Видавництво #книголав випустить роман «Американа» видатної нігерійської феміністської письменниці, поетеси та лекторки Чімаманди Нґозі Адічі, за який вона в 2013 році отримала премію американської Національної премії гуртка книжкових критиків (National Book Critics Circle Award).
«Американа» — соціальна сатира про расу, події якої розгортаються у трьох країнах: Нігерії, США та Англії. Підлітки Іфемелу й Обінзе навчаються в Нігерії та ще з середньої школи знають, що їхнє кохання буде вічним. Через університетські страйки вони вимушені покинути країну й податися на Захід, але їхні шляхи розходяться. Дівчина їде до Штатів, де навчається в американському університеті та починає вести блог про расові проблеми в Америці, тоді як хлопець стає нелегальним мігрантом в Англії. Як розгортатимуться їхні життєві історії далі, та чи випаде їм нагода зустрітися знову? Це неймовірно прониклива історія про силу кохання, Африку та життя африканської діаспори в США та Англії.
Від своєї письменницької кар’єри до особистого життя Чімаманда Адічі була джерелом натхнення як для молодшого покоління дівчат, так і для молодшого покоління африканських письменниць, які прагнуть розповідати світові свою історію голосом художньої літератури. Чімаманда має приголомшливий обсяг творчої діяльності, включаючи романи, оповідання, есеї та лекції. Вона є одним із найважливіших голосів африканської літератури, що прославляють і досліджують культурні та суспільні аспекти Нігерії.
Публікуємо фрагменти книжки.
Уривок #1:
Літній Принстон нічим не пахнув, і хоч Іфéмелу подобалася безтурботна свіжість його густих дерев, чисті вулиці й показні будинки, магазини з делікатно завищеними цінами і тиха, незмінна аура заслуженої благодаті, саме цю відсутність запахів вона любила найбільше — можливо, бо кожне інше американське місто з-поміж тих, які вона добре знала, мало свій виразний аромат. Філадельфія — пліснявий запах історії. Нью-Гейвен — занедбаності. Балтімор пахнув ропою, а Бруклін — нагрітим на сонці сміттям. А от Принстон не мав запаху. Тут їй подобалося дихати на повні груди. Подобалося спостерігати за місцевими, які на дорогах поводилися підкреслено ввічливо і паркували свої автівки найновіших моделей біля крамниці з органічними продуктами на Нассау-стріт, біля ресторанів суші, біля кафе, що пропонувало п’ятдесят різновидів морозива, в тому числі зі смаком болгарського перцю, чи біля поштового відділення, де послужливий персонал кидався вітати їх при вході. Їй подобався кампус із печаткою мудрості, готичні будівлі з помережаними в’юнкими стеблами стінами і те, як у нічній напівтемряві усе набувало відтінку моторошності. Та понад усе їй подобалося, що в цьому місці, де панувала повсюдна безпосередність, вона могла вдавати когось іншого — людину, яку по праву прийняли до одного зі священних американських клубів, людину, наділену впевненістю.
А от те, що доводилося їздити в Трентон заплітати косички, їй не подобалося. Було б нераціонально очікувати, що в Принстоні виявиться перукарня, де заплітають косички, — нечисленні місцеві темношкірі мали такі світлі лиця й таке гладеньке волосся, що вона не могла уявити їх із косичками — і все ж, чекаючи потяга на станції у Принстоні одного розпеченого полудня, вона подумала: як же так, їй і справді ніде заплести волосся. Шоколадка в її сумочці розтанула. На платформі чекали ще кілька людей, усі — світлошкірі й підтягнуті, в короткому, легкому одязі. Чоловік, що стояв найближче до неї, їв морозиво у вафельному ріжку. Їй завжди здавалося трохи легковажним, коли дорослі американські чоловіки їли морозиво-ріжок, особливо коли дорослі американські чоловіки їли морозиво-ріжок на людях. Коли потяг нарешті прибув і зі скрипом загальмував, чоловік обернувся до неї й сказав: «Давно пора», — із панібратською інтонацією, до якої вдаються незнайомці, коли діляться незадоволенням громадськими послугами. Вона йому всміхнулася. Посивіле волосся у нього на потилиці було зачесане наперед — комічна спроба приховати лисину. Швидше за все, він викладач, але не гуманітарій — надто самовпевнений як на гуманітарія. Можливо, якоїсь строгої науки, як-от хімія. Раніше вона відповіла б: «І не кажіть», — тією типовою американською фразою, яка так добре виражає згоду, а тоді завела б із ним розмову, щоб перевірити, чи не скаже він щось таке, що вона могла б використати для свого блогу. Людям лестить, коли їх розпитують про них самих, і якщо промовчати й вислухати їх, вони розкажуть щось іще. Люди запрограмовані порушувати мовчанку. Щоразу, як її питали, чим вона займається, вона ухильно відповідала: «Веду блог про життя», — бо якщо сказати: «Я веду анонімний блог під назвою «Raceteenth або Різноманітні спостереження щодо темношкірих американського походження (яких раніше називали неграми), записані чорношкірою неамериканського походження», — будь-кому стане незручно. Однак кілька разів вона це таки казала. Одного разу — світлошкірому чоловікові, який сів поруч у потязі, з дредами, схожими на старі кручені мотузки, що закінчувалися білими китичками, і в потертій сорочці, яку носив так поштиво, що здався їй борцем за соціальну справедливість, і вона подумала, що, можливо, з нього вийде хороший матеріал для її блогу. «Нині навколо расових питань забагато галасу, темношкірим варто перестати так із собою панькатися. Тепер панує поділ на класи, на багатих і бідних», — сказав він їй рівним голосом, і вона зробила з цих слів зачин для допису у свій блог під назвою «Ще не перевелися світлошкірі американці з дредами».
