Після 2014 року український кінематограф нарешті став на шлях розквіту та породив «українську нову хвилю». В її основі — авторський погляд та можливість знімати своє художнє кіно, яке орієнтувалося б на світові кінофестивалі, а не російський ринок.
За ці роки українські кінематографіст(к)и давали інтерв’ю різним виданням. Ці матеріали містили історії про досвід та власну оптику, розкривали постаті українських кіномитців та мисткинь і наголошували на важливості розвитку кінематографу в Україні.
Історії про особистий досвід, авторський стиль та плани на майбутнє зазвичай сприймаються спільнотою позитивно-нейтрально. Але, коли мова заходить про досвід сексизму чи іншої форми дискримінації, яку відчувають жінки, такий фокус викликає різку критику та широкі обговорення.
У результаті цих дискусій майже завжди не важливо, чи розповіла жінка про сексистське ставлення. Знайдуться ті, хто скажуть, що з ними такого не траплялося, а отже, цей досвід — вигадка. Або ж ті, хто не побояться розказати про сексизм на роботі, але все одно зіткнуться з критикою та недовірою.
В таких дискусіях відчувається нестача тематичних матеріалів, досліджень та фактажу. В результаті, навіть за умови здорового діалогу, кожен залишається при своїй думці, бо особистий досвід стає головним важелем та аргументом.
Індустрія переживає багато змін, особливо в останні роки, зі зміною керівництва Держкіно, а згодом — війною і кризою у фінансуванні. Тож питання сексизму в українському кіно досі не розглядалося і не досліджувалося детально, бо воно ніби «не на часі».
Спробуємо знайти відповідь на запитання «Чи є сексизм в українському кіно?»
Коли режисери й режисерки мають однакові бюджети на свої фільми, то й касові збори схожі
Оскільки в Україні тематичних досліджень не проводилося, звернімося до досвіду іноземних колег і складімо приблизну картинку репрезентації жінок в кіно у світі.
Американський Центр дослідження жінок у кіно та телебаченні (Center for the study women in film and television) з 2002 року відстежує зображення дівчат і жінок у 100 найкасовіших фільмах. Це найтриваліше та найповніше дослідження репрезентації жінок у кіно — «Целулоїдна стеля». The Celluloid Ceiling — синонім до терміну «скляна стеля», який описує невидимий бар’єр, що не дає певній демографічній групі піднятися вище певного рівня в ієрархії.
У звіті про «Залучення жінок за кадром до найкасовіших американських фільмів у 2023 році» центр відстежує залучення жінок у 250 найкасовіших фільмах за останні 26 років і надає найповнішу історичну довідку про зайнятість жінок «за камерою».
У 2023 році жінки становили 22% від усіх режисерів, сценаристів, продюсерів, виконавчих продюсерів, монтажерів та операторів, які працювали над 250 найкасовішими фільмами. Це на два відсоткові пункти менше проти 24% у 2022 році. У довгостроковій перспективі це означає зростання лише на 5 відсоткових пунктів проти 1998 року.
За ролями жінки становили 16% режисерів, 17% сценаристів, 26% продюсерів, 24% виконавчих продюсерів, 21% монтажерів та 7% операторів, які працювали над 250 найкасовішими фільмами.
У фільмах, де режисеркою була принаймні одна жінка, значно більше жінок працювали на інших ключових ролях за кадром, ніж коли режисерами були винятково чоловіки.
Дослідження також показує, що стать режисера не впливає на касовий успіх фільму. Проаналізувавши 100 найкасовіших світових фільмів 2007 року, дослідження виявило, що коли режисери-чоловіки та жінки мають однакові бюджети на фільми, то й касові збори схожі.
Крім того, коли бюджет залишається незмінним, фільми з головними героїнями або відомими акторками мають такі ж касові збори (як всередині країни, так і міжнародні, і у прем’єрний вікенд) і продажі, як і фільми з головними героями-чоловіками. Оскільки фільми з чоловіками у головних ролях мають більші бюджети, вони збирають більші касові збори. Однак різниця в касових зборах зумовлена не статтю головного героя, а розміром бюджету. Фільми з більшим бюджетом генерують більші касові збори, незалежно від статі головного героя.
«Якби я була Олівером Колманом, то заробляла б до біса більше, ніж зараз»
Проте це дослідження фокусується на американському ринку. Історія українського кінематографу та американського кіно відрізняється через низку факторів: від різних умов розвитку сегмента і до колоніального минулого України. Щоб краще зрозуміти становище жінок у світовій кіноіндустрії, варто також звернутися до досліджень у європейському кіно.
