Видавництво «Артбукс» готує до друку книжку американської акторки і співачки Дженнетт Мaккерді «Я рада, що моя мама померла».
Коли Дженнетт Маккерді вперше потрапила на прослуховування, їй було всього шість років. Мати дівчинки мріяла про зіркове майбутнє доньки, а Дженнетт була готова на все, аби тільки зробити маму щасливою. Серіал «Айкарлі» (2007–2012) приніс їй непрохану популярність, а разом із нею тривожність, сором і ненависть до свого тіла, які дівчина терпіла, поки її мати насолоджувалася перевагами популярності доньки-акторки. Згодом усе це переросло в розлади харчової поведінки, алкогольну залежність і низку нездорових стосунків. Коли Дженнетт було 23 роки, її мати померла від раку, і проблеми дівчини стали ще більшими. І лише відкривши для себе психотерапію і покинувши акторство, Дженнетт зрозуміла, чого хоче вона сама, і почала поступово повертатися до нормального життя.
У 2022 році автобіографічна книжка стала бестселером The New York Times.
«Я рада, що моя мама померла» у перекладі Олени Науменко орієнтовно вийде друком 25 червня. Наразі на сайті видавництва відкрито передпродаж книжки.
Публікуємо уривок.
41.
— Давай, спробуй.
— Ні, дякую.
— Та давай.
— Я ніколи не пробувала алкоголю. І мені лише вісімнадцять. Можуть бути неприємності.
— Дженнеттер, ніхто про це не дізнається. Усе гаразд.
— Ну, не знаю.
— Малеча з «Вікторії-переможниці» постійно п’є разом, а ви в «Айкарлі», схоже, усі за здоровий спосіб життя. Треба ж дати вам хоч якусь перевагу.
Творець весь час порівнює акторів «Айкарлі» з акторами іншого його серіалу — «Вікторія-переможниця». Напевно, він вважає, що в такий спосіб змусить нас бути стараннішими.
— Не впевнена, що алкоголь дає людям якусь перевагу.
Я дивлюся на Творцевий келих. Він піднімає його, злегка погойдуючи вміст — віскі з кавою та вершками. Каву я люблю.
— Тільки один ковток.
— Гаразд.
Творець передає мені келих, і я відпиваю. Бридота.
— Як смачно.
— Не бреши мені. Я не люблю, коли ти мені брешеш.
— Воно огидне.
— Так уже краще, Дженнеттер.
Творець заходиться сміхом. Мені вдалося. Я йому догодила. Місію виконано. Цю місію я змушена виконувати під час кожної вечері з ним. Останнім часом вони трапляються дедалі частіше, бо контракт на спіноф, який мені обіцяв Творець, уже в розробці. Він узяв мене під крило. За словами моїх колег-акторів, Творець робить це з кожною новою зіркою своїх серіалів. Вони стають його фаворитами. На певний час. І мені подобається бути такою тимчасовою фавориткою. Я відчуваю, що чиню правильно.
— То як, ти рада, що матимеш власне шоу? — питає Творець.
— Звісно.
— Звісно? І це все?
— Ні, що ви, я в захваті. Я в цілковитому захваті.
— Добре. Бо я можу дати новий серіал будь-кому. Але вибрав тебе.
— Дякую.
— Не дякуй. Я вибрав тебе за талант.
Його слова збивають мене з пантелику. Творець щойно сказав, що міг би обрати будь-кого, і я відчула себе посередньою. А тепер каже, що обрав мене, — і я знову почуваюсь особливою. Проте це звична ситуація, коли спілкуєшся з Творцем. Я відпиваю трохи води й намагаюся придумати відповідь. На щастя, мені не доводиться.
— Як тобі стейк?
— Чудовий.
Насправді він був жахливим. Ну, тобто чудовим і жахливим водночас. Чудовим на смак і жахливим, бо до самої ночі я більше ні про що не зможу думати. Я з’їла забагато м’яса, а ще смаженої картоплі, а ще брюсельської капусти, а ще хліба, а ще глазурованої моркви. Я просто не могла зупинитися та їла геть усе. Тепер я почуваюся такою ситою, що аж гидко.
Мама знову посадила мене на дієту від «Нутрісістем», як колись у Нешвіллі. Коли ми разом, то саме так обидві й харчуємося. Але в цьому й річ: останнім часом ми вже не так часто буваємо разом. Мама поринула в турботи, пов’язані з хворобою, а я — у роботу.
Без маминої мотивації та нагляду я просто не можу змусити себе їсти цю картонну булочку з корицею, на смак більше схожу на протеїновий батончик, чи замовити салат, у якому немає заправки. Без мами я не здатна дотримуватися дієти. Без неї я просто невдаха.
— У тебе все гаразд? — питає Творець.
— Звичайно.
— Добре, бо так і має бути, — лагідно каже він. — Скоро ти станеш зіркою власного серіалу, хай йому грець. Знаєш, скільки дітлахів готові вбити за таку можливість? Усі до одного.
Я киваю. Творець кладе руку мені на коліно, і моя шкіра враз береться сиротами.
— Тобі холодно, — стурбовано зауважує він.
Не думаю, що річ у цьому, але я погоджуюсь. З Творцем завжди краще погоджуватись.
— Ось, одягни мій піджак.
Він знімає його й накидує на мене, злегка поплескавши по плечах. А тоді плескання переходить у масаж.
— Ого, яка ти напружена!
— Ага…
— То що я там казав? — питає Творець, продовжуючи мене масажувати.
У моїх плечах справді чимало затиснених м’язів, однак мені зовсім не хочеться, щоб він їх розтирав. Я силкуюся промовити це вголос, попросити перестати, але боюся його образити.
— Точно, — провадить Творець далі, і без моєї допомоги пригадавши хід думок. — Будь-яка дитина готова вбити, щоб мати те, що є в тебе. Тобі надзвичайно пощастило, Дженнеттер.
— Я знаю, — відповідаю, а він і далі мене розтирає.
Так. Звісно, я знаю. Як же мені пощастило.
