репрезентувала епоху: навела фрагменти справжніх документів, розповіла про військову майстерність гетьмана, говорила про консолідацію національної еліти й простежила чинники, наслідки важливих подій — наприклад, Роставицької угоди чи битви під Хотином. Захоплює й особиста драма постатей: Сагайдачний завжди буде кохати Настю Повчанську, викрадену татарами. Настя ж спершу сумуватиме за Батьківщиною, але стане Роксоланою — безжальною, егоїстичною і захопленою багатством. Витворюючи панораму тодішньої доби у культурному, соціальному й політичному аспектах, Зінаїда показала героїв реальними людьми. Вона зосередилася не лише на українській культурі, запрошуючи зазирнути й до татарського світу: Тулуб знайомила з традиціями й наукою народу, розвіюючи стереотипне ставлення до цієї нації. Іван Дзюба називав цей роман «першою в українській історичній прозі епопеєю такого ідейно-художнього масштабу і високого методологічного рівня».
Арешт, за яким настали 19 років неволі
У грудні 1936-го Зінаїда одружилась із композитором Олександром Оскаровичем Мартинсеном. У лютому 1937 року вийшов другий том «Людоловів». Четвертого липня Тулуб заарештували за сфальсифікованою справою «Виборчого центру».
Жінка намагалась переконати слідчого Хвата у невинуватості. Той натомість пояснював, що в епоху нового правосуддя спочатку дізнаються про злочинну діяльність людини, потім заарештовують, а тоді визначають ступінь провини й покарання. Письменницю морили голодом і залякували ордерами на арешт чоловіка. Зінаїда отримала 10 років ув’язнення з конфіскацією всього майна.
«…1937 року загинув у моєму приміщенні весь мій родинний архів, усе листування трьох поколінь моїх родичів і всі документи ХІХ століття і за початок XX, всі рукописи й вірші мого батька, мемуари його вітчима, а головне — зошит, у якому батько записував, рано залишившись сиротою, розповіді моєї бабусі та знайомих про свого батька і найдорожчий нам зошит, точніше, книжка в брунатній шкіряній палітурці, де дід записував найзначніші події або найгостріші переживання свого життя», — напише про це Тулуб у спогадах.
Покарання відбувала спочатку в ярославській в’язниці, а з літа 1939 року — на Колимі, в радгоспах «сусуман» та «ельген». Зінаїда просила начальника колонії відправити 50 карбованців її чоловіку на кота Лірика, що не може жити без м’яса. Звідти була звільнена 4 липня 1947 року й вислана до Джамбульського району Казахстану, де працювала шкільною бібліотекаркою, рахівницею «Заготзерна» і секретаркою райсільгоспвідділу. 10 лютого 1950 року її засудили за старим звинуваченням на безстрокове заслання в Казахстані.
Здоров’я слабшало, з грудей вирізали злоякісну пухлину. Тулуб втрачала зір і скаржилась, що умови не сприяють творчості. Та Зінаїда не здавалась: шукала матеріали, щоб написати роман «В степу безкраїм за Уралом» про життя Тараса Шевченка у краї її заслання. Жінка збирала старі газети, брошури про поета й окремі розділи дисертацій. «Із таким багажем братися за велике полотно не дозволяла совість. Я шукала далі, мріючи знайти щось нове про Шевченка та його перебування в тих місцях», — розповідала авторка згодом.
Тоді, на виборчій дільниці взимку 1947–1948 років, Зінаїда познайомилась зі 107-річним казахом Іскаховим, що хлопчиком бачив солдата з України, якого звали Тарас. Він поділився кількома епізодами, пов’язаними з Шевченком. Це і було потрібним натхненням. Текст письменниці органічно переплітає вигадку з фактами про долю поета. Це історичний роман-хроніка, що веде читача стежками й казахської, і української культури. Він вийшов друком 1964-го, у рік смерті Зінаїди Тулуб.
«Я прошу пожаліти мою старість»: Зінаїду нарешті відпустили додому
Листи з проханнями помилування Тулуб почала писати в 1946 році. Зверталась до генерального прокурора срср і голови президії верховної ради ворошилова, розповідала про свою відданість комунізму (що було правдою) і пояснювала, як на неї тиснув слідчий, змушуючи визнати провину. Благала змилуватись, бо хоче служити державі. Ділилась творчими планами: хотіла створити історичний роман про астронома Джордано Бруно. Текст був майже готовий, коли Зінаїду заарештували. Відібраних рукописів, родинного архіву й особистого листування ніхто не повернув. Родинного щастя й кота Лірика, що його жінка любила як дитину, — теж.
Через дев’ять років звернень головна прокуратура звернула на цю справу увагу. Письменницю реабілітувати й влітку 1956 року Зінаїда Тулуб прибула до Києва. Видала відредагований російськомовний варіант «Людоловів» і взялась за мемуари, у написанні яких встигла дійти лише до революції.
26 вересня 1964 року померла Зінаїда Тулуб — старосвітська дама з капелюшком, що змінила українську літературу, витворила міф про Роксолану й забрала з собою на той світ невтілені ідеї історичних романів.