Уривок #2:
Він узяв її за руку, а тоді всміхнувся до Ґініки, як до люб’язної компаньйонки, чиє завдання було виконано. Іфемелу вважала любовні романи від «Міллс енд Бун» безглуздими, й іноді вони з подругами розігрували їхні сюжети: Іфемелу чи Рануінудо грали чоловіка, а Ґініка чи Пріє — жінку; «чоловік» хапав «жінку» в обійми, та слабко пручалася, а тоді падала йому на груди з пронизливими стогонами, й уся компанія вибухала сміхом. Але у тисняві на танцполі її осяяло: в цих романах таки була дещиця правди. Через чоловіка все всередині й справді може стискатися, усі кістки можуть здаватися желейними, кінцівки — перестати рухатися в такт музиці, а всі неважкі речі — вимагати титанічних зусиль. Скуто танцюючи, вона краєм ока побачила Ґініку, яка спостерігала за ними зі збентеженням на лиці й трохи роззявленим ротом, наче та була неспроможна до кінця повірити в те, що сталося.
— Ти й справді сказав «гречкосіїв», — мовила Іфемелу, перекрикуючи музику.
— Що?
— Ніхто не вживає такого слова. Таке хіба в книжках вичитують.
— Ти мусиш розповісти мені, які книжки читаєш, — мовив він.
Він її піддражнював, а вона не зовсім зрозуміла цього жарту, але все одно засміялася. Згодом вона шкодувала, що не закарбувала в пам’яті кожного слова з тих, якими вони обмінялися, доки танцювали. Натомість вона пам’ятала, якою розгубленою почувалася. Коли вимкнули світло й почалися повільні танці, їй хотілося побути в його обіймах у якомусь темному кутку, але він сказав: «Ходімо надвір, поговоримо».
Вони сиділи на бетонних блоках позаду гостьового будиночка, поряд із приміщенням, яке скидалося на туалет охоронця — вузькою кабінкою, від якої вітер доносив затхлий запах. Вони розмовляли й розмовляли, перейняті пориванням пізнати одне одного. Він розповів їй, що його батько помер, коли йому було сім, що дуже чітко пам’ятав, як той вчив його кататися на триколісному велосипеді по обсадженій деревами вулиці біля їхнього дому в кампусі, але іноді в паніці хлопець виявляв, що не може пригадати батькового обличчя, і в такі миті його переповнює відчуття зради, й він кидається глянути на фото в рамці, що висить на стіні їхньої вітальні.
— Твоя мати не захотіла вдруге вийти заміж?
— Навіть якщо й захотіла б, навряд чи вийшла б — через мене. Я хочу, щоб вона була щаслива, але не хочу, щоб вона одружилася вдруге.
— Я почувалася б так само. Вона й справді побилася з іншим викладачем?
— О, і до тебе дійшла ця чутка.
— Кажуть, що це тому їй довелося піти з університету Нсукки.
— Ні, ні з ким вона не билася. Вона належала до одного комітету, який виявив, що той професор витрачав кошти не за призначенням, і моя мама прилюдно його звинуватила, а він розізлився, дав їй ляпаса і сказав, що не дозволить жінці так із ним розмовляти. Тож мама пішла, замкнула двері конференц-зали і поклала ключ собі в бюстгальтера. Вона сказала, що не дасть здачі, бо він сильніший за неї, але йому доведеться вибачитися в присутності всіх, хто бачив, як він її ударив. Тож він вибачився. Але вона знала, що це було нещиро. Вона сказала, що це звучало радше як «ну добре, вибачаюся, коли ти вже так цього хочеш, тільки принеси мені ключ». Того дня вона прийшла додому дуже зла й безперестанку повторювала, як сильно все змінилося, і як це так, що тепер можна безкарно вдарити людину. Вона писала про це циркуляри й статті, й це призвело до втручання студентської спілки. «Ох, як він міг її вдарити, вона ж удова», — казали люди, й це роздратувало її ще більше. Вона сказала, що вдарити її було неправильно, бо вона повноцінна людина, а не бо в неї немає чоловіка, який за неї заступився б. Тож деякі з її студенток зробили футболки з написом «Повноцінна людина». Напевно, це зробило її знаменитою. Зазвичай вона дуже стримана й має небагато друзів.
— Це тому вона переїхала до Лагоса?
— Ні. Вона вже довгий час стояла в черзі на цю творчу відпустку. Пам’ятаю, як вона вперше сказала мені, що поїде кудись на два роки сабатікалу, і я зрадів, бо думав, що в Америку — батько одного з моїх друзів поїхав в Америку, — а тоді вона сказала, що в Лагос, і я запитав її: який у цьому сенс? Можна ж просто лишитися у Нсуцці.
Іфемелу засміялася.
— Але принаймні ти все одно міг сісти на літак і прилетіти в Лагос.
— Так, але ми приїхали машиною, — сміючись, відказав Обінзе. — Але тепер я радий, що приїхав до Лагоса, інакше не познайомився б із тобою.
— Або Ґінікою, — піддражнила вона.
— Припини.
— Твої хлопці тебе приб’ють. Ти мав би впадати за нею.
— Я впадаю за тобою.
Вона назавжди запам’ятає цей момент, ці слова. Я впадаю за тобою.