У 2023 році Європейська аудіовізуальна обсерваторія (European Audiovisual Observatory) представила статтю «Місце жінок у європейському кіно та кіновиробництві», де зібрала різноманітні дослідження та фактаж. Результати наймасштабнішого нині дослідження про європейських режисерок показують, що європейська кіноіндустрія також позначена суттєвою гендерною нерівністю. Загальний відсоток європейських режисерок за період 2012–2016 років становить 19,6%, результати по країнах варіюються від 5% у Латвії до 30% у Швеції.
У матеріалі також йдеться про поділ між Північчю та Півднем: у Швеції, Нідерландах, Німеччині та Австрії режисерок найбільше, в Іспанії, Португалії, Італії та Греції — найменше. Східноєвропейські країни — Естонія, Литва, Польща, Румунія, Болгарія, Хорватія та Словенія залишаються посередині.
Дослідження також відповідає на запитання «Навіщо в кіноіндустрії окремі гранти та ініціативи для підтримки жінок?». «Досягнення гендерного балансу в європейській кіноіндустрії не є самоціллю. Основне обґрунтування цієї вимоги в тому, що більша кількість жінок на ключових посадах призведе до покращення умов для жінок в індустрії та, ймовірно, допоможе гарантувати різноманітність історій та перспектив, які зображуються на кіноекрані. Однак, як показано, масштаби гендерної нерівності такі, що самі собою заходи з підвищення обізнаності навряд чи призведуть до суттєвих змін. Тому важливо запропонувати проактивні рішення, щоб почати виправляти дисбаланс із метою досягнення широкомасштабного та довготривалого покращення ситуації», — йдеться в матеріалі.
Саме тому аргументи про те, що окремі фонди та додаткова підтримка жінок — це «сексизм» та «утиск прав чоловіків», не витримують жодної критики.
З погляду історичного контексту, в кіноіндустрії, як українській, так і світовій, завжди домінували чоловіки, що призводило до системних бар’єрів та дискримінації жінок.
Сексизм проявляється у нерівній оплаті праці, обмеженому доступі до фінансування та ресурсів, а також у невизнанні внеску жінок у кіно. Жінки досі не мають достатньої репрезентації — як за камерою, так і на екрані. Кінематографісткам важко пробитися в простір, де домінують чоловіки. Жінки стикаються з більшими проблемами в отриманні фінансування, дистрибуції та можливостях кар’єрного зростання, ніж чоловіки. Про це свідчать дані досліджень вище, а також інтерв’ю й коментарі жінок з кіноіндустрії.
У недавньому інтерв’ю Олівія Колман, одна з найбільш затребуваних британських акторок у сучасному кіно, сказала, що вона отримувала б значно більше грошей, якби її звали Олівером:
«Не змушуйте мене починати говорити про різницю в оплаті праці, акторам-чоловікам платять більше, тому що раніше вважалося, що вони привертають увагу глядачів. Це неправда вже кілька десятиліть, але все ще часто використовується як причина не платити жінкам стільки ж, скільки їхнім колегам-чоловікам. Я чудово розумію, що якби була Олівером Колманом, то заробляла б до біса більше, ніж зараз. Я знаю про один випадок у різниці оплати праці, яка становить 12 тисяч відсотків».
Ось ще один приклад: Софія Коппола — одна з найпопулярніших режисерок сучасності. У 2023 році вона випустила на екрани стрічку «Прісцилла» і в інтерв’ю розповідала, наскільки важко було знайти фінансування: «Я просто бачу, як усі ці чоловіки отримують сотні мільйонів доларів, а я борюся за крихітну частку. Думаю, це просто наслідки культури цього бізнесу».
І це тільки дві заяви від одних із найвідоміших та найуспішніших жінок у світовій кіноіндустрії за останні пів року.
Проте Україна не входить до цієї статистики. Говорити про сексизм на українських знімальних майданчиках складно, тому що у нас досі не проводилися ґрунтовні дослідження про співвідношення чоловіків та жінок в індустрії, різницю в оплаті праці та доступ до ресурсів. Коли точних цифр немає, усе впирається у «твоє слово проти мого». Одна жінка може стверджувати, що має довгу та успішну кар’єру і не стикалася з сексизмом чи жодною дискримінацією, і її слова будуть правдою. Інша — розповість про досвід дискримінації, зумовлений тим, що вона — жінка, і її свідчення теж правдиві та важливі.
