У «Видавництві Старого Лева» вийшла книжка Любові Загоровської «Таборові діти» — свідчення людей, які в дитячому віці зазнали репресій радянської каральної системи через оголошення владою «ворогами народу».
Це розповіді тодішніх дітей про те, як їх під дулами автоматів забирали з дому, про досвід перебування в тюрмах, про важку дорогу на сибірські морози в товарних вагонах, про життя в бараках чи спецінтернатах, про виживання в нелюдських умовах заслання.
Придбати книжку можна на сайті видавництва.
Публікуємо уривок.
Анна Мозолюк: «Я росла в тюремній камері, там і вчилася ходити»
Ми ніколи не були бідняками. Мій дідо був досить багатий по сільських мірках, мав кілька моргів поля, мав корови, коней. Та й обробляв собі свою землю, так як усі люди обробляли, та він ще й війтом був у Товмачику деякий час.
Але потім бабині брати поїхали в Америку, то колись люди їздили. І поїхали в Америку ці два брати, Ілля і Іван, і його закликали, бо там заробітки багаті, а ще треба поля. Поля треба було, землі треба було багато. Хоч мав багато, але треба було ще більше. Ну, і він поїхав на рік. Баба розказувала, що дуже важко там робив, по коліна у воді, у якихось шахтах. Але гроші привіз і ще накупив пару моргів поля.
Ну, а в 1939 році то все гарненько забрали. Забрали і землю, і худобу, все забрали тоді. А там вже і війна почалася. І вся наша родина помагала партизанам, помагала бандерівцям. З наших ніхто не ходив з автоматами, бо то не було кому ходити, але помагали переважно з їдою. Моя баба хліб пекла, продукти давала. Ті десь ввечері приїздили, забирали.
Ну і якийсь Яків, мені казали потім люди, продав їх. Один чоловік мені казав:
— Я тобі покажу його.
А я відповіла:
— Я не хочу, щоб ви мені показували, бо я відтак буду думати за нього, буду думати за його дітей, буду думати за його внуків, що через них моя вся родина була по Сибірах.
Моя мама серед цих партизанів собі знайшла хлопця. І цей хлопець до мами приходив десь час від часу і сотворив дитинку. І я ще не народилася, як їх продали, отой Яків. І тата вбили.
Тата звали Василь Федорчук, він був з Пістиня, мама один раз сказала. Псевдо — «Сокіл».
Вони не були офіційно одружені, але один чоловік, який теж проходив по цій справі, Никола такий Тодорів тут був, він мені казав, що вони шлюб брали, що священник був.
Я маму питала, моя мама не хотіла нічого розказувати, мама починала плакати, казала, що це все історія, що їй це прикро згадувати, і взагалі, що це дуже важко для неї.
Але він дуже скоро помер, той чоловік. Я у нього допитувалася, де вони брали шлюб. Він один раз мені сказав: «У лісі».
Я питаю:
— У лісі під смерекою шлюб брали?
А він каже, що там було всяко.
А що з того всього правда, що неправда, я не можу сказати.
Маму звали Прокопчук Марія Павлівна. Вона у грудні народила мене.
Вона ще була на п’ятому, здається, місяці вагітності, як тата вбили, і маму ще з животом приводили впізнати, чи це він, чи це не він. Мама сказала, що вона його не знає. Бо тоді їх там кілька було вбитих. Маму трошки потягали і перестали.
Але інші повстанці все одно приходили по їду, треба було їх годувати. І навіть моя баба казала, що один раз привезли якогось пораненого. Сказали, що на другий день заберуть, а забрали того хлопця аж за три чи чотири дні.
Той молодий хлопець у нас у стодолі лежав. У нас була дуже велика стодола, така, що фіра розверталася. Бо колись хата могла бути менша, а стодола мала бути великою, бо там були коні, корови, і пшеницю мололи в стодолах.
Ну і той поранений так кричав. Баба каже:
— Я подивилася, у нього якийсь такий нарив на грудях. Я взяла і його прощипнула, бо то такий гній був, показалося якесь таке, ну, наче якийсь кусок дерева, я взяла кліщі і те витягнула. А то кусочок якогось заліза. Ну, і так той гній витік, і він вже перестав кричати.
Потім його забрали вже ввечері. Ще баба питалася потім, чи він живий, але вони ні про кого не розказували. Були небагатослівні, прийшли і пішли.
Я народилася 10 грудня 1950 року. Фактично родилася 8-го, то чогось потім мене в тюрмі записали 10-го, не знаю чого.
Моя мама і баба казали, що тоді, як я родилася, солдати стояли коло хати. Можливо, вони думали, що хтось прийде з лісу. Я не знаю. Вони трошки постояли і пішли геть. І ще свята мама перебула вдома.