Та жоден із цих досвідів не є репрезентативним для всієї індустрії, він не характеризує досвід усіх жінок. Потрібні тематичні дослідження та статистика, якими українська кіноіндустрія, на жаль, не обросла за ці роки.
Якщо спиратися на досвід американських та європейських колег, то можна здогадатися, що сексизм в українській кіноіндустрії існує. Чому так? Чому, скажімо, не можна припустити, що в Україні будуть проведені аналогічні дослідження, і вони покажуть магічні 50 на 50?
В Україні й справді немає дослідження про становище жінок у сфері кінематографу, проте є інші, які висвітлюють досвід українських жінок, включно з тими, хто працює у кіноіндустрії. До прикладу, в Україні гендерний розрив в оплаті праці (gender pay gap) становить 18,6% — тобто жінки, працюючи на тих самих посадах, що й чоловіки, отримують майже на 19% нижчу зарплату.
Згідно з результатами опитування «Роль жінки в українському суспільстві», проведеного соціологічною групою «Рейтинг» у лютому 2020 року, більшість опитаних погоджуються з твердженнями, що найважливіше завдання жінки — дбати про дім та сім’ю (83%), а чоловіка — заробіток грошей (75%).
Говорячи про це, цікаво згадати, що оплата роботи жінки на знімальному майданчику, байдуже — режисерки чи виконавиці головної ролі, — певна сума із бюджету проєкту (фільму, серіалу). Кожен проєкт має терміни реалізації та витрати, розраховані на цей термін. Тож, наприклад, акторка багатосезонного серіалу не може піти у декретну відпустку під час проєкту та продовжувати отримувати зарплату. Адже її виплати здебільшого напряму пов’язані з кількістю знімальних днів. Аналогічна схема працює й для інших жінок у галузі. Тобто вагітні жінки, матері та загалом жінки, які опікуються побутом і дітьми, змушені працювати нарівні з чоловіками, попри додаткові обов’язки.
Увібрати сексизм із молоком матері кіновишу
Готуючи цей матеріал, я отримала декілька повідомлень від жінок, які працюють у сучасному українському кіно або тільки опановують сферу і знають про сексизм із власного досвіду. Це стосується не тільки жінок на провідних позиціях, тобто режисерок, продюсерок, головних акторок. Це також і про мейкап-артисток, операторок, студенток, які розповідають, як хлопців-студентів «підносять» у кіношколах, натомість — «дівчат і так багато, чого з ними возитися». Йдеться не про те, що більшість абітурієнтів на кіношні курси — це молоді жінки, а що хлопців менше, отже вони «цінніші».
Я сама була свідкою такого ставлення, коли на 11-му ОМКФ аніматор Євген Сивокінь зі сцени сказав, що на анімацію вступає більше дівчат, які, очевидно, розраховують, що їх буде утримувати чоловік, а вони будуть займатися творчістю. Висловлювання Сивоконя можна пояснити тим, що він зростав в абсолютно інші часи. Проте, на жаль, ця застаріла риторика не покидає кіновиші й дотепер.
Коли сексизм панує в індустрії та сфері освіти, молоді жінки перебувають у середовищі, що відкрито нівелює порушення їхніх прав і показує, що це є частиною норми.
Харасмент та випадки сексуального насильства спливають у різних українських вишах, зокрема й у кіношних закладах освіти. У серпні 2021 року звинувачення актора та викладача Володимира Талашка в сексуальних домаганнях до абітурієнток отримало резонанс у соціальних мережах. Хоча Талашко й заперечував звинувачення, його відсторонили від викладання в університеті імені Карпенка-Карого. Це один із найгучніших випадків, який обговорювали у медіа, проте сексизм, гендерно зумовлене насильство та об’єктивація молодих жінок в українських кіновишах нікуди не поділись.
Згадаймо лише, що існує Поплавський. Одне його прізвище вже стає злим жартом та несе не надто компліментарні асоціації. Але Поплавський досі є «президентом» одного з найвідоміших вищих навчальних закладів у галузі кіно в Україні. Саме йому належать фрази «Ну мала дає!» та «Багаті чоловіки старими не бувають». В останні роки Поплавський також «прославився» тіктоками, де сексуалізує студенток свого університету.
Молодих жінок у КНУКіМ можуть називати «свіжим м’ясом», а Поплавський давно має репутацію підстаркуватого діда з сумнівними нахилами. Проблема у тому, що це не змінюється роками.
«У нас жертвам сексуального насильства і сексуальних домагань сподіватися на суспільну підтримку і захист доволі складно. В ситуаціях, де на Заході вже б давно підключилися журналісти-розслідувачі і поліція, а ділова й особиста репутація любителя молоденьких дівчат була б давно і назавжди втрачена, у нас це подається як невинні розваги підстаркуватого шалунішкі. І якби ж це робилося тишком-нишком зі збереженням хоча б поверхового політесу — таку відсутність інтересу можна було б хоча б виправдати», — пише засновниця спільноти «Фемінізм УА» активістка Марія Дмитрієва у колонці про Поплавського.
Проблема сексуальних домагань у кіногалузі глобальна. Це підтвердила поява руху #MeToo у жовтні 2017 року як кампанія в соціальних мережах проти сексуальних домагань. Рух привернув широку увагу, коли акторка Алісса Мілано закликала постраждалих ділитися своїм досвідом, використовуючи хештег #MeToo, після того як розповіла про власний досвід сексуального насильства з боку продюсера Гарві Вайнштайна. У 2023 році кожна п’ята жінка у світі, яка працює в індустрії розваг (тобто кінематографі, музичній та дотичних сферах), повідомила, що зазнавала сексуальних домагань на певному етапі своєї кар’єри.
З 2020-го до 2023 року найшанованіші британські театральні школи (Royal Academy of Dramatic Art, Royal Central, Rose Bruford College та інші) отримали близько 100 скарг на сексуальні домагання, дискримінацію та знущання. У 2021 році випускники відомої польської кіношколи у Лодзі звинуватили викладачів у психологічному та фізичному насильстві.
Іноземний досвід та поодинокі гучні скандали в українських реаліях зауважують, що сексизм у кіноіндустрії існує ще на етапі навчання у вишах. І цей вплив не може минути безслідно.
Чи існує «жіноче кіно» і «я насамперед режисерка, а потім — жінка»
Серед представниць української кіноіндустрії можна зустріти жінок, які не ототожнюють себе з фемінізмом. Я знаю про випадки, коли жінки просили вирізати їхні слова про дискримінацію з інтерв’ю або ж відмовлялися коментувати цю тему.
Я не можу говорити за них і не шукатиму пояснення їхніх позицій, це їхнє право і вибір. Проте концепція «я насамперед режисерка, а потім — жінка» — це красива ілюзія (і, спираючись на дослідження вище, не тільки в українському кіно). Не важливо, як представниця кіноіндустрії обирає презентувати себе. Насамперед як режисерку, продюсерку, операторку і вже потім — як жінку.
«Дивіться на мене як на творчиню, а не на те, що у мене між ногами», — це справедлива вимога, яка за своєю суттю феміністична. Адже це заклик дивитися на жінку крізь призму її таланту, досвіду та заслуг, а не гендеру та стереотипів.
Проте на практиці такий підхід, на жаль, малореальний. Тільки один приклад із пітчингами Держкіно у 2021 році доводить, що неважливо, як ти дивишся на себе. Система насамперед оцінює тебе як жінку, і накладає свої сексистські упередження. Того року комісія Держкіно обґрунтовувала відмови фінансування проєктів українських режисерок про жінок знецінювальними фразами. Серед них були Ірина Цілик із проєктом «Моє дев’яте життя», яка отримала відмову у фінансуванні, бо експертам Держкіно фільм видався «більше особистісним переживанням, аніж суспільно значущою історією», Христина Сиволап із «Ранньою пташкою», чия робота створила «враження, що патріархальність українського суспільства (особливо у містах) дещо перебільшено». А Марина Степанська з проєктом «Вєра» отримала відмову у фінансуванні, бо «історія життя жінки в цій країні — неактуальна тема».
Чи існує взагалі так зване «жіноче кіно»?
Відповідь проста: так, існує. В англійській мові є окремий термін Women’s cinema (дослівний переклад — Жіноче кіно). «Жіноче кіно — це складна, критична, теоретична та інституційна конструкція. Ця концепція зазнала неабиякої критики, що змусило деяких режисерок дистанціюватися від неї, побоюючись асоціюватися з маргіналізацією та ідеологічними суперечностями», — пише авторка Елісон Батлер у «Жіноче кіно: спірний екран» (Women’s Cinema: The Contested Screen, Wallflower Press).