А після свят маму і бабу забрали в Коршів, тут був Коршівський район, тримали дві-три неділі, а потім чогось випустили. Я була з мамою, мені було кілька тижнів. То спочатку тримали в Коршеві, потім випустили, ми прийшли додому. А потім приїхали солдати і забрали нас у франківську тюрму, колись на Франківськ казали Станіслав.
У документах записано, що забрали мене разом з мамою в тюрму у квітні місяці. І там пише, що «оказалось, у неё есть 4-месячная дочь Анна».
Я все кажу на те «оказалось», що «впала з нарів». До того, казала мама, виділи, що вона з дитиною, але ніхто ніде дитину не записував. Аж уже потім «оказалось», що є чотиримісячна дочка Анна.
Добре, що мама годувала мене грудьми. Ніхто нічого на дитину не давав, добре, що якась жінка з кухні, чи звідки, давала мамі багато чаю, видко, тому було молоко, і принесла якісь катрани замість пеленок, бо то не було в що мене завити.
І так просиділа мама рік у тюрмі зі мною в камері. Там сиділо щось шестеро жінок. Я росла в тюремній камері, якби так мало бути. Так у тій камері я росла і вчилася ходити, мене по черзі всі бавили.
А маму весь час брали на допити, хотіли від неї якісь паролі. Звідки мама це могла знати? Її по два-три рази на добу, і навіть вночі, викликали, вона лишала мене і не знала, чи вернеться.
Щоб били, ні, за це не розказувала, але кричали, репетували, казали, що мене заберуть і скинуть з другого поверху. Отак грозили.
Маму засудили і мали відправляти в якийсь табір. Вона їхала з людьми у вагоні — в товарняку, двоє чи троє жінок були з дітьми.
Казала, що москальки виносили їм гарячу воду. Не чай, не їду, але гарячу воду, і вони були раді хоч цій гарячій воді, тому що їсти давали один раз на добу. І на станціях солдати дозволяли їм взяти цю гарячу воду.
А потім загнали нас в якийсь тупик. Якихось людей позабирали, каже, а нас тримали в тупику. Солдати, правда, вночі нас випускали трошки. По одній, по дві випускали надвір. Мені трохи більше ніж рік був. Товарняк був з таких дощок, якась солома там лежала, якесь сіно.
Нарешті вигнали той вагон з тупика і погнали. І женуть, і женуть, і женуть… Нарешті зупинився. Усіх — десь в один бік, а маму зі мною посадили на якийсь грузовик і повезли в другий бік. Привезли в тюрму. Питає мама в якогось там солдата:
— Куди нас привезли?
— В Мордве вы. Тут много ваших.
У тюрмі лише естонки, латвійки, і всі з дітьми. Всі з дітьми, і всі такі-от річні діти.
Там було кілька камер, і сиділо по п’ять жінок у камері, і всі з дітьми.
Ну і так пару тижнів минуло. Вони вже думали, що так і будуть сидіти. Але їм сказали:
— Нет, вы будете работать.
Одна лишалася з дітьми у камері, а всі решта — на відкритий грузовик, і їхали сучки рубати. Їх тримали в місті Рузаєвка, а до лісу треба було дуже далеко їхати.
Там ще були чоловічі табори з цими, політичними. Холєра його знає, тюрми чи лагеря, мама все казала тюрма, та й тюрма.
Почали їздити, їх дуже рано брали на роботи, по черзі лишалися з дітьми. Але потім діти почали дуже плакати. І нас, дітей, взяли в якісь окремі кімнати. Якихось людей назначили, аби годувати. То в одній кімнаті спали хлопчики, в другій — дівчатка, а гралися, їли, то вже усі в третій кімнаті. І були біля нас одні й ті ж зечки. А як приходили мами, діти дуже потім плакали, нервувалися, не хотіли спати.
Вони з лісу пізно приїздили, і всі хотіли бігти до дітей. А їм не дозволили туди ходити. Перекрили двері, і все. Дозволяли прийти до дітей аж по неділях.
Дуже рано відвозили в той ліс, ввечері привозили, якусь їду давали з собою, а чай вони там варили із хвої.
А зечки доглядали дітей.
І так вони думали, що їхні діти будуть з ними не знати доки, бо всі жінки були на 25 років засуджені. І мама теж на 25.
Це все тягнулося, вже десь по три роки дітям було, як помер Сталін. Ці прибалтійки так радуються, так моляться, так скачуть: «Сталін помер, може, нас випустять».
Трошечки змінилося до них ставлення, бо до того часу було дуже погане. Наприклад, взимку з роботи їдуть у тих мокрих куфайках, у всіх мокрі валянки, сушити немає де, лише одна пічка. Зранку все таке вогке вдягають на себе, на машину вилазять і далі їдуть. Багато хворіли, багатьох десь забирали, і ніхто не знав навіть, куди вони дівалися.