Теза Батлер важлива для урахування під час культурного дискурсу, коли жінки з індустрії виступають проти феміністичних концепцій. Це показує, наскільки глибокі мізогінія та сексизм у кіногалузі. Але також наголошує, що жінки не хочуть асоціювати себе з фемінізмом — не тому, що не зазнавали дискримінації, а тому, що будь-які коментарі на цю тему можуть ще більше маргіналізувати їх в очах колег.
Через патріархальну культуру, в якій є нормою нівелювати та применшувати заслуги й діяльність жінок, саме слово «жіноче» асоціюється з чимось несерйозним, другорядним, із чимось, що не може претендувати на звання «високої культури». Наприклад, уявлення про те, що «жіночі фільми» — це сльозливі мелодрами або безглузді інфантильні комедії.
«Я раніше вважала дурними ці розмови про поділ на жіночу та чоловічу режисуру. А після “перебудови” побувала на французькому фестивалі жіночого кіно в Кретелі. І знаєте, яким виявилося це жіноче кіно? Воно виявилося дуже саркастичним, злим і цинічним, а зовсім не сентиментальним, не дамським і не ніжним, як я припускала. Воно було як рабині, які вирвалися на волю і мстяться», — зазначала українська режисерка Кіра Муратова.
Крім того, у світовому кіно вже декілька десятиліть розвивається сегмент феміністичної критики. Одна з найвідоміших постатей, яка посприяла популяризації цього напряму, — Лора Малві. У 1975 році вона опублікувала працю «Візуальна насолода та наративне кіно» (Visual Pleasure and Narrative Cinema), в якій запровадила термін «чоловічий погляд» (male gaze). Згодом феміністичний рух додав у дискурс «жіночий погляд» як своєрідну відповідь та доповнення до тези Малві. «Жіночий погляд» також можуть називати «іншим поглядом», посилаючись на те, як жінки та дівчата дивляться на інших жінок, на чоловіків та на світ загалом.
У наступні роки феміністична критика у культурі та кіно продовжувала розвиватися, породивши численні дослідження та матеріали про досвід та зображення жінок у кіно. Українські жінки в кінематографі не ізольовані від загального дискурсу, проте мають обмежений доступ до досліджень через відсутність перекладів та, що теж важливо, дефіцит досліджень і праць щодо локального досвіду.
Про «жіночі гетто» та «досвід поза нормою»
Працюючи з темою репрезентації жінок у кіно та розбираючи кейси щодо сексизму (нерівності) в індустрії, я неодноразово стикалася з полярністю думок.
Досліджуючи реакції та обговорення матеріалів про досвід жінок в українській кіногалузі, я звернула увагу на популярну думку, що подібні тексти створюють враження, ніби «бути жінкою — це досвід поза нормою», та прирівнюються до «жіночого гетто». А також запитання, чому аналогічні матеріали не створюють про досвід чоловіків. Певною мірою, я можу зрозуміти цю тезу, проте важливий контекст.
У суспільстві немає рівності між жінками та чоловіками. Якби українське кіно було утопічним середовищем, де жінки разом із чоловіками мали рівні можливості, отримували рівну оплату праці й жодна з них не стикалася з дискримінаційним коментарем, — тоді я погодилася б із цією тезою. Навіщо створювати відокремлену спільноту та віктимізувати її досвід? Та у реальному світі є сексизм і дискримінація. І є «скляна стеля», навіть попри те, що не всі представники індустрії вірять у її існування.
Ще до початку повномасштабної війни часто можна було зустріти коментарі на кшталт «а як же права чоловіків?» під будь-якими матеріалами на тему прав жінок та фемінізму. Після 24 лютого питання загострилося та має трохи інший вектор, коментатори апелюють до того, що чоловіки, які працюють у сегменті українського кіно, не можуть виїхати за кордон, щоб презентувати фільм на фестивалі чи долучитися до іноземного проєкту.
Проте питання не у «Чому ви пишете про жінок, а не про чоловіків?», а у тому, чому матеріал про жінок та їхні права сприймається як ворожий та такий, що знецінює чоловіків? Коли суспільство сприймає текст про жінок як щось, що забирає увагу та голос у чоловіків, — це і є сексизм.