І серед нас, діточок, були такі, про яких казали, що їх взяли в лікарню і вони там померли. Може, й так, хто знає, де там правда, де там неправда.
Ті латвійки і голодували, і в карцер їх забирали. Мама казала, що старалася бути тихо, бо інакше ще гірше могло бути.
Сталін помер, а Берія ще гірший був. Уже як Берію розстріляли, то латвійки якимось чином передали записки, що тут дуже погані умови для дітей і для них, що вони дуже важко працюють. І приїхала якась комісія з Червоного Хреста.
Вони не хотіли пускати цю комісію, але якимось чином вони таки прийшли до нас. Прийшли і сказали, що дітей до двох тижнів часу треба звідти забрати. І що це не жіноча робота — рубати в лісі. Але вони не тільки рубали, вони і садили там сад, і ще щось збирали по лісі.
Норму як не виконаєш, то і карцер, і били, і штуркали. Норма мусила бути.
Потім ще якісь комісії приїздили, ще дітей не забрали після першої комісії. Сказали, що заберуть, але ще не забрали. Аж мені вже чотири з половиною роки було, або і більше, один раз мала якась приїхати комісія. То там дуже наводили порядки і організували навіть такий швейний цех. Уже не брали жінок в ліс, лише чоловіки туди їздили.
А дітей забрали в Рузаївський будинок дитини. Мамам дозволяли один раз у місяць відвідувати дітей. Вихователі не хотіли і цього дозволити, бо діти потім дуже плакали за мамами. Бо мама, як кожна мама, прийде, тулить до себе дитину, а потім мусить йти…
У цьому будинку дитини працювала молода лікарка Наталя Андреанова.
А там пропонували, аби мами відказувалися від дітей. Хтось приїздив і пропонував: відказуйтеся від дітей, вам 25 років сидіти, дітей у шість років ми переведемо в інтернати.
І ця Андреанова підійшла до мами і говорить: «Послухайте, відкажіться від Анечки, напишіть відказ, я її заберу. У нас своїх дітей немає».
Андреанов був тоді завучем, вже потім став директором школи. Він був інвалід війни, у нього десь у Болгарії, здається, руку на війні відірвало.
І вона просила маму: давайте я заберу вашу дівчинку. Попросила дозволу брати мене на неділю до себе додому.
Мама їй дозволила, але відказ не написала, хоча вже й думала писати. І тут начальник тої колонії чи тюрми зібрав жінок і сказав, аби не відказувалися від своїх дітей, тому що скоро їх відпустять додому.
— Скоро ви будете писати на ім’я генерального прокурора СРСР просьбу, щоб вас відпустили, щоб помилували. І тоді ви поїдете разом з дітьми додому.
Мама казала, що той начальник був українець, десь із Східної України.
І дійсно, знову якась там комісія приїздила і сказали писати на ім’я генерального прокурора ці просьби про помилування.
І у 1956 році маму випустили. Ця Андреанова ще так просила, щоб мама залишила мене їй.
А маму як забрали, лишилася хата, стодола, вся господарка, все, що треба було, корови, коні і так далі. Тільки нас, значить, забрали у Франківськ, як у нашу хату вселилася одна жінка, Анна. У неї було троє дітей, з них одна — дівчинка-каліка.
Ця жінка потім до нас приходила і розказувала. Каже, я така була рада, прийшла, худобу і все забрали, але курей не могли половити, і кури на дерева повискакували. А я до них тю-тю-тютю. Там, каже, якась пшениця була, я дала їм їсти.
Десь вона в нашій хаті жила місяць чи два. Каже: один раз вночі чую, гур-гур, гур-гур, я виходжу, а це черепицю солдати знімають з хати. Приїхали фірами і знімають черепицю.
Вона, каже, почала плакати: йой, бійтеся Бога, у мене дитина каліка, хоч над піччю не знімайте ту черепицю, аби діти на печі були.
А вони загнали її до хати, двері підперли, аби вона не могла вийти. Вона зранку вийшла, ні одної черепиці на хаті немає. Ходила й просила, аби люди допомогли соломою накрити хату.
Солдати приїхали і сказали забиратися геть, бо будуть розбирати хату і стодолу, тому що бандерівці спалили у Коршеві сільраду, і це дерево забирають на сільраду.
Фірами приїхали, файненько все розібрали, лишили тільки купу глини. А худобу ще перед тим всю забрали, до фір припнули, та й погнали.
Мама як їхала сюди, думала, що хата є. Бо їм не можна було писати листів, лише останні два чи три місяці були дозволені їм листи.
Мама написала сюди, до бабиного брата, до вуйка свого, що приїде з дитиною. Ті їй відписали, що нехай приїжджає, але не відписали, що хати немає.
Так що ми з мамою пішли до вуйка, ну а там кухонька, та й кімнатка, колись таких великих хат не було. А жили вуйна і вуйко, та й два великі хлопці, ще й маму прийняли.
А баба була в Іркутську. Її теж вислали, але окремо від мами. А мамин брат у Воркуті був.
Це були повоєнні часи, село майже повністю згоріло, порожню хату не дуже й знайдеш.
І мама взяла адрес одного чоловіка, він мав стареньку таку хату під соломою: маленькі сіни й маленька кімнатка, і написала, чи він би не пустив нас жити. Він дозволив. Він десь там, на Великій Україні, був священником.
І так він пустив нас сюди жити, і так баба вернулася сюди, і потім так само бабина сестра вернулася, вони були не разом, в тій самій області, але не разом.
Так що ми всі жили в цій хаті. Я пам’ятаю, як ми її соломою перекривали, бо то дуже текло.
Мама робила в Коломиї, там жила на квартирі в одної бабки. І знайшла собі там чоловіка. А перед тим мама мене туди забрала, бо до четвертого класу я вчилася тут, коло баби була. Баба пенсії не мала, нічого…
Так що я п’ятий, шостий, сьомий клас ходила до школи в Коломиї.
І приїхала з Костянтинівки Донецької області рідна сестра мого діда Марія і підговорила маму їхати туди. І мама цю велику дурницю зробила, бо вона працювала на швейній і стояла першою в черзі на квартиру. Тут мама з цим чоловіком зібралася і поїхала у Костянтинівку. Марія сказала, що там багато нашої родини, вивезених також за бандерівщину, і їм не дозволили вертатися сюди, тільки на 101-й кілометр. Вони всі там були вже давніше, побудувалися, всі мали хати. Мене мама теж туди взяла, бо баба не мала за що мене годувати.
Так що у восьмому класі я там вчилася, і там народилася моя сестра від цього чоловіка. Він то працював, то не працював.
Дуже близько від того посьолку, де ми жили, був склозавод. І коли подивитися на повітря, то видно такі частинки, і у мами почалася страшна алергія, її страшенно обсипало. У тій Костянтинівці і якісь хімзаводи також були, теж не дуже далеко від нас.
І мама звідти вертається сюди, знову в цю хату.
Я пішла в 9-й клас. Той мамин чоловік зібрався і поїхав у Караганду, хотів, щоб і мама їхала, але вона відмовилася і залишилася з маленькою дитиною на руках.
І ми жили в тій хаті, потім господарі сказали, що хату будуть продавати. І мама каже: ніякого десятого класу, іди на роботу, видиш, що немає за що жити. Ну, мені шістнадцяти років не було ще.
Я шукаю роботу, а всі кажуть, щоб приходити у вісімнадцять років. Мама почала шити якісь блузки людям, і так ми перебивалися, як то кажуть.
І я пішла в Отинію вчитися на електрика і добре вчилася. Мама була рада, що я там, бо тут, у цій хатчині, жили мама, сестра, баба і тета, четверо їх.
А господар написав мамі, що він би продав їй цю хату. У мами потрібної суми не було, але приїхав її брат з Воркути, мав трошки грошей і сказав, що заплатить частку.
А тета також мала трошки грошей, вона пішла в колгосп і вечорами при лампі, бо світла не було, робила верети.
Я пішла на роботу, на металозавод. Ми поштові скриньки робили, а зимою — санки.
З дитячих років я дуже трошки пам’ятала лише цих Андреанових, що вони десь колись мене забирали. І у 71-му році я до них їздила, сказала мамі, що хочу поїхати.
Я просто хотіла їх побачити, подякувати, вони мені трохи писали листи, писали десь до класу п’ятого-шостого. Писали, що взяли собі потім другу дівчинку, теж назвали Анечкою. Так що я знала їхню нову адресу.
І от я стою у них на порозі. Ця Наталія так на мене дивиться. Кажу:
— Знаю, що ви мене не впізнаєте. Я — Аня.
Ой, вони такі були раді! У них я гостювала десь тиждень.
Якихось родичів по татові мама знайти відмовлялася. Я колись їй про це казала, один чи два рази, може, і більше.
Вона відповіла: «Я нічого не хочу. Це все було так важко, скільки на мене кричали, скільки мене штуркали, щоб я признавалася, а я сказала, що нікого не знаю, от і не хочу нічого знати».
Я так зрозуміла, що вона після цієї тюрми просто боялася цього режиму.
Уже потім мама пішла працювати у тюрму свинаркою на підсобне господарство. Проробила п’ятнадцять років, їй залишився рік і десять місяців до пенсії, як їй сказали розрахуватися, бо вона була засуджена. І так само сказали моєму вуйкові. Він теж там працював вантажником, на складі фанеру носив.
